Теорія фольклору

текстів нефольклорних, як от, наприклад, молитви, присяги, серенади – які

тільки "наміри" не пов’язані бувають з ними! А головне, воно непридатне

вже тому, що фольклор визначається ознакою, для нього якраз і

неспецифічною. Адже для фольклору як такого не має принципового значення,

записують його чи ні – в усякому разі для того природного, що існував до

винайдення писемності та до появи фольклористів.

Взагалі ж міркування дослідниці суголосні концепціям представників

так званого "контекстуального" напрямку в американській фольклористиці

(Д. Бен-Амос, А. Дандіс, Р. Джорджес). Так, Р.Джорджес пропонує розрізняти

власне фольклорний текст як "єдність звуків і рухів" та "автономний

об’єкт", що утворюється, коли фольклорист цей текст фіксує; фольклор він

розглядає як явище "соціальної поведінки та буття людини" 10. Для Д. Бен-

Амоса фольклор це "артистичне спілкування у малій групі" 11, визначення це

доводиться визнати однобічним і дуже обмеженим, бо воно не відповідає,

наприклад, хоч би контексту виконання епосу, зафіксованому у тюркських

народів.

На іншому напрямі шукав глибинну ознаку фольклору російський

фольклорист та етнолог К. В. Чистов. Він порівняв схеми комунікативного

акту в фольклорі та літературі, використавши для цього класичні поняття

теорії інформації (див. Мал. 1).

S ( M ( R

Мал. 1. Загальна схема передавання інформації

Тут S – суб’єкт інформації, або той, хто передає; R – реципієнт,

об’єкт інформації, або той, хто її приймає; M – матеріальний посередник

(медіум) між S та R, засіб передавання інформації; – "зворотній

зв’язок".

Схеми "літературна" та "фольклорна" виявили значні відмінності (див.

Мал. 2). У першій автор (S), створивши "матеріально закріплений текст"

(M), саме через нього передає естетичну інформацію читачам (R1, R2 ...

Rn). Усі творчі імпульси вигасають "на полюсі сприймання". У випадку

"зворотного зв’язку" читачеві дуже важко довести своє враження від твору

до його автора, навіть якщо це П. Загребельний – що вже казати про

Шекспіра або Сковороду! Це, за К. В. Чистовим, комунікація "технічного

типу".

(S1) (S2.1)

? ?

R1

R1 R2.1

?

?

?

S ?M? R2 (R)S ? R2 (S2)

?R2..3(S2..3)?R2.т(S)2.n)

?

?

?

R3–8

Rn R

(Sn)

(S)

Мал. 2. Комунікація в літературі. Мал. 3. Комунікація у фольклорі.

Зовсім іншу картину бачимо на другій схемі (Мал. 3). Можна уявити

собі, що тут зображено розказування казки. Казкар звертається до слухачів

безпосередньо, і "зворотний зв'язок" миттю замикається на ньому самому:

"Виконавець (особливо, коли мова про жанри, що припускають текстову

імпровізацію) може змінювати (коректувати) зміст і структуру тексту і

позатекстових елементів у залежності від поведінки (реакції) слухачів під

час виконання" 12. Затухання творчих імпульсів у слухачів не обов’язкове:

хтось з них зможе у майбутньому переповісти казку, і схема у цьому напрямі

спроможна галузитися нескінченно. Проте й сам казкар не є творцем казки

(як письменник свого роману), отже раніше він сам був її слухачем (R), а

це означає, що схема галузиться і у напрямі минулого. Це "природний" тип

комунікації, використання котрого і є головною ознакою фольклору.

Корисна праця К. В. Чистова розкриває цікавий аспект вивчення

комунікації у фольклорі (див. ще, зокрема, розвідки піонера таких

досліджень Р.Джорджеса (США), а також європейських фольклористів, як Й.Єх,

В.Й.Онг і Р.Шенда 13). Але К. В. Чистов, на жаль, не відповідає на

питання, чому все ж таки навіть тоді, коли письменник використовує

"природний" тип комунікації, читаючи, наприклад, свою новелу перед

аудиторією, а казкар – "технічний" (записуючи на прохання збирача свій

репертуар, к приміру), перший залишається у сфері літератури, а другий –

фольклору? Корисно також нагадати, що й за ознакою наявності / ненаявності

M фольклор і література не можуть бути протиставлені абсолютно: казкар і

його слухачі також користуються хоч і біологічним, але теж досконалим

технічним засобом комунікації; подарувала нам природа й відповідник M як

засобу закріплення тексту – пам’ять.

Саме "буття творів виключно у пам’яті" вважає за головну та

визначальну особливість фольклору російський епосознавець С. М. Азбелєв.

Він нагадує, що протягом століть єдиною формою "матеріального буття

фольклорного твору" було "зберігання його пам’яттю в "закодованому"

вигляді. Для його сприймання необхідно, щоб хтось відтворив твір по

пам’яті. Ланцюг відтворень по пам’яті залишається природною формою

використання фольклору, при цьому зовнішнє існування твір має лише в

момент виконання..." 14. Спостереження С. М. Азбелєва дуже привабливі, але

ніхто ще не довів, що фольклорний твір інакше "згортується" перед

консервацією його в пам’яті та інакше видобувається звідти, ніж твір

літературний. Згадаємо, що безліч дітей змушені заучувати вірші в школі,

що були випадки, коли письменники у в’язницях створювали свої тексти,

користуючись виключно пам’яттю, але ці факти аж ніяк не наблизили тексти,

що заучувалися, як в усній традиції, до творів фольклорних.

1.3. Відмінності фольклору від літератури та музики новоєвропейського

типу: Соціологічні, у "творчому кодексі", у функціонуванні твору

Далеко не вичерпаними залишаються можливості, що їх відкривають для

з’ясування специфіки фольклору зіставлення його з найближчими царинами

духовної діяльності людини – з літературою та професійною музикою останніх

трьох сторіч. Звернувшись до них, домовимося – у відповідності до традиції

таких зіставлень – не виходити за межі XIX ст., коли в Україні

протистояння фольклору і "високих" форм словесної та музичної культури

було найчіткішим. Воно дещо розмите у XI–XV ст. за рахунок середньовічного

характеру літератури та відчутно послаблене після 1917 р. – частково

внаслідок демократизації літератури та успіхів програм Лікнепу, а з 30-х

рр., після колективізації та голодомору, що призвели до руйнації

традиційної селянської культури, і через деформації у самому фольклорі.

Оскільки під літературою маємо на увазі лише літературу художню,

зрозуміло вже, мабуть, що фольклор від неї – так само, як і від "високої"

музики – відрізняє необов’язковість естетичної функції.

Наступне протиставлення (або детермінація) має характер

соціологічний. Якщо фольклор обслуговував нарід (у значенні не нації, а

"трудящих мас" її), то література – панівні класи суспільства, а також

церковників, інтелігенцію. При цьому український фольклор – на відміну,

наприклад, від німецького – це фольклор головним чином селянський. У XIX

ст. з селян, насамперед, виходили й такі професіонали фольклору, як

кобзарі, лірники, старці – виконавці "псальм".

Своєрідність культурної ситуації в Україні полягала і в тому – це

довів свого часу К. В. Квітка, аналізуючи склад джерел фундаментальної

пісенної збірки М. В. Лисенка, – що репертуар народної ліричної пісні

задовольняв тоді потребу співати "міських та освічених шарів української

людності" (тобто інтелігенції та "панських кіл"), котрими частково й

поповнювався 15. Потребує уважного вивчення міщанський фольклор,

зафіксований набагато гірше за селянський, а також монастирський,

семінарський, студентський.

Із соціологічною детермінацією пов’язана й ідеологічна відмінність.

Фольклор втілює передусім народну ідеологію. Мова не про оцінне значення

слова "народний", котре є винаходом романтизованого народознавства XIX ст.

Не все народне обов’язково добре, не все ненародне є поганим. Що ж до

літератури (з ідеологією музики справа складніша), то ті з письменників,

що не поділяли ідеології панівної верстви, письменники прогресивні, не

бажали та й не могли лише відтворювати ідеологію народну, бо стояли над

народом, займаючи позицію національного пророка (Т. Г. Шевченко), або

просто намагаючись підняти його освітній, культурний рівень.

Коли в літературі та "високій" музиці панує культ новаторства, то

фольклор – справжнє царство традиції. Дуже важко погодитися з Д. Бен-

Амосом, коли він у вже цитованій розвідці зауважує, що "традиційність

фольклору – це скоріше випадкова якість, котра характеризує окремі

ситуації, ніж особливість фольклору, об’єктивно йому притаманна" (p. 13):

американський дослідник виходить із фольклорної ситуації у власній країні

(див.: 4.13). У такому ж давньому та розвиненому фольклорі, як

український, самодержавно панує естетичний ефект "упізнавання", усім добре

знайомий із сучасної "масової культури" (поп-музика, фільми-бойовики,

відеокліпи): селянин пускає сльозу, слухаючи пісню, почуту вже тисячного,

напевне, разу – проте саме тому здається вона йому гарною та зворушливою.

Та й народне сприймання казки не відрізняється з цього погляду від усім

відомого дитячого.

Принципова традиційність у фольклорі поширюється на словесну та

музичну форму. У новітній літературі, як відомо, надто вже заштамповані

вирази та словесні блоки (як от: "Діти оточили вчительку тісним колом")

вважаються за нестерпні та – подібно до того, як у музиці "цитати" та

алюзії на твори інших композиторів – визнаються лише за специфічний

прийом. У фольклорі ж стереотипність форми, навпаки, є чи не найголовнішою

стильовою домінантою. Вона реалізується у формулах (див.: 4.8; 8.3) –

словесних, музичних, драматургічних, пантомімічних тощо. Стереотипність

тропів та багатобічна формульність фольклору – це своєрідний естетичний

"фільтр", через який селянин перепускає враження від дійсності та

результати її власної інтерпретації.

Візьмемо щонайпростіший випадок словесної традиційності – постійний

епітет. Уявимо собі парубка, закоханого в зеленооку дівчину. Його тягне

проспівати на самоті пісню, співзвучну до власних почуттів, проте в ній

йдеться про “карі очі”. Що ж, “хлопець” замінить у пісні “карі” очі на

“зелені”? Ні – і головним чином тому. що для нього це така ж естетично-

психологічна константа, як “чорнії брови” або “синє море”.

З традиційністю пов’язана і наступна ознака фольклору. Якщо у

літературі та "високій" музиці природа творчості принципово індивідуальна,

то фольклорна творчість є колективістською, неособистністною. Справді,

письменник (або композитор) завжди працює сам, без співавторів (брати

Гонкури, подружжя Голон та інші родинні дуети становлять дуже незначний у

загальній масі виняток), він з цього погляду принциповий індивідуаліст.

Проблему ж колективності у фольклорі, складну й без того, ще заплутали

фольклористи-теоретики. Ще й досі жива романтична вигадка "міфологічної

школи" XIX ст. (див.: 3.3) про безособовість виникнення фольклорних

творів. Згодом, як декому здалося, вона отримала підтримку в популярній

серед фахівців концепції Р. О. Якобсона і П. Г. Богатирьова, котрі 1929 р.

поширили вироблене в лінгвістиці Ф. де Сосюром протиставлення "мови"

(lange) і "мовлення" (parole) на опозицію фольклор/література: "Подібно до

lange, фольклорний твір є позаособистністним та існує тільки потенційно,

це лише комплекс певних норм та імпульсів" 16. Ще ближче до наших часів

В. Я. Пропп зазначив, що "генетично фольклор ближчий не до літератури, а

до мови, котра також ніким не видумана і не має ні автора, ані авторів".

Або: "Виховані у школі літературознавчих традицій, ми часто не можемо собі

уявити, що поетичний твір може виникнути інакше, ніж виникає літературний

твір внаслідок індивідуальної творчості. Нам усе здається, що хтось його

мав створити або скласти першим" 17. Нарешті, абсолютизація типологічного

вивчення фольклору (див.: 4.12) приводить Б. М. Путілова до заперечення

існування "первісного тексту" взагалі 18. У свою чергу, К. В. Чистов

відкидає "містичний "пратекст"" як одну з "текстологічних ілюзій, досить

популярних у фольклористиці XX ст." 19.

На перший погляд, усе це звучить переконливо. Але ж ще видатний

російський фольклорист О. М. Веселовський іронізував над "міфом про народ-

творець": "Як не занурюйся до його поетичних красот, кінець-кінцем все ж

таки зустрінешся з настирливим запитанням: але ж був якийсь перший складач

епічної пісні?" 20. І справді, коли ми ніколи не дізнаємося, хто склав

думу про козака-нетягу (в записах XIX ст. – голоту) і не почуємо її

первісного виконання, то вважати, що цей поет-співець та первісний текст

його твору ніколи не існували (або, що теж саме, начебто ця дума існувала

завжди), якраз і є погляд цілком містичний. Той же К. В. Чистов згадує

"початок історичного життя тексту" – не Бог же був отим початком.

Інша справа, що творці та первісні тексти казок, билин, обрядової

поезії віддалені від нас у часі (а у випадку казок – і у просторі, див.:

3.5; 4.1) настільки, що може, справді, здатися, начебто їх не було

взагалі. Це пов’язано з тим, що вільність імпровізації цих творів не

поширюється на їх сюжет і зміст, як бачимо, наприклад, у побутуванні

голосінь або коломийок. Там фольклористові доводиться зустрічатися як з

автором, так і з його текстом.

Отже, твори деяких фольклорних жанрів мають авторів і певні

першоформи. Водночас і колективність усної народної творчості є явище

вповні реальне. Його механізм Р. О. Якобсон і П. Г. Богатирьов відтворюють

таким чином: "Припустимо, що член якогось колективу створив щось

індивідуальне. Якщо цей усний, створений цим індивідуумом твір з тієї або

іншої причини виявляється непридатним для колективу, якщо інші члени

колективу його не засвоюють – він приречений до загибелі". Тут усе вірно,

тільки механізм цей має ще й зворотний, суб’єктивний бік, описаний свого

часу І. Франком: отой індивідуум "творить свою пісню з того матеріалу

вражінь та ідей, яким живе маса його земляків. Творячи її, він не стає і

не може стати вище за інших, із скарбів своєї індивідуальної душі він в

головних контурах не може зачерпнути ані іншого змісту, ані інших форм,

крім тих, що становлять щоденну поживу цілої маси. Його пісня є, отже,

якимсь виразом думки, вражінь та стремління цілої маси, і тільки таким

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14