Історія міжнародних відносин України

Відносини України і Речі Посполитої

Затягуючи переговори з українськими козаками, польська шляхта хотіла виграти час для організації нових сил для придушення народного повстання. 11 лютого 1649 р. до Переяслава прибули польські урядові комісари на чолі з Адамом Киселем. Наступного дня відбулася церемонія передачі від нового короля гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом а також коштовні подарунки.

На переговорах, які тривали тиждень, було досягнуто угоди відкласти закінчення комісії і складання реєстрів Війська Запорізького до весни. Протягом цього часу коронні і литовські війська не повинні були вступати у Київське воєводство (по ріках Горинь і Прип'ять), а з боку Подільського і Брацлавського воєводства запорозькі війська також не мали права переходити зазначені річки.

Під час переговорів Хмельницький заявив, що його основна мета визволити весь руський народ аж до Любліна і Кракова.

Б.Хмельницький, в багатьох своїх висловлюваннях, особливо в перший період Визвольної війни, часто підтримував позицію польського короля в його стосунках із шляхтою. Це пов'язувалось насамперед з тим, що її свавілля блокували навіть ті незначні поступки, які Річ Посполита погоджувалася дати українському народу.

У щоденнику шляхетських комісарів зазначено: приймаючи їх зневажливо Б.Хмельницький прихильно ставився до московського та угорського послів, які в цей час прибули до Переяслава. Крім них, в цей час у Переяславі перебували волоські, талаські, турецькі і татарські посли.Саме тоді, на думку багатьох дослідників, і був підписаний договір між Військом Запорізьким і Туреччиною.

21 травня підрозділи 10-12 тисячного польського війська вдерлися на Південно-Східну Волинь. Так були зірвані умови Переяславського перемир'я.

У середині 1649 р. польсько-українські відносини набули нової специфіки. Наприкінці липня козацькі частини обложили військо Яреми Вишневецького в Збаражі, а потім швидким маршем і вдалим маневром оточили і головні польські сили під Зборовим. Однак Іслам-Гірей за спиною Богдана Хмельницького домовився про вигідний для себе мир з Яном Казімиром, бо розумів, що поразка Польщі в боротьбі проти України неминуче змінить співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, а це суперечило канонам традиційної татарської політики. Для Кримського ханства оптимальною виглядала ситуація рівноваги між Річчю Посполитою і Україною, що давало Бахчисараю змогу не лише використовувати у своїх інтересах суперечності між ними, провокувати їх на взаємну боротьбу та ворожнечу, грабувати українські та польські землі тощо. Поразка Яна Казимира вела б до створення незалежної Української держави, що позбавляло кримську верхівку названих переваг. Тому Іслам-Гірей прагнув будь-що запобігти створенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацької України. Крім того він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладений під Зборовом договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.

Український гетьман змушений був піти на переговори із шляхтою, випускаючи з рук по суті повну перемогу над ворогом.

На переговорах, що розпочалися 7 серпня 1649 р. під Зборовим, козацька старшина висунула 18 вимог, основні з них були:

- зберегти давні вольності козаків;

- визнати козацьку територію у таких межах почавши від Дністра, Берлинців, Бара по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип'ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любича та Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, а тим козакам що не попали у цю територію мала бути амністія польського уряду;

- скасувати унію, руське духівництво повинно користуватися всіма вольностями так само, як духівництво римської віри;

- всі посади земські, городські і міські по всіх воєводствах у королівських, світських духовних містах повинні бути надані особам грецької віри;

- всі сеймові ухвали, що урізують права і вольності Війська Запорізького мають бути скасовані;

- щоб духівництва римської віри в Києві не було й київського єпископа;

- король мусить заприсягтись на сеймі про виконання цих вимог.

8 серпня після продовження переговорів була обнародувана так звана “Декларація його королівської милості війську Запорізькому на пункти супліки даної”, яка отримала назву Зборівського договору. Цим документом межею козацької території польський уряд визнавав лінії: Дністер - Ямпіль - Брацлав - Вінниця - Погребище - Паволоч - Коростишів - Горностайпіль - Димер - Дніпро - Остер - Чернігів - Ніжин - Ромни і аж до “границе московской и Днипра”. Отже, порівняно з вимогами української старшини, у повну залежність від шляхти переходило Київське Полісся, частина Сіверщини, Поділля і Волинь. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тисяч чоловік, йому підтверджувалися усі попередні вольності. На його території не мали права з'являтися коронні війська.

Таким чином, Зборівський договір де-юре узаконив існування української держави - Гетьманщини.

В Україні посади повинні були займати тільки особи православного віросповідання. Питання про унію та про церковне майно виносилося для розв'язання на найближчий сейм, а Київському митрополиту надавалося місце сенаті. Не мали права проживати в Києві та інших містах єзуїти. Усім повстанцям гарантувалася повна амністія. На гетьманську булаву віддавався Чигирин з округою.

Зборівський договір частково забезпечував права та привілеї козацтву, українській шляхті, православному духівництву в межах трьох воєводств. Що ж до селян, то хто не вписувався до реєстру, мав знову потрапити у підданство своїх панів, що поверталися на Україну.

Умови Зборівського договору урочисто підписані 10 серпн1649 р., підлягали ратифікації на сеймі.

Однак зразу після підписання Зборівського договору Україною прокотилася хвиля невдоволення тим, що король дозволив татарам брати ясир, також було невдоволення тим, що Російська держава не дала у 1648-1649 рр. військової допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої.

Польська шляхта не хотіла змиритися з умовами Зборівського договору. Збираючи військову силу, вона тим часом хотіла приспати пильність козацької старшини, висилаючи час від часу посольства, що мали засвідчити миролюбні наміри Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти.

Після серії боїв 18 серпня 1651 р. під Білою Церквою було підписано мирний договір між Військом Запорізьким і Річчю Посполитою: кількість реєстрових козаків зменшувалась до 20 тисяч, влада козаків поширювалася тільки на Київське воєводство.

Договір був важким для українського народу, але за умов, що склалися, означав великий успіх козацької дипломатії. Головним для Б.Хмельницького у цей період було збереження миру між козацькими і шляхетськими військами. У той самий час умови Білоцерківського миру вже ніяк не задовольняли населення України і також польську шляхту. Після укладення Білоцерківського договору Хмельницький посилено намагався зміцнити міжнародне становище України, послабити негативний вплив поразки під Берестечком, добитися створення антипольської коаліції. Ведучи тяжку дипломатичну роботу з польським урядом, Б.Хмельницький продовжує водночас підтримувати зв'язок із Росією.

У битві під Батогом у травні 1652 р. козацьке військо розгромило польську армію. Перемога під Батогом підняла моральний дух Війська Запорізького. 17 серпня на Варшавський сейм прибули козацькі посли, які домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. На таємних нарадах король із сенаторами вирішив не вступати з українськими послами в переговори, а вислати з ними до Чигирина своїх комісарів. Після аудієнції козацьких послів у Яна-Казімира 31 серпня з ними було відправлено до Чигирина польських комісарів - Миколая Зацвіліховського і Жигмонта Чорного.

Польське посольство не мало успіху - Б.Хмельницький відмовився пристати на умови шляхти і в другій половині вересня воно повернулося до Варшави. Комісію було відкладено до нового року.

6 січня 1653 р. в Чигирині, куди зібралися “на думу” полковники і сотники “з усіх городів”, було вирішено: “З королем і поляками не миритися, а просити милості у царя, щоб прийняв їх під свою сильну державу”. Старшина ухвалила готуватися довоєнних дій на випадок агресії шляхти. Водночас дипломати Хмельницького готували грунт для збройного виступу проти Речі Посполитої. Стало зрозуміло, що боротьба набуває затяжного характеру.

Що ж до зносин українського гетьмана з Російською державою, то уже 8 червня 1648 р. в Черкасах Хмельницький доручив жителю Стародуба Григорію Климову, затриманого козаками біля Києва, листа до російського царя Олексія Михайловича з повідомленням про здобуті перемоги над шляхтою, проханням допомогти та про бажання українського народу та Війська Запорізького, як писав Б.Хмельницький, “услужить вашей царской вельможності”.

Водночас Г.Климов мав доручення передати листа севському воєводі Леонтієву. Ці дати окреслили початок дипломатичних зносин українського гетьмана з Російською державою.

Розуміючи велике значення допомоги Росії, козацька старшина намагалася використати усі канали для налагодження з нею зв'язків. 11 липня цього самого року з російським гінцем Іваном Трохимовичем, який повертався від Яреми Вишневецького, було передано лист до путилівського воєводи Никифора Плещеєва з проханням, аби Росія надала допомогу в боротьбі з шляхтою.

Прочитавши звернення Б.Хмельницького, Олексій Михайлович доручив Н.Плещеєву запевнити українського гетьмана, що Росія не виступить на боці Польші. Наприкінці липня 1648 р. Т.Милков, посланець хотзимирського воєводи С.Волховського, прибув у похідний табір під Янушполем як перший офіційний представник російського уряду. Він запевнив гетьмана у доброзичливому ставленні свого уряду до українського народу.

Під час перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями 23 грудня 1648 р. Б.Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустріли. Під час розмови з патріархом Пасієм Б.Хмельницький вирішив уповноважити його просити підтримки в російського царя.

Уже 8 лютого 1649 р. царському гінцю Василю Михайловичу гетьман вручив у Переяславі лист до Олексія Михайловича, в якому, зокрема, писав про віроломство польських шляхтичів і просив Олексія Михайловича підтримки у боротьбі проти польської шляхти.

Перше офіційне російське посольство на чолі з Григорієм Унковським вирушило на Україну 16 березня 1649 р.

З 17 до 22 квітня в Чигирині відбулися переговори між Унковським і Б.Хмельницьким та старшиною. Після їх закінчення з російським посольством до Москви було виряджено чигиринського полковника Федора Якубовича Вишняка, який мав завдання продовжити українсько-російські контакти.

Перед цим посланці Б.Хмельницького побували на Дону. Вони просили допомоги в боротьбі з польською шляхтою. Хоча царя донські козаки запевняли, що вони без царя наказу допомоги дати не можуть, російський посол в Україні весною 1649 р. повідомляв свій уряд про інше, що донські козаки допомагають Війську Запорізькому.

Про активну участь представників донської вольниці у спільних походах разом з українськими повстанцями проти польської шляхти свідчить і “Реєстр Війська Запорожского после Зборовского договора”, куди вписано велику кількість донських побратимів запорожців.

Враховуючи те, що польська шляхта активно готувалася до війни з українськими повстанцями, Б.Хмельницький знову звернувся до царя Олексія Михайловича. Уповноважений послом від козаків до Москви поїхав чигиринський полковник Федір Вишняк, який просив царя про допомогу в боротьбі проти Польщі.

До складу козацького посольства, крім полковника Вишняка, входили Степан Мостепенко, Іван Скоробаченко, Жадан Якименко і конюх гетьманський Островський, “да людей с ними пять человек”.

Полковник Вишняк мав аудієнцію у російського царя 5 червня 1649 р. Прийнявши подарунки від Б.Хмельницького - “лошадь да лук турской”, Олексій Михайлович вислухав лист українського гетьмана і промову посла.

На відпускній аудієнції 13 червня Олексій Михайлович вручив полковнику Вишняку царську грамоту, в якій засвідчувалась готовність прийняти Військо Запорізьке під своє покровительство.

У зв'язку з подальшим ускладненням відносин з поляками 7 жовтня 1649 р. в Севастянівні (під Калником) Богдан Хмельницький, запросивши російських посланців Протасьєва і Богданова на обід, заявив їм про неминучість розриву з Польщею і необхідність російсько-українського об'єднання. Він висловив нарікання на Олексія Михайловича, який не прийняв його під свою протекцію, хоча посольства з України з цим до Москви добивалися.

8-9 листопада 1650 р. Б.Хмельницький знову мав зустріч з послом російського царя Арсенієм Сухановим і Назаретським митрополитом Гавриїлом. Під час розмови український гетьман висловлював жаль, що російський цар і досі не прийняв Військо Запорізьке у підданство. У березні 1651 р. Б.Хмельницький у листі з Білої Церкви знову висловив Олексію Михайловичу побажання дружби України з Росією. Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки. Протягом 1652-1653 рр. до російського уряду відряджали кілька посольств від Війська Запорізького: в січні 1652 р. - очолюване полковником Іваном Іскрою, наприкінці 1652 р. - на чалі з військовим суддею С.Богдановичем-Зарудним, у березні 1653 р. - на чолі з К.Бурляєвим і С.Мужиловським. Ці посольства обговорювали питання союзу України з Росією.

Російський цар довго займав очікувальну позицію. Однак, оскільки московські політики усвідомлювали, що якби поляки здолали Б.Хмельницького, то передусім обернули б кримців і козаків на Москву, то цар вирішив, що вмішуватися в українські справи потрібно. Фактичне визнання Росією незалежності Війська Запорізького від Польщі, згідно з рішенням Земського собору від 1 жовтня 1653 р., перенесло проблему союзу України з Росією у практичну площину. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направив до України поважне посольство на чолі з боярином Батуріним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору.

Новим етапом у відносинах України з Росією стала Переяславська рада. Між Чигирином і Москвою встановлювалися постійні зносини. Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 р. У той самий час В.Батурін і Б.Хмельницький повідомили в Москву про союз України з Росією. У листі не ставилося прямо питання про статус України з Росією. Однак у подальші дні гетьман і його оточення не раз обговорювали з послами це питання, просили російських послів присягнути від імені царя, що будуть збережені за усіма станами їх права та вольності. Посли відмовилися від присяги.

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської Ради були усними договором Росії і України. Його належало було зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнула на вірність царю, після чого посли вручили грамоту клейноди - корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім інші. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати присягу. Відмовився від присяги полковник І.Богун, Уманський та Брацлавські полки.

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вольності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

17 лютого з Чигирина для переговорів із російським урядом про статус України виїхало посольство на чолі з С.Зарудним і П.Тетерею. 12 березня вони прибули до Москви. 14 березня, крім листів Б.Хмельницького, українські посли передали російським представником “Просительные письма” із 23 пунктів (статей) і про підтвердження усіх козацьких прав і привілеїв (ст..1,7,13); про 60 тисячний козацький реєстр (ст.. 2); про права православної шляхти (с. 3); про палату старшині та кошти на утримання війська (ст..8-12,21,23); про вільне обрання козаками гетьмана (ст..6) та передачу йому Чигиринського староства (ст..5); про збурення міської адміністрації та збір податків на Україні царським урядом (ст..4-15); про те, що царські воєводи та інші урядовці не повинні втручатися у внутрішні справи України (ст..16); про надання царським урядом грамот про вольноситі козацтва і православної шляхти(ст..17); про збереження прав Київського митрополита (ст..18). “Просительные письма” містили прохання, щоб російські війська почали наступ проти Польщі (ст..19) і спільні дії проти Кримського ханства (ст..22), а також про розташування російських гарнізонів в Україні (ст..20) і про право зносин гетьманського уряду з іншими державами з відома російського уряду (ст.14).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28