Історія міжнародних відносин України

Наприкінці 1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів.

Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиття Литви і Польщі в одну державу), то посли Литви - князі К.Острозький, Г.Хоткевич, Є.Волович, К.Радзивілл та інші - вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.

Проте Сигізмунд-Августза підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Не відчуваючи реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.

Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилась. Тепер Литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що вони не будуть позбавленні своїх привілеїв.

Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об'єдналися в єдину державу - Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Латвія втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина і Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Вона усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до яких входили магнати, шляхта і вище католицьке духовенство.

Територія держави поділялася на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства ділилися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилась і судова система. У кожному повіті впроваджувалися громадські та земельні суди. Громадський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти, розв'язував конфлікти щодо нерухомого майна.

В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися і окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі).

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід.

Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами і шляхтою. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво.

Запорізька Січ у міжнародній політиці Європи

Слово козак тюркського походження, і в перекладі означає “вільний незалежний чоловік”. Перша згадка про українських козаків датується 1492 р., коли кримський хан Менглі-Гірей скаржився великому князю литовському, що кияни і черкасці розбили під Мягиною турецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв потрусити козаків. Однак документальне свідчення про існування українських козаків уперше зустрічається в усній грамоті 1499 р. великого князя литовського Олександра київському війтові та міщанам про воєводські прибутки.

Причини утворення козацтва

- важкі феодальні повинності Польсько-Литовської держави для українського населення;

- економічний чинник, до Люблінської унії литовські феодали зовсім відмовлялися від окраїн чорноземів, і уряд надавав їх у володіння нижчому станові, який повинен був на свій страх і ризик захищати їх;

- захист України від агресії Османської імперії, яка становила велику небезпеку після завоювання і перетворення Кримського ханства у свого васала.

Засновником Запорізької Січі був князь Дмитро Вишневецький (Байда). Улітку 1556 р., після завершення очаківського походу на Малу Хортицю, Д. Вишневецький прибув зі своїми козаками, які звели тут укріплення(січі - із січених дерев'яних колод), а також замок. Пізніше козаки перенесли Січ на острів Томаківка, а в ХУІІ ст. - Базавлук та Чотомлик. За усю історію козацтва існувало 8 запорізьких січей. Запоріжжя стало зародком нової української (козацької держави). Були створені структури влади, які поступово зосереджувалися в руках старшини. Керівним органом був Кіш, по суті центр не лише військової, а й адміністративної та судової влади на території Запоріжжя, якому підпорядковувалися не лише козацтво, тобто військо, а й навколишня людність, що проживала в укріпленнях - паланках, хуторах-зимівниках. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман. До складу Коша входили виборні суддя, обозний, хорунжий. Пізніше, у ХУІІІ ст. територія Запоріжжя почала поділятися на округи - паланки на чолі з полковником і місцевою старшиною. Найважливіші питання військового та політичного характеру кошовий отаман виносив на розгляд військової ради. Запорізька Січ була козацькою демократичною республікою.

Кошовий отаман, в руках якого зосереджувалося керівництво військовою та адміністративною владою на Січі, обирався раз на рік (на Різдво) на загальній раді.

Запорізька Січ відігравала помітну роль і в міжнародних відносинах. Зважаючи на запорізьке козацтво як велику військову і політичну силу, уряди Росії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства, Франції налагоджували із Січчю дипломатичні відносини.

Перші зносини українських козаків вже в 20-х рр.. ХУІ ст. зав'язалися з представниками Російської держави. До найперших таких зв'язків можна віднести зустрічі із сторожовими загонами московського царя, які, стежачи за пересуванням татарської орди, заглиблювалися далеко на південь в степи. Відтак почалися контакти з російськими прикордонними воєводами. З ними, а також з українськими старостами до певної міри погоджувались спільні походи проти татар.

Були встановлені також тісні зв'язки між донцями та запорожцями, причому ініціатива виходила від представників дніпровської вольниці.

Значні успіхи у боротьбі з чужинськими набігами у 40-х рр. ХУІІ ст. ще вище піднесли козацький авторитет, засвідчили про грізну й самостійну силу, з якою потрібно рахуватись.

І вона заявила про себе на повний голос із початком 50-х років уже на міжнародній арені з приходом на дніпровські острови Дмитра Вишневецького.

Д.Вишневецький - український феодал Польсько-Литовської держави - має величезні заслуги не тільки на терені захисту рідної землі від ворогів, а й у справі організації українського козацтва, піднесення його на високий рівень європейських політичних зв'язків. Він, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводившись незалежно щодо прикордонних старост, які намагалися тримати Січ у повному підпорядкуванні, спираючись на підтримку російських прикордонних воєвод і бойових побратимів з Дону, почав виокремлювати запорізьке козацтво в автономну, незалежну від Польсько-Литовської держави, а згодом і в самостійну організацію, поступово висуваючи її на арену міжнародних відносин.

Одним з перших дипломатичних кроків Вишневецького була поїздка восени 1553 р. до столиці османської Порти. У Константинополі він, швидше всього, міг домовлятися від свого імені як староста черкаський і канівський про врегулювання прикордонних конфліктів, добиватися від правителів Туреччини припинення набігів кримської орди на українські землі. Розуміючи, що без зовнішньої допомоги щойно організованому козацькому війську не обійтися, Д.Вишневецький вирішив скористатися непорозумінням, які виникли між Портою і Кримом, зав'язавши в цей час добросусідські відносини з обома правителями, що, врешті, йому вдалось.

Вернувшись з Туреччини, Вишневецький мав аудієнцію в короля Польщі під Любліном. Призначаючи його прикордонним старостою в Черкасах і Каневі, Сигізмунд-Август доручив йому бути “стражником” і на Хортиці.

Як ніхто інший, Вишневецький прекрасно розумів, що успіх боротьби з ординською навалою буде забезпечений тоді, коли Запорізьку Січ підтримуватиме російська держава.

З огляду, мабуть, на підтримку російського уряду та організаційне зміцнення дніпровського козацтва Вишневецький вважав уже за можливе дати об'єднаними загонами генеральний бій кримському ханові. Саме у зв'язку з цим він звернувся по допомогу і до польського короля. Козацький посланець Захарко, однак не тільки не одержав відповіді від Сигізмунда-Августа, а й був затриманий до закінчення Варшавського сейму.

Не відпустивши Захарка до Запоріжжя, Сигізмунд-Август відправив на Січ шляхтича Василя Шишковича для з'ясування ситуації (хоча там уже перебував польський посол Андрій Одинцович), а на пропозицію козаків та їх прохання про допомогу не відгукнувся конкретними діями. І це в той час, коли набіги татар на Україну тривали, а польська влада нічого не могла вдіяти для їх припинення.

Таким чином, на відміну від російського уряду, який підтримував Вишневецького у боротьбі проти ординських набігів, польська влада не відгукнулася на пропозиції козацтва.

Вишневецький, незважаючи на грізний лист султана до короля від 6 травня 1557 р. про “приборкання ґвалту підданого свого Дмитра”, продовжував вести бойові дії з ордою, регулярно повідомляв у Москву про пересування ханського війська, що дало змогу Російській державі своєчасно виступати на зустріч ворогові.

Пізніше Вишневецький, перейшов на службу до Московського царя (пізніше відійшов від нього), ще довго турбував кримчаків. У 1561 р. він остаточно пориває з царем і вертається до Польщі. У 1563 р. Вишневецький пішов з козаками на Молдавію, сподіваючись обняти престол господаря. Однак, потрапив у пастку, невеликий загін Вишневецького був розбитий, а його самого заковано і відіслано до Туреччини, де він і загинув.

Походи козацтва під проводом князя Вишневецького проти турецько-татарської навали знайшли широкий відгук і збудили інтерес правителів європейських країн до нової організованої військової сили, що з'явилася на дніпровських островах. У багатьох столицях народжувалися проекти використання її у війнах, що спалахували то тут, то там.

Відбулися попередні контакти представників дніпровської вольниці з послами європейських країн, зокрема Франції. Крім того, запорожці в цей час підтримували відносини з польським урядом, молдавськими господарями і зі своїми донськими побратимами.

Починаючи з 1568 р. польський король, враховуючи силу і авторитет запорізького козацтва на міжнародній арені, змушуй був офіційно визнати його як самостійну військову організацію, пропонуючи службу і оплату. Хотів контролювати їх діяльність. Тепер король звертався до козацтва не через своїх прикордонних урядників, а безпосередньо сам. Запорізька Січ, де й далі збиралися нові сили, продовжувала розвиватися незалежно від Речі Посполитої, без її згоди входити в дипломатичні зносини з сусідами.

Широкого розмаху набирають контакти з Росією. З початку 79-х років ХУІ ст. вони багато у чому пов'язувалися із зацікавленістю Івана Грозного в проектах визволення Молдавії від васальської залежності від Порти, а, отже, - і в участі запорозьких козаків в анти турецькій коаліції. Значну роль відігравала Москва в підготовці козацьких походів у Молдавію для підмоги тутешнім повстанцям у боротьбі з турками.

Відносини козацтва з польським урядом у цей час розвиваються досить успішно. Запорозькі посли були присутні навіть на коронації нового короля Стефана Баторія 1576 р.

Незважаючи на деяку прив'язаність козацтва до русла польської політики, воно продовжувало підтримувати відносини з російською державою, висилало посольства навіть до кримського хана (після 1585 р.)

У 90-х роках ХУІ ст. особливо широкого розмаху набрав розвиток дипломатії Запорізької Січі. Крім Польщі та Росії, козаки вступали в зносини з багатьма європейськими країнами, Ватиканом. Про переговори з австрійським імператором Рудольфом ІІ 1594 р. докладно розповідає його посол на Запоріжжі Еріх Лясота. Він говорить і про козацьких послів - полковника Станіслава Хлопицького - до московського царя та сотників Саська Федовича й Ничипора - до австрійського імператора.

У травні - червні 1594 р. гетьман Северин Наливайко вів переговори з папським легатом Олександром Комуловичем, який мав інструкцію з Ватикану схилити козацтво до ати турецького походу.

Однак папський посол в Україні так і не зміг по суті налагодити контакти із запорожцями для організації походів проти орди. Козацтво наприкінці ХУІ ст. й надалі вело самостійну активну антитурецьку й антитатарську політику, не пов'язуючи її з дипломатичними акціями Ватикану.

Підсумовуючи розвиток українського козацтва у ХУІ ст., можно однозначно твердити: намагання Речі Посполитої взяти під контроль зростання його чисельності та діяльність по суті повністю провалилась. Польща, яка вважалася впливовою державою в Європі, виявилася слабкою у змаганні із козацтвом. Не зумівши в ХУІ ст. підпорядкувати собі козацький рух на Запоріжжі, вона виявилася безсилою й утримати в покорі реєстрове козацтво, хоч організувала його саме з цією метою. Розвинувши прагнення запорожців, реєстрове військо досить швидко досягло жаданих прав, що дало змогу закласти юридичну базу під легалізацію і оформлення нової, досі не знаної суспільної організації. На зламі ХУІ-ХУІІ ст. козацтво вступило на міжнародну арену, а в 20-ті роки ХІІ ст. вперше підняло голос на захист інтересів свого народу, проти соціального, національного й релігійного гніту, пробудивши почуття національної свідомості, прагнення до відродження власної держави.

Найвидатнішим козацьким ватажком до Хмельницького й одним із найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів усіх часів був Петро Конашевич-Сагайдачний. Народився він у с. Кульчиці на Львівщині. Навчався в Острозі, а згодом подався на Запоріжжя, де брав участь у походах на Молдавію та Лівонію. Особливої слави здобув морськими походами, зокрема на Кафу у 1616 р. й до кінця життя він був гетьманом Війська Запорізького, під його керівництвом козацтво перетворилось на окремий стан, його збройні сили були реформовані в регулярну армію з жорстокою дисципліною.

Щодо польського уряду, то Конашевич-Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом: як його посередник Самійло Кішка, він вміло використовував потребу поляків у потужному козацькому війську для запевнення самостійності Війська Запорізького, яке в його часи, попри встановленні кількатисячні реєстри, мало кільканадцять тисяч, а при потребі сягало сорока тисяч. Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси двох найактивніших частин українського громадянства - козацтва і міщансько-духовної інтелігенції. Виявом цього стало вписання гетьмана з усім Військом Запорізьким до Київського братства і постійна опіка його над цим культурним і духовним центром України.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28