Історія міжнародних відносин України

5 листопада 1937 р. в імперській канцелярії в Берліні відбулася таємна нарада вищих військових та політичних керівників Німеччини. У промові перед присутніми Гітлер повідомив про наміри розпочати насильницький перерозподіл території в Європі на користь “третього рейху”. Першим завданням на цьому шляху він проголосив “розгром Чехії і водночас Австрії, щоб зняти загрозу з флангу під час можливого наступу на захід”. Запланована агресивна акція, звичайно, ставила на порядок денний німецької політики і питання про дальшу долю Закарпатської України, яка входила до складу Чехословаччини.

У березні 1938 р. вермахт окупував Австрію. Настала черга Чехословаччини. В політичних колах західних країн дедалі більше утверджувалася думка, що це лише проміжний етап перед наступною великою кампанією Німеччини в бік Радянської України.

Мюнхенська змова (29-30 вересня 1938 р.), поклавши початок розчленуванню та ліквідації Чехословаччини, вплинула на всю систему міжнародних відносин на європейському континенті. Після Мюнхена справа Закарпатської України поступово опинилася в епіцентрі “чехословацької кризи”. На роль учасника поділу “чехословацького спадку” настирливо претендували Угорщина та Польща. Хортисти посилили тиск на чехословацький уряд, наполягаючи на відокремленні чехословацької території, заселеної угорцями, і наданні словакам та закарпатським українцям права на “самовизначення”. За цими дипломатичними формулюваннями приховувалася кінцева мета хортиського уряду - приєднати всю Словаччину та Закарпаття.

На той час активізував увагу до Закарпаття і польський уряд. Він заохочував хористів до найскорішого захоплення земель. За цими наполегливими закликами приховувалися великодержавні розрахунки пілсудчиків. Розглядаючи Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної і Східної Європи”, політичні кола Варшави пов'язували з встановленням спільного польсько-угорського кордону в Карпатах сподівання створити під своїм керівництвом блок середніх і малих держав, розташованих між Балтійським і Чорним морями. План “третьої Європи” був спрямований не лише проти СРСР, а й мав на увазі перетворити Польщу на силу, рівнозначну фашистській Німеччині. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Більшість українських організацій на Закарпатті та українська еміграція виступили проти загарбницьких планів Угорщини.

Нацист верхівка уважно стежила за тим, як ускладнювалася міжнародна ситуація навколо Закарпатської України. Свою тактику в цій справі вона будувала з урахуванням цих суперечностей. 7 жовтня керівник політичного відділу міністерства закордонних справ Німеччини Е.Вьорман підготував меморандум про політику щодо Словаччини і Закарпаття. Характеризуючи можливі шляхи розв'язання проблеми, він перш за все виходив з інтересів німецької політики. Автор документа вказував на широкий діапазон українського національного питання з міжнародної точки зору. Найбільш оптимальним розвитком він вважав ситуацію, коли б при сприятливих умовах було проголошено незалежність Закарпаття. Це дозволило б Німеччині під приводом “захисту” інтересів українського народу розгорнути активну політику поти Польщі, СРСР і Румунії. Однак за обставин, що склалися, таке розв'язання вважалося несприятливим. Відхилялася також орієнтація Закарпатської України на Угорщину. Шеф політичного відділу МЗС пропонував сприяти “найприроднішому” в тогочасних умовах вирішенню - наданню області автономії з орієнтацією на Словаччину і Чехословаччину.

Отже, німецька дипломатія вважала за доцільне включити в “чехословацьку кризу” ще один фактор - український.

Дотримуючись тактики вичікування, приховуючи і маскуючи свою політику щодо Закарпаття, вона прагнула вивідати до кінця наміри зацікавлених урядів, сприяючи водночас посиленню націоналістичних настроїв у сусідніх країнах і розпалюючи суперечності між окремими державами, щоб кінець-кінцем добитися на них впливу.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки в питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо “Прага” повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви “Підкарпатська Рутенія”. Прем'єр міністром став голова Автономно-землеробського союзу А.Бродій, а до складу уряду увійшли Е.Бачинський, С.Фенцик, А.Волошин, Ю.Ревай та І.П'єщак.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску та шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й з потенційними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення “Великої України”. У листі французького посла в Берліні Р.Кулондра від 15 грудня 1938 р., надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: “Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою - створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка б повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна”.

Однак про нацистські плани щодо України більш охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрям основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1918 р. в англійських газетах і журналах з'явилося понад 900 статей і заміток на українську тематику. Аналогічна картина спостерігалася і у Франції. Характерно, що західна преса подавала “українські” плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі “за” і “проти”, він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині.

Створення автономного уряду на Закарпатті, пожвавлення українського націоналістичного руху, пропагандистські акції з території Німеччини - все це спонукало хористів і пілсудчиків поспішити із своїми вимогами про відторгнення краю від Чехословаччини і передачу його Угорщині.

Тим часом нацисти плели мереживо інтриг навколо справи Закарпаття. Вони не відхиляли ревізіоністських зазіхань хористів, нацьковуючи їх тим самим проти Чехословаччини. Водночас гітлерівський уряд відмовлявся підтримувати ці вимоги в повному обсязі, а лише погоджувався на передачу Угорщині південних районів Словаччини і Закарпаття. У широкому плані ця гра набирала вигляду дилеми: або Закарпатська Україна буде проголошена самостійною державою і Німеччина приступить до реалізації своїх “українських” планів, що мало б для Угорщини і Польщі непередбачені наслідки, або край на певних умовах буде приєднаний до Угорщини. В такий спосіб нацисти сподівалися вплинути на політику Угорщини і Польщі, добиваючись від них поступок. Так, поєднуючи методи шантажу і заохочення, керівництво “третього рейху” змушувало хортиський режим робити перші кроки по шляху перетворення Угорщини на сателіта Німеччини. Вже в середині жовтня 1938 р. угорський уряд висловлював принципову згоду на вступ до “осі” і антикомінтернівського пакту.

За свою згоду на приєднання Закарпаття до Угорщини правителі “третього рейху” вимагали від уряду Польщі таких поступок, які б вели в кінцевому підсумку до повного підпорядкування політики Польської держави фашистській Німеччині. 6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордонних справ Польщі Ю.Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини Й.Ріббентроп наполягали на розгліді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Прусією, акцептуючи одночасно на вирішення української проблеми. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря.

Поєднуючи методи тиску і заохочення, німецька дипломатія ясно давала зрозуміти учасникам конфлікту, що лише Німеччина може бути арбітром у справі “чехословацького спадку”. В цих умовах угорському уряду не залишалося нічого іншого, як просити уряди Німеччини і Італії виступити в ролі третейських суддів у питаннях угорсько-чехословацького кордону. Подібне прохання адресував державам “осі” й уряд Чехословаччини. 2 листопада 1938 р. у Відні Ріббентроп та італійський міністр закордонних справ Г.Чіано в присутності делегацій угорського та чехословацького урядів оголосили своє арбітражне рішення про передачу Угорщині Південної Словаччини та частини Закарпатської України з містами Ужгородом і Мукачевим.

Та під кінець листопада уряд Німеччини вніс у свою тактику щодо Закарпатської України істотні зміни. Приводом для цього послужили наміри хористів, яких активно підтримував уряд Польщі, організувати 20 листопада інтервенцію на Закарпаття і поставити таким чином гітлерівців перед доконаним фактом. Слідом за спільним дипломатичним демаршем Німеччини та Італії в Будапешті, керівництво “третього рейху” вжило ряд заходів, які мали продемонструвати прихильне ставлення до автономного Закарпаття та інтерес до українського питання взагалі.

Вже в найближчі дні після провалу Угорської військової акції на Закарпаття почали наносити візити німецькі офіційні особи. З особливим дорученням вивчити становище в краї до Хуста, куди після Віденського арбітражу була перенесена столиця Карпатської України, прибули прес-аташе німецької дипломатичної місії в Празі Г.Гофман і співробітник місії М.Шуберт.

У грудні 1938 р. представник уряду Карпатської України Ю.Ревай був запрошений до Берліна для ведення економічних переговорів. Він зустрічався із статс-секретарем МЗС Німеччини в особливих справах В.Кепплером. Під час розмови порушувалися питання про політичні наміри автономного уряду. Проте основна увага зверталася на корисні копалини Закарпаття і поставки до Німеччини лісу, про надання Карпатській Україні німецьких кредитів та технологічної допомоги. 7 грудня Кепплер і Ревай підписали угоду, за якою уряд Волошина зобов'язався поставляти Німеччині ліс, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну і вина.

Приблизно в цей час німецький уряд прийняв рішення заснувати німецьке консульство в Хусті.

З огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізовує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко, уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консульство, що свідчило про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити “Велику Україну” як антирадянську силу.

Та на рубежі 1938-1939 рр. у міжнародній політиці намітилися серйозні зміни. Нацистська верхівка в другій половині грудня після певних вагань остаточно визначила фронти подальшої політики. Гітлер в той час прийшов до висновку про доцільність спочатку зосередитися на встановленні “нового порядку в відносинах на Заході” і лише після цього приступити до здійснення “великого німецького плану в Східній Європі”. Отже, реалізація плану щодо України як одна із стратегічних цілей відкидалася на пізніше. З цими намірами поєднувалося рішення військово-політичного керівництва про ліквідацію у найближчий час залишкової Чехословацької держави, що робило гостро актуальною і справу Закарпаття.

Намітивши операцію проти Чехословаччини на середину березня, правителі “третього рейху” водночас вирішили розв'язати і “українське” питання. Було прийняте остаточне рішення про передачу Закарпаття Угорщині.

У ніч на 15 березня1939 р. частини вермахту вступили на територію Чехії. Того ж дня угорські війська за згодою вищого військово-політичного керівництва Німеччини розпочали окупацію Закарпаття. Напередодні новообраний сейм Карпатської України проголосив її самостійною державою а А.Волошина обрано президентом.

Італійське керівництво також не підтримало Карпатської України. Муссоліні привітав угорський уряд з нагоди вступу його війська на територію Закарпаття. 18 березня угорські війська повністю захопили територію Закарпатської України і вийшли на кордони з Польщею.

Уряди Англії і Франції навіть не виступили на захист Чехословаччини, а обмежились звинуваченням німецького уряду в порушенні умов мюнхенської угоди.

Карпатську Україну Гітлер використовував для шантажування СРСР і Польщі, видаючи її за праобраз Великої України, куди мали увійти УРСР і західноукраїнські землі, що були під владою Польщі. Визначившись у подальших планах, Гітлер з метою “підіграти” Сталіну вирішив повністю передати Карпатську Україну Угорщині, розв'язавши в такий спосіб проблему, яку Сталін на ХУІІІ з'їзді ВКП(б) (березень 1939 р.) іронічно сформулював так: “Комашка, що хоче прилучити до себе слона”.

Фактично українці були втягнені у вир другої світової війни ще в березні 1939 р., що засвідчила битва на Красному полі під Хустом. Карпатська Україна з населення дещо більше 552 тис. осіб сфокусувала інтереси різних держав. Більшовицька Москва не могла змиритися з тим, що на невеликому клаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка притягає десятки мільйонів поневолених українців у СРСР, Польщі та Румунії. Без володіння Україною Росія втрачає шанси претендувати на світову імперію. Польща боялася, що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вона втратить окуповані західноукраїнські землі, тому воліла мати спільний кордон з “традиційним другом”, себто Угорщиною, яка після захоплення значної частини Українського Закарпаття не задовольнилась, а намагалася проковтнути його повністю. Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, що утримувала Буковину і частину закарпатсько українських земель.

На початку квітня 1939 р. верховне командування збройних сил Німеччини опрацювало директиву про єдину підготовку до війни 1939-1940 роки. У другій частині документа під кодовою назвою “Вайс” від 11 квітня був викладений план агресії проти Польщі, що розглядалася як попередній захід перед війною з Францією та Англією. Згідно з рішенням військово-політичного керівництва Німеччини, підготовка до вторгнення в Польщу мала бути завершена 1 вересня 1939 р.

Різке загострення німецько-польських відносин у ході підготовки нацистського нападу на Польщу послужило першопричиною нової політичної кризи в Європі. На горизонті міжнародної політики знову замаячило українське питання. Його активізація була обумовлена насамперед агресивними планами і політичними акціями правителів “третього рейху”. В ході опрацювання своїх антипольських заходів вони неминуче ставили перед собою різні питання, що стосувалися подальшій долі українських земель. На перших порах якихось викінчених конкретних намірів щодо Західної України у нацистської верхівки ще не було. Про загальний напрям її думок свідчать вказівки Гітлера командуванню сухопутних військ від 25 березня 1939 р.: “Вторгатися на Україну фюрер не хоче. В залежності від обставин можна було б створити українську державу. Але ці питання поки що залишаються відкритими”.

Та вже в наступні тижні дедалі чіткіше визначилася позиція керівництва Німеччини у справі Західної України. Подальша доля цієї української землі розглядалася ним насамперед під кутом зору сприяння успішній реалізації планів розгрому Польщі. Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили знову послужитися “українською картою”. Для цього вони пішли на поліпшення відносин з українською політичною еміграцією. У квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зустріч представників фашистських організацій, установ і лідерів українських націоналістичних організацій. Гітлерівці обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угрупувань, подавати їм матеріальну і моральну допомогу. Під час наради йшлося про наміри німецького командування створити український легіон. Поновлюючи контакти з німцями, лідери ОУН зробили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїх визвольних змагань.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28