Історія міжнародних відносин України

Тоді Дорошенко знову звернуся до Польщі, прагнучи домогтися повної автономії України в дусі Гадяцького трактату 1658 р. Але поляки відбулися “самими лише компліментами”. Вони воліли укласти наваго вигідніші для себе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавала гетьманом Правобережної України. Для Дорошенка це означало остаточний розрив з Польщею, зате підняло його пристиж серед козаків, що похитнувся після переорієнтування на Туреччину.

Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі. За прикладом Хмельницького він послав листа до Бранденбурзького курфюрста, але лист потрапив до поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Многогрішного, навіть до Степана Рязіна. Допомогу ж подали тільки Туреччина і Крим. Перше посольство до Константинополя Дорошенко вислав у 1667 р. і відразу здобув допомогу з яничарів і татар. Після боїв під Підгайцями в Галичині поляки були змушені визнати кордон козацької держави на Горині. Заохочений цим успіхом Дорошенко почав готувати договір про постійні зв'язки з Туреччиною. Основою союзу мала бути давня умова Б.Хмельницького: Українська Держава мала дістати територію від Перемишля до Путивлю; за Запорізьким Військом залишалося право свобідно обирати гетьмана; українська церква має автономію під царгородським патріархом; султан не буде вимагати ніяких данин з України; допоміжні війська, прислані в Україну, стоятимуть під владою гетьмана; султанські грамоти для України мають бути писані українською мовою, посли також мають володіти цією мовою; турки не будуть ставити в Україні мечеті, брати ясиру, ані руйнувати осель; Туреччина та Крим не будуть укладати миру без згоди України. Султан Мухам мед погодився на деякі з цих пунктів, а саме - на свобідний вибір гетьмана і звільнення від данини; Україна мала стояти під зверхністю Порти, як Молдавія і Волощина. І навесні 1672 р. між Правобережною Україною і Туреччиною, Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючі сили, перемогла, і восени того ж року під Бучачем було укладено мир. За його умовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецьку провінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобережних фортець і щорічну змушена була виплачувати солідну контрибуцію Туреччині - 22 тисяч злотих. Турецький протекторат не викликав захоплення серед широких верств народу. Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович підбиває московський уряд скористатися важкою ситуацією для Польщі та розпочинає війну з Дорошенком. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро до них приєдналися Канівський та Черкаський полки. В 1675 р. Петро Дорошенко вирішує зректися і передає булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надсилає до Москви, здавши таким чином гетьманство на користь Самойловича та Ромодовського, як хотів Московський цар.

За гетьмана Івана Самойловича (1672-1686) більшість договірних статей продиктував цар. Зокрема, кількість реєстрових козаків зменшено до 20 тисяч. У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під своїм керівництвом.

Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Дорошенко зайняв очікувальну позицію.

Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею, турки ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилось на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши до них Дорошенка. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарським союзником. Він склав булаву, Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади: гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки і в 1676 р. був засланий до Москви.

Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого 1677 р. проголосила “князем малоросійської України”. З цим не могла змиритися Москва. Розпочалися затяжні бої, під час яких усі учасники - Московія, Польща, Крим і Туреччина - взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли на переговори. Польща за умовами з турками зреклася Поділля й Правобережної України, за винятком північної Київщини. Московія з Польщею 1678 р. уклали між собою Андрусівське договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщі відходила частина Вітебщини й вона ж утримала викуп у сумі 200 тис. карб. Московія з Кримом 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир'я на 20 років. Упродовж цього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всю південну і середню Київщину. Цей регіон мав залишитися безлюдним і нейтральним.

У 1681 р. турки в Кам'янець-Подільському стратили Ю.Хмельницького. Після цього вони віддали Правобережну Україну в управління молдавському господареві Івану Дуді. Склалося так, що ніхто з недавніх учасників переговорів не поспішав виконувати умови укладених угод. Польща не припиняла прикордонних боїв з турками і поступово їх витіснила з Поділля. Попри всі заборони почалося залюднення Поділля і Київщини. Дільний польський король Ян Собеський навіть почав відновлювати там козаччину. 1683 р. 5 тис. козаків допомагала королеві визволяти від турківської облоги Відень.

Але поляки дуже були зацікавленні в підписанні “вічного миру” з Москвою. Ще в 1683 р. вони почали переговори з цього приводу в тому ж Андрусеві. Цьому всіма силами опирався Самойлович. На першому етапі переговорів йому вдавалося зволікати з ухваленням остаточного рішення. Проте в 1686 р. “вічний мир” було підписано у Москві.

Умови миру не враховували інтереси України. Польща назавжди зрікалася Правобережжя, а на правому березі віддавала Москві Київ з невеликою округою. Запоріжжя переходило під повний протекторат московського царя. Поляки зобов'язалися поки що не заселяти середньої Київщини. Був створений союз проти Туреччини й Криму.

В останні роки свого гетьманування Самойлович почав триматися щодо Москви незалежно, критикував її політику союзу з Польщею проти Туреччини й Криму. На початку 1680-их рр. Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати анти турецьку, а разом з тим антикримську коаліцію, так звану “Священну Лігу”, до якої було запрошено й Україну. Та Самойлович відмовився від участі коаліції, він не хотів остаточного знищення Кримського ханства, бо тоді Україну звідусіль оточували б московські володіння. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 р “вічного миру” між Польщею та Москвою його плани створення незалежної держави стали примарними. В 1687 р. починається війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мусили вдарити по Туреччині, Росія - на Крим. І все ж, як підданий царя, змушений взяти участь у поході московського війська проти Криму 1687 р., який очолив фаворит царівни Софії Василь Голіцин. Похід був страшно невдалим. Галіцин звалив всю відповідальність за невдачу на Самойловича і його заарештували й відправили до Москви, а згодом до Сибіру.

Якщо підсумувати міжнародне становище яке склалося навколо українських земель після смерті Б.Хмельницького, то можна дійти до висновку, що найбільш зацікавленими були три держави у його вирішенні на свою користь це Польща, Туреччина та Росія. Польща після повстання 1648 р. втратила один з найприбутковіших районів Східної Європи, і тому зрозуміло її бажання повернути Україну в свій склад будь-якою ціною. Інколи йдучи на такі поступки, про які до Хмельниччини й мови йти не могло (наприклад, Гадяцька угода та інші). Для Польщі Україна була ще захисною буферною зоною між татарами і турками. Для Туреччини Україна - це постачальник основного джерела доходів турецької казни - работоргівлі. Але найбільші інтереси тут мала Російська імперія. На той час Україна знаходилася на вищому щаблі культурного та економічного зростання ніж Росія. Для Москви козацька держава була таким собі взірцем і союз з якою був дуже важливий як з військово-політичних, так і з культурних питань. Таке собі “вікно” в південно-західну Європу.

Гетьманування Івана Мазепи (1687-1709) припало на час, коли Росія і Польща у “Вічному мирі” 1686 р. підтвердили попередній Андрусівським договір про поділ України між собою. Ці держави створили проти турецький союз, щоб відірвати від Туреччини її володіння на північному узбережжі Чорного моря. Ареною їх інтересів стала Україна. З політичного боку для української державності не були корисними ні вічний московсько-польський мир, ні протитурецький союз цих держав. Недовірливо ставився до московсько-польської коаліції І.Мазепа. І хоч протягом тривало часу він ішов по лінії російської політики, обставини змусили його орієнтуватися на союз із Швецією. Чинники, які вплинули на таке рішення, такі: напружені відносини між Мазепою і Запоріжжям, складна ситуація на українських землях, нескоординованість самих українських сил і змагань, боротьба різних течій.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи після приходу до влади було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Вже на початку свого правління він, він, підписуючи “Коломацькі статті”, відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини. 1) влада гетьмана зводилась до політичних функцій - стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права усувати з посади без царського дозволу вищу старшину, а старшина скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов'язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду; 2) заборонялися міждержавні відносини України. Листи і документи всіх сусідніх держав наказувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви; 3) українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов'язане було брати участь у воєнних експедиціях Москви; 4) в гетьманську столицю - Батурин вводився московський стрілецький полк; 5) українським купцям “под жорстким наказанием” заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов'язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; 6) вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби.

І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова, ключової турецької фортеці на Азовському морі. Втягуючись у Кримські походи, І.Мазепа планував здобути для України доступ до Чорного і Азовського узбережжя, такий важливий для економічних її інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зміни у політичному житті України настали з початком Північної війни. У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. У ставленні до загарбників польська шляхта розділилась на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика С.Лещинського, другий - підтримував чинного короля Августа ІІ і спільно з Москвою продовжував боротьбу зі шведською агресією. За таких умов інтереси московського царя і українського гетьмана збігалися. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові Августу ІІ, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про з'єднання Правобережної України з гетьманщиною.

У 1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і вислав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тис. козацьке військо на чолі з І.Мазепою здійснило похід вглиб Правобережжя. До кінця серпня воно дійшло до Львова, а на початку жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилася під владою гетьмана І.Мазепи. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа ІІ були розбиті і він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами “Вічного миру”.

У 1708 р. воєнні дії були перенесені в Україну. Її населення терпіло від свавілля російських військ. Крім цього, Україні загрожував новий напад Польщі. Такі обставини змусили гетьмана перейти на бік шведського короля Карла ХІІ і укласти з ним у 1708 р. угоду. Ще до цього у своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Тривалий час Мазепа продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. З приходом до влади Петра І гетьман скерував політику Росії на поширення кордонів Гетьманщини з південного-заходу від Польщі, і з півдня, від Криму і Туреччини. Мазепа був прихильником союзу з Москвою до того часу доки Петро не надумав знищити усі прояви української державності. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це сповіщало близьку ліквідацію автономії України.

За цих умов серед української старшини виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Однак зносини українських опозиціонерів з союзниками почались задовго до вступу шведів на Україну. Принаймні 1705 р. прибічники С.Лещинського пропонували гетьманові вступити до шведської коаліції. Ці переговори велися в глибокій таємниці і привели до того що коли І.Мазепа перейшов на сторону Карла ХІІ значна частина українського населення йому не повірила. Українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 р., коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, у той час, коли вся Україна була окупована царськими військами. Гетьман вирішив дочекатися наслідків вирішальної суперечки між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І.Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил. До цього кроку змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 р. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував що союз із шведами допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновить її самостійність. На переговорах з Карлом ХІІ І.Мазепою було висунута головна вимога - незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл ХІІ вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак після кількох невдач змушений був повернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалося про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем - це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося неготовим до такої різкої зміни й залишилося пасивним до дій І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків з гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-ти тис. військо. На домогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка.

І хоча шведським солдатам заборонялася усілякі ревізії і насильства щодо українського населення, хоча харчі і фураж вони здобували тільки за гроші, народ переважно ставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духівництву. Позиція церкви визначалася настановами й наказами Петра І.