Історія міжнародних відносин України

Перебуваючи у союзі з Росією, Україна користувалася широкими автономними правами. Договір 1654 р. на тривалий час визначив державно-правове становище України у складі Російської держави.

Отже, договір 1654 р. складався з трьох актів: з проекту договору за підписом Б.Хмельницького, датованого 17 лютого 1654 р., що містив 22 статті; з акту 21 березня 1654 р., що містив 11 статей, і грамоти царя від 27 березня 1654 р., що містила резолюцію царя на решту статей проекту. Оригінали цих актів були написані українською мовою (грамота царя та акт з 11 статтями були виготовленні в Москві), але вони до нас не дійшли. У московських архівах збереглися лише проект договору в перекладі російською мовою та чернетки акту і грамоти від 27 березня 1654 р. з поправками і додатками.

Російсько-українські взаємини уявлялися гетьману і козацькій старшині як протекторат на договірній основі. Про “договорное письмо” йшлося ще у 1654 р. під час розмови Хмельницького з митрополитом Гаврилом. Прийняття Війська Запорізького “під царську високу руку” розумілося Хмельницьким як протекторат - популярна у середньовічній Європі формула залежності, коли одна держава брала на себе захист територіальної цілісності іншої і здійснювала контроль на її політикою.

Щоб зрівняти становище, під час Переяславської ради козацька старшина вимагала зустрічної присяги від імені царя про непорушність козацьких прав і вольностей. Виходячи з традицій демократизму, які звикли поважати навіть у розбурханій анархією Польській державі, вона сподівалася, що царські посольство дасть якісь гарантії українській автономії. Проте в дипломатичному двобою перемогу здобула російська сторона, яка над усе прагнула перетворити протекторат в інкорпорацію. Царські посли категорично відкинули польський досвід присяги королів своїм підданим. Представники козацької старшини вимагали від послів принаймні письмових гарантій козацьких вольностей за зразок тих договорів, які з ними укладали король і сенатори. Однак цю вимогу російські посли відхилили.

Хмельницький вмовив представників старшинської опозиції (П.Тетерю і Г.Сахновича) відкласти свої претензії до того часу, коли на переговорах розглядатимуться умови входження України в союз з Росією. Відразу ж після цього гетьман, старшина, козаки присягнули Росії за “чиновной книгой”, яку привезли із собою посли.

Прийняття присяги по всій Україні (усього до книги присяги вписано 127337 осіб) відбулося спокійно і навіть урочисто. Проте, це було явно не до вподоби запорізькому козацтву, хоча Хмельницький і заручився його попередньою згодою на входження в союз з Росією. Не захотіла прийняти присягу частина старшини на чолі з І.Богуном. У Кропив'янському і Полтавському полках козаки “киями побили” московських урядників. Категорично відмовилося від присяги вище духівництво на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.

Так відбулося входження України в союз з Росією. Цей союз невдовзі виявився дискредитований, бо в устах ідеологів самодержавства він став обґрунтування належності росіян і українців до однієї нації і, отже, заперечення самого існування українського народу. Зрештою, і термін “возз'єднання” не відповідав характеру російсько-українських відносин після 1654 р., оскільки не було досягнуто відповідального йому рівня рівноправності партнерства. Очевидно термін “приєднання” точніше відбиває сутність цих відносин.

Умови союзу України з Росією обговорювалися в Москві і були закріплені у підготовлених українською стороною так званих “Березневих статтях” 1654 р. і в царських грамотах. Царський уряд гарантував непорушність станового поділу, “вольності” козацтва, виборність гетьманів, 60-тисячний козацький реєстр. Україна зберігала право дипломатичних зносин з іншими державами, за винятком Польщі і Туреччини.

За свого життя Хмельницький твердо обстоював права України, цар не отримав жодної данини з України, а воєводи до українських міст призначались тільки за згодою Хмельницького. У результаті спільних воєнних дій проти Польщі вдалося, хоч і не надовго, здійснити давню мрію гетьмана про Україну “по Холм і Галич” - з піл влади поляків було звільнено майже усю Західну Україну.

З початку 1655 р. почало змінюватися ставлення турецького уряду до України в бік можливості відновлення її союзу з Кримом. Дуже сприятливим фактором для наступу українсько-російських військ став початок війни Швеції проти Речі Посполитої. В цілому, незважаючи на складність обстановки, літньо-осіння кампанія українсько-російського війська в Україні завершилася успішно. Внаслідок договору з ханом, укладеного під Озерною, було убезпечень російські та українські землі від татарського нападу. Вдалося уникнути й загострень відносин зі Швецією, що залишало можливість спільних дій проти Речі Посполитої. Відкривалася перспектива дальшого поліпшення стосунків з Трансільванією, Молдавією і Валахією та залучення цих держав до коаліції проти Польщі. Хмельницький виявив себе тонким політиком, який послідовно втілював курс на включення до складу козацької держави всіх українських земель, проводив активну зовнішньополітичну діяльність.

Проте Хмельницький мав усі підстави бути незадоволеним розвитком російсько-українських відносин. Тим часом дедалі помітнішим стає розходження зовнішньополітичних курсів українського та російського урядів. Вже весною завершується процес переорієнтації політики Росії на союз із Річчю Посполитою проти Швеції. Особливо його турбувало те, що посланці України не були допущені на віленські переговори Росії з Польщею 1656 р. Емоційний і запальний гетьман не вірив полякам і усяко намагався застерегти царя від їхньої підступності. Однак і російський уряд на кожному кроці виявляв свою підступність - він не гребував жодними засобами, щоб перешкодити зміцненню впливу України у зайнятій її військами Білорусії. Не залишаючись у боргу і не довіряючи царю, хмельницький уклав угоду з татарами.

Російський уряд непокоїли і монархічні тенденції у поведінці Б.Хмельницького, які виявилися у тому, що в останні місяці життя він добивався згоди старшинської ради на передачу гетьманської булави після своєї смерті 16-річному сину Юрію. 17 липня (6 серпня) 1657 р. Хмельницький помер у Чигирині.

Заслуги Хмельницького в тому, що він домігся від турецького уряду проведення політики позитивного нейтралітету стосовно України. Гетьман не поспішав приймати пропозицію Порти щодо її протекторату, але і не відхиляв їх, прораховуючи можливі наслідки такого кроку в критичний для Української держави період.

Гетьман прагнув залучитися підтримкою Молдавії, Валахії та Трансільванії. Це було не просто, бо в цьому регіоні традиційно сильними залишився вплив Польщі. Не можна ігнорувати й того, що Молдавія і Валахія перебували у васальній залежності від Туреччини. 1653 р. Б.Хмельницький в оцінці політичної ситуації у Молдавії допустився серйозної помилки, що призвело до укладення цими державами антиукраїнської коаліції з Річчю Посполитою. Однак гетьман уже наступного року домігся розвалу цієї коаліції. Тим часом відбувається дальше зближення України з Трансільванією. У подальшому з Трансільванією було укладено антипольський договір (1656 р.).

Мирний договір між Москвою і Польщею, без урахування інтересів України, був підписаний у вересні 1656 р. за посередництвом Австрії і порушував всі найважливіші інтереси України. Москва ставала союзницею Польщі. Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти Польщі, втрачав будь-яку вагу і значення. Більше того - для об'єднання в козацькій державі всіх руських земель (це була головна мета гетьмана) царська влада ставала не лише зайвою і навіть небезпечною. Крім цього, московсько-польський союз обертався проти нового союзника України - короля шведського Карла-Густава.

Угода Московщини з Польщею змусила Б.Хмельницького визначити нові приоритетні напрямки української зовнішньої політики: унезалежнити Україну від агресивної політики Москви; відібрати в Речі Посполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької держави ще не увійшли; знешкодити татарський Крим і врешті здобути міжнародне визнання своїх династійних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в Україні.

Тим часом відбувається дальше зближення України зі Швецією. Викликає інтерес інструкція, котра проливає світло на позицію уряду Швеції щодо України. Насамперед посли мали добиватися розриву російсько-українського союзу й залучення України до збройної підтримки Швеції в її боротьбі проти Росії (негайного надання королю 30 тис. війська для реалізації воєнно-стратегічних завдань). Самому Б.Хмельницькому належало за домовленістю з Карлом Х взимку чи весною вирушити до Польщі або Росії. Під час цієї війни козаки не повинні були без відома короля починати іншої війни, для якої була б потрібна допомога Швеції. Хмельницький не мав права укладати миру чи перемир'я з ворогами Карла. Зі свого боку, Швеція брала на себе зобов'язання не допомагати ворогам України, а по можливості помагати козакам. Як бачимо, шведський уряд не поспішав визнавати незалежність України, обминав питання про входження західноукраїнських земель до складу козацької держави, чим на той час найбільше клопотався Хмельницький. Звісно, така позиція Швеції насторожувала гетьманський уряд.

Новостворена тоні на сході Європи коаліція держав одразу поставила нову українську державу на садовище не лише суверенної країни, але цілком самостійної у ведені власної міжнародної політики, яка може відіграти важливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькі тенденції обох зазначених держав. До цієї коаліції держав входили: Швеція, Прусія, Литва, Україна., Семигород, Молдавія та Волощина. Вона була утворена на противагу Москві з одного боку та Польщі і Криму з - іншого.

Коаліція вищезгаданих держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільності політичних інтересів, у реалізації яких неабияку роль відігравала Україна. Розглянемо конспективно прагнення кожної з країн - учасниць блоку.

Швеція, у своїх давніх намірах заволодіти польським узбережжям Балтійського моря та в старій династичній війні з Польщею, із підписанням Віденського миру між Москвою і Польщею опинилась перед новою проблемою - можливістю підсилення останньої союзом із Москвою та перспективою обрання Московського царя на польський престол. За цих умов завданням короля шведського Карла-Густава було якнайшвидше запобігти цій небезпеці та, випередивши Москву, швидкими темпами оволодіти максимальною територією польських земель. Тож Україна, як ворог Польщі і незадоволена царською політикою васала Москви була для Швеції важливим і потрібним союзником.

Неабиякі інтереси щодо України мала також Прусія. Фрідріх Вільгельм Великий, князь Па руський і курфюрст Бранденбурзький завдяки козацькому повстанні під проводом Б.Хмельницького отримав можливість визволитися з під влади і впливу Польщі. Одразу після початку українського-польської війни 1648 р. він був звільнений від обов'язку платити щорічну грошову данину Польщі, яка не змогла вести війну на два фронти.. Також кожний успіх гетьмана Б.Хмельницького й ослаблення Польщі відкривав нові можливості для подальшого унезалежнення і зросту Прусії.

Таким чином, Швеція і Прусія, уклавши між собою договір, склали північну групу анти польської і антимосковської коаліції.

Ланкою, що мла об'єднати північну і південну групи держав коаліції, була Литва. Відчувши ослаблення Польщі у війні з Україною, в Литві почали ширитися сепаратистські настрої, речником яких був князь Януш Радзивіллю Зі смертю останнього політичний провід опинився в руках його брата Богуслава Радзівіла, який під час польсько-шведської війни перейшов на бік шведського короля і прийняв шведський протекторат. Разом з тим він прийняв протекцію Б.Хмельницького, який обіцяв йому, в разі потреби, боронити Литву від зазіхань Москви.

Південна група коаліції держав складалася з України, Семигороду, Молдавії та Волощини. Останні три держави, маючи великі спільні інтереси в боротьбі за унезалежнення від Османської імперії, історично підтримували давні культурні, релігійні та династичні взаємини (після смерті сина Тимора Б.Хмельницький прагнув видати свою доньку за небожа молдавського воєводи Михайла). Єднали їх також спільне сусідство та боротьба з татарськими кочівниками.

Такі ж давні політичні і військові стосунки існували між Україною й Семигородом. Особливо вони посилилися в ті часи, коли князь семигородський Юрій ІІ Ракочі запався метою поширити свою державу за рахунок польських територій, в чому йому конче потрібна була допомога України, Молдавії та Волощини. Реалізація задумів Юрія ІІ Ракочі залежала від того, чи погодиться Україна прикрити його західні кордони від постійних нападів татар. Водночас князь семигородський був у найтісніших контактах із королем шведським Карлом-Густавом, посередником у яких виступав англійський повстанський вожак Олівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було якнайшвидше утворити в Європі союз некатолицьких держав.

Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізувалася між Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції обох згаданих країн, створюючи належну противагу. В цих умовах Україна набувала великої держави, без участі якої було б неможливим не лише утворення згаданої коаліції, але й реалізації всіх зазначених геополітичних інтересів кожної з країн-учасниць блоку.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених за посередництвом Швеції в першій половині 1656 р., обома сторонами 7 вересня 1656 р. був підписаний “трактат вічної приязні” між гетьманом Б.Хмельницьким та князем Ракочі. Згідно з цією угодою, як Хмельницький і його нащадки, так і Ракочі та його наступники взаємно зобов'язувалися боронити один від одного від ворогів. Також було домовлено, що коли Ракочі розпочне війну проти Польщі, гетьман Б.Хмельницький надасть йому військову допомогу, не зважаючи на ставлення до цього московського царя. За це Україна мала отримати всю Червону Русь, а також частину Білої Руси; Хмельницький отримає титул князя, який, за підтримки Юрія Ракочі, як і вся верховна влада в Україні, буде передана по наслідству синові гетьмана Юрієві.

У кінці 1656 р. Б.Хмельницький активно включився у справу розподілу Польщі. За його наказом на допомогу Юрієві Ракочі було направлено козацьке військо на чолі з полковником Антоном Ждановичем, що мав довершити окупацію західних “руських земель”. У відповідь на це Москва вступила у війну на стороні Польщі, тим самим виступивши проти Швеції, Семи городу й України. Б.Хмельницький наказав зміцнити українські залоги в Білорусі, а на допомогу А.Ждановичу надіслав свіжі сили на чолі з Ю.Хмельницьким, який дістав наказ поводитись із, московськими військовими частинами, що зустрічатимуться серед польських військ, як із ворожими.

Разом з тим у середовищі Османської імперії спостерігалося зростання пропольських, антиукраїнських настроїв. Це змушувало Б.Хмельницького відтягувати розправу коаліції над Москвою, натомість зміщуючи акценти на проти турецький фронт. Через свого особливого посла отця Данила гетьман Б.Хмельницький пропонує королю шведському широкий військовий план коаліції, що б мала на меті завоювання та ліквідацію Туреччини, а також звільнення від мусульманської неволі між християн, в першу чергу греків. До цієї коаліції, згідно з задумом Б.Хмельницького, мали б увійти: Швеція, Україна, Москва, Англія, Венеція, Австрія і Персія. Певну роль могли в ній відіграти також Волощина, Молдавія, Семигород.

Смерть Б.Хмельницького поклала край його грандіозним задумам.

Виникнення козацької держави на Україні призвело до зростання її міжнародного авторитету авторитету та активізації дипломатичних відносин. Після встановлення союзу з кримським ханом (1651) Хмельницький активно втрутився до молдавських діл. У 1650-1653 рр. козацьке військо ходило в Молдавію. В столицю України того часу Чигирин до Б.Хмельницького прибували посли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції. Б.Хмельницький у різні часи своєї діяльності встановив і підтримував свої відносини з багатьма країнами Європи, зокрема Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Венецією, Швецією, Австрією, Трансільванією, Бранденбургом, які визнали Україну як суб'єкт міжнародного права. Гетьмана вдалося те, що не вдавалося до нього нікому, - вирвати Україну із смертельних обіймів Речі Посполитої, змусив королів рахуватися з нею, спонукати Росію виступити у ролі гаранта “українських вольностей”.