Фонетика і фонологія

/летим || дивл'ус'а \ аж с'вітайе \ край неба палайе || соловейко в темн'ім гайі \ сонце зустр'ічайе \\/.

У процесі мовлення мовленнєвий потік розпадається на відрізки більшої чи меншої довжини, що виділяються різними фонетичними засобами і становлять певні одиниці.

В українській мові такими фонетичними одиницями є фраза, синтагма, фонетичне слово, склад і звук.

Якої ж довжини повинні бути ці відрізки? На думку О. Волоха відрізок мовного потоку повинен відповідати таким вимогам:

-бути відокремленим виразно тривалими паузами від інших аналогічних відрізків;

-мати певне інтонаційне оформлення;

-містити в собі якесь повідомлення. Тобто виражати якусь думку .

Для виділення і характеристики звукових одиниць звичайно починають із членування мовного потоку на більші відрізки, які потім послідовно членують на менші сегменти.

Фраза - це відрізок мовлення (найбільша вимовна одиниця) , що характеризується смисловою завершеністю та інтонаційною оформленістю, обмежений досить тривалими паузами. Як бачимо, це відносно закінчене висловлювання, що співвідноситься з реченням.

Фраза членується на менші одиниці - синтагми (або мовленнєві такти).

Мовленнєвий такт - це основна одиниця ритміко-інтонаційного членування фрази, що вимовляється одним безперервним потоком і виділяється паузами.

Таким чином, синтагма є відрізком усного мовлення, що виділяється в межах фрази як певна інтонаційно-смислова єдність. Синтагму може становити одне або кілька слів.

Закон поділу мовлення на синтагми першим почав вивчати О.Востоков на початку ХІХ ст.

У складі синтагм (мовленнєвих тактів) виділяють одне або кілька фонетичних слів. Фонетичне слово - це відрізок мовлення, що має один словесний наголос. Фонетичним може бути окреме повнозвучне слово, тоді межі фонетичного слова збігаються з межами слова як лексичної одиниці мови; а також поєднання повнозначного слова із службовими, що виступають як клітики ( проклітики чи енклітики).

Клітики - це слова, які не мають самостйного значення., наголосу і приєднуються до повнозначних слів, утворюючи разом з ними фонетичне слово. В українській мові клітиками є майже всі службові слова.

Ненаголошене слово, яке стоїть перед наголошеним повнозначним, приєднується до нього і називаєьться проклітикою. Проклітиками бувають односкладові прийменники, сполучники і деякі частки.

Ненаголошене слово, що стоїть після повнозначного наголошеного, називається енклітикою . Енклітиками бувають частки.

Фонетичне слово поділяється на склади (найменші вимовні одиниці), а склади на звуки (найменша мовна одиниця).

Під наголосом звичайно розуміють виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові,-- м'язової напруженості мовного апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості. Акустично наголос виявляється у зростанні інтенсивності, тривалості, в змінах частоти основного і власного тону голосного.

В українській мові наголошені голосні характеризує передусім більша тривалість і тембр, а часом і більша сила. Тому український наголос за його фонетичною природою визначається як якісний, кількісний і силовий (динамічний).

Враховуючи відносно невелику різницю в тривалості між наголошеним і ненаголошеним складами, український наголос визначають як не сильноконцентрований

Наголос належить до суперсегментних одиниць мови, оскільки він не виявляється як самостійне явище, а нашаровується на інші, сегментні (лінійні) одиниці -- фонеми й склади, виступаючи з ними в нерозривній єдності. Отже, наголос характеризує не тільки окремі голосні, а й цілі склади.

Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово, наприклад: думай же, ходив би, я і ти.

Склад і голосний у складі, на який падає наголос, називаються наголошеними, а всі інші -- ненаголошени-ми. Наголос на письмі звичайно не позначається, але в словниках наголос позначається спеціальним знаком (наприклад, перо`).

Багатоскладові слова, а особливо складні, крім основного наголосу можуть мати ще й додатковий (і не один), що характеризується меншою силою. Він також позначається при потребі спеціальним значком, наприклад: військовозобов'язаний. аерофотознімання. Деякі складні слова (вони звичайно пишуться через дефіс) мають два головні наголоси, наприклад: воєнно-стратегічний.

В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто він може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце у формах того самого слова:

діло, робота, молода, випереджати, перепідготовка, перекваліфікація: рука-- руки, бігти -- вибігти, смирний -- смирніший, будувати -- будую.

Наголос має фонологічне значення. Він виконує конститутивну, ідентифікаційну та диференційну функції. Він об'єднує звуки в слові і необхідний для узнавання слів і їх форм: р`адій--рад`ій, `обід--об`ід, атл`ас--`атлас, при-кл`ад -- пр`иклад; хат`и -- х`ати; копч`ений -- к`опчений, насип`ати, -- нас`ипати, вилі-т`ати -- в`илітати.

Можливе варіативне наголошення. Варіативне наголошування -- це об'єктивний результат розвитку акцентологічної системи мови, показник переходу від однієї норми до іншої. Разом з тим не можна не відзначити, що деякі так звані акцентні варіанти виконують дуже тонку стилістичну, художньо-зображальну функцію. Наприклад, форми в`исоко, гл`ибоко слід вважати загальновживаними, а вис`око, глиб`око -- власне поетичними; у формі вол`ошковий посилюється відносна ознака, а у формі волошк`овий -- якісна.

Незважаючи на зміну місця наголосу в багатьох словах у зв'язку зі словозміною і словотворенням, в українській мені наголошування характеризується сталою системою і яскртю вираженими закономірностями. Нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення.

Різноманітне поєднання ненаголошених складів з наголошеним, а також ненаголошених між собою є базою, на фоні якої формується ритмічна структура слова.

Інтонація визначається як сукупність кількох фонетичних компонентів:

фразового наголосу, пауз, ритміки, мелодики, тембру і темпу. За допомогою інтонації мовленнєвий потік членується на смислові відрізки -- синтагми і речення, розмежовуються речення за метою висловлення, визначається внутрішня взаємодія компонентів у комунікативному процесі, досягається вираження модальних значень І емоційного забарвлення відповідних повідомлень.

Фразовий наголос виявляється тільки в реченні. Виступаючи компонентами речення, окремі слова дістають наголошення неоднакової сили, що залежить від місця слова в реченні, кількості складів у ньому та смислового навантаження. Фразовий наголос має такі різновиди: наголос акцентної групи, синтагматичний, логічний та емфатичний.

Наголос акцентної групи -- найслабкіший за своєю силою. В акцентну групу звичайно об'єднуються повнозначні слова і сполучники, прийменники, допоміжні дієслова і окремі різновиди займенників. Акцентну групу можна розглядати також як фонетичне слово. Сильнішим у реченні є синтагматичний наголос.

Логічним наголосом називається особливе виділення голосом слва у реченні з метою підкреслити важливість його в смисловій структурі речення. У простому реченні буває тільки один логічний наголос. Він може падати на будь-яке слово в реченні, у тому числі й на неповнозначне, що звичайно не має навіть словесного наголосу.

Логічний наголос сильніший від синтагматичного. Він може падати на будь-яке слово синтагми.

Емфатичний наголос -- це виділення важливої з смислового погляду частини висловлення (групи слів, слова і навіть частини слова) у зв'язку з вираженням експресії мовлення, емоційного стану мовця.

Емфатичний наголос найчастіше пиражається подовженням приголосного, голосного, а також своєрідною мелодикою.

Пауза - більш або менш тривалії артикуляційна й акустична зупинка в мовленнєвому потоці. Паузи використовуються як засіб смислового та емоційного виділення слова або синтагми. У зв'язку з цим розрізняють паузи логічні і психологічні. Найбільші паузи виступають у кінці речень різного типу. Вони в і транскрипції позначаються знаком. Ці паузи служать, з одного боку, для того, щоб підкреслити перехід від однієї думки до іншої, а з другого--вони виконують чисто фізіологічну функцію, даючи мовцеві можливість поповнити повітря в легенях.

Менш виразні паузи виступають звичайно в кінці складного (складносурядного чи складнопідрядного) речення, а також у середині речення між синтагмами. У транскрипції така пауза позначається знаком [)]. Пауза може бути і в межах синтагми, наприклад між підметом і присудком, після звертання тощо.

Паузи не завжди збігаються з розділовими знаками. На місці розділового знака паузи фактично може й не бути. Разом з тим пауза може виступати в місці, де немає жодного розділового знака. Наприклад, у реченні Пахне м'ята, хліба, радіючи, цвітуть (М. Рильський) відокремлений дієприслівник «радіючи» зовсім не виділяється паузами. Між підметом і присудком завжди є невелика пауза, а розділові знаки, як правило, не ставляться. Немає паузи перед звертаннями, які стоять у кінці речення або в середині синтагми, хоч комами вони виділяються обов'язково.

Іноді від місця паузи в реченні залежить його зміст. Пор., наприклад, такі речення:

Я не раджу вам вірити Я не раджу вам вірити Паузи можуть використовуватися як засоби передачі:

а) незакінченої, обірваної мови: / в рільництві, і в бджільництві. і в птахівництві, і в свинарстві, і... і... (О. Вишня);

б) хвилювання: Коли запитають... коли не хочете сказати про мене доброго слова... то прошу вас... від щирого серця прошу... пожалійте гонимого... не кажіть нічого зайвого, не чорніть старого... (Ю. Збанацький); в) несподіваного змістового переходу; Якась хвилина і... ні пуху ні пера! Літак уже в повітрі (Ф. Маківчук).

Основним елементом інтонації є мелодика. Розрізняють мелодику завершеності, незавершеності і питальну мелодику.

Якщо висловлюється закінчена думка, таке речення вимовляється з мелодикою, що наприкінці знижується й досягає найнижчого рівня. Це мелодика завершеності, характерна для розповідного речення.

Якщо мелодика протягом усього речення тримається на приблизно однаковому рівні, а особливо тоді, коли вона в кінці речення тримається на рівні, характерному для попередньої частини, це означає, що думка не закін-чена. Вона має бути або може бути закінчена. Це мелодика незавершеності, характерна для нскінцевих синтагм.

Якщо мелодика наприкінці речення різко піднімається вгору й досягла найвищого рівня, це означає, що висловлено питання, яке вимагає відповіді.

1.Назвіть основні фонетичні одиниці мовлення .

2.Дайте визначення наголосу, схарактеризуйте його артикуляційну та акустичну природу. Чому наголос називається словесним ?

3.На який склад у слові може припадати наголос ? Як за цією ознакою називають український наголос ?

4.Яку смилову, формотворчу і словотвірну функцію виконує словесний наголос?

Який наголос називається фразовим ?

6.Що таке фонетичне слово? Які слова української мови звичайно виступають як проклітики та енклітики ?

7.З'ясуйте поняття синтагми.

8.З'ясуйте поняття логічного наголосу.

9.З'ясуйте поняття емфатичного наголосу.

Виконайте вправи

1. Розбийте подані слова на склади. Обгрунтуйте складову межу в середині групи приголосних.

Адреса, азбест, Андрій, бастіон, батальйон, вразливий, бойкот, бомбардувальник, вертлявий, верхів'я.

2. Розбийте слова на склади. Із скількох звуків складається в них перший склад?

Їжа, юшка, яблуко, єдиний, юрба, Євген, Юрко, яма, їдкий.

3. Розбийте слова на склади, схарактеризуйте їх.

В проваллі темнім, десь на дні

Сосна чорніє на граніті...

Ніхто з живих не зна її,

Не зна й вона нікого в світі

(О.Олесь).

Тема 7. Позиційні зміни голосних і приголосних фонем у мовному потоці.

Модифікації фонем

Усі фонетичні зміни, що виникають внаслідок модифікації, можуть бути комбінаторні й позиційні.

Комбінаторні зміни -- це зміни, що залежать від взаємодії звуків у мовному потоці. На якість одних звуків постійно впливає артикуляція сусідніх звуків, внаслідок чого утворюються різні алофони фонем.

В основу вивчення комбінаторних змін звуків покладено вчення про три фази вимовленого звука: екскурсію-- коли мовні органи переходять із спокійного (індиферентного) положення до характерного артикуляційного положення, потрібного для вимови даного звука; витримку -- коли мовні органи перебувають у відносно незалежному положенні, потрібному для вимови даного звука; рекурсію -- коли мовні органи знову повертаються в індиферентне положення. Проте ці три фази наявні лише у звука, вимовленого ізольовано. Якщо кілька звуків вимовляються вряд, то рекурсія звука здійснюється не до індиферентного положення, а зливається в один суцільний момент з екскурсією наступного звука, внаслідок чого відбувається своєрідне взаємне накладання артикуляції окремих фаз або й звуків у цілому, яке називається коартикуляцією. Таке взаємне накладання кінцевої й початкової фаз сусідніх звуків (причому різних за способом артикуляції) веде до того, що основні артикуляційні типи взаємно змінюють свою якість (якщо не протягом усієї тривалості, то принаймні в певних її відрізках), і таким чином виникають різні алофони.

Крім того, в мові розрізняють два типи пристосування (адаптації) звуків:

Акомодація (від лат. пристосування) -- зміни, що відбуваються між звуками різних категорій, тобто між голосними й приголосними, наприклад /п/ перед /у/ лабіалізується. Акомодація може бути прогресивною і регресивною. Коли попередній звук впливає на наступний, то має місце прогресивна акомодація. Коли ж, навпаки, наступний звук впливає на попередній, відбувається регресивна акомодація.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11