Фонетика і фонологія

критерію, суть якого полягає насамперед у з'ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто передачі думки.

Спираючись на щербівські ідеї, Л.Р. Зіндер дав таке визначення фонеми: «...фонема--це найменша звукова одиниця, що може бути в даній мові носієм смислу і служить у ній для розрізнювання слів і форм слів» .

З наведених визначень цілком логічно випливають і основні властивості фонеми.

Фонема -- це найменша мовна одиниця, потенціально пов'язана із значенням, яка в будь-якій мові мовцями легко виділяється із суцільного мовного потоку. Можливість встановлення цих мінімальних одиниць мови закладена в самій природі мови, яка характеризується членороздільністю.

Якщо фонема -- це звукова одиниця мови, то вона, як і кожна інша мовна одиниця, повинна служити одній меті -- бути засобом спілкування. Спілкуватися -- значить передавати зміст думки. На відміну від одиниць вищого, смислового рівня (морфем, слів, речень), фонема не може служити безпосереднім засобом спілкування, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні.

Ідея потенціального зв'язку фонеми із значенням веде свій початок від думки Л. В. Щерби: «Через те що основний інтерес мовлення лежить у смислових уявленнях, то звукові нормально не перебувати у свідомості. Здавалося б з цього погляду, що й аналіз звукових уявлень нормально нами не провадиться і фонетична подільність є наслідок значною мірою наукового мислення. Але річ у тому, що елементи смислових уявлень часто-густо асоціюються з елементами звукових уявлень. Так, л в словах пила, била, вила, дала асоціюється з уявленням минулого часу; а в словах корова, вода асоціюється з уявленням суб'єкта; у в словах корову, воду -- з уявленням об'єкта і т. д. Завдяки подібним смисловим асоціаціям елементи наших звукових уявлень дістали певну самостійність».

Отже, звук вичленовується в самостійну одиницю перш за все тоді, коли він безпосередньо служить звуковою формою якогось знака.

Безпосередній зв'язок фонеми із значенням виявляється в українській мові досить часто. Так, наприклад, ми розрізняємо закінчення -а та -і (морфеми), слова-сполучники а та і, прийменники о та у й под. Фонема / а / самостійно може бути звуковою формою сполучника, частки, вигука, закінчення, префікса, суфікса і навіть цілого речення. Фонемою /ж/ може виражатися звукова форма частки ж, а фонемою / с / -- звукова форма суфікса -сь. При цьому, звичайно, не сама фонема виступає носієм певного значення, а будь-яка одиниця вищого, семантичного рівня (морфема, слово, речення), яка буває виражена однією фонемою. В таких випадках фонема сама по собі служить планом вираження лексичного чи граматичного значення. Саме тому вона й вичленовується морфологічно.

Проте зовсім не обов'язково, щоб фонема завжди виступала носієм певного значення. Після того як фонема осмислюється через морфему або слово, вона відривається від морфеми і виділяється нашою свідомістю й тоді, коли вона не є самостійною смисловою одиницею, а лише бере участь у вираженні певного значення (лексичного чи граматичного ) разом з іншими фонемами, які в сукупності створюють певний звуковий комплекс -- слово чи морфему. Через це в першому-ліпшому прикладі кожна фонема не обов'язково виступає носієм значення.

Отже, через морфемне членування відбувається звільнення фонологічного плану від змісту. Наприклад, фонема / а / виділяється як службова одиниця в слові вода (флексія). Завдяки цьому / а / усвідомлюється як самостійна фонема і в слові сад, де вона самостійного значення не має. Так само в словах був і бав обидва кінцеві приголосні -- та сама фонема /в/: у першому слові вона безпосередньо пов'язана із значенням (суфікс дієслова минулого часу), а в другому -- цього зв'язку немає, бо в слові бав / в / не є самостійною морфемою, а лише частиною морфеми -- кореня. Отже, в першому слові подільність морфолого-фонетична, а в другому -- чисто фонетична. Тому ми й говоримо, що кожна фонема потенціально є носієм певного значення.

Потенціальний зв'язок фонеми із значенням визнають тільки представники щербівської фонологічної школи.

Фонемі як лінгвістичній одиниці властива автономність. Відриваючись від конкретної морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності, автономності. Саме тоді, коли звук пориває з лексичним або граматичним значенням, він перестає бути словом чи морфемою і стає самостійною звуковою одиницею, яка об'єктивно існує поряд з іншими мовними одиницями -- морфемою, словом, реченням, хоч не однакова з ними за своєю роллю.

Автономність фонем виявляється передусім у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке незнайоме їм слово або, навпаки, складають нові слова, наприклад абревіатури, замінюють незнайомі звуки запозичених слів звуками рідної мови. Свідченням автономності звукової системи є також можливість зображення звуків у вигляді літер у звуковому письмі.

Визнають автономність фонеми представники празької і лондонської фонологічних шкіл, а також американські дескриптивісти, натомість московська фонологічна школа повністю відкидає автономність плану вираження. Вона виходить з того уявлення, що звукова сторона не існує окремо від морфологічної, що через це фонема існує не як окрема одиниця, незалежно, автономно, а як деякий елемент морфем. Поза морфемою розглядати фонему не можна.

Фонема -- це мінімальна, лінійно неподільна одиниця. Незважаючи на різний підхід до визначення фонеми, всі фонологи визнають її граничною одиницею лінійного фонетичного членування мовного потоку.

Дослідження за допомогою відповідної апаратури переконливо показали, що з погляду артикуляційногоабо акустичного кожен мовний звук можна поділити на ще менші сегменти, проте людина членує мовний потік не на ці дрібні відрізки, а на більші -- саме мовні звуки.

Отже, з мовного боку ми виділяємо тільки ті одиниці, які потенціально можуть бути зв'язані із змістом. Дрібніші членування звичайно нами не усвідомлюються тому, що кожне з них саме по собі не несе ніякої соціальної функції. Лише об'єднуючись між собою на основі однієї функції, ці фізичні звуки утворюють мовний звук, що є єдиним у функціональному й матеріальному відношенні.

Фонема -- це елемент плану вираження мовних знаків. Оскільки фонеми самі по собі не мають значення, то у мовному потоці фонеми розрізняються не значенням (як це властиво мовним знакам), а неоднаковим звучанням. Мовний потік ділиться тільки на лінгвістичній основі. Проте, коли він уже поділений, тоді у носія мови створюються певні акустичні образи, що співвідносяться з лінгвістичними. Звукова відмінність -- обов'язкова умова існування фонеми. Саме завдяки неоднаковому звучанню фонеми можуть розрізняти мовні знаки -- смислові одиниці мови, створюючи їх звукову форму. Якщо звукова форма -- це план вираження мовного знака, то фонема -- це відповідно елемент плану вираження мовного знака. Таке призначення фонеми в процесі комунікації.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що термін «смисло-розрізнювальна функція фонеми», який часто вживається, фактично означає не розрізнювання смислу, а розрізнювання смислових одиниць. Тому доречніше говорити, що фонема диференціює не значення, а слова і їх форми.

Фонема -- це втілення діалектичної єдності конкретного й абстрактного. Фонема не дана в досвіді безпосередньо. ЇЇ не можна почути, побачити, тобто кожна фонема -- це абстрактне поняття фонетики, що існує в нашій свідомості. Саме абстрактний характер фонеми забезпечує ту роль, яку вона грає в мові як засіб спілкування. Якби величезна різноманітність звуків мала лінгвістичне значення, спілкування було б неможливим . Разом з тим фонема -- це перш за.все звукова одиниця. Це певне узагальнення ряду цілком визначених для даної мови, але неоднакових з артикуляційно-акустичного погляду, хоч і об'єднуваних єдиною функцією звучань.

У мовленні не може бути фонеми взагалі. Фонема як така тут реалізується у вигляді кількох (або багатьох) конкретних звуків. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми.

Алофони з'являються внаслідок різних причин. Для теорії фонеми взагалі, а також для вивчення наповнення кожної фонеми мають значення закономірні, обов'язкові видозміни фонем. Вони з'являються внаслідок того, що фонема в процесі мовлення може потрапляти в неоднакові фонетичні умови. Алофони, пов'язані з місцем у слові (початок, кінець), положенням щодо наголосу, називаються позиційними. Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, називаються комбінаторними.

Алофони можуть бути в більшій і меншій залежності від навколишнього середовища. Найсамостійніший, незалежний алофон фонеми -- це і є основний її алофон, який ми звичайно й називаємо, представляючи фонему в цілому. Цей основний, типовий алофон легко усвідомлюється, може бути виділений з мовного потоку, інакше кажучи, легко вимовляється ізольовано. Інші алофони фонем звичайно не усвідомлюються й при на-маганні вимовити ізольовано зливаються з основним, незалежним алофоном.

Отже, між фонемою і її алофонами існує діалектична єдність.. Кожна фонема -- не загальне, яке конкретно існує лише через свої відтінки -- алофони і разом з тим повністю не збігається з жодним із них. Вона лише приблизно, узагальнено охоплює властивості своїх алофонів. З другого боку, алсфон -- лише частковий прояв фонеми.

Усі мовні звуки є конкретними реалізаціями фонем. Звуків, не належних до якоїсь фонеми, бути не може.Усі алофони об'єднуються у відносно невелике число фонем (в українській мові 38).Слід враховувати, що кількість алофонів у різних фонем неоднакова, так само як неоднаковий і їхній діапазон: фонема може функціонувати в ряду дуже близьких звуків -- і досить далеких з артикуляційно-акустичного боку. Проте діапазон алофонів фонеми усе ж має певні межі.

Крім відзначених вище алофонів фонем, у мовленні є ще так звані факультативні варіанти фонем, значення яких у фонетиці не можна недооцінювати. Маються на увазі випадки закономірної варіативності алофонів деяких фонем, що виникають у результаті різних причин: наявності різних стилів вимови, впливу діалектного оточення тощо. Природно, що в розмовному стилі можливі й такі випадки, коли вимовлений звук у словоформі не може бути достовірно встановлений. Розрізняють позиційні і комбінаторні алофони.

Позиційними називаються алофони, зумовлювані певним фіксованим місцем у слові - початкои, кінцем, серединою, перебуванням / неперебуванням під наголосом. Так, в українській мові фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до [и], фонема ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближений до [е].

Алофони, зумовлені характером сусідніх звуків, називаються комбінаторними. Наприклад, у слові ряд фонема /а/ реалізується звуком заднього ряду [а] , що після пом'якшеного приголосного у вимові просувається вперед.

Факультативні варіанти закономірні для кожної мови. Вони не вважаються відхиленням від норми, закріплені мовною традицією певного колективу і мовцями звичайно не помічаються й не усвідомлюються.

У мовленні є також видозміни фонем, зумовлені індивідуальними вимовними особливостями того, хто говорить. Так, фонему /а/ різні особи вимовляють неоднаково: з різною висотою і різною тривалістю, різним тембром,-- проте всі ці відтінки (якщо вони не виходятьза певні межі) не привертають нашої уваги й не вивчаються у фонетиці. Не вивчаються тут також індивідуальні відхилення у вимові, пов'язані з вимовними вадами. Оскільки всі ці особливості не мають ніякого лінгвістичного значення, їх не можна вважати алофонами.

Сукупність позицій, у яких можлива звукова реалізація фонеми називається дистрибуцією.

Фонема -- незалежна одиниця в системі фонетичних протиставлень.3алежність алофонів від фонетичної позиції зумовлює те, що всі відтінки однієї фонеми обов'язково відрізняються один від одного. Наприклад, в українській мові фонема Іа1 може бути представлена різними алофонами залежно від консонантного оточення: [о 1 (вавка), [а] (нам), [а] (так), ['а] (дяка), [а] (стань) і т. п. Кожен з цих алофонів єдино можливий у кожній позиції:

Іо 1--між губними, [а]--між носовими, [а]--між твердими, [а] -- після м'якого перед твердим, [а]-- після твердого перед м'яким . Через те що різниця між цими звуками залежить виключно від їх положення в слові, мовці звичайно її не помічають. Самостійно (незалежно від позиції) вказані алофони не можуть використовуватися для диференціації звукових форм слів. Зате кожен алофон у складі звукової форми виконує твірну й опізнавальну функцію. Так, наприклад, у слові тут після[т] звук[ у] є необхідним компонентом звукової форми цього слова. Він протиставляється алофонам усіх інших голосних фонем в аналогічній позиції, бо при заміні його алофонами [а], Іо], [е], [й], [і] або утворюється нове слово (Тит), або ж слово руйнується (пор. тат, тот, тет). Алофон [у] не протиставляється в цій позиції тільки іншим алофонам цієї фонеми, бо між твердими передньоязиковими приголосними жодний інший алофон фонеми /у/ немож-ливий. Отже, в тотожній позиції різні алофони тієї самої фонеми не можуть протиставлятися один одному.

Таке відношення між відтінками однієї фонеми, коли вони не можуть перебувати в тотожних фонетичних умовах, називається відношенням додаткової дистрибуції.

Навпаки, фонемні відмінності, як уже говорилося, використовуються для диференціації звукових форм слів. Суть фонеми полягає в її незалежності від фонетичного контексту На прикладі слів стан і стань, лаз і лазь видно, що різниця між звуками [н] і [н], [з] і [з] зовсім не залежить від фонетичної позиції. Вона зумовлена наявністю у фонематичній системі української мови протиставлення фонем за твердістю -- м'якістю.

Отже, фонеми -- це незалежні одиниці в системі фонетичних протиставлень. Натомість алофони -- це звукові відмінності, що залежать від конкретних фонетичних умов. Алофони перебувають у відношеннях до-даткової дистрибуції, фонеми в таких відношеннях не перебувають.

Усі фонологічні школи погоджуються в тому, що встановлення фонематичності чи нефонематичності звука здійснюється на основі його протиставлення (тобто можливості використання для диференціації морфем і слів) -- обов'язково в сильній позиці . В українській мові для голосних сильною є позиція під наголосом на початку слова або між твердими приголосними, для приголосних -- позиція кінця слова або перед голосним заднього ряду.

Найпоширенішим методом встановлення фонемного протиставлення звуків є метод квазіомонімів (несправжніх омонімів), або мінімальних пар, тобто слів з різним значенням, що відрізняються в своєму звуковому складі тільки одним звуком. Такі звуки, завдяки яким один квазіомонім протиставляється іншому, і є різними фонемами. Наприклад, звуки [т], [д], [з], 1с] -- різні фонеми, бо вони розрізняють слова там -- дам, казка -- каска і т. п.

Незважаючи на те, що квазіомоніми найпереконливіші, вони не е найбільш раціональним засобом доведення фонематичності звуків. Це стосується особливо складних випадків встановлення монофонематичності чи біфонематичності дифтонгів, африкат, подовжених звуків.

Інколи буває й так, що квазіомонімія на якусь пару фонем може й не виявитися. Тоді єдиним критерієм виділення фонем є протиставлення їх у складі різних значущих одиниць у тотожних або принаймні подібних фонетичних умовах. Наприклад, звуки [дж] і [ж], [т] і [д] є самостійними фонемами, бо вони вживаються в однакових фонетичних позиціях у таких словах, як джерело -- жерло; там -- дам і под.

Сильною позицією називається позиція максимального роз-різнення фонем. Слабка позиція -- це позиція, що обмежує вживання фонем.

Не менш важливим є встановлення фонематичної приналежності конкретних звукових одиниць у словоформах. Усі фонологічні школи приймають однакову процедуру, ототожнення -- протиставлення звукових одиниць у сильній позиції. Наприклад, у слові дядько під наголосом ми спізнаємо фонему /а/, хоч це й [а] за своїми акустичними ознаками дуже відрізняється від [а], наприклад, у слові там. Оскільки очевидно, що голосний звук у словоформі дядько не [о], не [в], не [г], --то за конститутивною, ідентифікаційною та диференційною функціями він і спізнається як фонема /а/..

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11