Фонетика і фонологія 
p align="left">Фонема -- це одиниця системи взаємовідношень і протиставлень. Кожна фонема саме тому й може розрізняти слова і їх форми, що їй властива сума певних артикуляційно-акустнчних ознак. Описуючи фонеми, ми й користуємося цими загальними ознаками: ряд, підняття, лабіалізація, твердість -- м'якість, глухість -- дзвінкість, місце й спосіб творення і под., якими одна фонема відрізняється від іншої, тобто протиставляється їй. Тоді розрізнення фонем визначається неоднаковим набором цих розрізнювальних, або диференційних, ознак. Так, наприклад, для фонеми ІтІ диференційними ознаками є глухість, передньоязиковість, зімкненість, твердість. Це значить, що всі звуки, які є представниками цієї фонеми, мають вказані ознаки. Досить змінитися одній з них, як фонема перестане існувати як така і перейде в іншу. Так, наприклад, якщо при збереженні інших ознак дана фонема ІтІ змінить глухість на дзвінкість, утвориться ІдІ; якщо ж замість передньоязиковості з'явиться задньоязиковість, виникає фонема ІкІ; замість зімкненості -- щілинність, буде фонема [с'] тощо. Те, що кожного разу міняється тільки набір диференційних ознак, свідчить про їхню певну самостійність.Через це, виходячи з розуміння фонеми як одиниці протиставлень, кожну фонему можна розглядати ще і як сукупність диференційних ознак. Коли при лінійному членуванні фонема -- це найменша звукова одиниця,то при нелінійному (тобто з погляду структурного, що значить у співвідношенні з іншими елементами даної системи) вона розкладається (не ділиться!) на ще менші елементи -- розрізнювальні, або диференційні, ознаки.Слід мати на увазі, що кожна мова має свої, характерні саме для неї, диференційні ознаки фонем, які не обов'язково будуть визначальними для інших мов. Так, наприклад, сила голосу, висота, тривалість голосних не відіграють ніякої ролі в диференціації слів української мови, а в китайській мові зміна висоти тону виконує смислорозрізнювальну функцію. Тривалість голосних не має значення в українській мові, на відміну, наприклад, від німецької або чеської мови. З другого боку, в нашій мові фонематичне (смислорозрізнювальне) значення має палаталізація приголосних, на відміну від західноєвропейських мов. Описи фонем у термінах диференційних ознак цілком прийнятні й необхідні. Тому положення про диференційні ознаки як найменші структурні елементи (або компоненти) фонеми, незважаючи на певні розходження в змісті, який вкладається в це поняття, приймається майже всіма фонологами. Отже, характерною особливістю фонетичної будови кожної мови є те, що в ній весь час здійснюється протиставлення однотипних звучань -- фонем. Кожна фонема, як уже вказувалося, становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. Однією з цих диференційних ознак дана фонема протиставляється одним фонемам, іншою -- іншим тощо. Найбільшим протиставленням є виділення голосних і приголосних. В українській мові виділяється 6 голос-них фонем і 32 приголосних, а саме: Г о л ос н і: /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/. Приголосні: /6/,/ п/, / в /, / м/, /ф/,/ д/,/д/, /й/, /т/,/, /з/, /з/, /с/, /с/ , /ц/,/ц/, /л/, /л/, /н/, /н/, /р/, /р/, /ч/, /ш/, /ж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/, /дж/, /дз/, /дз/,/т/. У межах цих груп є дрібніші протиставлення, які здійснюються на основі диференційних ознак. Диференційними ознаками українських голосних є чотири ступені підняття, два ряди й лабіалізація. Як диференційні ознаки українських приголосних фонем виступають усі не зумовлені позиційно або факультативне артикуляційні ознаки цієї фонеми (шумність і сонорність, глухість і дзвінкість, активний мовний орган і місце артикуляції, спосіб артикуляції, твердість і м'якість). Диференційні ознаки можуть встановлюватися й на основі акустичних ознак голосних і приголосних. Щоб фонеми могли протиставлятися іншим фонемам, вони повинні мати як спільні, так і відмінні ознаки. Наприклад, ІтІ і ІкІ протиставляються активним мовним органом: ІтІ -- передньоязикова, ІкІ -- задньоязикова, але разом з тим вони обидві зімкнені глухі . На відміну від приголосних, голосні протиставляються цілими групами, наприклад голосні переднього ряду протиставляються голосним заднього ряду або кожен голосний протиставляється всім іншим голосним. Кількість диференційних ознак у кожній мові обмежена, але їх комбінації, що творять фонеми, досить численні. Література до темиГанич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 -17.Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 -14.Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973, с. 90-92. Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса 1986.СУЛМ (за ред . А. Грищенка) .- К ., 1993.СУЛМ (Фонетика).- К., 1969, с. 43 - 49.Тоцька Н.І. Голосні фонеми української мови.-К.,1973, с. 28 - 65.Зиндер Л.Р. Общая фонетика.- М., 1971.Щерба Л.В. Русские гласные в качественном й количественном отношении.- СПб., 1912.Дайте відповіді на запитання1.Чим зумовлюється необмежено велика кількість звуків людської мови?2.Висвітліть поняття “фонема”.3.Що таке алофони фонеми?4.Які алофони фонем називаються позиційними,комбінаторними, факультативними?5.Що так основний алофон фонеми?6.Що таке диференційні інедиференційні ознаки фонеми?7.Які фонемні ознаки є диференційними для української мови?8.У чому виявляється системність фонемного складу кожної мови?Тема 3. Система фонем сучасної української літературної мови. Голосні фонемиНайвизначнішою функціональною ознакою, яка може бути покладена в основу розрізнення голосних і приголосних, є їх складотворча функція. З цього погляду голосні визначаються як складотворчі звуки, а приголосні вхо-дять до складу разом з голосними, тобто перебувають при них. Така роль приголосних відображена в їх назві -- приголосний, тобто звук, що вживається при голосних.Голосні відрізняються від приголосних також рядом артикуляційних особливостей. При артикуляції голосних голосовий канал максимально відкритий, у ньому відсутні значні контакти (фокуси утворення), здатні бути джерелом шуму. Натомість приголосні артикулюються за умов повного або часткового звуження ротової порожнини, через яку проходить видихуваний струмінь повітря і утворює характерні для приголосних шуми.Однією з основних акустичних ознак поділу звуків на голосні й приголосні є характеристика джерела звука. Якщо в основі голосних лежить голосове джерело (тобто музикальний тон), то в основі приголосних--одночасно голосове й шумове або тільки шумове.Голосні звуки акустично найбільш виразні й диференційовані під наголосом, у зв'язку з чим склад голосних фонем визначається насамперед у наголошеній позиції, яка є для них сильною. Найбільш незалежним є вживання голосних у ролі окремих слів і на абсолютному початку слова.На початку слів голосні виступають порівняно рідко, проте ряд квазіомонімів переконливо доводить наявність в українській мові п'яти голосних фонем: /а/, /о/, /у/, /е/, /і/. Пор.: Аля -- Оля -- Уля; ера -- Іра -- ара (від ар); ос -- ус -- ес; ар -- ер (літера), Елла -- Алла. Фонематичність голосного \и\ не доводиться початковою пози-цією у словах.У середині слова голосні можуть виступати в однакових або подібних позиціях після твердих і м'яких приголосних. Після твердих приголосних виступають голосні [а], [о], [у], [е], [и] : раб, робот, зруб, треба, рибка. При заміні одного голосного іншим утворюється нове слово (пор.: там - том - тем - тим). Після м'яких приголосних також виступають п'ять голосних, але в дещо іншому складі- [а], [о], [у], [е], [і] : [мужна], [мужн о], [мужн'у], [муж е], [мужн'і].Як видно з наведених прикладів, після твердих і м'яких приголосних можуть виступати й виконувати смислорозрізнювальну функцію чотири голосні: [а], [о], [у], [е].Отже, безсумнівними є голосні фонеми української мови /а/, /о/, /у/, /е/, що виступають у різних позиціях, а також фонема /і/, яка в літературній мові виступає, як правило, після м'яких приголосних, на початку слова і може бути засобом вмраження окремого слова.Певні труднощі становить розв'язання питання про фонемний статус звука [и], характеризованого окремими дослідниками як алофон фонеми /і/. Звуки [и] та [і] протиставляють чотирьом іншим фонемам і виступають по відношенню до них як фонеми. Однак, на відміну від них, [и] та [і] протиставляються між собою не самостійно, а лише з одночасним протиставленням попереднього твердого (при [и]) і м'якого (при [і]) приголосного. Отже, природно виникає думка, що [и] та [і] є алофонами однієї фонеми, що залежать від комбінаторних умов: [и] з'являється після твердого приголосного, а [і] -- після м'якого. Крім того, |и| дещо обмежений у своєму функціонуванні порівняно з [і]. Так, [и] в українській літературній мові не вживається на початку слів (крім деяких діалектів, наприклад инший), а також як самостійне слово.Для кваліфікації [и] та [і] як окремих фонем існують необхідні підстави.У живому мовленні на початку слова на місці орфографічного і може звучати не тільки [і], а й [и]. Пор.: інший -- инший, індик -- индик, ірій -- ирій, іноді -- иноді, іржа -- иржа й под. Можна навести також унікальний випадок вияву смислорозрізнювальної функції [и] та [і] на початку слова, наприклад: икати, икання -- ікати, ікання.Якщо визнати, що слова типу кинь -- кінь, вил -- віл, дим -- дім, білити -- біліти, носить- носіть розрізняють-ся приголосними фонемами, а не голосними [и], [і], то ці приголосні повинні виявляти свою фонематичність не тільки перед [і], [и], а й перед іншими голосними, наприклад перед [а], [у] та в кінці слова. Однак не можна цього твердити щодо /ґ/, /к/, /х/, /ж/, /г/, /ч/, /ш/, /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, які виступають як напівпом'якшені лише перед /і/. Ці напівпом'якшені приголосні є алофонами відповідних твердих фонем, а не самостійними фонемами. Отже, слова типу кинь -- кінь, вил -- віл, гир -- гір розрізняються не приголосними фонемами, а голосними /и/ -- /і/. Цього досить, щоб визнати фонематичність /и/ -- /і/ і в усіх інших випадках (типу дим --дім), але з одночасним протиставленням і попередніх приголосних фо-нем.Про фонематичну самостійність /и/ та /і/ свідчать і так звані морфологізовані чергування їх у дієслівних видових формах типу сидіти -- сісти та утворення перехідних-неперехідних дієслів, що відрізняються суфіксами -і, -й: біліти-- білити, синіти--синити незалежно від твердості-м'якості кінцевого приголосного кореня. Пор.: білий -- синій.У вимові українських слів [и] та [і] ніколи не змішуються, особливо тоді, коли попередні приголосні за твердістю-м'якістю не протиставляються (губні, шиплячі, задньоязикові) .Артикуляційно-акустичні умови творення голосних Найактивнішим органом мовлення в ротовій порожнині є язик, якому й належить визначальна роль у творенні голосних. Завдяки тому, що язик легко рухається в горизонтальному й вертикальному напрямках, змінюються форма й розмір резонатора, від чого залежить якість того чи іншого голосного. Місце артикуляції голосних визначається позицією спинки язика в горизонтальному напрямку щодо піднебіння. Якщо при вимові звука язик більше чи менше піднімається до твердого піднебіння, лишаючи порівняно невеликий прохід для видихуваного повітря, а в задній частині ротової порожнини виникає великий простір, що служить резонатором,- утворюються голосні переднього ряду [і], [и], [е]. Якщо ж при вимові звука основна маса язика зосереджена в його задній частині й піднімається до заднього піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). При цьому в задній частині ротової порожнини залишається тільки невеликий прохід, а великий резонатор утворюється в передній частині. Середнє положення між голосними переднього і заднього ряду займають голосні середнього ряду, вони в українській мові відсутні. Ступінь підняття язика залежить від того, як спинка язика піднімається до піднебіння. Вона може бути максимально піднята до піднебіння, залишаючи невеликий прохід для видихуваного струменя повітря, може бути піднята менше і, нарешті, може підніматися незначною мірою або й не підніматися зовсім. Залежно від цього в українській мові розрізняють голосні високого [і], [у], високо-середнього [и], середнього [е], [о] і низького [а] підняття. Губи легко змінюють форму й розмір вихідного отвору в ротовій порожнині, а також подовжують або скорочують резонуючу ротову порожнину. Залежно від їх участі в артикуляції голосні поділяються на неогублені, або нелабіалізовані, і огублені, або лабіалізовані. До лабіалі-зованих належать [о], [у], до нелабіалізованих -- [а],[е], [і], [и]. Артикуляційна характеристика голосних фонем Голосний [а] основний алофон фонеми /а/ нелабіалізований голосний заднього ряду, низького підняття. Голосний [о] основний алофон фонеми /о/ лабіалізований голосний заднього ряду середнього підняття. Голосний [у] основний алофон фонеми /у/ дуже лабіалізований голосний заднього ряду, високого підняття. Голосний [е]. основний алофон фонеми /е/ звук переднього ряду, що твориться на межі з середнім рядом, середнього, але дуже зниженого підняття. Голосний [и] основний алофон фонеми /и/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високо-середнього ПІДНЯТТЯ . Голосний [і] основний алофон фонеми /і/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високого підняття. Таким чином, основні алофони голосних української мови розрізняються (протиставляються) за трьома ознаками. За місцем творення вони поділяються на дві групи: голосні переднього ряду [і], [и], [е] й голосні заднього ряду [а], [о], [e]. За ступенем підняття голосні поділяються на чотири групи: голосні низького [а], середнього [е],[о], високо-середнього [и] та високого [у], [і] підняття. За участю губ розрізняють голосні двох типів: нелабіалізовані [а], [е], [и], [і] та лабіалізовані [о], [у]. ЛітератураГанич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 -17.Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 -14.Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973,с. 90-92. Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса 1986, с. 3 - 7.СУЛМ /за ред . А. Грищенка .- К ., 1993.СУЛМ Фонетика. К., 1969, с. 43 - 49.Тоцька Н.І. Голосні фонеми української мови.-К.,1973, с. 28 - 65.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
|
|
