Праця про Петра Могилу

Переважна частина католицьких дослідників з найбільшим визнанням оцінюють обрядові праці Петра Могили. Отець М. Соловій пише: «І Служебник (1627 і 1637) Петра Могили, і інші літургійні книги його видання мали велику популярність не тільки між ноз'єдиненими православними, але також і між українцями католиками-уніятами. Уніятське видання Льва Мамонича (1617 р.) певно не заспокоїло потреб уніятських парохій, тож були в них в уживанні літургійні книги могилянської редакції. Про взаємний вплив і користування книгами нез'єдиненого православного і з'єдинсного католицького видання може служити доказом те, що у «Требнику» Петра Могили з 1646 р. зустрічаємо «Науку іереом». надруковану вперше в уніятському Служебнику Льва Мамонича з 1617 р.» 154).

А. Аманн уважає «Требник» найважнішим літургічним твором митрополита Могили, в якому: «до кожного з 7 таїнств додано сбширний вступ, який цілковито дотримано в латинському дусі. Тут точно визначено «матерію» і «форму» таїнств. При тайні Євхаристії, за латинським зразком, цілковито обійдено Епіклезу, при сповіді відпущення гріхів дається в дійсний спосіб тощо » 155). Таку саму прокатолиньку тенденцію Могили в його «Требнику» відзначає і єзуїтський дослідник А. Раес 156}.

Досить докладні студії над «Требником» Могили провели французькі католицькі дослідники -- теологи: М. Жюжі, А. Раес, А. Венґер.

Всі вони доводять користування латинськими джерелами, особливо про впливи «Ритуалу» Павла V на «Требник» Могили, не відмовляючи цьому творові оригинальности, досконалости, дотримання православної віронауки, а одночасно вважають його за вдалу спробу синтези між східньою і західньою теологією.

М. Жюжі у своїй солідній енциклопедичній статті про Могилу відзпачує всі новаторства, шо їх ввів автор «Требника» : момент інтенції при звершенні св. Таїнств, допущення звичайного обливання при хрищенні, відкидає практику поновного хрищення апостатів і єретиків, акт євхаристії здійснюється виголошенням слів Спасителя: «Це є тіло моє... це є кров моя...», а не через епіклезу 157). Він же також автор окремої розвідки про прими-рення відступників в православній церкві 158).

Сзуїт А. Раес вказує на всі обрядові зміни впроваджені «Великим Требником», які однак не порушили православного духу: «Могила і його співробітники хотіли показати католикам а головне уніятам, що православні були так само освічені як і латин-ники, та що вони можуть створити такі ж великі, такі ж точні і такої ж високої вартості! твори як і їхні противники; але щоб цього досягнути вони були примушені навчатися у латинників та позичати їхні методи, а навіть їхню мову. Могила златинщив також, або, принаймні, пристосував свій «Требник» до потреб часу і керувався у своїх виданнях зразком своїх противників...» 159).

Для авґустинця А. Венґера: «В требнику Могила пристрасно обороняє честь православної церкви і відстоює для неї прерогативу бути єдиною Церквою Христа. Тоді як пояснити факт, що він позичив у католицької церкви майже всі інструкції й цілий ряд обрядів? Могила приєднався до тез католицької теології в справі матерії і форми різних таїнств. Цим же він узгіднив практику Східньої Церкви з теологією Західньої. Там, де компроміс був неможливий, він не завагався ввести сміливі зміни...» 160). В іншій своїй праці про «Требник» А. Венґер, висуваючи заслугу Могили на відтинку екуменізму, пише: «Слід також захоплюватися цією зустріччю Заходу і Сходу в людині, яка була передвісником (екуменізму -- А. Ж.) і творчість якої заслуговує на наслідування всіми тими, які нині шукають духовних зв'язків між Сходом і Заходом...» 161).

Також румунський архимандрит Т. Йонеску знаходить у «Требнику» деякі відхилення від доктрини православної церкви, поданої в літургії Св. Якова та літургії Св. Василія Великого; Йонеску пише: «Требник» допускає хрищення через окроплення як також через занурення, тільки, щоб окроплення відбулося тричі в ім'я трьох божественних осіб... «Требник» ставить також питання про момент перетворення матерії (транссубстанція-ції), який визначується в хвилину, коли священик повторює слова Спасителя: «Прийміть, споживайте...», тоді, коли православна церква відносить цей момент до Епіклсзи » 162).

Для І. Огієнка -- «Требник», -- «це вінець праці як самого Могили, так і Печерської друкарні... в якому скрізь додержано свої українські звичаї і дано багато таких молитов та «чинів», яких пізніше вже ніколи не друковано» 163).

Частково відповідаючи Кулішеві, М. Костомаров згадує про деяке використання Могилою римських джерел, але Костомаров уважає, що: «Могила, захищаючи православіє перед католицизмом, не соромився, однак, запозичати від Західньої церкви те, що не було супротивне духу православія і було згідне з практикою первісної церкви» 164). При цьому Костомаров пояснює, що з часів Могили донині на Україні залишилися деякі місцеві різниці в богослуженні, не прийняті в Росії, як наприклад -- запозичення від Західньої церкви «Пасій» -- читання Євангелії про страждання Ісуса Христа.

О. Лотоцький, який зробив докладну аналізу «Требника» Могили, головно як нормативне джерело церковного права, так оцінює цей твір: «Требник митрополита Петра Могили мав значення історичне в церковному праві. Це найбільш повний і систематичний з усіх Требників православних, і він став основою для видання Требників надалі -- у нас, на Україні, та на Московщині... Ця монументальна праця не втратила свого значення й для на-шої церковної сучасности; це та невичерпна основа, звідки наші церковні дисципліни мають широко черпати матеріял для відновлення старої нашої практики церковної, так порушеної під час невільного полону нашої церкви» 165).

Не заторкугочи безпосередньо закидів Куліша, але визначаючи особливості української православної церкви та яскраво накреслюючи розходження, які існують між українською і московською церквами, Н. Полонська-Василенко часто посилається на догматичні й обрядові нормування Петра Могили. Ось деякі з розходжень, які зафіксував Могила у своєму «Требнику» й «Ісповіданні», відзначених авторкою:

«3 перших часів підкорення Київської митрополії Московській патріярхії почалися розходження з приводу розуміння моменту, коли саме відбувається Таїнство перетворення хліба та вина на Тіло та Кров Христову. За старим українським розумінням, яке згадано в «Гоповіданні» Петра Могили -- під час виго-лошення священиком слів Спасителя: «Сіє є Тіло Моє» та «Сіє є Кров Моя» відбувається перетворення хліба та вина. Московські богослови вважали, що Тайна перетворення відбувається під час молитви священика: «Сотвори убо хліб сей...»

«Другим питанням Української Церкви, яке викликало засудження в Московії, було питання хрищення. Тоді, як в Україні з давніх часів обряд хрищення виконувався зануренням та обливанням, в Московській Церкві вживалося тільки занурювання у воду. Переконані в своїй правоті, москалі називали українців призирливо «обливанці» і не визнавали за хрищених, вимагаючи повторного хрищення -- зануренням у воду... В «Требнику» Петра Могили, в описанні чину заручення й вінчання підкреслено, що звертається священик до молодих «руською» мовою -- себто українською. Він повинен спитати молодих, чи не давали вони обіцянки одружитися іншим і чи добровільно беруть шлюб і чи була присяга молодих на додержання вірности...» 165а).

3) «Літос»

Широкі погляди Петра Могили, уникнення полеміки і його спроби діялогу з католицькою церквою не перешкодили йому рішуче стати в оборону української православної церкви, коли Ка-сіян Сакович нетактовно напав на останню і на уклад життя українського народу у своїй праці «Епанортосіс albo Perspectiwa у obiasnienie bledow, herezyey у zabobonow w Grekoruskiey cerkwi Disunitskiey...» (Краків, 1642). Перейшовши з православія до унії, а в 1641 р. прийнявши латинство, К. Сакович однаково атакував як православних, так і уніятів, особливо в кривому і образливому світлі представляв український обряд («але простота руська все зносить»). На цю книгу появилася в 1644 р. відповідь православних під заголовком «Lithos albo Kamien z procy prawdy cerkwie swiQtey prawos^awnoy Ruskiey... » Київ, 1644 (4, 425 стор.), під псевдонімом Евсевія Піміна. Під цим прихованим ім'ям більшість дослідників розкривали Петра Могилу, а в дійсності цей твір (як також. «Катехизис» і «Требник») був спільним твором учених з могилянського гуртка, в якому, одначе, Могила відогравав значну ролю.

Автор «Літоса» не заперечує того, що в побуті й обряді українського духовенства і народу є різні хиби, але уважає, що ці хиби це наслідок тяжкого становища, в якому перебувала пра-вославна церква під Польщею, а головним винуватцем якого була унія, яка на протязі довгих років переслідувала й утискала православних.

Основна частина «Літоса» присвячена спростуванню звинувачень К. Саковича. В першій частині розглянено «неблагопристойності» при виконанні таїнств та інших богослужень; другу частину присвячено церковному статуту -- відповідь на «абсурди» православних чинів і на кінець, полемічний твір дає відповідь на заклик Саковича до православних, щоб вони перейшли на католицизм; ця відповідь має дві частині: про походження Святого Духа і про примат папи.

Відповідаючи Саковичеві, автор «Літоса» використав різні православні, уніятські і римо-католицькі богослужебні книги, постанови вселенських соборів, писання святих отців, богословські твори католицьких вчених, церковно-історичні твори, історичні хроніки тощо. «Літос» намагається доказати, що обряд української церкви образно виявляє православну віронауку і базується На апостольських і на переказах давніх отців. Автор «Літоса» обережно і тактовно трактує римо-католицьку церкву і обряди. Він уважає, що можуть існувати різні обряди, вони не є перешкодою для вселенської сдности християнської церкви, при умові, щоб при тому не було відхилення від визнаної церквою догматики. Тому до римського обряду слід ставитися з такою ж пошаною, як і до східньої. Щось інше щодо визнання абсолютного головства папи, бо «Літос» категорично відкидав підпорядкування православної церкви папі 166). Проте, автор «Літоса» не був проти зближення з римською церквою, він так відповідав Саковичу: «Східня церква завжди просить Бога про з'єднання церков, але не про таке з'єднання, як нинішня унія, яка гонить людей до з'єднання дубинами, тюрмами, несправедливими процесами і всякого рода насильствами. Така унія викликає не з'єднання, але роз'єднання...» 167).

Щодо самого автора «Перспективи» -- «Літос» його критикує безщадно, наділяючи його найрізнородніщими епітетами. «Літос» це один з визначних творів української цєрковно-полемічної літератури.

Цей полемічний твір викликав захоплення серед православних, між іншим Сучавський митрополит Досифтей уважав його « твердою вежею православної церкви, а проти зрадників перемогою і визволенням » 168). Одночасно «Літос» створював невдоволення серед католицького табору, але вся злість була звернена в сторону К. Саковича, за його нетакт.

С, Голубев, який перевидав «Літос» в «Архіві ЮЗР», (ч. І, т, IX, Київ, 1898, стор. 1-414) і написав ряд розвідок, присвячених цьому творові, уважає що « він належить до обширних і найважливіших творів не тільки за розглянений період часу (П. Могили), але за ввесь період літературної полеміки православних українців з латино-уніятами » 169).

Для М. Бозняка «Літос» виконував не тільки полемічну функцію, бож він «був для православних не тільки знаменитою обороною перед нападами сучасних уніятів і католиків, але й православною літургікою з поясненнями православного богослужения, тайн і обрядів, постів і свят, уладження церков тощо » 170).

Цю саму оцінку «Літосу» давав митрополит Макарій: «Це була повна апологетика православної західньо-руської церкви проти тодішніх нападів на неї уніятів і латинників, а почасти й її літургіка, з поясненнями її богослужения, таїнств, обрядів, її постів, свят, структури церков тощо» 171).

Католицький історик А. Аманн дає вірну оцінку унійним спробам Могили: «Попри зближення до доктрини латинської, все ж таки Могила тримався далеко від католицької церкви, що найкраще доводить полемічна книжка « Літос» »172).

Також совстська історіографія високо цінить цей твір Могили, уважаючи його «одним з найважливіших полеміко-публіцистичних та історичних праць XVII ст.» 173).

Подаючи оцінку релігійно-церковної думки, що народилася і загартувалася в Киево-Могилянській колегії, О. Лотоцький уважає, що українська полемічна література XVI-XVIII ст. була цінним джерелом для українського національного церковного права. Його загальні висновки щодо цісї літератури є одночасно вдалою характеристикою і виправданням полемічної діяльности Петра Могили. Лотоцький пише :

«Українські полемісти, маючи завдання обороняти свою віру від навали західніх конфесій та поставлені віч-на-віч з представниками тих конфесій, примушені були шукати самостійного, свосрідного ґрунту для своєї церковно-правної думки. Твердо стоючи на засадах СхІдньої церкви, вони не могли цілковито прийняти ні специфічно-візантійського освітлення тих засад, ні тим більш освітлення московського з його самовпевненим догматизмом, бо характер того й другого не давав спільної мови для поле-міки з іншим конфесіональним світом. А ту мову конче треба було знайти, бо полеміка не могла обмежитися лише формальним зазначенням різниці позицій, а мусила заглибитися до самих основ того й іншого світоглядів та переглянути їх цінність з засад-ничого, а саме з догматичного та церковно-правного погляду...» 174).

Висновки

Нині існує певність щодо співавторства Могили трьох вище розглянених творів: «Православне ісповідання віри », «Требник» і «Літос» (а до цього можна б ще додати «Служебники» з 1629, і 1639 р.) в створенні яких він брав безпосередню участь і погляди цих праць, були його поглядами. Аналогічно як і в дипло-матичних переговорах, він був ініціятором і порт-паролем куль-турно-церковної течії, яка прагнула з'єднати Україну із Західньою Европою, намагався відновити контакт, перерваний татар-ською навалою, і який у силу історичних подій натрапляв на ве-ликі труднощі внутрішнього і зовнішнього характеру, що його не вдалося цілковито знищити.

На ідейному відтинку Могила намагався насамперед усунути ті перешкоди, які відділювали Україну від всілякого зв'язку із Заходом, тому вживав латинську і польську мови, користався із здобутків західньої культури і теології. Згодом він намагався злагіднити розбіжності й зрештою проектував синтезу між Західньою і Східньою Церквами. При всьому він не копіював слі-по західні зразки, бо брав із західніх здобутків тільки те, що було корисне і не заперечувало українській духовости, традиції, обрядів. Позитивне наставления до інших церков не означало, що він недоцінював власну віронауку, чи був готовий на капітуляцію перед наступом Інших ідеологій. Зовсім ні. Ми бачили, що коли хтось нападав на українську церкву, на її обряд, національні питоменності українського народу, тоді він їх обороняв з найбільшою завзятістю («Літос»).

Трудність розпочатих заходів Петра Могили на відтинку зближення церков полягала в тому, що це зближення відбувалося на полі, де пристрасті були найгарячіші і на якому були спроби людей, заходи яких межували з відступництвом. Не зважаючи на всі ці труднощі, Могила не роззброювався і поруч оборонної акції у формі «Літосу», паралельно вів діялог для знайдення форм співпраці з католицькою церквою.

Між безкомпромісовим «Літосом» і податливо-згідливим проектом, що його привіз до Риму о. Валеріян Маньо, є великі розбіжності в справі догматів, але є і деякі спільні моменти, як наприклад, в справі ролі обряду.

З одного боку, різні призначення поданих вище двох мате-ріялів -- один як оборона на образливі напади Саковича, а другий як відповідь на чемне звернення папи Урбана VIII -- могли мати різну інтерпретацію однієї й тієї самої речі. По-друге, впадає в очі «анонімність» обох матеріялів: перший появився під псевдонімом Євсевія Піміна, що означає « благочестивий пастир», а другий у формі «Думки одного польського шляхтича грецької релігії». Напевне обидва матеріяли були твором колективного авторства, в першому випадку авторами були теологи з «могилянського атенея», в другому -- миряни-дипломати; але Могила близько стояв при вирішенні обох акцій. Він залишав однак собі можливість в кінцевій фазі сказати своє остаточне слово. Тому Київський Митрополит не вислав двох ченців -- теологів, як це пропонував папа Урбан VIII, а тільки був переданий проект, який лише за твердженнями самого королівського післанця, без ніяких інших потверджень, мав би походити від Могили.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24