Праця про Петра Могилу

Але труднощі зговорення випливали не тільки з організаційно-зовнішніх моментів чи невдалих ходів однієї чи другої сторони. Вони мали насамперед значно глибшу причину, а саме те, над чим так уболівав митр. П. Могила, називаючи обрядом, а ми розуміли б саму природу, дух, чи « специфічність проявів душі схІднього християнства». З одного боку, сувора організаційна структура, цезаро-централізм, раціоналізм і сувора логіка, базована на канонах, а з другого прагнення до внутрішньої автономії -- автокефалії, соборне управління церкви і участь світського елементу (братств, козацтва), вільне пояснення ісповідання віри.

На цей момент у свій час вказував також: Володимир Антонович, який писав : « Головною помилкою ініціяторів унії було те, що вони не звернули уваги на засадничу рису в устрої Православної Церкви, яка була в соборному характері цього устрою, в невизнанні сліпого послушенства ієрархам в справі віри, у від-сутності централізації в самій ієрархії... Отже непорозуміння чи неґація соборної засади в Церкві було найбільш характерним для цього нового задуму, який з цього боку викликав проти себе най-сильніші протести. Міцно скріплені на соборній засаді, православні могли витримати двохвікову тяжку боротьбу за свободу своєї релігійної совісті. Починаючи від князя Константина Острозького і кінчаючи поневоленими українськими громадами, всі стани українського народу в боротьбі за віру мають в засадах соборний устрій Церкви і в них знаходять головну підтримку і невичерпну силу...» 116).

Підсумовуючи унійні заходи 164І1-1646 pp. слід визнати, що за цей період для досягнення церковного примирення вступили всі чотири зацікавлені чинники: ініціатива вийшла від уніятів (сп. М. Терлецький), назустріч якій пішов Ватикан (папа Урбан VIII), заходам сприяв король Володислав IV, висилаючи до Риму для переговорів свого знавця унійних справ (о. Валеріяна Маньо), а православні виготовили конкретні проекти, як базу для пере-говорів. В цій акції митрополит Петро Могила був центральною особою, не тільки тому, що католицька сторона всі свої унійні пляни пов'язувала з його особою, але насамперед тому, що київський митрополит своїми реформами, здійсненою роботою в православній церкві став найбільшою церковною індивідуальністю, яка єдина могла проводити кардинальні зміни. Будучи людиною широких поглядів, та передбачаючи велику распрю і шкоду для самої християнської віри, що їх вносив церковний двоподіл, П. Могила не втікав від проблеми. Вище проаналізовані проекти, зв'язані безпосередньо, чи посередньо з особою українського митрополита тільки підтверджують тезу про постійне його прагнення для знайдення синтези Христової науки та Христової Церкви.

Великий мінус всіх цих унійних заходів полягав у тому, що вони велися тільки на « верхах », та щобільше, що вони відбувались в таємниці, найкращим доказом чого є анонімність самих проектів і нині потрібно створювати різні теорії, щоб знайти авторів цих проектів. Ніхто не звертав уваги на те, що до таких величезних змін, як поєднання церков, було потрібно підготовляти народ, бож церква, це не тільки іерархія, але насамперед вірні. Вони були залишені поза рамками усієї багаторічної підготовки, тому й не диво, що коли народні маси прийшли до слова, вони поставились негативно до наміченої реформи. Очевидно, що для такого великого діла надто короткий період життя однієї людини, чи ґенерації. Якщо напередодні великих історичних подій на Сході Европи -- повстання Б. Хмельницького -- проблема «універсальної унії» зійшла із історичної арени, то також тому, що не стало в цей час двох великих постатей цієї ідеї: митрополита Петра Могили і короля Володислава IV.

Б) ЦЕРКОВНА ЄДНІСТЬ В ТЕОЛОГІЧНО-ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ П. МОГИЛИ

Аналізуючи ставлення Петра Могили до католицької церкви, крім його дипломатично-організаційної участи на цьому відтинку, немале значення в екуменічній акції відограли також інші аспекти його церковної діяльности, насамперед праця Могили в ділянці створення міцної ідеологічної основи для своєї церкви. Він був свідомий, що провести діялог можуть тільки два рівнорядні чинники, тому намагався всіма можливими засобами зміцнити організаційну структуру, рівень освіти та теологічні основи самої православної церкви.

На іншому місці вже була мова про величезні реформи, що їх впровадив Петро Могила для скріплення організаційного і матеріяльного стану, як також для піднесення культурно-освітнього рівня православної церкви.

Нам залишається ще прослідити його теологічні твори, щоб побачити який погляд він мав щодо інших церков та їхньої віро-науки. При цьому заздалегідь слід зазначити, що в більшості випадків Могила не був единим автором, приписуваних йому творів, однак він надавав ідею і був душею написаного тексту. Одним з найближчих його співробітників у написанні релігійних творів був ігумен Ісайя Трофимович Козловський.

1) «Православне ісповідання віри»

Капітальний твір Петра Могили та Ісаї Трофимовича, який став основою для віронауки всього православія -- «Православне ісповідання віри», називався спершу «Виклад віри церкви Малої Росії»117). Розглянений на київському соборі (8. 9. -- 18. 9. 1640), згодом на помісному соборі в Ясах (15. 9. -- 30. 10. 1642), з деякими поправками грецького теолога Мелетія Сіріґоса, «Виклад віри» був затверджений 11. 3. 1643 р. чотирма патріярхами Сходу: Партеній Константинопільський, Йоанікій Александрійський, Макарій Антіохійський і Паїсій Єрусалимський, які уважали, що «Виклад віри» є згідний з догмами Христової Церкви, повністю згідний зі святими канонами, так що ніщо не протирічить тому, щоб Церква його прийняла. Ось текст прийнятий Синодом :

«Партеній -- милостю Господа Архиепископ Константинополя, нового Риму, і Патріярх Вселенський.

Наша смиренність разом з Синодом Архиєреїв й духовенством розглянули книгу, що її надіслала нам Церква Малої Росії (України -- А. Ж.), нашої сестри, під заголовком «Православне Ісповідання віри Церкви православної і апостольської Христа». Ця книга складається з трьох частин : віра, любов і надія. А саме: віра охоплюс дванадцять точок Святого Символу. А любов охоплює десять заповідей та ті, що їх вимагає святе і Господом надхненне Письмо старо- і новозаповітне; та надія, що обіймає Господ-ню молитву і дев'ять блаженств Святої Євангелії. Цю книгу ми знайшли згідну з догмами Церкви Христової й з святими канонами, так що вона (книга) не противиться їй (Церкві). А друга частина книги, яка з правого боку, написана латинською мовою, ми її не читали, і затверджуємо тільки ту частину, яка написана нашою мовою (грецькою -- А. Ж.), та на основі загального вирішення Синоду сповіщаємо, що вона (книга) є у всьому правдива і православна, та радимо кожному християнинові Східньої і Апостольської Церкви її читати, та щоб від неї не відмовлялися. Тому й підписано книгу для безперервного її утвердження. Року Божого 1643, місяць березень, день 11.

Власноручні підписи їх святостей такі :

ПартенІй милостю Господа архиепископ Константинополя, нового Риму, і Вселенський Патріярх.

Йоанікій милостю Господа --- папа і патріярх великого города Александрії і вселенський суддя.

Макарій милостю Господа Патріярх великого Господнього города Антіохії.

Паїсій милостю Господа Патріярх святого города Єрусалиму.

(Єпископи) Ангірії -- Лаврснтій, Ларісії -- Григорій, Халкедонії -- Пахомій, Адріянополя -- Партеній, Берії -- Йоанікій, Родеса -- Мелетій. Метімнії -- Корнелій, Лакедемонії -- Гавриїл, Пул -- Партеній.

Великий лоґоерет великої Церкви -- Ласкар, великий економ великої Церкви -- Христод...» 118).

Двадцять років пізніше, 20 листопада 1662 p., Нектарій, патріярх Єрусалимський, підтвердив, шо «Православне ісповідання віри » було твором Петра Могили. Поручаючи цей твір вірним, він писав: «Ця книга називається «Православне ісоповідання» греків, себто правдиве і чисте, яке не має ніякої домішки інших релігій. Ця книга складена насамперед Руською Церквою, яка від свого початку йшла правдивим шляхом...» 118а). Патріярх Нектарій подає історію створення цього твору митрополитом П. Могилою, та пояснює про його затвердження Св. Синодом 1643 р. В 1672 р. Панаіоті домігся поновного затвердження «Православного ісповідання віри » константинопільським патріярхом Діонисієм.

Могила не був згідний з деякими поправками, що їх ввів до « Ісповідання» -- Сіріґос на Яському соборі, а згодом затвердили патріярхи. Останні й не поспішали видавати твір, написаний не греком. Тому київський митрополит видав 1645 р. дещо скорочений текст «Ісповідання» в якому не взяв до уваги зміни, внесені Сіріґосом. Насамперед видав по-польському: «Zebranie krotkiey nauki о artykutach wiary prawoslawno-katholickiey chrzescianskiey...», а згодом і «діялектом руським» під заголовком «Събра-ние короткой науки о артикулах в^ры православно-кафоличес-кой христианской ведлуг вызнаня и науки церкве...«

Для ясности слід коротко з'ясувати долю «Православного 1с-повідання віри» та схематично представити його відношення до «Малого Катехизису -- Събраше короткой науки...»

Розглянене і схвалене на Київському соборі 1640 p., «Православне Ісповідання віри» -- П. Могили і Ісаї Трофимовича Коз-ловського (текст У І), щоб здобути канонічну силу, потребувало схвалення Вселенської Православної Церкви. Для цього було вислано посольство до константинопільського патріярха Парфенія, яке представило йому «Православне ісповідання віри». Патріярх скликав у Ясах помісний собор 1642 р., на якому розглянено латинський переклад (текст ЛІ) «Ісповідання віри», що його підготували київські богослови на чолі з І. Трофимович-Козловським.

Яський собор розглянув і виправив деякі місця ЛІ, особливо за вказівками Мелетія Сіріґоса, відомого грецького богослова. Останньому Яський собор доручив перекласти «Православне ісповідання віри» на грецьку мову, що він і зробив, внісши деякі зміни в тексті ЛІ. Цей ноеий текст (ГІ) і був остаточно затверджений 11 березня 1643 р. Вселенськими патріархами.

Ні один з цих текстів : УІ, ЛІ. ГІ -- не зберігся.

Натомість у Паризькій Національній Бібліотеці, в рукописному відділі під числом 1265 грецької секції зберігається рукопис «Православного Ісповідання віри», що його надіслав Оліс де Ну-антель, французький посол v Константинополі, 2] вересня 1673 р. королеві Людовікові XIV. додавши до рукопису таку замітку: «Ми, Шарль Франсуа Оліє де Нуантель, королівський радник і амбасадор Й. В. вельми християнського Короля при Отаманській Порті, -- свідчимо і запевняємо всіх, що цей рукопис латинською й грецькою мовами, який має заголовок «Православне Ісповідання Східньої Церкви» дав нам пан Панаіоті. перший драгоман Порти. Він запевнив нас, що рукопис безперечно доводить автентичність книги, яка під тим самим заголовком була видрукувана його (Панаіоті) заходами (завдяки Панаіоті «Православне ісповідання віри» Могили було вперше видане в Голляндії 1667 р, А. Ж.), бо цей рукопис є одним з оригіналів і містить в собі справжні підписи патріярхів. Пан Панаіоті, стараючись спростувати наклепи, що їх кидають на його Церкву, прохав Його Величність прийня-ти цей рукопис...» 119).

Панаіоті був учнем М. Сіріґоса і по цій лінії зацікавився « Іс-повіданням » і тому пізніше його видав 1667 р. З цього голляндського видання згодом появився румунський переклад 1691 p., a церковно-слов'янський переклад вийшов 1696 р. у Москві.

Паризький рукопис має 147 аркушів з двома текстами: ліворуч грецький переклад Сіріґоса. праворуч латинський текст, схвалений у Ясах, на підставі київської редакції, тільки з деякими поправками Сіріґоса. Цей же паризький рукопис мав правдоподібно послужити також для видання голляндського «Православного Ісповідання віри».

Не бувши згідним з поправками М. Сіріґоса, що їх він вніс до «Православного Ісповідання віри», П. Могила видав в 1645 р. польською мовою «Zebranie krotkiey nauki о artykulach wiary prawosiawno-katholickiey chrzesciaiiskiey...» (П І) і сучасною українською «Събрание короткой науки о артикулах вЪры православно-кафолической христианской...» (УП), або як звичайно називають це видання «Малий Катехизис». Зміст останнього мав би бути скороченим відповідником «Православного Ісповідання віри» прийнятого на Київському соборі 1640 р.

Деякі дослідники намагалися довести, що «Православне іспо-відання віри» П.Могили мало антипротестантське джерело. Так румунський історик Н. Йорґа писав: «Константинопільський патріярх Партеній домовився з П. Могилою, щоб засудити кальвіністичні погляди, що були в «Ісповіданні ч Кирила Лукаріса...» 120). Цю тезу старалися удокумснтувати А. Мальві й М. Віллер, уважаючи, що: «Православне ісповідання було реакцією на непорозу-міння, що його спричинили на греко-слов'янському Сході кальвінізм Кирила Лукаріса» 121).

З другого боку П. П. Панаітеску писав: «Це чудове ісповідання віри є не менш антикатолицьким, як антикальвіністичним. Одночасно католицька доктрина про «філіокве» і чистилище с майстерно спростована з доказами теологічними й історичними. Тут добре відчувається руку Могили, союзника протестантів і ворога католиків» 122). Такої ж думки були російські дослідники Малишевський і Нікіцький 123).

До цієї тези слід додати деякі дані про ставлення тогочасної католицької церкви до «Православного ісповідання віри». Ф. Паль публікує листи католицького місіонера П. Ліґарідіса до Конґреґації пропаґанди віри, який, перебуваючи у Константинополі, робив всі можливі заходи, щоб не допустити до ратифікації рішень Яськоґо собору, головне до затвердження «Ісповідання». Цей місіонер, який діяв з доручення Коні'реґації, уважав «Ісповідання» за твір у великій своїй частині фальшивий і єретичний...» 124}.

Ще інші історики уважали, то твір П. Могили с одночасно антикатолицький і антипротестантський. Румунський єпископ Мєлхіседек писав, що Могила «уложив у формі катехизису скорочений виклад догм Православної Церкви Сходу, догми, якими Православна Церква різниться від латинського Риму і від кальвіністичної й інших протестантських» 125). Сам Синод румунської автокефальної православної церкви у передмові до чергового видання «Православного ісповідання» румунською мовою 1899р. писав: «Цією книгою користувалися ієрархи нашої церкви, щоб зберегти своїх духовних синів від кальвіністичних і лютеранських блудів, які поширювалися тоді в сусідніх країнах за горами (Се-мигород, Угорщина -- А. Ж.), як також щоб замовкли усі західники (католики -- А. Ж.), які твердили, що Православна Церква Сходу не знає, в що вірить» 126).

Цісї думки є також деякі протестантські історики як Віндіш, який твердив, що «Православне ісповідання» -- «є ясно звернене проти протестантських спроб патріярха К. Лукаріса, як також проти римського католицизму, які тут і там загрожували церкві греко-руській» 127).

На наш погляд, «Православне ісповідання » не було твором полемічним, тому воно не було звернене ні проти кого, його завданням було дати українській православній церкві справжню і одностайну науку «на підставі докладного вивчення Св. Письма» у формі катехизису.

В дальшому, різні історики сперечалися на тему інспірації при впорядкуванні «Ісповідання». Католики старалися доказати, що Могила брав за зразок латинські джерела, насамперед «Summa doctrinae Christianae» -- П. Канізіуса 128). Так само Г. Фло-ровський уважав «Ісповідання» за «пристосування матеріялу і викладу латинського... тому воно скоріше має зв'язок з римо-католицькою літературою, як з духовним життям православія» 129).

Цей погляд Г. Флоровський поширив у своєму виступі на Першому конгресі православної теології, що відбувся 1936 р. в Атенах, на якому він сказав: «Він (Могила -- А. Ж.) і його співробітники були явними і переконаними прихильниками Заходу. Але це західництво було по суті замаскованим латинством (католицизмом). Безперечно, що Могила боровся за правну незалежність Київської церкви і ставив опір унії. Але в нього не було ан-тиримського наставления на відтинку доктрини. Тому він так легко і довільно поводився з латинськими джерелами, він хотів знайти саме в них правдиве і неперекручене православіс... Всі пляни і заходи Могили були позначені боротьбою двох протилежних елементів -- західніх і греко-слов'янських.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24