Праця про Петра Могилу

Волоський господар Матей Басараб вислав 1635 р. своїх піс-ланців до Києва з мстою купити друкарню. Могила подарував їм друкарню з усім устаткуванням і вислав свого друкаря Тимотея Вербицького та кількох помічників, які улаштували друкарню в Довгім Полі-Камполунґ 223). За два роки пізніше Могила післав другу друкарню, яку влаштовано в манастирі Ґовора.

Ці дві друкарні перевидали деякі книжки, що були видані в Україні та випустили ряд перекладів з української на румунську мову. В 1635 р., в Довгім Полі видруковано першу книгу «Требник», у передмові якого й подано історію заснування друкарні. Серед інших видань, що появилися у волоських друкарнях, слід згадати: « Анфологіон » (1643), «Літургіаріон» -- Служебник (1646), «Тріодіон» (1649); всі вони наслідували українські видання. В цих друкарнях видавалися також румунські книжки: «Євангеліє учительне» (1642) і «Номоканон» або «Правіла де Ґовора» (1640) 224). Передмова до останнього це дослівний переклад Могилиного вступу.

Серед волоських діячів тільки боярин Удріште Нестурел стояв у близьких зв'язках з культурним центром у Києві; він же запрошував українських професорів з Києва 225), а згодом наслідував сучасних українських письменників.

У Молдавію, господареві Василеві Лупу, -- П. Могила вислав першу друкарню в 1641 р. на якій видано першу румунську книжку «Казанії митрополита Варлаама», 1643 р. Як друкарі, так і гравери цієї Яської друкарні були українці. Митрополит Варлаам був у близьких зв'язках з митрополитом Могилою і на-слідував його творчість.

Заходами Петра Могили була заснована в Яєах колегія на взірець київської. На прохання господаря Василя -- Могила вислав 1640 р. до Яс кількох українських професорів на чолі з колишнім ректором колегії Софроніем Почаським, який одночасно став «старшим» відомого манастиря «Трьох Ієрархів». Українська колегія в Ясах проіснувала до 1656 p., коли, в наслідок конфлікту з грецькими чинниками вони повернулися на Україну.

Найкращу характеристику культурного впливу Києва на румунські землі подас «Історія румунської церкви», за редакцією патріярха Юстиніяна, в якій читаємо: «Від світильника культури, запаленого в Києві, дістали й ми світло, яке світитиме згодом немеркнучим промінням і в інших сусідніх православних народів. Бо друкарні Матея Басараба з Довгого Поля, Ґовори і Тер-ґовиштів, як також ті Василя Лупу з Яє були даровані Петром Могилою, або куплені румунськими господарями в Києві...» 226).

Характеристика митрополичого періоду Петра Могили

Продовжуючи свою діяльність, розпочату під час свого архимандритства, митрополит П. Могила у цьому періоді тільки поглибив її та поширив її обсяг.

На цьому етапі до попередніх ділянок додалася ще організація церковного життя із всіма відгалуженнями, включно з відбудовою старовинних церков. Ми бачили, пю реформа в цій ділянці була інтегральна, яка себе виправдала і стала основою для організації всіх інших православних церков.

Чотирнадцятирічне правління Петра Могили на київському митрополичому престолі піднесло авторитет української православної церкви до тієї міри, що вона стала значним чинником не тільки в рамках тодішньої державної формації, але почала також суперничати з найсильнішою православною церквою, а саме з грецькою. Постійна ініціятива і здійснена праця висунула київську митрополію на чолове місце серед всього православного світу. До Киева почали приїжджати на науку представники всіх народів слов'янського і православного світу. Видання книжок, а осо-бливо «Православного ісповідання віри», примусили грецьку цер-кву визнати авторитет і високу компетентність українських теологів, як також рахуватися з добре зорганізованою структурою української церкви. Піднесений авторитет української православної церкви викликав зацікавлення нею з боку католицької церкви; в цей період були розпочаті й найсерйозніші заходи для знайдення зближення християнських церков.

На внутрішньому форумі легалізація православної церкви в Польщі дозволила провести в життя всі задумані реформи адміністративно-організаційного порядку, спинити наступ унії та уможливила заходи для унормування відношень до інших церков, призадуматись над можливостями реалізації «універсальної унії». Легалізація православної церкви не відбилася неґатив-но на суспільно-революційному чиннику-козаччині, а відроджена православна церква і культура стали духовною основою для реалізації козацького повстання 1648 р.

Про національну свідомість української православної церкви, зароджену в цей період, свідчить те, що в 1654 р. наступник Могили митрополит С. Косів виступив проти союзу з Росією, а українська церковна організація затримала свою незалежність ще ЗО років після втрачення політичної.

У культурній ділянці це -- період розбудови шкільництва, друкарства, книговидання, літератури.

Не все, створене в цей період і приписане П. Могилі, було без-посереднім ділом Митрополита. Організувавши діяльну групу людей, т. зв. «сподвижників», Петро Могила цим підніс Україну до небувалого культурного розвитку. В цей час Україна почала випромінювати своїми церковними і культурними досягненнями на ввесь православний світ, а насамперед на Молдавію і Волощину.

Назагал про Петра Могилу, як особу, знасмо мало, нам дово-диться говорити про його творчість; його біографія це частина історії української православної церкви.

4) Духовний заповіт і смерть Петра Могили

Дуже мало відомо про стан здоров'я і причину смерти митрополита Могили, який прожив тільки 50 років. Він відійшов у вічність у повному розгарі праці, залишивши багато задумів не зреалізованими, як, наприклад, його заходи на відтинку екуменізму, видання «Житія святих» і багатоілюстрованої Біблії, до якої Гравер Ілля вже виконав гравюри. Але із смертю Могили припинено розпочату роботу і це видання Біблії не появилось.

Відчуваючи наближення свого кінця, 22 грудня 1646 р. (ст. ст.), Петро Могила склав духовний заповіт, в якому зазначав: «Оскільки нічого над смерть певнішого людині нема, а година в Божих таємницях самого Бога перебуває... будучи хворобою навіщений від Господа Бога й не бажаючи зоставити в якомусь непорядку дім мій, від Господа Бога мені в зверхність доручений, всі мої наміри віддавши на всемогутню волю Божу, учиняю короткий волі моєї, коли так Господь Бог визначив, такий останній Заповіт» 227).

В цьому заповіті знаходимо два аспекти: духовний, в якому Петро Могила висловлює кредо свого віровизнання, робить підсумки своєї діяльности та дає напрямні, побажання, для найважливіших ділянок на майбутне. У другій частині Митрополит висловлює свое останнє бажання щодо розподілу свого маєтку, при цьому знову дбаючи про « дім мій, від Господа Бога доручений», під чим розумів Київську Митрополію. З останньої частини видно, до чого Могила був найбільш прив'язаний і кому доручав виконати цей заповіт. Найбільшу увагу присвячено Київській колегії, далі ; Печерський манастир з церквою святого Спаса, Свята Софія, Богоявленська церква Київського братства, Десятинна церква, Видубицький манастир та ряд інших спільного перебування манаєтирів та шпиталів. Частину свого мастку, « набутого в світському моему стані», Петро Могила записував своєму рідному братові Мойсееві Могилі.

Останній твір Петра Могили -- це його заповіт. Дуже слушно зазначав єпископ Сильвестр Гасвський у передмові до українського перекладу з польської мови цього заповіту: «Ніщо так повно не характеризує Петра Могилу, як його заповіт, складений ним самим за кілька днів до смерти. То велична програма закінченої роботи й мистецький плян закріплення проробленого на наступні необмежені часи» 228).

Щодо самої дати ємерти Петра Могили, то є деякі розходження через старий і новий стиль, як також тому, що смерть наступила вночі під Новий Рік, тобто на пограниччі 1646 і 1647 років.

Митрополит П. Могила помер під Новий Рік, тобто 1 єічня 1647 р. (ст. ст.), або 11 січня 1647 (н. ст.) о 4 годині вночі. Цю дату подає Макарій Булгаков: «Цей рідкий поборник освіти і пра-ізославія скінчився в ніч на 1 єічня 1647 р., на 50 році свого життя» 229). Згодом цей же автор повторяв: «П. Могила помер 50 років після народження, о четвертій годині вночі під 1 січня 1647 р. За дев'ять днів до своєї смерти, почуваючися хворим, він напи-сав свій духовний заповіт» 230). Так само В. Аскоченський пише: «В ніч з 31 грудня на 1 січня 1647 р. віддав він праведну душу свою в руки Божі» 231). Більшість пізніших істориків тримались цієї дати: М. Костомаров 232), Ф. Терновський 233), М. Грушевський 234), М. Возняк 235), «Українська Радянська Енциклопедія»236), О. Оглоблин237).

Ряд інших істориків подають дату смерти Могили на рік піз-ніше. Джерело цього датування походить з одного з рукописів Румянцевського музею, які видав А. Востоков. У цьому рукописі написано:

«Року 1647 представився (помер) пресвятійший архиепископ і митрополит Київський і благочестивий Галицький і всієї Русі Петро Могила, архимандрит печерський місяця грудня, 31 дня в четвер перед св. Василісм. Година третя вночі: стояв в св. Софії аж до 9 березня, тоді був день вівторок, другий тиждень посту. В цьому ж році 25 лютого вибраний на митрополію київську Сильвестр Косів, тоді був четвер сирного тижня »238). Слідом за цим джерелом дотримувалися цієї дати: С.Р.(ождественський) 239), Е. Кіммель240), Бухберґер 241). Тоді як А. Мальві і М. Віллер беруть дату написання заповіту за дату смерти, а саме -- 22 грудня 1646" (ст. ст.) 242).

Тлінні останки П. Могили перенесено до Собору Св. Софії, де вони перебували до 19 березня 1647 p., коли їх поховано «на вказаному ним самим місці у великій Печерській церкві у лівому крилосі, між двома стовпами. Над прахом його немає ні монумента, ні надгробника: але Академія служить живим пам'ятником цьому великому ієрархові» 243).

На похороні проповідь виголосив один з вихованців колегії -- Йосип Калимон, який видав її польською мовою під назвою: «Поновлений жаль» 244).

Па місце Петра Могили київським митрополитом був вибраний на соборі 25. 2. 1647 р. один з його близьких співробітників Сильвестр Косів 245), а на печерського архимандрита вибрано 25. 1. 1647 р. Иосифа Тризну 246).

НововибранІ наступники продовжували намічений своїм Великим попередником шлях; могилянська доба вступала в нову фазу свого існування, але відсутність самого Могили відчувалася. Про цс й писав 24 роки пізніше ректор Колегії, Лазар Баранович: «Могила скрила од нас Могилу. При тому пастирю прийнялась у нас добра нива. Не можна досить оплакати Могилу : був він нам отець і пастир любий. Любовного любо прийняли в небі, а нам би потрібен був другий Могила» 247).

РОЗДІЛ III

ІДЕЯ ЦЕРКОВНОЇ ЄДНОСТІ! В ТВОРЧОСТІ ПЕТРА МОГИЛИ

Петро Могила увійшов в історію як велика постать української православної церкви, яка не тільки продовжила діло своїх попередників -- Єлисея Плетснецького, ЗахарІЇ Копистенського, Йова Борецького -- у відродженні прадідівської віри, але також створила для неї солідну основу, даючи високу освіту для духовенства та виробленням ідеологічної основи -- «Православного віроісповідання».

Але, не зважаючи на свою відданість православній справі, він не був засліпленим конфесійним фанатиком, його всебічна освіта та широкий світогляд дозволили йому цінити все, що було добре у інших віровизнаннях. Тому він не побоявся взяти за зразок систему навчання езуїтів для своєї школи. Він розумів, що поодинокі віровизнання і вірність їм не сміють затьмарювати саму основну засаду християнства -- любов ближнього, не повинні стояти на перешкоді до зближення вірних Христової Церкви різних віровизнань. Петро Могила добре розумів шкоду, яку приносить розбиття і взаємне поборювання поодиноких церков, а тим більше, що події з 1596 р. внесли роздор і ворожнечу між населенням українського і білоруського народів. Перейнятий саме таким розумінням ролі православія і християнства, Петро Могила залишаючись вірним своїй прадідівській вірі, на протязі усього свого життя робив намагання для узгіднення дії зближення, а в майбутньому і з'єднання з іншими християнськими церквами, насамперед з католицькою, з якою безпосередньо стикалася українська церква на Західніх Українських Землях.

Таке наставления Могили випливає з усіх його актів на становищі києво-печерського архимандрита та пізніше київського митрополита, тема, над якою слід докладніше зупинитися.

Не зважаючи на вище вказане становище нашого церковного ієрарха щодо проблеми зближення і едности церков, на протязі віків різні історики по-різному пояснювали його наставления, що й призвело до розходження в оцінці й самої постаті Великого Митрополита, питання, яко не знайшло свого остаточного вирішення дотепер. На наш погляд, само ця діяльність Петра Могили розкриває ще одну важливу ділянку його діяльності, ділянку, якою він, не зважаючи на несприятливі тодіигні умови, випередив на більш як три століття екуменічну акцію і завдяки якій його постать набирає тільки актуальности й величі.

Трохи іншу оцінку екуменічній діяльності Петра Могили давали більшість істориків. Так:

-- Багато православних дослідників замовчували, відкидали як провокативні вигадки з боку католиків, або щонайменше применшували вагу починань в цій ділянці (М. Костомаров, Макарій Булгаков, В. Аскоченський, С. Голубев, Хв. Тітов, І. Міхальческу, І. Власовський).

-- Деякі католицькі та російські історики перекручуючи історичні дані з життя Митрополита, намагалися представити його як своєрідного агента Ватикану, який нещиро трактував православне віровчення і потай ісповідував католицизм (Я. Суша. А. Ґепен, Г. Флоровський, А. Карташев).

-- Приймаючи останню тезу за правдиву, деякі православні історики уважали Могилу за зрадника православія «поляка в православній рясі» (П. Куліш, М. Василенко). До цієї категорії можна зачислити і частину совстських істориків, які з інших причин (атеїстично-москвофільських) трактували Могилу, як зрадника православія та як запроданця Ватикану і Польщі (Е. Мединський).

-- Окрему групу становлять історики, які байдуже ставилися до релігійно-церковної діяльности Могили і тукали в ньому не первоіерарха української церкви, а тільки реформатора культурного життя (М. Грушевський, М. Возняк).

-- Тільки мала група істориків, на підставі провірсних джерел, аналізувала як позитивну екуменічну діяльність Петра Могили (Е. Шмурло, Т. Йонеску, О. Оглоблин).

-- Очевидно, що між поданими категоріями було багато посередніх, де точка зору авторів різних світоглядів збігалася, (Т. Йонеску, о. А. Великий, більшість французьких і німецьких дослідників).

Важливо ще раз підкреслити, що ідея церковної едности не була ефемерним епізодом в діяльності Петра Могили, вона золотою ниткою пронизує усе його церковне життя, почавши від 1627 р. аж до самої смерти.

Говорячи про екуменізм та ідею едности церков, ми насамперед думаємо про заходи Митрополита знайти узгіднення з католицькою церквою, яка за посередництвом унії активно простягала свою сферу впливів на українські землі і була на той час єдиним значним релігійним чинником, з яким зустрічалося українське православіє.

Протестантизм тільки посередньо впливав на українські землі за посередництвом польсько-литовської шляхти (Хр. Радзівіл), через Семигород, Кенігсберзький університет, чи навіть збочення патріярха Кирила Лукаріса.

Українці мали безпосередній контакт з жидівським населенням юдейської релігії. До останньої П. Могила відносився надзвичайно толерантно і прихильно, про що свідчить одне з розпоряджень Київського Митрополита, яке наводить І. Талант, як документ, щоб заперечити твердження редакції «Нового Времени», яка намагалась довести ворожість всього населення Російської Імперії до жидів. Могила у своему розпорядженні писав:

«Усім священикам і християнам набожним людям, кому це буде потрібне, ми заявляємо смиренно прийняти до відома: 1) свободу християнську і несвободу старозавітну і людей старозавітних, які під страхом прокляття зобов'язані притримуватися записаних у законі Мойсеевім обрізання й обмеження щодо страв, тоді коли, християни вільні від тих обмежень і їм дозволено і благословенно всі харчі, що на торгу і в крамницях продаються; 2) що християнам, які із старозавітними людьми ведуть мирно торгівлю іншими предметами, -- дозволяється і благословляється їм, синам нашим духовним, з благословення Божого купувати і з благодарністго Господа Бога за Його дари уживати харчі, м'ясо ялове і бараняче жидівського різання. Крім цього ми закликаємо всіх, що живуть під одним законом, до сусідської дружби, згоди і приязні, а челяді християнській, яка служить у жидів, дотримувати закони і обряди християнські, дотримувати неділю, що їх господарі старозавітні не повинні забороняти; ми спонукуємо їх учити челядь свою страху Божого» 1).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24