Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського 
аму можливість приходу до влади у критичний час виборювання державної незалежності людини з такою виразною проросійською психологічною орієнтацією можна пояснити лише політичною незрілістю тогочасного українського суспільства, що засвідчувала загальні масштаби його денаціоналізації.Проголошення федерації з Росією було закономірним завершенням короткотривалої політичної кар'єри П. Скоропадського. У психіці українського гетьмана його батьківщина утворила настільки міцний симбіоз з Росією, що уявити її окремою державою він був рішуче не годен. Тому й будував свою діяльність на принципі компромісу, примирення України з Росією [34, с.29].Задекларувавши пошук міфічної "середньої" між українством і росіянством лінії головним принципом своєї політичної діяльності, П. Скоропадський фактично провадив політичний курс, спільний з метою білогвардійського руху. Український гетьман хотів об'єднати українські військові сили з російськими у боротьбі з більшовиками, які загрожували існуванню єдиної неділимої Росії. Свою країну він не мислив незалежною від Росії державою, а трактував її тільки як плацдарм для порятунку Великої Росії: "Я дійсно в той час вірив, що визволення Росії відбудеться за допомогою Еntante-і і з України." [41, с.129].Показово, з якою легкістю "ховає" П. Скоропадський Україну, тоді як Росію лишає з надією, хай і неблизькою, на порятунок від більшовицького ярма. Це також характерний показник підсвідомої самоідентифікації не з двома, а таки з однією нацією.Таким чином, на думку Л. Масенко, антибільшовицька позиція гетьмана виключала державницьку позицію. Він опікувався не зміцненням самостійності держави, на чолі якої став у найкритичніший момент її боротьби за визволення від колоніальної залежності, а прагнув порятунку і збереження імперії.Тому маємо всі підстави оцінити як історичну катастрофу гетьманський переворот 29 квітня 1918 р., що усунув від влади українську інтелектуальну еліту і замінив її русифікованою елітою з ущербною національною свідомістю [4, с.29].Вікова колоніальна політика Росії, політика постійного "обезголовлювання" української нації, дала свої гіркі плоди. Час вимагав швидкого й енергійного закріплення державної незалежності, а це могла зробити тільки сильна, національно свідома еліта, здатна організувати пробуджений народ на боротьбу за свободу. Але такої еліти не було [33, с.29].У розвідці, присвяченій аналізові діяльності В. Науменка та М. Василенка - двох політичних діячів, що обіймали міністерські посади в уряді П. Скоропадського, історик Дмитро Соловей пише про цей час: "Була армія, була велика пробуджена народня сила, але не вистачало для неї потрібної кількості добрих фахових керівників. Кажучи військовою мовою, не було "офіцерського корпусу". Нікому було вести ту армію до мети національного визволення. Навпаки, було дуже багато таких, що кидали на шляху їй тяжкі колоди. Відси безліч помилок, хаос, втрата орієнтиру і неминуча поразка у тих складних і тяжких умовах" [43].На нашу думку цей висновок історика, на жаль, не втратив своєї актуальності. Здається, що та проблема, яку названо проблемою відсутності "офіцерського корпусу", стоїть перед нами не менш гостро, ніж у 1918 р. Це, до речі, передбачав і Д. Соловей, оцінюючи наслідки радянського виховання як "подібні до тих, що були і за царських часів: виростають люди із зламаною психікою".Думка доктора Нагаєвського протилежна думки викладеної вище. Він доводить ментальність гетьмана Павла як українського державника, що вірив у своє покликання: об'єднати всі українські землі. Гетьмана Скоропадського на його думку звинувачували в зраді через те, що він вербував до свого війська росіян, що були досвідчені в державній і військовій справі, що свідчило про його державно-територіальний патріотизм. [34, с.133]Отже, суть гетьманського перевороту була в наступному:зупинити процес паралічу влади, котрий все стрімкіше набирав ходу (влада Центральної Ради обмежувалася лише Києвом та околицями),не допустити дезорганізації суспільства, що неминуче вело до суспільної катастрофи, покінчити з радикальними перетвореннями, зокрема щодо приватної власності, утворити державну владу, здатну „забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці".Силами, що підтримували гетьманат П. Скоропадського були ті, хто підтримував приватну власність (поміщики, буржуазія, заможне селянство); вільне козацтво; проросійські імперські сили; старе чиновництво.Тобто суттю державного режиму гетьманату була зміна демократичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої так і виконавчої в руки одної особи - гетьмана П. Скоропадського.На нашу думку гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя на рейки правових норм, забезпечити перш за все право приватної власності „як фундаменту культури цивілізації". Розділ 2. Державотворча діяльність гетьманату П. Скоропадського2.1 Економічна політика уряду. Особливості формування бюджету за часів Гетьманату П. СкоропадськогоРозбудова держави залежить не тільки від націонал-патріотичних почуттів, адже національна ідея не запанує без конструктивного державництва.Отже, 29 квітня 1918 р. в історії української революції розпочався новий період, який тривав трохи більше півроку - період Гетьманату. Стара назва - Українська Народна Республіка - була скасована і замінена новою - Українська Держава. В одному із своїх перших інтерв'ю Скоропадський твердо заявив, що “моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів". [24]Попри усі труднощі бурхливого революційного часу, уряду Скоропадського деякий час вдавалося підтримувати стабільність в державі та досягнути певних успіхів в державному будівництві.На нашу думку, перш ніж приступити до огляду праці, яка проходила в міністерствах Української Держави, необхідно охарактеризувати склад уряду. Слід відмітити, що на Раду міністрів - уряд Української Держави - покладалися "напрямок і об'єднання праці окремих секцій" по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи". [34]Уряд очолював отаман-міністр, а керівництво його справами доручалося генеральному секретареві та керованій ним державній Генеральній канцелярії. Згодом ці посади стали називатися: голова Ради міністрів та державний секретар.Уряд Гетьманату очолювали Микола Василенко (квітень - середина травня 1918р), Федір Лизогуб (травень - листопад 1918 р., до підписання угоди з Росією), Сергій Гербель (14 листопада - 14 грудня). Слід відмітити, що уряд не вдалося сформувати ні М. Устимовичу-Сахну, ні професору М. Василенкові, а тільки третьому прем'єрові Ф. Лизогубові, який прибув 2 травня до Києва на особисте запрошення П. Скоропадського і став постійним головою Ради міністрів.До складу уряду входили здебільшого представники консервативного та ліберального політичних спектрів. Ліберальні погляди, крім Ф. Лизогуба, сповідували міністр освіти М. Василенко, міністр народного здоров'я М. Любинський, міністр шляхів сполучення Б. Бутенко, міністр землеробства В. Колокольцев, виконуючий обов'язки міністра закордонних справ Д. Дорошенко, міністр віросповідань В. Зіньківський, міністр юстиції М. Чубинський.Доручаючи М. Василенку добирати "лівий" кабінет, П. Скоропадський в результаті одержав у цілому центриський уряд, що цілком відповідав політичним симпатіям гетьмана.Порівняно з періодом Центральної Ради в гетьманському уряді з'явилося два нових міністерства - народного здоров'я та віросповідань.Водночас вдосконалювалася внутрішня структура міністерств. Вони переважно поділялися на департаменти (так, міністерство ісповідань мало департаменти православної церкви, інослов'янських та іновірних сповідань, духовної просвіти; міністерство народної освіти - департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти).Ряд міністерств мали складнішу структуру. Наприклад, міністерство внутрішніх справ поряд з департаментами міського самоврядування, державної варти, страхування та біженців мало у своєму складі також головне управління військового обов'язку та управління у справах преси. При ньому діяли УТА (Українське телеграфне агентство) та позавідомча реквізиційна комісія. Подальше структурування вищих виконавчих органів влади призвело до утворення у складі деяких міністерств досить самостійних управлінь: головне управління мистецтв і національної культури при міністерстві народної освіти та мистецтва; головне управління місцями ув'язнення при міністерстві юстиції.Отже, перший так званий „урядовий пиріг" було розподілено наступним чином (див. рис.2.1).|
Голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ | Ф. Лизогуб | | Міністерство закордонних справ | Д. Дорошенко | | Військові справи | О. Рагоза | | Міністерство фінансів | А. Ржепецький | | Міністерство торгу і промисловості | С. Гутник | | Міністерство землевпорядкування | В. Колокольцев | | Міністерство ісповідань | В. Зінківський | | Міністерство народного здоров'я | Ю. Любинський | | Міністерство народної освіти | М. Василенко | | Міністерство шляхів | Б. Бутенко | | Міністерство судових справ | М. Чубинський | | Міністерство праці | Ю. Вагнер | | Міністерство продовольчих справ | Ю. Соколовський | | Міністерство хліборобства | Кіяницин | | Державний писар | І. Кістяковський | | Державний контролер | Г. Афанасьєв | | Державний секретар | М. Чіжицький | | Генеральний уповноважений | С. Гербель | | |
Рисунок 2.1 Склад Уряду Української Держави Вище поданий склад першої гетьманської Ради Міністрів свідчить, що Скоропадський намагався ввести до міністерств фахівців, які знали свою справу. Між членами уряду були і українці і члени національних меншин. Проти деяких із них українські соціалісти висунули зауваження на кшталт того, що уряд сформований із поміщиків і капіталістів, які не дбають про справедливі соціальні вимоги працюючих класів, що гетьман прагне бути самодержцем. А тому 10 травня 1918 року уряд опублікував „Заяву”. В „Заяві” йшлося про те, що обов'язком уряду є звернутися до населенням, що всі ці звинувачення є злочинною змовою зі сторони тих, які мають чужий інтерес до українського народу і для захоплення влади вживають негідних політичних засобів. [35, с.135]. Заява підкреслювала, що гетьманство є втіленням незалежності й свободи України в її історично-національній формі. Гетьманський маніфест проголошував, що кладе основи нової епохи історії української державності і що в жодному випадку Український гетьманський Уряд не має наміру утискати українську національність, мову, культуру і державність. Уряд обіцяв плекати ідею всестороннього розвитку української культури, утвердження прав української мови в школі, державі і суспільстві та енергійно берегтиме закріплення всіх форм української державності. Гетьманський уряд, про що йшлося в заяві, визнає права всіх інших національностей, що перебувають на українській землі, і вповні шануватиме їх культуру та не буде вживати утискання і нетерпимості проти якої-небудь частини громадян. Однак на нашу думку „Закон Ради міністрів про відміну закону 9 січня 1918 року про національну-персональну автономію і про скасування національних міністерств (див. Додаток Д) свідчить протилежне. Цим законом скасовувались існуючі міністерства, що займалися справами національних меншин. Згадані нами справи були розпорошені між іншими окремими міністерствами. [4] Головним завданням уряд обіцяв закріпити в Українській державі лад і вести державу в спокої до обрання народом Сейму. Уряд обіцяв не робити замаху на міські вольності, але на першому місці має бути лад і порядок. У ім'я найвищих інтересів держави уряд буде змушений запроваджувати сильні засоби для збереження спокою, а тому його треба не критикувати - а підтримати. Основою добробуту народу уряд бачив у сильному селянському стані, уряд опрацьовував плани земельної реформи, що мали б задовольнити безземельних селян [1]. Приватні маєтки в здійсненні цієї мети без шкоди культурі країни планувалось забрати за плату і продати державою селянам по доступних цінах. Гетьманський уряд відразу взявся до роботи над цілою низкою законів, без яких не могла існувати добре упорядкована держава. Наприклад, справу українського громадянства нормував закон від 2 липня (див. додаток Є), українські консульства у Москві були засипані заявами від прохачів, що хотіли виїхати в Україну [1]. Те, що уряд Української Держави використовував кращі здобутки своїх попередників у галузі законодавства, підтверджує і той факт, що весь масив законів, які діяли в Україні до перевороту, не втрачав своєї чинності. Вибірково зупинялася дія тих нормативів, які йшли врозріз з політичною програмою нової влади. Виходячи з "територіального", а не "національного" розуміння держави, П. Скоропадський ліквідував закон про національно-персональну автономію, прийнятий ЦР. На зміну закону про громадянство у трактуванні ЦР з 1 липня вступив у дію новий закон, згідно з яким громадянами України визнавалися "всі російські піддані", що перебували на її території на час виходу документа. Діючи за принципом "дозволено все, що не заборонено", міністерство праці 16 травня опублікувало циркуляр "Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради", в якому повідомлялося про подовження правочинності всіх актів стосовно робітничого питання, якщо вони не скасовані урядом Української Держави. [2] Право законодавчої ініціативи поряд з гетьманом дістали міністерства, які мали подавати законопроекти на розгляд Ради міністрів. Після її ухвали законопроекти затверджувалися особисто главою держави. Міністри одержали право видавати розпорядження з метою розвитку та пояснення законів, причому такі документи підлягали попередньому схваленню кабінетом. Ця процедура розмивала межі між законами та підзаконними актами, і статусу закону часто набували постанови, розпорядження і навіть пояснення окремих міністрів. На розвиток законотворчого процесу спрямовувався закон від 2 червня "Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів". Цей документ регламентував нормотворчу діяльність уряду, керівництво якою мала здійснювати Державна канцелярія на чолі з державним секретарем. На нього покладався обов'язок проводити експертизу законопроекту і подавати його на розгляд Ради міністрів. У деяких випадках уряд делегував законодавчу ініціативу окремим міністерствам, а їх рішенням надавав силу закону. Таке право дістав, наприклад, міністр шляхів сполучення. Закони Української Держави мали загальний і обов'язковий характер для всіх громадян України та іноземців, що перебували на її території. Публікація нових правових актів здійснювалася загальноприйнятими засобами, а виконавцям вони передавалися кур'єрами або телеграфом. Скасування чинності будь-якого закону здійснювалося лише новим аналогічним актом. Незнання законів не звільняло від необхідності їх дотримання та відповідальності за їх порушення. Протягом існування гетьманського режиму було видано близько 500 нових нормативів на правах законів. Не всі з них рівноцінні за своїм значенням: одні призначалися для короткотермінової дії, інші мали історичне відлуння. До останніх, у першу чергу, належать ті правові акти, які регулювали соціокультурну сферу. В масиві законодавчих актів гетьманського уряду є й такі, одіозність яких з самого початку не викликала сумніву (наприклад, закон "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства" від 8 липня). Деякі нормативи (такі як закон "Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями") викликали дискусії, що не вщухають і сьогодні. [1]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
|
|
