Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського 
тже, згаданий нами Конгрес організації партії Українських хліборобів-землевласників, що відбувся 29 квітня 1918 року в Києві. На ньому були присутні біля восьми тисяч учасників. Під час наради генерал Скоропадський був обраний гетьманом всієї України. Свою оцінку подіям, що відбувалися гетьман висвітлив у маніфесті „До громадян України", яким і пояснив згоду прийняти гетьманство. Викладемо основні пункти маніфесту:у ситуації, що склалася в Україні він звинувачує уряд (Центральну Раду): в господарській кризі, анархії, безробітті. Вихід із даної ситуації гетьман бачить тільки при допомозі союзників;припиняється діяльність Центральної Ради і Малої Ради, звільняються міністри, але урядовці державних установ продовжують свою працю;Скоропадський обіцяє видати закон про вибори до Сейму України;Повертається право приватної власності та свобода у продажі та купівлі землі;Звертається особлива увага на залізничних працівників;Надається повна свобода в економічній і фінансовій ділянках.З наведених принципів у маніфесті гетьман Скоропадського бачимо, що він взявся до відповідальної праці на кілька ближчих місяців. Гетьман усвідомлював, що буде всередині між двома ворожими таборами: українськими соціалістичними партіями Центральної Ради і австро-німецькою армією, що діяла в українських містах і селах.Звичайно ж Скоропадського прийняли по різному - полковник Словінський та кінний відділ під командою Аркаса віддали себе наказам гетьмана, натомість Січові Стрільці солідаризувалися з соціалістичними партіями Ради і перейшли в опозицію. [38, с.128]. Та 20 серпня 1918 року січові стрільці повернулись на службу гетьмана, а в подальшому відіграли важливу роль в поваленні його режиму.Та повернімось до постаті самого Павла Скоропадського. Народився син Петра Івановича Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у Вісбадені. Скоропадський проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає до Пажеського корпусу. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Після закінчення навчання у Пажеському корпусі він входить корнетом до Кінної гвардії - Кавалергардського полку. Шлюб він взяв у своєму колі, одружившись із Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра Павловича Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно відомого міністра внутрішніх справ Росії.Військова кар'єра складалася вдало - у 1904 році переводиться до Забайкальського козачого війська, як командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з японцями. Після повернення до столиці, Скоропадського призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту протримався недовго. Згодом стає командиром 20-го Фінляндського драгунського полку, з 1912 р. - генерал-майор Його Величності. На початку 1-ї світової війни був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримує чин генерал-лейтенанта і призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира гвардійського кінного, а згодом 8-го армійського корпусів.В час Лютневої революції 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої Павло Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування, українізує свій корпус і домагається виведення його у тил на переформування.Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ. Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло помітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16 жовтня на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П. Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити його впливу на маси.Взагалі існують різні думки щодо особистості Скоропадського. Зокрема після виходу у 1995р. „Спогади” П. Скоропадського щодо його національної свідомості. Вони, на думку Л. Масенко, дають багатий матеріал для психолінґвістичної характеристики їх автора, для дослідження зв'язку мовно-культурної асиміляції особистості з втратою патріотичних почуттів, що у випадку П. Скоропадського мало вагомі наслідки у загальнодержавному масштабі [41, с.18].У спогадах "Моє дитинство на Україні" П. Скоропадський згадував: "Перші українські враження мені навіяно в домі мого діда. Україна розумілась як славне рідне минуле, але аж ніяк не пов'язувалася з сучасним, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов'язаних з відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана російським царям, але в усьому підкреслювалось якось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорили, знатного походження. В домі всюди висіли старі портрети гетьманів і різних політичних і культурних... Суворо дотримувалися старих українських звичаїв." [41, с.387-388].Як бачимо, місцевий патріотизм у цьому середовищі був цілком безпечним для імперської влади. Він мав чітко окреслені межі. Україна, що прагнула національної свободи і боролася за неї, лишилась у минулому. Та Україна у пристосованій до колоніального становища своєї Батьківщини свідомості Скоропадських вмерла. Сучасну ж їм Україну вони не мислили окремо від Росії. [42, с. 20].Поверховий, чисто декоративний характер, стверджує Л. Масенко у свої статті „Феномен Малоросійства: Павло Скоропадський" виявив поваги до української культури засвідчує демонстрація в домі Скоропадських лише застиглих її форм і знаків. Україну зберігають тут тільки в історичному портреті, фольклорній пісні, історичній книзі. Сучасні живі форми існування культури, зокрема живомовні - ті, що забезпечують безперервність часового зв'язку поколінь, з цього дому свідомо вилучені. "Дід добре говорив українською, - згадував Павло Скоропадський, - а нас української мови не вчили спеціально, але українські книжки читати давали" [33, с.388].Російськомовне виховання, в якому рисам української своєрідності надавалася суто декоративна роль місцевого елементу ширшої загальноімперської культури, сформувало специфічний малоросійський світогляд майбутнього гетьмана. Попри постійно наголошувану в "Спогадах" повагу і любов до України, до її мови і культури, вони містять низку неспростовних доказів того, що українські симпатії гетьмана мали поверховий характер, тоді як з Росією його пов'язував значно міцніший, зв'язок, зумовлений передусім усвідомленням російської мови як рідної. Показовим є, зокрема, таке висловлювання Павла Скоропадського: "Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; щонайменше удають, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину, вони вважають, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії." [41, с.48].Характерним показником ступеня дистанційованості Павла Скоропадського від національної спільноти, з якою він мав би себе ідентифікувати, є специфічно відчужене вживання етноніма "українці" в цьому, як і в інших контекстах "Спогадів": "В українців жахлива риса - нетерпимість і бажання добитися всього одразу; щодо цього мене не здивує, якщо вони рішуче проваляться" [41, с.52].Загалом зафіксовані в "Спогадах" самохарактеристики, а також оцінки людей і подій дають всі підстави визначити світогляд останнього українського гетьмана як несвідомо колаборантський. [41, с.26].П. Скоропадський, безперечно, належав до тих, хто зберігав певний сентимент до рідного, хоча у малоросійського поміщика цей сентимент не в останню чергу зумовлювала й та вагома обставина, що саме ця земля і її люди забезпечували йому матеріальні блага і комфортне існування. Але дозвіл на користування цими благами дав Скоропадським російський цар в обмін на політичну лояльність, і вони ніколи цього не забували [38, с.26].Лише ущербною, відчуженою від рідної нації самоідентифікацією можна пояснити дивну політичну сліпоту Скоропадського, який у спектрі тогочасних українських партій і рухів не розрізняв жодних відтінків - усі вони в його сприйнятті належали до "крайніх". течій. "Властиво, тоді було дві течії, - писав він про політичну ситуацію 1918 р., - одна українська a out rance ("крайнього напрямку"), друга - рішуче ніякого українства" [41, с.27]. Оскільки Скоропадський і його уряд посіли місце Центральної Ради, не лишається жодного сумніву, що до українського руху "крайнього напрямку" він відносив і таке помірковане демократичне крило українських соціалістів, яке представляв Михайло Грушевський з соратниками.Інші факти "Спогадів" переконують, що гетьман часом зараховував того чи іншого українського діяча до крайніх шовіністів уже за звичайним проявом почуття національної гідності, приміром за фактом мовної стійкості у спілкуванні або природного прагнення повернути українській мові її законні права. Показовою в цьому плані є мовна характеристика Симона Петлюри, яку дає йому Скоропадський, згадуючи свою першу зустріч з ним: "Був люб'язний, тоді ще говорив зі мною по-російському, а не по-українському, загалом, тоді українську мову ще не нав'язували насильно... українізація поганого враження, згідно з моїми поглядами, не справляла" [41, с.62].Світоглядний антагонізм П. Скоропадського до уенерівців, що виявлявся не тільки в ідеологічних, а й у національних питаннях, особливо увиразнює його ставлення до Галичини і галичан.У противагу М. Грушевському і його послідовникам, які завжди переживали політичне розчленування України як трагедію і головним своїм завданням ставили майбутнє об'єднання України в її історичних кордонах, гетьман виявляв цілковиту неспроможність бодай уявно перетнути Збруч. Галичани лишались для нього чужим, малозрозумілим і неприємним етносом. [41, с.27]Світогляд Скоропадського найповніше виявляється у його культурній програмі, в уявленнях про майбутні перспективи культурного розвитку України:."Культурний дійсно клас українців дуже малочисельний. Це і є бідою українського народу. Є багато людей, які гаряче люблять Україну... Це вузьке українство виключно продукт, привезений нам з Галіції, культуру якої цілком пересаджувати нам немає жодного сенсу: ніяких даних на успіх немає і є просто злочином, оскільки там, власне, й культури немає.Адже галичани живуть недоїдками від німецького і польського столу.Великороси і наші українці створили спільними зусиллями російську науку, російську літературу, музику і малярство, і відмовлятися від цього свого високого і хорошого для того, щоб узяти те убожество, яке нам, українцям, так наївно люб'язно пропонують галичани, просто смішно й немислимо..." [41, с.233-234].Галичани, вважав П. Скоропадський, - окрема народність (гетьман навіть має надію, що їм вдасться її зберегти). Їхнє прагнення до мовно-культурної єдності з підросійськими українцями здається йому смішними й немислимими претензіями. Натомість мовно-культурну єдність східних українців з росіянами наш гетьман жодною мірою не ставить під сумнів. Цікавою є й арґументація, на якій базується його переконання в існуванні спільної російсько-української культури, - це участь багатьох українців у створенні російської культури.Віра П. Скоропадського в російсько-українську мовно-культурну спільність була вірою у спільність визискувача і визискуваного, адже творення так званої російсько-української культури було однобічним: зросійщені українці активно працювали на утвердження й розвиток російської культури, росіяни ж не тільки не брали участі в українському культуротворчому процесі, але й всіляко протидіяли йому [35, с.29].Отже, П. Скоропадському, вважає вже згаданий нами автор Л. Масенко, можемо з повним правом поступитися пальмою першості у створенні концепції двомовно-двокультурної України, яку пізніше так активно впроваджував у життя комуністичний режим. [33, с.28].Для певного виправдання П. Скоропадського як людини (не як політика) слід сказати, що, на відміну від більшовиків, він справді вірив у можливість мирного співіснування в Україні двох культур. Чисто психологічно це пояснюється підсвідомим внутрішнім зусиллям гармонізувати кризовий стан малоросійської ідентичності, який гетьман переживав унаслідок загострення українсько-російського конфлікту. Час вимагав від нього чіткого вибору у національній орієнтації, але малоросійська свідомість, а точніше підсвідомість, нездатна відділити українське від російського, чинила опір і вимагала примирення конфліктуючих націй.Як уже зазначалось, неусвідомлюване колаборантство П. Скоропадського особливо виразно виявляється у його ставленні до мовних і культурних проблем України. Гетьман постійно підкреслював своє прагнення повної об'єктивності і безсторонності у вирішенні українсько-російського конфлікту на всіх його рівнях, пор.: "Визнаючи дві паралельні культури, як глава держави я намагався ставитися до обох таборів цілком безсторонньо і об'єктивно" [41, с.54]. Але після понад двохсотлітнього гноблення української культури в Російській імперії вона потребувала від своєї держави найактивнішого захисту й підтримки. Лише така позиція української влади у вирішенні мовно-культурних проблем була б об'єктивною і справедливою.Суперечливість світогляду, як і глибинну відчуженість від української культури, ще виразніше виявляє гетьман у такому формулюванні з приводу тих же проблем: "Нехай буде боротьба двох культур, це галузь, де насильство не потрібне" [41, с.48] Саме слово "боротьба", яким окреслює гетьман стосунки двох культур в Україні і яке відповідає справжньому станові речей, виключає можливість їх мирного співіснування. Кінцеву мету такої позиції значно відвертіше, до речі, формулювали пізніше представники більшовицької влади.Цинізм більшовиків був, безперечно, чужий натурі П. Скоропадського. Але малоросійство гетьмана, його неспроможність усвідомити себе провідником самостійної нації диктувало йому хибну політику компромісної тактики, постійний пошук міфічної "середньої" лінії між українцями і росіянами, що було нічим іншим, як спробою проекції власної ущербної, "проміжної" національної самоідентифікації на весь український соціум. [35, с.27]Характерним у цьому зв'язку є пояснення мотивів, якими керувався П. Скоропадський, збираючись очолити з німецькою допомогою Українську державу. "І справді, озираючись навкруги, - пише він, - я рішуче не бачив нікого, хто б у даний момент підходив для того, щоб цей обов'язок взяти на себе. З українців нікого, всі вони мрійники або крайні шовіністи галіційської орієнтації, - ні за ким з них великороси на Україні не підуть. З великоросів також нікого не було (українці цього ніколи, до речі, не допустили б). І от поступово я надумав, що дійсно найбільш підходящий - я. По-перше, в українських колах мене добре знають, по-друге, я відомий у великоросійських колах, і мені легше буде примирити, ніж комусь іншому, ці два полюси" [41, с.133].На принципі "середини" як на головному в своїй політичній діяльності П. Скоропадський наголошував постійно: "Було дві течії, як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні, ні з однією, ні з другою я не міг погодитися і тримався середини" [41, с.47]. "Я думав, що партія, яку я мав намір створити, повинна була якраз вести до певних компромісів, як справа, так і зліва, в соціальному відношенні і в великоросійському і в українському питаннях у сенсі націоналістичному" [41, с.123].Що компромісна лінія була згубною для України за тих умов, які вимагали для зміцнення незалежності, навпаки, протистояння щодо Росії, загострення боротьби і крайнього напруження всіх сил, найкраще засвідчував сам П. Скоропадський, коли неодноразово підкреслював ворожість росіян до українських прагнень, їхню цілковиту неготовність до будь-яких компромісів як у політичній, так і в мовно-культурній сферах суспільного життя. Ось що писав гетьман про ставлення до української самостійності численних російських товариств, що утворились у Києві з масовим напливом утікачів з Росії: "На виправдання українців я повинен сказати, що в цьому їхньому шовінізмі дуже винні росіяни. Ця похмура нетерпимість, ця злоба навіть до будь-якого невинного прояву українства, це втоптування в багно всього, що дороге кожному українцю, викликає протидію, і, що найоригінальніше, що, здавалося б, культурні класи мали б цього зректися, насправді ж цього немає" [3, с.255].Сумний парадокс ситуації полягає в тому, що майбутній гетьман українізував свій корпус за наказом російського генерала Корнілова, змушеного перед загрозою більшовицького наступу піти на певні поступки Центральній Раді. П. Скоропадський же всіляко відмовляв Корнілова від цього кроку.Але Корнілов наполягав - і Скоропадський змушений був підкоритися: "Раз Корнілов вимагав настійно українізації, я нічого не мав проти того, щоб була українізована 153-тя дивізія" [34, с.70].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
|
|
