Мова і нація

Як бачимо, росiйська лiтературна мова дає бiльше пiдстав уважати її за «гiбридну», «штучну», однак такими епiтетами чомусь (зpештою, вiдомо чому) надiляється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В. Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би «окрошкой с ботвиньйой». А взагалi, називати мови «гiбридними», «неприродними», «головними», «другосортними» i т. п. можуть хiба що вченi, «котрi примiшують до науки полiтику i котрi в храмi науки є не жерцями, а торжниками, що продаж i купiвлю творять» (А. Кримський).

14. Останнiми роками в Українi з'являються публiкацiї, автори яких коренiв української мови дошукують в iндоєвропейськiй прамовi. Поновлюються в обiгу дослiдження учених минулого столiття (Е. Классен, А. Чертков, М. Красуський та iн.), за якими українська - одна з найперших iндоєвропейських мов, а наш народ - один iз найстарiших державних етносiв. Поглиблюється вивчення спорiдненостi української мови з санскритом - лiтературною мовою iндiйських арiїв, котрi декiлька тисяч рокiв тому проживали в пiвнiчному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар «Рігведи» (бл. 4500-2500 р.р. до н.е.) - книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гiпотези такого типу заохочують до пошукiв iсторичних витокiв народу, до вiдновлення iсторичної пам'ятi, стимулюють науковi дослiдження, не кажучи вже про позбавлення народу вiд комплексу меншовартостi i змiцнення нацiональної гiдностi. Цiлком природно, що вони викликають гнiв i обурення тих, хто вiдмовляє українськiй мовi та її носiєвi не лише в правi на власну iсторiю, але й у правi на iснування.

З огляду на це тут краще перебiльшення чи навiть помилка, нiж українофобський штамп типу «не було, нема i бути не може». Тим бiльше, що, як казав один славний фiлософ, є речi, в якi неможливо повiрити, але нема речей, яких не могло б бути.

XXI. Українізацiя

… Ще Валуєв як слід не помер,

як уже Каганович живе.

Біля них, як мошва, холуї,

і вкраїнець до того вже звик,

що йому і чужі, і свої

виривають віками язик.

П. Скунць

1. Уже другий раз у нашому столiттi в Українi йде мова про українiзацiю. З цим поняттям пов'язано чимало рiзних спекуляцiй, фальшивих тлумачень i навiть недолугих анекдотiв. Усе це, однак, вiддзеркалює ставлення до українського народу i його мови їхнiх недоброзичливцiв та вiдкритих ворогiв. Водночас українiзацiя потребує об'єктивного висвiтлення.

2. Українiзацiя - це процес вiдродження української мови, вiдвоювання належних їй прав i сфер уживання. У широкому розумiннi українiзацiя являє собою фактично дерусифiкацiю (деполонiзацiю, дерумунiзацiю тощо) життя на теренах проживання українцiв.

Українiзацiя на пiдросiйськiй Українi розпочалась ще в царськi часи, «як тiльки повiяло трохи легшим духом пiсля погрому Росiї лiтом 1915 року» (Д. Дорошенко). Вона iнтенсифiкувалась пiсля Лютневої революцiї 1917 року i особливо пiд час iснування УНР, коли українська мова стала деpжавною.

У ставленнi до неї бiльшовицький режим виявився прямим спадкоємцем росiйського самодержавства. Уже 16 грудня 1917 року верховний головкомандувач збройних сил радянської Росiї М. Криленко видав наказ припинити українiзацiю у вiйськових частинах.

3. У вужчому, iсторiографiчному, значеннi українiзацiя - це перiод у життi радянської України вiд постанови Ради Народних Комiсарiв 1923 року, в якiй було проголошено курс на українiзацiю, до телеграми з Москви з вимогою припинити українiзацiю.

Українізація була припинена Поcтановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року, в якій, зокрема, говорилось:

«7. Особливо ЦК і РНК вказує Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, така, що не випливає з культурних інтересів населення, не більшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.».

Чому куркулі і офіцери вирішили боротися з Радянською владою за допомогою української мови саме на Кубані, у постанові не сказано. Зате вона зобов'язувала:

«Негайно перенести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети і журнали, які видаються, з української мови на найзрозумілішу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити і поліпшити склад працівників в «українізованих» районах.

15 грудня 1932 року цю постанову продублювали Й. Сталін і В. Молотов у телеграмі ЦК республіканських компартій, крайкомам і обкомам, головам Раднаркомів, край- і облвиконкомів. Вимагалось припинити українізацію в Україні і в усіх районах СРСР, де компактно проживали українці: на Кубані (2 мільйони), у Курській (1,3 мільйони), Воронезькій (1 мільйон) областях, на Далекому Сході, у Сибіру, у Туркестані (по 600 тисяч).

4. Українцi та кращi представники iнших нацiональностей сприйняли українiзацiю як вияв iсторичної справедливостi, котрий мав на метi реалiзацiю нацiонально-мовних прав українського народу. Насправдi ж за українiзацiєю скривалось намагання бiльшовицького СРСР збурити колонiальнi країни i тим завдати удару iмперiалiзмовi, якщо вже не вдалося спалити його в пожежi свiтової революцiї.

Україна повинна була стати прикладом вирiшення нацiонального питання «для захiдних народiв» (Л. Каганович), а точнiше - українська проблема мала бути використана для дестабiлiзацiї капiталiстичної Польщi, Румунiї i Чехословаччини, де проживало багато українцiв. Уже в 1923 роцi С. Петлюра писав: «Взагалi справа українiзацiї справляє враження певного тактичного ходу з боку большевикiв…».

5. Українiзацiя викликала несамовиту лють i злобу україножерiв усiх категорiй: вiд бiлоемiгрантiв до «керiвникiв партiї i уряду», вiд «Иванов, не помнящих родства» до «видатних письменникiв».

Не були винятком і комуністи-» інтернаціоналісти». Наведемо слова видатного діяча ВКП(б), «улюбленця партії» Н. Бухаріна: «Трапляються такі шановні «господа» (у ВКП(б) - В. І., Я.Р.-В.), які запевняють, що наша національна політика, коли йдеться, скажімо, про розвиток української мови в Україні, тюркської мови в Азербайджані і т.д., означає приниження «російської культури». Стара великодержавницька пиха, ігнорування всякої іншої нації як нації другого сорту, «інородців», - надута, чванлива ідеологія російського «барина». (…). На Україні ми бачимо іноді, як російські елементи нізащо не хочуть вивчати української мови. Вони бачать у систематичному проведенні українізації вияв чогось такого, що підриває честь і славу «Росії». Вони досі в душі дивляться на Україну як на «Малоросію», котра повинна постачати вареники та «малоросійське сало», танцювати гопака й т. п. для користі справжніх «росіян», «Росії» і т. п. Оця «барська» великодержавницька ідеологія просочується вниз».

Вiдлуння цього короткого перiоду (партiя приступила до здiйснення українiзацiї у квiтнi 1925 року, коли в Україну було прислано першим секретарем ЦК КП(б) У Л. Кагановича) чується i нинi у зв'язку з прийняттям Закону про мови в УРСР та проголошенням незалежностi України.

6. Рекламуючи «Росiйський Союз», А. Солженiцин обiцяв i застерiгав: «Нiякої насильницької (а не насильницької? - питає П. Кононенко) русифiкацiї (але й нiякої насильницької українiзацiї, як з кiнця 20-х рокiв)…»

Як же виглядала «насильницька українiзацiя» насправдi?

1927 року ЦК КП(б) У в заявi до Комiнтерну констатував «певний тиск на групи робiтникiв i на членiв партiї росiйської нацiоналiстичної великодержавної стихiї, що прагне на Радянськiй Українi зберегти за росiйською культурою те привiлейоване становище, що вона мала його за царизму… Це виявляється:

1) у зменшеннi значення України як частини СРСР, у прагненнi тлумачити утворення СРСР як фактичну лiквiдацiю нацiональних республiк; 2) у спробi за всяку цiну зберегти перевагу росiйської мови у внутрiшньому державному, громадському i культурному життi України; 3) у формальному ставленнi до проведення українiзацiї, що її визнається лише на словах; 4) у некритичному повтореннi шовiнiстичних великодержавних поглядiв про так звану штучнiсть українiзацiї, про незрозумiлий для народу «галицький язик» тощо…; у надто тенденцiйному розумiннi окремих перекручень пiд час проведення українiзацiї i в спробах подати їх як цiлу полiтичну систему - порушення прав нацiональних меншостей (росiйської, єврейської…)».

7. Захисники «прав нацiональних меншостей» i «прав людини» не згадують, що паралельно з українiзацiєю йшло нечуване нищення українського народу: розгром Української Автокефальної Православної Церкви, розгром Української Академiї наук з припиненням її видавничої дiяльностi, розгром української кооперацiї, переслiдування i фiзичне знищення українських письменникiв, режисерiв, акторiв i т.д. Однак геноциду серед iнтелiгенцiї виявилось замало. У 1932-1933 роках був улаштований штучний голод, за допомогою якого було виморено мiльйони селян - стихiйних носiїв української мови. Сталін винищував українських селян передусім тому, що вони українці, а вже тоді тому, що вони селяни (Р. Конквест).

Українськомовних громадян вимордували незрiвнянно бiльше, нiж удалося «українiзувати» росiйськомовних. Та й що там тi «перегибы» українiзацiї, навiть якщо вони справдi були, в порiвняннi з агонiєю затероризованої, почетвертованої нацiї!

8. У цих умовах думати, не те що розмовляти по-українському було ризиковано. «Вiдiрвана вiд своєї єдиної потенцiйної суспiльної основи, насаджувана неукраїнською партiєю й державним апаратом, позбавлена щирости й безпосередности, постiйно врiвноважувана антиукраїнськими заходами - українiзацiя в очах пересiчного росiйського чи проросiйського мiщуха виглядала на комедiю, вряди-годи з драматичними нотками, але все-таки комедiю» (Ю. Шевельов).

«Я був невдоволений тим, як проводилась українізація; я страждав, бачачи самі тільки українські заголовки в газетах (текст російський); я чекав, коли здійсниться пророцтво Скрипника, і в українських містах заговорять по-українському», - писав М. Драй-Хмара 1936 року в тюрмі, за декілька днів до заслання на Колиму, звідки він уже ніколи не повернувся. Так і виглядала українізація: заголовок український, а текст російський. А хто цим був незадоволений - того в тюрму або в концтабір.

9. Для росiйських i проросiйських партдержапаратникiв та мiщан-обивателiв українiзацiя була комедiєю. А для українцiв вона закiнчилась апокалiптичною трагедiєю.

Хочеться разом iз iсториком Я. Дашкевичем запитати: чи не була українiзацiя стратегiчним ошуканством, розрахованим на внутрiшнiй i зовнiшнiй ринок i чи не була вона широкомасштабною провокацiєю, скерованою на виявлення, а потiм на винищення нацiонально свiдомих елементiв?

10. Українізація України може слугувати ілюстрацією до відомого висловлювання, що історія перший раз виступає у вигляді трагедії, а другий раз повторюється у вигляді фарсу. Сталінська українізація завершилась геноцидом, масштаби якого перевершують будь-які масові нищення народів, відомі в історії. Нині багато хто хотів би зробити з українізації фарс. Проте вона набуває дедалі драматичнішого характеру. Під прикриттям виступів проти насильницької українізації йде ще інтенсивніший, ніж раніше, наступ на українську мову. Соціалістичний камуфляж відкинуто - припинились занудливі розмови про турботу рідної партії і чергового товариша вождя, про ленінську дружбу народів, про розквіт їхніх мов і т.д., оскільки все це не дало бажаних результатів. «Дружбою здружені», ледь зачувши вітерець свободи, розбіглися по своїх національних квартирах і не думають повертатись добровільно в радянський гуртожиток. Отож їх беруть за горло іншими методами.

11. Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Приступаючи черговий раз до українiзацiї, мусимо врахувати гiркий досвiд наших попередникiв i зробити те, чого їм досягти не судилося. Адже українiзацiя - це звiльнення вiд атрибутiв колонiальної залежностi, це повернення народовi його нацiонального «Я».

XXII. Мова і школа

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»

І спасе того в недолі

Наша мрія золота,

Наше гасло і мета:

Рідна мова в рідній школі.

О. Олесь

1. Школi належить провiдна роль у мовному вихованнi народу. Першi в iсторiї людства школи виникли з метою викладання мови. Навіть коли ще не було писемності у давніх кельтів і аріїв, у них існували школи, де вивчались священні гімни й оповіді та тлумачилась мова цих творів.

2. Коли функцiї школи розширювалися, все одно вивчення мови займало основну частину навчального часу. У сучасних розвинених країнах на вивчення рідної та іноземних мов у середній школі відводиться більше половини навчального часу. П. Ланжевен, лауреат Нобелівської премії в галузі фізики, запропонував у Франції відвести на мовне навчання 55% навчальних годин.

3. Школа потребує нормалізації мови, її єдності і стабільності, вона є глибоким каналом поширення і закріплення мовних норм. Школа бере активну участь у збереженні цілісності мовної спільноти. Між мовою і школою існує взаємодія і зворотний зв'язок. Соціалізація людини, її становлення як члена суспільства значною мірою відбувається у школі.

4. Усi шкiльнi предмети, крiм iнших мов, в українськiй школi повиннi викладатися українською мовою, «бо наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння» (І. Огієнко).

Учені вже давно помітили, що, коли діти вчаться в школі іншою мовою, ніж розмовляють вдома, то це уповільнює їхній розумовий розвиток (Л. Блумфільд). Крім того, діти часто стають некомунікабельними, маломовними.

У 1929 роцi 97 вiдсоткiв українських дiтей вчились українською мовою. У 1991 роцi - 47,9 вiдсотка. У 2000 роцi в Києвi планують охопити українською школою 34 вiдсотки учнiв… В обласних центрах України на 264 українськi школи припадало 1414 росiйських (не рахуючи змiшаних, тобто фактично росiйських) («Всесвiт», 1989, №2, с. 139).

Спроби запровадити українську мову до школи викликають брутальний, істеричний спротив російських шовіністів і їхніх національних, у тому числі й українських, манкуртизованих прихвоснів. Спалено показову українську школу на Дніпропетровщині. Розгромлено недільну школу в Севастополі. Єдина на цілий Донецьк українська школа, яка не може прийняти й десятої долі бажаючих у ній учитись, постійно знаходиться на грані закриття: місцеві шовіністи вишукують щораз нові для цього приводи. На II конгресі донецької інтелігенції не прозвучало жодного українського слова, зате було чимало ламентацій з приводу того, що «російська мова - іноземна на Україні». Яка ж тоді рідна для ораторів з «Интердвижения»?

Нинiшня практика створення «українських» класiв у росiйських школах України замiсть вiдкриття українських шкiл - це замилювання очей громадськостi, намагання законсервувати iснуючий стан (змiнювати - не змiнюючи), зберегти систему русифiкацiї українцiв через народну освiту.

Ще гiрше становище у вищiй школi. Наприклад, у 1990 роцi українською мовою навчалися лише 7 вiдсоткiв студентiв республiки.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17