Мова і нація

Коли ж уважати, що Франція - це в етнічному плані те саме, що доцезарівська Галлія, Румунія - це стародавня Дакія, а Єгипет - той самий, що при фараонах, бо у рухах регулювальників на вулицях Каїра впізнаються жести, зафіксовані на давньоєгипетських фресках, то про такі речі, як боротьба з іноземними загарбниками за свою державність, за свою національну незалежність, нема що й говорити. Навіщо боротись, коли й так залишимось тим, ким були? Он єгиптяни, творці однієї з найперших і найвеличніших цивілізацій світу, після арабського завоювання перейшли на іншу релігію і іншу мову, але залишились єгиптянами! Але це на так.

14. Мова - це не «зверхня ознака», яку можна поміняти, як шаровари з вишиванкою на смокінг, залишившись при цьому щирим українцем. Це надзвичайно важливий складник єства людини, а тим більше тієї спільноти, що об'єднана мовою. Мова органічно поєднана з психікою людей, з глибинами свідомого і підсвідомого. «Мова - дім духу» (М. Гайдеггер), у тому числі й того, що робить англійців англійцями, японців японцями, а басків басками. Мав рацію великий учений і великий патріот України Іван Огієнко (митрополит Ілларіон) стверджуючи: «…А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ».

15. Ті, що не вважають мову за одну з найважливіших етнічно-національних ознак, здебільшого оперують двома прикладами: ірландці і євреї. Зауважимо, що ірландці зробили найбільший внесок у європейську цивілізацію і культуру саме тоді, коли вони ще користувались своєю мовою, а пізніше славились хіба тим, що постачали для англійської культури і науки, так би мовити, ірландських Гоголів і Остроградських. Домігшись незалежності, вони оголосили ірландську мову державною і роблять усе, щоб вона повернулась у всі сфери мовної комунікації.

Що ж до євреїв, то вони справді впродовж своєї історії користувались чужими мовами (арамейською, сірійською, ладіно, ідишем та ін.), але вони ніколи не відмовлялися від івриту - мови своєї релігії - цієї, за словами В. Жаботинського, батьківщини євреїв. Майже 2500 років ця мова вважалась мертвою, але саме її було відроджено і вдосконалено до рівня сучасних мовних стандартів. Сьогодні це мова воскреслої єврейської держави, мова консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.

Утрата мови, денаціоналізація народу зводиться на «дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення» (О. Потебня). Цікаво було б провести соціолінгвістичне дослідження: встановити відсоток українськомовних та неукраїнськомовних злочинців в Україні. Гадаємо, що ця статистика дала б неабияку аргументацію на користь українізації України.

16. Мова - головна етнiчна ознака людини. Не існує іншого способу бути людиною, як бути якоюсь людиною, - англійцем, росіянином, турком, юкагіром, греком, калмиком і т.д. «Людей взагалі» не існує і не існуватиме, бо це було б смертю людства. «Сьогодні всім зрозуміло, що етнічність у технологічному суспільстві кінця двадцятого століття забезпечує зміст життя людини» (Г. Астер, П. Потічний). А робить людину «якоюсь», тобто приналежною до певного етносу, саме мова, бо без неї людина не могла б бути нормальним членом етнічної спільноти, членом суспільства.

17. Втрачаючи свою мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже - етнiчної спiльноти. Тiльки в окремих випадках асимiляцiя мовна i асимiляцiя нацiональна - не одне i те саме.

«Єврея, цигана, фінна, татарина, німця, зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» (О. Потебня).

Проте не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому - з почуттям українськості. Через рiзнi обставини люди часто не володiють рiдною мовою, однак при цьому зберiгають щирi почуття до України. Чимало з них використовують найменшi можливостi для оволодiння мовою свого народу, залучають до цього iнших i працюють в iм'я українського народу.

18. Кожен iз нас мусить пам'ятати, що, iгноруючи свої рiдномовнi обов'язки i поступаючись своїми мовними правами, вiн тим самим ослаблює вiдпорнiсть, живучiсть народу, до якого належить.

X. Рідна мова

Микито, рiдний брате!. будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу… Нехай же я хоч через папiр почую рiдне слово…

Ще раз прошу, напиши менi письмо, по-своєму, будь ласкав, - а не по-московському.

Твiй рiдний брат Тарас Шевченко

… Не забудь же, зараз напиши письмо-та по-своєму.

15 листопада 1839 р. С.-Петербург

З листа Т. Шевченка до М. Шевченка.

Єдиний скарб у тебе - рiдна мова,

Заклятий для сусiднього хижацтва.

Вона твого життя мiцна основа,

Певнiша над усi скарби й багатства.

П. Кулiш

1. Рiдною мовою належить уважати мову своєї нацiї, мову предкiв, яка пов'язує людину з її народом, з попереднiми поколiннями, їхніми духовними надбаннями. «До основних квалiфiкацiйних якостей громадянина входить активне володiння рiдною мовою» (У. Аммон).

2. Нормальним є, коли рiдну мову дiти засвоюють вiд батькiв. Однак специфiчнi умови iснування нашого народу i породжуванi ними фактори страху i холуйства часто руйнують цей природний у цивiлiзованому суспiльствi процес, а тому в iсторiї України звичнi випадки, коли до piдної мови значна частина українцiв повертається лише у зрiлому вiцi - якщо взагалi повертаєьтся…

3. Що ж до двох «рiдних мов», iдея яких так iнтенсивно донедавна насаджувалась серед неросiйських народiв, то друга «рiдна» мова - явище таке ж природне, як друга голова в чорнобильських телят-мутантiв.

Про двi рiднi мови можна говорити хiба що стосовно окремих змiшаних сiмей, однак наукою зафiксовано, що вже в третьому поколiннi тут залишається одна мова.

4. Існують нацiї, складовi частини яких користуються рiзними мовами (наприклад, швейцарцi - нiмецькою, французькою, iталiйською, ретороманською), є також рiзнi нацiї, що послуговуютьcя однiєю мовою (наприклад, iспанською користуються, крiм iспанцiв, чілiйцi, кубинцi, аргентінцi, мексіканцi та iн.). Однак це не бiльше, як виняток, що пiдтверджує правило: назва народу i його мови мають той самий корiнь.

5. Українська мова є мовою українського народу, отже, вона i тiльки вона повинна бути рiдною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нацiї. «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема» (В. Сосюра).

6. Історiя роспорядилася так, що чимала кiлькiсть українцiв як на Українi, так i поза її межами, зберiгаючи свою духовну спорiдненiсть з українською нацiєю, не мала можливостi опанувати рiдну мову. Щоб уникнути повної денацiоналiзацiї - власної i своїх дiтей, - цi люди перш за все мають оволодiти українською мовою як найголовнiшим каналом зв'язку з рiдним народом, його культурою та устремлiннями.

7. Рiвень розвитку рiдної мови вiдображає рiвень духовного розвитку нацiї: словник - це те, що нацiя знає про свiт, а граматика це те, як вона про цей свiт говорить.

Знати, берегти i примножувати це знання - обов'язок кожного українця. Прислухаймося: «Я грузин, тому повинен перш за все намагатися розвивати, вдосконалювати свої нацiональнi особливостi, тобто мову, вiру, iсторiю та iн., i тiльки тодi буду гiдним спiвбратом iнших» (Акакiй Церетелi).

8. Зацікавлення рідною мовою, історією, «малою батьківщиною», таке характерне для цивілізованих націй у наш час, - це бунт людини проти засилля стандартизації й уніфікації, бунт культури проти цивілізації, національного Я проти тотальної знеособленості і бездуховності.

9. Людина, яка не розумiє значення рiдної мови, вiддаляє себе вiд культурно-iсторичного досвiду i досягнень свого народу, його культурно-духовних надбань. Для неї вмовкає українська пiсня, дума, легенда, прислiв'я, перед нею зачиняє дверi мистецтво рiдного слова.

Не будучи носiєм цих надбань, такий «українець» серед своїх трактується як вiдступник, а в чужинцiв вiн перестає бути «повпредом» свого народу, втрачає привабливiсть i повагу. Звiдси й ставлення до нього як до неповноцiнного, ущербного i навiть пiдозрiлого: вiд збайдужiлого до свого марно чекати пошани до чужого, а тим бiльше - вiрностi йому. І дарма такому вдавати палку любов до «престижного»: кого зiгрiє захоплення лакея?. «Той, хто зневажливо ставиться до рiдної мови, не може й сам викликати поваги до себе» (О. Гончар).

10. «…Коли люди не є продуктами певної культури, не мають рідної мови, то це призводить до повного всихання всього людського» (І. Берлін).

11. Вимагає уточнення теза про «космополітизм» науки. «Не має батьківщини наука, але мають батьківщину вчені» (Л. Пастер). Учений контактує не лише з ученими світу. Він належить до певного народу і повинен з цим народом говорити його мовою - не лише на побутові, а й на наукові теми. Адже потрібно створювати підручники, писати науково-популярну літературу, готувати кадри, навчати дітей у школі і т.д. Для всіх цих потреб найкраще надається рідна мова.

12. Народ, який не розумiє значення рiдної мови, не плекає її, не може розраховувати на гiдне мiсце у суцвiттi народiв свiту, його голос не звучатиме у вселенському хорi культур, вiн позбавляє себе надiї на майбутнє.

13. Без мовного зв'язку з рiдним народом нема повноцiнного нацiонально-духовного життя i вираження особистостi. Воiстину: «Коли я молюся чужою мовою, то вуста мої моляться, а серце спить» (св. Павло).

14. Занепад рідної мови має наслідком духовне зубожіння народу, його культурну і моральну деградацію. Можна б навести немало фактів для ілюстрації справедливості цих слів стосовно нашого народу. Однак такий стан речей має місце всюди, де рідна мова втрачає свої позиції. Ось що, наприклад, писав у XVII столітті Міколас Даукша: «Але я кажу це не для того, щоб ганьбити досконалість і майстерність інших мов, які завжди мали і мають свою славу і ціну у всіх людей, а особливо польської мови, що є для нас майже рідною завдяки дорогому нам об'єднанню нашого Великого Князівства зі славною Польською Короною, лише засуджую занедбання, навіть і майже відречення від нашої власної литовської мови. О, Боже, дай щоби ми отямилися і прокинулися колись із того сну!

Невже ж ми не бачимо, як багато куточків нашого Великого Князівства гине через незнання справ, що стосуються віри і духовного спасіння? Як багато людей і по сьогоднішній день живе у невігластві, у важких гріхах і поганських забобонах? Невже ж ми не чуємо, як багато з них умирає, проживши негідне, нехристиянське життя і йде на вічну загибель? Звідки це все?

Тільки через занедбання рідної батьківської мови».

Тут не можна не побачити паралелей між долею литовського і українського «возз'єднаних» народів і їхніх мов.

Не слід думати, що манкурти, які зневажливо ставляться до рідної мови, є лише серед українців. У минулому столітті частина словацьких письменників віддавала перевагу чеській мові, своя ж, словацька, трактувалась ними як мова свинопасів. Подібне спостерігалося і серед росіян. «Минуле покоління встидалось говорити по-російськи, бажало Росії тільки неросійського щастя», - нарікав слов'янофіл Ф. Чижов у середині минулого століття.

15. Ставлення до рідної мови є яскравим свідченням національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Культ рідної мови - вияв певності нації в своїх силах, її віри в своє майбутнє.

XI. Двомовність

«Україна не давала права Корнійчукові ні Білодідові говорити, що український народ - двомовна нація».

В. Сосюра

1. Двомовнiсть (бiлiнгвiзм) - досить поширене явище в багатьох країнах свiту. Воно полягає в масовому використаннi двох мов у процесах щоденного спiлкування, коли людина змушена переходити з мови на мову в залежностi вiд того, де i з ким вона спiлкується.

2. За підрахунками вчених, тільки у 22 країнах проживає одномовне населення. У решті країн світу наявна багатомовність. В Індонезії налічується 838 мов, в Папуа-Новій Гвінеї - 666, у Нігерії - 513. Значна частина населення багатомовних країн у своєму спілкуванні вживає дві, рідше три або більше мови.

3. Двомовнiсть нiколи не буває симетричною, оскiльки мови нiколи не бувають рiвними за обсягом функцiй та соцiальним престижем.

4. Двомовнiсть бiльшою мiрою поширена серед народiв, що не мають власної державностi.

5. В окремих країнах (Канада, Бельгiя та iн.) двомовнiсть (i навiть багатомовнiсть) закрiплена в державних законах - iз збереженням рiвних прав для кожної з мов, жоднiй з яких не надається переваг.

«Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому що вона вперто хоче бути одномовною» (О. Теліга).

6. Упродовж багатьох столiть двомовнiсть iснує в Українi.

7. Двомовнiсть в Українi виразно характеризується упослiдженим становищем української мови. Для прикладу: «науковою мовою абсолютної бiльшостi галузей АН УРСР є росiйська, а не українська мова» («Україна», 1990, №45, с. 19).

8. Українська мова вважалася представниками панiвних народiв i навiть їх урядами або ополяченою росiйською, або зрусифiкованою польською, у всякому разi - гiдною зневаги i заборони.

9. Доки основу населення України складало селянство i мова обслуговувала побутову, духовну i матерiальну культуру народу, а необхiднiсть вживання чужої мови була спорадичною, принагiдною, iснуванню української мови - попри всi заборони - великої загрози не було.

10. У наш час, коли сфери вживання мови значно розширились, коли вiдбувається масова урбанiзацiя, посилена мiграцiя населення, українська мова виявляється «неконкурентноздатною» внаслiдок багаторiчних цiлеспрямованих обмежень її застосування.

Достатньо пригадати, чим закiнчилась «українiзацiя» 20-х рокiв, куди подівся 21 науковий інститут, зокрема Інститут української наукової мови, бiльшiсть письменникiв, скiльки видається словникiв, науково-технiчної лiтератури та документацiї українською мовою, скiльки учнiв та студентiв її вивчає тощо. А що стосується мовознавцiв, тобто людей, на яких суспiльство покладає обов'язок вивчення, збереження, забезпечення функцiонування i розвитку мови та науки про неї, то у вiдомi часи в Українi цих учених було винищено майже поголовно.

11. Двомовнiсть ставала в Українi чимраз масовішою серед українцiв, причому вимушеною, непропорцiйною. Склалося так, що можна десятилiттями жити в Українi, не будучи «двомовним» - достатньо знати одну мову, звичайно, не українську, а росiйську.

За даними перепису 1979 р. з 10 млн. росiян України 7 млн. мовою корінної нації республiки не володiли.

Знаючи ж тiльки українську, мовець постiйно вiдчуває iнформацiйний вакуум, комунiкативну ущербнiсть, неповноцiннiсть, оскiльки з багатьох галузей суспiльного життя українська мова фактично витiснена, у деяких регiонах-цiлковито, навiть у побутi.

12. У такому станi речей винна не мова, вiн - наслiдок шовiнiстичної полiтики русифікації та втілення утопiчної iдеї злиття нацiй: «суржиковий iнтернацiоналiзм» у дiї…

13. «Суржикізація» української мови всіляко підтримувалась. Боротьба за чистоту української мови, яка по суті являла собою боротьбу із засміченням її русизмами, вважалась одним із виявів українського буржуазного націоналізму. Показовий факт: на відкритому суді над відомим правозахисником Олексою Тихим у Дружківці (Донбас) як звинувачувальні акти служили «рецензії» на укладений ним «Словник покручів української мови».

14. Виправленню становища буде сприяти максимальна державна самостійність України, реалiзацiя принципу державностi української мови в умовах української нацiональної держави.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17