Соляні промисли Донеччини в XVII-XVIII століттях

Найнижчу категорію працівників соляних промислів складали робітні люди, зайняті на допоміжних роботах: заготівлі і доставці дров на промисли, їхній розшивці і доставці до печей, черпанні ропи, затаруванні і перевезенню солі з варниці на склади, заготівлі сіна для "заводської" худоби, догляді за нею і т.п. Як уже зазначалося, у 1712 р. цей обов'язок був покладений на жителів прилеглих населених пунктів. Але в 1731 р. Бахмутська провінційна канцелярія зажадала звільнити жителів приписаних до заводів поселень від робіт на промислах, посилаючись на різке скорочення населення і його зубожіння. Згідно з поданими канцелярією відомостями із загальної початкової кількості (5744 осіб чол. статі), приписаних до заводів місцевих жителів померло, розбіглося, було відправлено в солдати - 3581 осіб, а серед тих, що залишилися (2163) переважну більшість складали "...старі, малолітні, безкінні і незаможні"17.

Клопотання канцелярії було задоволено і згідно з указом Анни Іоаннівни від 14 січня 1732 р. на ці роботи повинні були висилати Ізюмський, Харківський і Рибінський слобідські полки по 200 чоловік18. Це положення про поперемінну висилку з трьох полків по 200 чоловік на промисли збереглося і під час 10-літнього перебування промислів на відкупі у московських купців.

Полковою канцелярією по сотнях (в залежності від кількості під- помічників) складалися "відомості" про посилку на заводи робітних людей. Як вважав А.Л. Цукерник, норми відправлення на заводи робітних людей не були постійними. Так, у 1734 р. Харківська полкова канцелярія вимагала, відправлення на "заводи" одного робітника з підводою від 100 осіб чол. статі, а в 1742 р. усі слободи, села та хутори з числом до 225 осіб звільнялися від посилки людей на заводи19.

Направлялися робітні люди на заводи з провіантом, фуражем і інструментом під охороною підпрапорних і сотників. Останні повинні були не тільки супроводжувати їх на заводи, але й охороняти під час роботи. Чисельність охорони була досить великою ( у 1740 р. один конвоїр припадав на 4 робітних людей)20.

Незважаючи на це, ніколи необхідної кількості робітних людей на заводи не відправляли. Так, з визначених для Харківського полку в 1733 р. 300 чоловік було відправлено лише 125, а дев'ять його сотень не вислали жодного робітника. У липні 1735 р. замість визначених 125 чол. було вислано 4821, в липні 1738 р. - лише одного пішого22, а в 1739 р. - жодного23. Подібна картина спостерігалася й в інших полках. У зв'язку з цим у вересні 1734 р. коменданту Бахмутської фортеці генерал-лейтенанту князю Шаховському був направлений царський іменний указ, у якому вказувалось вивчити можливість використання на промислах замість приписних рабітних людей із слобідських полків, місцевих жителів, яких за ревізією 1732 р. нараховувалося 2718 осіб чол. статі. Шаховський доповідав, що місцевими жителями виконати всі роботи не можливо24. Тому на вимогу адміністрації промислів у 1735 р. було запропоновано висилати на заводи з усіх п'яти слобідських полків по 120 чоловік25. 26 березня 1735 р. Бахмутська заводська контора в промеморії слобідським полкам вимагала, щоб у літню пору (з квітня по вересень) направляли по 400 чоловік піших і 500 кінних, а з жовтня до квітня по 200 піших і 100 чоловік кінних26. Але і в наступні роки, як витікає з приведеної нижче відомості, запропонованого числа робітних людей зазначені полки на промисли не висилали.

Відомість

про висилку на Бахмутські заводи робітних людей

з Харківського полку27.

роки Харківська сотня Валківська сотня

1733 8 19

1734 8 19

1735 10 13

1736 10 13

1737 10 13

1738 ? 13

1739 ? 13

1740 10 13

1741 10 13

1742 3 4

1743 3 4

Наведені дані дозволяють стверджувати, що особливо погано справа з висилкою людей була поставлена на початку 40-х рр. Комендант Бахмутської фортеці підполковник Спешнєв повідомляв, що на початку 1740 р. працювало на заводах лише 16 чоловік робітних людей зі слобідських полків, через що сіль не виварювалася28.

Указом від 4 жовтня 1743 р. Слобідські полки звільнялися від цієї повинності, а покладалася вона на жителів Бахмутської провінції, а також "малороссиян", що селилися на вільних землях і не перебували ні в кого в підданстві Бєлгородської і Воронезької губерній (Бєлгородська губернія повинна була посилати З00 кінних чи з волами і 200 піших , а Воронезька - 100 піших)29. Однак, як свідчать відомості заводської адміністрації, на промислах в наступні роки ніколи не було зазначеної кількості робітних людей ( табл. 4).

Аналіз відомостей за 1746 р. свідчить, що основна частина робітних людей була зайнята (у першій половині року) на Бахмутських промислах, що реконструювалися в той час і лише незначна - на Торських. З відомостей також видно, що менше направлялося на заводи людей у другій половині року, коли селяни були більше зайняті на польових роботах.

Зіставлення відомостей на оплату праці за 1746 р. з відомостями кінця 50-х - початку 60-х рр. свідчить, що значно зменшилася кількість тяглих працівників, а зате збільшилася чисельність піших, що змушувало адміністрацію промислів утримувати при заводах робочу худобу. Документи свідчать, що на примусову заводську роботу з Бєлгородської і Воронезької губерній направлялися головним чином "бурлаки та безсімейні", тому що заможні селяни за допомогою обману та хабарів місцевій владі уникали відправки їх на промисли30. Документи також засвідчують, що нерідко вони замість себе посилали найнятих бідних селян. Так, у 1754 р. Вольновський селянин Іван Великошапченко післав замість себе на заводи "робітника" Григорія Лагушина31. Зустрічалися випадки, коли такі наймані робітники працювали на промислах по декілька років. Так, уроженець слободи Червоної, Путивльського повіту за наймом мешканців цієї ж слободи перебував на казенних роботах у Бахмуті протягом 8 років32.

Висилка на промисли селян негативно позначалася на веденні ними власного господарства, виконанні інших повинностей. Тому, у зв'язку із згортанням соляного виробництва в Торі та Бахмуті, а також з ростом населення в Бахмутській провінції, сенатським указом від 6 липня 1765 р. "черкасы по неимению в них надобности" були відпущені із заводів додому, з умовою, що у випадку потреби адміністрація промислів має право "зажадати їх у Сенату"33. Усі допоміжні роботи цим же указом були покладені на солеварів і членів їхніх родин. Але вже в 1768 р. Головна соляна контора прийшла до висновку, що одними солеварами і членами їхніх родин не можливо виконати ці роботи і на вимогу контори в цьому ж році розпочалася видача нарядів на відправлення на заводи 140 чоловік з однодвірських і "малороссийских" слобід Бахмутського повіту. Однак, у 1771 р. Бахмутська "городова" канцелярія, посилаючись на розорення населення від численних повинностей, зв'язаних з російсько-турецькою війною, руйнівними татарськими набігами, зокрема в 1769 р., порушила клопотання про скасування нарядів, а в 1774 р. відмовилася їх зовсім виконувати.

Заводська контора, знаючи становище в повіті, підтримала клопотання "городовой" канцелярії, у 1776 р. зажадала від Головної соляної контори відновити висилку робітних людей з Бєлгородської і Воронезької губерній34. Цього разу це питання Сенат не став розглядати, тому що обговорювалося питання про закриття промислів, у зв'язку з труднощами доставки дров. Крім робітних людей, що працювали на заводах примусово, судячи з відомостей з середини ХVIII ст. на них використовувалася і праця солдат бахмутського батальйону, в найбільшій мірі на заготівлі дров, сіна для заводської худоби та на інших роботах35. Про категорії робочих кадрів, які обслуговували промисли в 50 - 60-х рр. ХVIII ст. дає чітку уяву таблиця 5 (додаток).

Таким чином, у забезпеченні промислів робочими руками можна виділити два періоди. У першому з них, до другого десятиліття ХVIII ст. поруч із приписаними до казенних варниць робітними людьми, "солепромисловці" використовували найману працю бурлак і інших люмпенізованих елементів феодального суспільства. На другому - з другого десятиріччя ХVIII ст. і до 1782 р.- часу закриття промислів, переважала в основному примусова праця різних груп залежних від феодальної держави категорій населення, а з середини ХVIII ст. поряд з нею і солдат місцевого гарнізону.

2. Становище солеварів і робітних людей

Дослідження становища робітних людей на початковому етапі розвитку промислів затруднено через відсутність необхідних джерел. Лише опис соляних промислів, складений С.Тітовим, дозволяє до певної міри відтворити картину становища найманих робітників, зайнятих разом з "хазяями" на промислах. В основному, вони працювали на доставці на промисли дров "на хазяйському коні" з навколишніх лісів. Крім доставки і розшивки дров, підтримували вогонь в печах, заповнювали котли ропою. Оплата праці як робітників, зайнятих на доставці дров, так і "у казана" була однакова - по 2 пуди солі за тиждень і "харчі"36. Якщо врахувати, що протягом тижня виварювали не менше 30 пудів солі, тому що варіння займало в середньому 1,5 доби, а вивантаження солі і заповнення казана новою ропою ще 0,5 доби, то виходить, що їх заробіток складав близько 1/15 усієї кількості вивареної солі.

Що стосується умов життя, то можна допускати, що жили вони в тих же наспіх побудованих шалашах ("куренях"), де й виварювалася сіль, а то і просто під відкритим небом, піддавалися постійній загрозі татарських нападів, не кажучи про природні умови, які були притаманні цій місцевості на початковому етапі її освоєння. Так, Готліб Юнкер у згаданому описі промислів зазначав, що не тільки людям, але й тваринам дошкуляли влітку комарі та оводи.

Приблизно таким же було становище і робітних людей, що направлялися з 1664 р. для обслуговування казенних варниць. Крім всього іншого, вони змушені були запасатися як провіантом для себе, так і фуражем для робочої худоби на весь період роботи на промислах.

З побудовою Соляного містечка і переходом до постійного солеваріння відбулися відповідні зміни в становищі місцевих солеварів і робітних людей, що як і раніше направлялися на казенні промисли для виконання різних допоміжних робіт. Про це можна зробити певні висновки на підставі віршів тогочасного мандрівного поета Климентія Зіновіїва, який після відвідання місцевих соляних промислів в одному із своїх віршів описав умови праці місцевих солеварів, порівнявши їх з працею солеварів на Прикарпатських промислах, зокрема в Коломиї37:

"Торяники великую працу подыймают:

Паче коломийцов, що гуски38 выробляют.

Сотце39 бо ведер вкинет на бочку соли воды

И дрова в печ ввергая натерпится беды.

А безпристанно треба и недосыпати

И иже не пригорела сковорода пилновати.

Потом в садовницу соль з сковороды выкидает

И на другой сад воду пошедши накидает.

И потреба из солью бочку изтрусити

И всего, что ведется там пилно досмотрити.

Из подлым здоровьем нечего подымати,

Хоч мало знемошнет мусет варить перестати.

И спаси их боже же так ся труждают,

Же господарские сковороды не гуляют…"40

Наведений уривок з вірша поета К. Зіновіїва досить чітко характеризує основні операції, які доводилось виконувати солеварам при обслуговуванні варниць наприкінці ХVІІ - на початку ХVIII ст. на Торських і Бахмутських соляних промислах. З цього ж уривка вірша можна також зробити висновок, що в цьому випадку маються на увазі приватні варниці, де фактично був відсутній поділ праці, що солевари не тільки варили сіль, але й самі ж заповнювали сковороди ропою, вибирали сіль зі сковороди в садівниці та виконували інші допоміжні роботи.

Оскільки у вірші вказується, що "нема ж там жен, в Бахмуте некому кошуль прати, мусет взявши нову носить покул зодрати", можна допускати, що бурлаки - солевари наймалися на сезон, тобто працювали на промислах не цілий рік, а лише в літній період.

З вірша також витікає, що з розширенням солеваріння наприкінці ХVII - на початку ХVIII ст. росте попит на наймані робочі руки. Покривається він за рахунок відхідників на сезонні роботи, яких часто називали "гулящими людьми" - бурлаками. Їхнє становище, очевидно, мало відрізнялося від становища робітників, котрі приїжджали на промисли разом з хазяями ще в початковий період солеваріння на Торі.

Більш чітку картину становища різних груп робітних людей подають джерела ХVIII ст. Найбільше вони містять повідомлень про становище солеварів. З них можна переконатись, що умови роботи солеварів були досить тяжкими: працювали вони в примітивно побудованих варницях. Хоча джерела конкретно не вказують скільки годин тривав їхній робочий день, але можна допустити, що при одній сковороді в Бахмуті постійно знаходилось два солевари, котрі змінювались після завершення виварки солі в сковороді. Якщо в Бахмуті цей процес тривав півдоби, то в Торі - цілу добу. Так, у відомості, представленій торським отаманом і солеварами на оплату праці в жовтні 1753 р., вказувалося: "Знаходимося ми... при Торських соляних заводах при виварці казенної і на городовика (приватних промисловців - В.П.) солі "денно и ночно безотлучно"41. У відомості на оплату праці робітникам Бахмутських заводів 1744 р. перечисляються при сковороді по два солевари і по два робітники "для метання дров у печі"42.

За свою тяжку роботу при кип'ячих сковородах, на постійних протягах, у заповнених димом і ропними парами старих торських варницях солевари одержували в літню пору за добу по 15, а взимку по 14 коп.43 У Бахмуті за відомостями 1744 р. влітку солеварам платили по 20 коп.44 З середини ХVIII ст., як свідчать відомості на оплату праці, спочатку в Бахмуті, а після і в Торі перейшли на оплату праці з урахуванням норм виробітку. Якщо за добу в сковороді в Бахмуті виварювали не менше 120 пудів солі , а в Торі - 60 пудів, то солеварам платили по 1 коп. за кожен пуд, у випадку невиконання норми - по 1 дєньзі за пуд45, тобто в двоє менше. Як свідчать джерела, виконати цю норму було непросто. Наприклад, у квітні 1759 р. в Торі 4 солевари, що обслуговували одну сковороду, з 24 діб понад 60 пудів виварили лише у 15 випадках, а в 9 - менше 60 пудів46 .

У середині 60 -х рр. ХVІІІ ст. ця оплата праці солеварів показалася, очевидно, комісії, що готувала доповідь про роботу промислів, занадто високою, тому в проекті штату обслуговуючого персоналу і витрат на його утримання було внесено пропозицію платити солеварам по 1 коп. в тому випадку, якщо вони в Бахмуті виварять протягом доби не менш 130, а в Торі - не менш 60 пудів солі. Але якщо "через їх лінивість і недогляд" такої кількості солі протягом доби не буде виварено на одній сковороді, то з їх заробітку за кожен недоварений пуд солі віднімали по одній дєньзі47. У проекті, як бачимо, була зроблена спроба виробити єдині критерії оплати праці торських і бахмутських солеварів, оскільки перші постійно зверталися з такими проханнями до адміністрації промислів. Крім грошової оплати, солеварам, що бажали займатися землеробством (а ним у ХVІІІ ст., мабуть, займалася переважна більшість, оскільки солеваріння велося не завжди регулярно) виділяли до 30 десятин ріллі і сінокосів і надавали право вільного користування лісом для власних потреб "у відведених для заводів урочищах"48.

Джерела також свідчать, що солевари займалися рибальством, торгівлею, візництвом (чумацтвом), заготівлею і доставкою дров на промисли, деревного вугілля і т.д. Наприклад, у липні 1763 р. за паспортом до Бахмутської заводської контори звернувся місцевий солевар Микола Соловйов із проханням відпустити його "для власних потреб до міста Черкаська та на морські коси"49. У серпні 1765 р. "солеварський син" Іван Ільєнко звернувся з проханням відпустити його "для торгівлі до луганських станиць і в слобідські полки"50. Влітку, 1773 р. бахмутський солевар Семен Малий виготовив у міуських байраках 15 тис. штук дубового гонта51. Наявні також ряд повідомлень про заключення конторою із солеварами контрактів на доставку на промисли дров, вугілля і т.д.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18