Йосип Сліпий - голова Української підпільної церкви 
дним з таких студентів, що здобув вищі студії за кордоном був Йосип Сліпий. Він добре розумів свого духовного батька і допомагав йому в цій турботі про створення власного університету. Тому після повернення з навчання о. Йосип прийняв запрошення митрополита був призначений ним професором догматики Духовної Семінарії у Львові. Цей духовний заклад був базою для створення вищого українського навчального закладу, про який так мріяв митрополит Андрей.Наприкінці 1925 року о. Йосип Сліпий стає ректором Духовної Семінарії у Львові. Він чітко усвідомлював своє завдання на цій посаді - виховання майбутніх душпастирів, які відродять духовне життя народу. Сам о. Йосип Сліпий у книзі "Греко-Католицька Духовна Семінарія у Львові", Львів, 1935 рік, так писав про виховання священиків: "Найважнішу роль в Церкві сповняє, безсумнівно, духовенство. В його руки вложив Христос надприродні скарби і йому доручив провід вірних. Отже, зрозуміло, що Церква мусить звертати на виховання священиків особливу увагу, йдучи за прикладом Христа, який вибрав апостолів і учнів, щоб підготовити їх під оглядом знання і вправно в чеснотах до високого післанництва. Та треба відразу ствердити, що спосіб підготовки до Тайни Священства не був завжди той самий: він упродовж століть змінявся і удосконалювався". Там же, ст.20. Ця зміна і удосконалення залежала від багатьох умов. Період, коли о. Йосип Сліпий займав пост ректора семінарії характерний тим, що вже майже не поступали на навчання, за рідким винятком, колишні військові і інші люди з так званими "пізніми покликаннями", а кандидатами на священики були переважно молодші випускники гімназій". Пам'яті Патріарха. Під редакцією І.Музички, Львів 1994, ст.54. Тому перед ректорами, а перш за все ректором стояло завдання виховати цих молодих людей духовних.О. Йосип Сліпий опрацював "Правила Духовної Семінарії", що складалися з дванадцяти розділів і нормували поведінку вихованців. Ці правила мали за мету вже в стінах семінарії підготовити до майбутнього життя і служіння: "З огляду на те, що вихованці силою свого покликання будуть жити і працювати серед вірних мусять вже тут, в семінарії присвоїти собі правила товариської чемності, без котрих їх праця була би дуже тяжка, а іноді - даремна". Там же, ст.54.Приділялася велика увага духовному життю семінаристів, їх науковому та культурному розвитку. Було організовано "Читальню студентів богослов'ї імені Маркіяна Шашкевича", духовий оркестр, різні братства. Але всім цим великим колективом, в деякий час число кандидатів було близько 400, О.Гринів. Йосип Сліпий історик, філософ, педагог, ст.7. потрібно було керувати. І о. Йосип Сліпий, з його твердим і рішучим характером, який пам'ятають ті, хто безпосередньо мав змогу з ним спілкуватися, чи не найкраще підходив до цього. А ще Йосип Сліпий мав перед собою мрію про створення вищої школи. Про це мріяв і митрополит Андрей і йшов до цього, не зважаючи на різні перепони. В особі Йосипа Сліпого Слуга Божий знайшов свого надійного помічника і співробітника. Як пише о. Іриней Назарко: "Через увесь час о. Йосип Сліпий був одним з найближчих співробітників митрополита Шептицького. Обох мужів Української Церкви лучила велика приязнь". І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис), ст.7.Тому Йосип Сліпий цілковито поділяв погляди Слуги Божого Андрея, а особливо, щодо створення в Україні вищого навчального закладу. Митрополит Андрей мав в Палаті Вельмож Австрійського парламенту виступ на цю тему (28.06.1913р.), в якій він сказав: "…питання створення самостійного університету у Львові є вже від років предметом наполегливих намагань та бажань руської нації… А проте ця справа є з багатьох причин важливішою, як це могло видаватись в першому моменті. Що заснування руського університету у Львові є потрібне, вважаю доказом незаперечним, бо якщо б русини мали вже цей університет, можна ставити під сумнів потребу другого: коли ж вони не мають жодного, тоді питання чи руський університет потрібний може в'язатися з питанням, чи взагалі потрібні університети. Бо коли університети є могутнім фактором в історичному житті народів, тоді вони є такими для всіх! Якщо університети через піднесення і ширення культури мають такий колосальний вплив на життя людської спільноти, що в новітні часи вони стали найбільшими і найважливішими центрами культурного і національного життя, тоді знову ж вони є такими для всіх! Раз вони потрібні, то вони потрібні передовсім і найбільше тим, що їх ще не мають. Треба признати, що нарід., його національний і культурний розвиток вимагає річно цілих рядів священиків, учителів середніх шкіл, урядовців, суддів та інших академічно образованих фахівців, не може довший час обійтися без університету і мусить відчувати це, як пекучу потребу, щоб такий університет був заснований". П.Сениця. Світильник істини, том I, ст.34.Ця промова мала добрий наслідок - цісар видав декрет, згідно з яким 1 вересня 1916 року мав бути заснований Український Університет. Та війна перекреслила ці плани. Цікаво прослідкувати реакцію на відкриття університету наших недругів. Московський амбасадор у Відні висловив протест проти "ворожих актів" австрійського уряду у відношенні до Росії. Москва не хотіла, щоб був який-небудь вплив на Східну Україну, окуповану нею. Так само і поляки неприхильно ставилися до української освіти. Фальсифікації щодо українців, зокрема, у цьому питанні про університет, які практикувалися ними у австрійській державі, перетворилися у польській державі, до складу якої ввійшла Галичина, у різні заборони і обмеження. Була встановлена квота українців, які могли навчатися в університетах Польщі, так званий "numerus clavzus". Там же, ст.34. Крім того було ліквідовано так званий "Таємний Український Університет" після кількох років існування (1925 - 1926 рр.), який би мав хоч якось зарадити у такій безвихідній ситуації.Промінчик надії зблиснув тоді, коли в 1925 році між Польщею і Ватиканом було підписано Конкордат. Богословія. Рим 1979, ст.207. Згідно з положенням цієї угоди єпископи мали право закладати навіть академічні католицькі школи і, коли така школа дістане з Риму право надавати академічні ступені, то польська держава була зобов'язана ці ступені і студії признавати на рівні зі ступенями державних польських шкіл. П.Сениця. Світильник істини, том 3, ст.131. Конкордат давав право митрополитові Андреєві закладати католицькі академічні школи, навіть Католицький Університет. Хоча, забігаючи дещо вперед, Польща так і не допустила до відкриття українського університету. Навіть надавати академічні дипломи Богословській Академії було заборонено Варшавою. А коли українці через деякий час знову почали клопотатися в Римі про право ЛБА видавати хоча б дипломи з філософії та теології, "польський уряд загрозив зірванням Конкордату, коли б Ватикан виконав свої плани. Друга світова війна та більшовицька окупація Львова (1939) застали Богословську Академію в найкращім розвою, але під докладною обсервацією варшавського уряду". Там же, ст.133.Як пише о. д-р Іван Гриньох, своєю гордою політикою польські чинники витворили порожнечу - "вакуум" у сфері наукових аспірацій, що більше, життєвої конечності Української Католицької Церкви. та як казали старі римляни, "natura horret vacuum" - "природа жахається порожнечі". Так учать фізики. Тим не менше застосовування має цей закон у морально-духовній площині". Богословія, Рим 1979, ст.6.Тому в 1926 році “Митрополит Андрей заіменував Комісію з парохіальних професорів для перебудови Богословського Відділу в Богословську Академію з двома (а в майбутньому - з трьома) факультетами: богослов'ї, філософії, а потім ще й права. До тієї комісії ввійшли о. проф. Тит Мишковський, о. д-р Йосип Сліпий та автор цих стрічок (о. д-р Микола Чубатий - К. О.).Після року праці уложено статути та план навчання нової установи, яку названо Богословською Академією в дусі традицій Східної Церкви та в дусі української традиції Києво-Могилянської Академії. " Світильник істини, том 3, ст.132.Статути Академії "потвердив Слуга Божий Митрополит Андрей 22 лютого 1928 року. Академічний рік 1928/1929 був роком підготовчим, а святкове відкриття Академії відбулося 6 жовтня 1929 року". Пам'яті патріарха. Під редакцією Івана Музички, ст.58.Її ректор о. д-р Йосип Сліпий говорив у своїй промові під час відкриття про завдання нового навчального закладу: "Завдання Богословської Академії - стати об'єднуючим чинником цілого народу, з'єднати нез'єдинених. привернути тих, що блукають по роздоріжжях модерних філософічних і соціологічних систем, до Божої правди та заспокоїти їх спрагу знання. В Академії мають перейматися одним і тим самим духом і тими самими ідеалами та споювати ними роз'єднану націю".З Академії мають виходити оборонці віри., що богослов'ю поставлять на науковій основі. З другого боку, як кожен університет, так і наша Академія мусять узгляднювати потреби народу і стояти у зв'язку з народом. Та це не значить, що вона має йти на угодову дорогу з кожночасними її настроями, коли іде про визнання якоїсь правди.Крім інтелектуальної сили, - бо наука - то потуга, - Академія є і буде виховуючим чинником всенародного значення". Світильник істини, том I, ст.51-52.Отець-ректор Сліпий зі всією енергійністю взявся за налагодження навчального процесу. Щоб було високоосвічене духовенство, потрібно мати хороших викладачів, підручники. Тому о. - ректор вимагав від кожного викладача писати свій підручник, по якому він провадив виклади. Попри те, що такий крок підносив викладачів на вищий рівень, до якого мали тягнутися священики, також і змушував професора серйозно підходити до своїх обов'язків, змушував його вести науковий пошук і представляти результати своєї праці для широкого загалу, бо, як зазначалося в статутах Академії: "Науковий дослідник мусить писати". Пам'яті Патріарха. Львів 1994. ст.60.До викладання в Академії запрошувалося кращих знавців своєї дисципліни, як людей духовних, так і світських. Одними з перших були: о. д-р Тит Мишковський, бібліст, орієнталіст, який був професором ще за Австрії, о. д-р Тит Глущинський, ЧСВВ, о. д-р Діонізій Дорожинський, д-р Ярослав Пастернак, Кость Чехович, Володимир Залозецький і інші.Хотілося б зазначити ще одну рису: будучи єдиним вищим навчальним закладом на західноукраїнських землях, Академія мала щиру підтримку всієї інтелектуальної верхівки Галичини. Бо патріотично настроєні громадяни хотіли з часом бачити, що Українська Богословська Академія з часом переросте у Український Університет, як це запланували його організатори. Професор Академії, о. д-р Микола Чубатий, говорив про це: "План Митрополита Андрія створити Український університет під фірмою Українського Католицького Університету був прийнятий з повним одобренням всіма науковими колами Західної України, католиками та вченими, що не стояли дуже близько до католицтва. Пригадую собі, що цей план з ентузіазмом одобрював професор Володимир Старосольський, вчений правник та відомий провідник соціал-демократії". Світильник істини, том III, ст.132.В Академії організовувались семінари на різні теми. Одним з перших був семінар з історії Церкви, який очолював професор М. Чубатий. Були ще семінари біблійні, правничі, соціологічні, гомілетичні, психологічні, семінар слов'янської філології (керівник - професор К. Чехович), семінар "Досліди над історією греко-католицьких парохій" (професор Крип'якевич), семінар історії мистецтва.О. ректор намагався для кожного семінару знайти окрему кімнату з бібліотекою, бо з розумінням ставився до наукової праці. При Академії було вже перед війною відкрито додатковий читальний зал, де студенти могли науково працювати, користаючи не лише з творів, які були в бібліотеці в Академії, а й з інших бібліотек Львова.О. ректор Сліпий цікавився музейною справою, під час канікул сам їздив і збирав старі ікони, іконостаси, заохочуючи до цього студентів. Це робилося для того, щоб прищепити в душах молоді любов до своєї рідної історичної минувшини, виховати почуття прекрасного.Так з дня в день проходила праця в Академії. Долаючи нелегкі зовнішні перепони, Академія на чолі з ректором о. Сліпим працювала на майбутнє свого народу. Вона, як сказав о. Іван Музичка на Ювілейному концерті з нагоди 50-річчя Богословської Академії, "як висока богословська школа, стала на таких традиціях:а) дати нашій Церкві богословську науку;б) дати нашій Церкві нових вчених, святих і активних священиків на службу Христові і народу;в) стати на сторожі своєї традиції, щоби не відривати себе від життя і душі народу;г) не позичати, не кривити душі народу нововведеннями, а з його минулого і його сучасного творити правдивий напрям для глибокої віри і любові Бога". Світильник істини, том III, ст.65. Розділ II. Праця на благо Церкви і народу2.1 Сліпий - архипастир Української Греко-Католицької ЦерквиЗ плином часу завжди настають якісь зміни. Одні на краще, а інші - на гірше. Мабуть до цього другого ряду можна назвати зміни, які приніс рік 1939 на теренах Європи. Її ділили між собою дві системи - нацистська і більшовицька. На підставі договорів між урядами СРСР і Німеччини в серпні 1939 року більшовики зайняли Галичину і Волинь, а разом з тим три найбільші єпархії - Львів, Перемишль і Станіславівську єпархії, а крім того Волинь - територію апостольського візитатора.Почалися переслідування і тортури. Радянська система наводила "порядок" звичними для неї методами. Як згадує свідок тих часів М. Гор у своїх споминах:". кожного дня приходили вісті про постійні арешти серед студентів, про засади НКВД (КГБ) в домах студентів чи гуртожитках, де заарештовували всіх, хто з'являвся там протягом кількох днів. Нам було відомо, що увесь український політичний національний провід був уже заарештований, як також арештовано культурних діячів". Світильник істини. Під редакцією П.Сениці. Ч.3. Торонто-Чікаго 1983, ст.513. Проводилася насильна перебудова господарської і соціальної структури захопленої території, проводили націоналізацію, колективізацію.Дещо відкриває масштаби звірств сталінського режиму на західноукраїнських землях невеличка книжечка під назвою "Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941 року", видана в 1960 році видавництвом "Пролог" (в 1991 році в Дрогобичі, в видавництві "Відродження" було перевидано цю брошуру). Кров стигне в жилах, коли читаєш про те, що робило НКВД з тими, хто чимось "завинив" проти влади Рад. Масові розстріли - ще виглядало як "гуманне" покарання, бо над в'язнями надзвичайно жорстоко знущалися: відрізали їм різні частини тіла, відрубували руки і ноги, здирали шкіру разом з волоссям, запихали у вуха розбите шкло, обпікали окропом, а деяких просто варили. Воістину, як говориться в одному з свідчень:". Там у тюрмі діються дантейські сцени. " Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941 року. Нью-Йорк, "Пролог" 1960, ст.71. Таке можна побачити лише в пеклі. Мимоволі постає запитання - чи людина могла таке зробити? Чи могла людина так жорстоко і немилосердно поводитися з іншою людиною? А найчастіше ті нещасні, що попали в руки органів безпеки були невинні (бо чим завинили діти-немовлята, які народилися в тюрмі, які були замордовані в нелюдський спосіб). Наведено свідчення однієї монахині, Олени Вітер. Там же, ст.58-62. З цього свідчення видно, наскільки брутальними були кати, незважаючи на те, що перед ними була посвячена Богу особа. При арешті агенти не дозволяли с. Олені взяти з собою ніяких речей, кажучи: "Ми тебе перевдягнемо і пересвятимо". Комуністи, не маючи нічого святого, кпили над тим, що у кожного християнина викликає трепет: агент Зіна, що прибула з іншими для арешту с. Олени зайшла в каплицю, збезчестила її і вкрала з престолу золоту ложечку, а в тюрмі". коло другої години ночі казали мені скинути верхню одежу, - я залишилася лише в білизні. Тягнули мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Згодом один енкаведист вхопив мене за руки, другий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки урини. - "Маєш, це твоє святе Причастя," - казали. " Там же, ст.60.І ще одне свідчення, яке наведено в брошурці - це уривок з газети "Краківські вісті" за 7 серпня 1941 року, в якому говориться, як більшовики чинили злочини на Волині - в м. Кременці, де було замучено 8 священиків (один з них - о. Олексій Дубицький) і владику Симона:". найстрашеннішу смерть мав владика Симон. Провівши його голого, під удари крісових прикладів, через вулиці Кременця до тюрми, замасакровано його в цій тюрмі в жорстокий спосіб. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик і викололи очі. Триденні пошуки, після приходу німців до Кременця, за тілом владики не мали успіхів". Там же, ст.42. Дубицький Олексій, священик УАПЦ у Шумському, а пізніше настоятель парафії у с.Рохманові на Волині; навчався у Волинській духовній семінарії і на теологічному факультеті Варшавського Університету; був в'язнем польського концтабору у Березі Картузькій, розстріляний більшовиками у 1941 році. Щодо владики Симона, то в згаданому джерелі не вдалося знайти такої людини, яка б в перші дні радянсько-німецької війни була в Кременці і потрапила до рук НКВД, хоча в тому ж самому виданні, на сторінці 1047 є коротка довідка: "Ніч з 22 на 23 червня 1941 року - агенти НКВД заарештували в Богоявленському монастирі у Кременці архиєпископа Олексія (Громадського, ПЦ в Польщі, потім митрополит автокефальної Церкви - К.О.) і відвезли його до в'язниці у Тернополі. Коли почався відступ радянських вйськ, його з тисячами інших в'язнів погнали на схід. Упавши, знесилений при дорозі, він врятувався, бо конвоїри покинули його помирати".
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
|
|
