Перекладацька адаптація та типологія прагматичного аспекту складних речень з каузативними конекторами da, weil, denn 
жон Р. Серль та Джон Л. Остін сприйняли, розвинули і перетворили теорію мовних ігор у теорію мовленнєвих актів (мовна комунікація як сукупність мовленнєвих актів). Згідно з їх точкою зору, не окремі слова чи речення є базисними елементами людської комунікації, а мовленнєві акти. Кожен мовленнєвий акт складається з т. зв. підактів (чи субактів):а) локутивний акт (вираження звуків мови, вираження синтаксичноорганізованих слів);б)пропозиціональний акт (пропозиція: щось про щось висловлювати);в)ілокутивний акт (ілокуція: сказати що-небудь з певним наміром);г)перлокутивний акт (вплив мовленнєвого акта) [9, 87; 10, 52].Великий внесок у розвиток даної теорії зробив Г.Г. Почепцов. Основні положення його концепції можна сформулювати наступним чином. Речення, які є засобом реалізації різних мовленнєвих актів, співвідносяться з певною комунікативною інтенцією мовця. Комунікативна інтенція - це властива реченню спрямованість на вирішення певного мовного завдання спілкування. Варто говорити саме про інтенцію (чи комунікативно-інтенціональний зміст речення), оскільки розглянуте явище характеризується тим, що, по-перше, актуалізується воно лише в yмовах мовленнєвого спілкування, по-друге, воно незмінно співвідноситься з певною сутністю, що лежить за межами даного речення. Цією сутністю є мовленнєва чи інша реакція адресата, регулярність зв'язку між якою і реченням певного комунікативно-інтенціонального змісту дозволяє диференціювати речення за комунікативною інтенцією. Одне й те саме речення мовець може вимовляти (писати) з різною метою. У цьому зв'язку прийнято говорити, що подібні реалізації відрізняються одна від одної і локутивною силою. Локутивна сила речення полягає в його когнітивному змісті. Прикладами реалізації лише локутивної сили може бути проголошення речення дитиною заради самого проголошення, оперування реченням учнем у навчальних цілях при роботі над вимовою. У реальному ж спілкуванні реалізація речення нерозривно пов'язана з наданням йому ілокутивної сили. Доречно, правильно, з дотриманням необхідних умов реалізоване речення досягає мети у виді перлокутивного ефекту висловлювання [11, 271]. Основні поняття теорії Г.Г.Почепцова можуть бути використані як критерії для виділення компонентів мовленнєвих актів - субактів, до аналізу яких ми переходимо.Локутивний акт (у Дж. Остіна і Дж. Серля - акт-вираження) не несе, на наш погляд, якої-небудь комунікативної інтенції. Це лише матеріальна оболонка мовленнєвого акта.Комунікативний акт (у Дж. Остіна і Дж. Серля - пропозиція) може бути, як відзначає ще один представник теорії мовленнєвих актів О.Г. Почепцов, визначений як акт взаємодії відправника й одержувача, в основі якого лежить повідомлення [1, 5].Ілокутивний акт являє собою дію, що здійснюється людиною в процесі мовлення і за допомогою мовлення. У розгорнутому вигляді дане визначення може бути представлене як сукупність наступних трьох положень:а)агентом ілокутивного акта, чи ілокутором, є мовотворець (мовець);б)ілокутивний акт та акт мовотворення - це не одне й те саме;в)ілокутивний акт має місце під час акта мовотворення.Ілокутивний акт проектується на висловлювання, за допомогою якого він реалізується, у вигляді ілокутивної сили [1, 24].Перлокутивний акт являє собою мовленнєвий вплив на об'єкт (ситуація С-1), що може викликати певну ситуацію (ситуація С-2), суб'єктом якої є об'єкт впливу. Агент перлокутивного акта, чи джерело впливу, може бути названий перлокутором, а об'єкт перлокутивного акта, чи об'єкт впливу, - перлокутатом. Ситуація С-2, що може виникнути в результаті ситуації С-1, складає перлокутивний ефект проголошення висловлювання. Проекція перлокутивного акта на висловлювання, за допомогою якого він реалізується, може бути визначена як перлокутивна сила даного висловлювання [1, 54].Представники психології та психолінгвістики А.Н. і A.A. Леонтьєви розглядають мовну комунікацію як цілеспрямовану діяльність, що реалізується в окремих діях. Ці дії визначені метою. Вони мотивовані інтересами і потребами [12, 173; 13, 95].Дуже близька до попередньої теорія В. Шмідта, X. Харніш, Г. Міхеля і 3. Хойзінгера; мовна комунікація - це діяльність, що здійснюється в окремих діях. Мовна дія визначена метою, завданням і типом дії [14, 9].На наш погляд, дві останні теорії досить психологізовані. Крім того, вони не повною мірою враховують специфіку мовної комунікації, ставлячи її в один ряд з іншими видами людської діяльності. Перша теорія носить яскраво виражений філософський характер, у лінгвістичному плані вона досить недопрацьована, однак стала тим фундаментом, на якому лінгвісти вибудували теорію мовленнєвих актів -на нашу думку, найбільш прийнятну з перерахованих вище.Зіставляючи теорію мовленнєвих актів і тріаду "синтактика - семантика -прагматика", можна провести наступні паралелі:а)локутивний акт -» синтактика (структура);б)пропозиціональний акт -> семантика;в)ілокутивний + перлокутивний акти --> прагматика.Однак у випадках а) і б) говорити про повну ідентичність не можна. Якщо для синтактики і семантики основним принципом є лінгвістичний опис, то локутивний та пропозиціональний акти мають безпосередній зв'язок з мовленням. З огляду на те, що і локутивний і перлокутивний акти реалізуються за допомогою локутивного і пропозицioнального актів, для прагматики є важливими структурні и семантичні компоненти, але не всі з них, а лише прагматично релевантні.Досить прийнятною є модель мовної комунікації, запропонована В.Н. Жеребковим [15, 22] (див. схему 1.2).Схема 1.2Гадається, що термін "повідомлення" представляється в даному разі'' неправомірним. Доцільніше замінити його на термін "мовленнєвий акт". 3. Хойзінгер пропонує наступну схему [14, 10] (див. схему.1.3). Схема 1.3У даній моделі текст розглядається як результат свого кодування адресантом. Стосовно адресата він є об'єктом, який необхідно декодувати і домогтися його розуміння [14, 10]. Таким чином, текст є одним з найважливіших компонентів мовної комунікації, мовленнєві акти здійснюються в тексті і за допомогою тексту. Тому поняття "текст" представляється одним із центральних концептів прагматики. Це підтверджується наступними фактами: відношення "людина - знак" трактується як прагматичне; вивчення прагматичного відношення мовного знака призвело до того, що не тільки слово чи афікс розглядаються як мовний знак, але й речення і навіть текст. Розуміння тексту як мовного знака ґрунтується на тому, що мовні впливи рідко породжуються лише лексемою, словом чи словосполученням, а інтенціональність та ситуативність відносяться до текстової продукції і випливають з текст}'.Таким чином, прагматичний аспект мовного знаку тісно пов'язаний з текстом, а відношення "людина - знак" повинне сприйматися як відношення "людина - текст" [14, 6]. З цим згодна О.С. Азнаурова, яка стверджує, що прагматика будь-якого тексту є однією з його органічних ознак. Саме уявлення про текст як про знак, тобто одиницю, що потребує наявність інтерпретатора і розрахована на інтерпретацію і через неї - на поведінкову реакцію, органічно включає і прагматичний аспект [16, 3]. В. Дресслер виділяє наступні ознаки тексту, частину яких цілком правомірно кваліфікувати як прагматичні:а) наявність наміру (реалізується через зв'язність і співвідноситься задресатом);б)прийнятність (адекватність сприйняття адресатом когезії і зв'язності); в)інформативність;г)ситуативність.Вони розглядаються як констатуючі принципи особливого типу мовленнєвої поведінки - текстової комунікації, а їхня наявність дозволяє розглядати текст як одиницю комунікації [17, 4].Як зазначає В.В. Богданов, у цілому прагматику тексту можна розглядати як контекст для семантики. Семантика тексту - це відображення певного світу, дійсного або можливого. Прагматика завдає персональні, темпорально-локальні, скриптивно-ілокутивні, регулятивні та інші рамки для семантики, причому ці рамки перш за все характеризують взаємодію між творцем тексту і його адресатом. Семантика і прагматика - це дві невід'ємні сторони тексту. Семантика без прагматики позбавлена визначеності, як позбавлене визначеності поза контекстне слово. Прагматика без семантики безпредметна. Семантика відповідає на питання "Що?", прагматика - на питання "Як?" [18, 57].З огляду на все перераховане вище, прагматичний статус речення може бути встановлений лише в тексті, компонентом якого воно є. Виходячи з цього, представляється необхідним розглянути поняття "текст" докладніше.1.2 Текст і дискурсПротягом тривалого часу головним об'єктом дослідження в синтаксисі було речення, що розглядалося як основна і як вища синтаксична одиниця. Однак останнім часом увагу вчених усе сильніше привертає до себе вивчення більш великих, понад фразових утворень, до складу яких речення входить лише як компонент. За той порівняно короткий час, протягом якого ведеться їхнє дослідження, звичайно, не могли бути вирішені всі пов'язані з ними питання. Тому дана проблема є і зараз однієї з найбільш актуальних у лінгвістиці. В даний час немає більш багатозначного і суперечливого поняття, ніж поняття "текст". Уявлення про сутність тексту, очевидно, повинне будуватися на основі певного інваріанта, що створюється в результаті співвіднесення цілої низки концепцій тексту. Розглянуті нижче концепції виступають як проміжний етап у процесі пошуку такого інваріанта.Однією з проблем у розумінні тексту, що викликає суперечки лінгвістів, є ствердження його письмового характеру. Так, деякі вчені вважають, що текст - це продукт письмового варіанта мови, що завжди має графічне втілення. "Текст, - пише І.Г. Гальперін, - це повідомлення, об'єктивоване у виді письмового документа" [19, 73].X. Брінкман протиставляє поняття "текст" і "мовлення": перший, на його думку, передбачає письмову форму, а друга - усну [20, 183].В.В. Богданов відзначає, що текст являє собою складне мовне утворення, яке виникає у результаті інтелектуальної діяльності людини, відображає той чи інший фрагмент реальної дійсності або дійсності в уявленні і фіксується за допомогою певного коду на матеріальному носії [18, 63].Г.В. Колшанський докладно спростовує доводи про письмовий характер текстів: "Незважаючи на укорінені асоціації, пов'язані з категорією тексту як мовленнєвого продукту письмового характеру, необхідно все ж таки повернутися до початкового поняття мовлення як усної форми спілкування людини, а отже і до поняття такої дискретності мови, що властива усному мовленню в процесі його реального використання в комунікації. Будь-яка частина, уривок, сегмент спілкування, що має інформаційну повноцінність, а, значить, структурно маркірований, являє собою таку одиницю мовлення, насамперед усного, котра містить у собі всі ознаки оформленості, закінченості і цілісності. Навряд чи є підстави думати, що письмова фіксація усного мовлення (що виникла історично досить пізно) створила такі нові структурні властивості мовлення, характерні саме для письмової форми, що дозволили б вважати текст одиницею тільки письмового мовлення. Природно, що детальна обробка письмової форми мовлення створює більш наочне уявлення про упорядкованість письмового тексту в порівнянні з його усною формою. Однак це, власне кажучи, тільки поверхнева картина - більш сувора стилістична і логічна коректність тексту не торкається його основних властивостей, що виявляються в первинній - усній - сутності мовлення, і не дає підстав відносити текст як категорію мовлення тільки до письма. Ілюзія самостійності письмового мовлення породжена частково технічними обставинами матеріального бачення тексту, а не його сутністю" [21,91].Л.Р. Зіндер говорить про те, що письмова форма мови є фікцією, оскільки вона завжди передбачає усну і спирається на неї. Поки мова зафіксована в оптичних знаках і не сприймається людиною, вона залишається мертвою матерією. Справжньою мовою вона стає лише тоді, коли має місце акт комунікації, коли текст читається, тобто коли він хоча б подумки озвучується [22, 21].Дослідження фактичного матеріалу дає підстави вважати, що особливості, які відрізняють письмовий текст від усного, не торкаються головних релевантних ознак тексту як такого. Тому останній, на наш погляд, може існувати в двох варіантах - усному і письмовому.Наступний суперечливий момент полягає в тому, чи є текст одиницею мови або все ж таки одиницею мовлення. У багатьох визначеннях тексту центральне місце займає його функціональна сторона - він визначається як вища комунікативна одиниця. Інші автори підкреслюють, що текст має свої постійні, як вони говорять, мовні ознаки, що утворюють його структуру. У цілому виділяється чотири основні концепції тексту за даним критерієм:а) перша концепція акцентує результативно-статичні властивості тексту (текстяк інформація, відчужена від свого носія і зафіксована у виді послідовностівисловлювань, об'єднаних значеннєвим зв'язком; текст як єдина форма, у якій мова єдоступною спостереженню дослідника) [23, 14];б) інші концепції підкреслюють процесуальність тексту і розглядають свійоб'єкт у двох аспектах: у відношенні до реального виробника (текст як реалізація мовленнєвої здатності індивідуума); у відношенні до мовної системи (текст як вживання мови, приведення в дію мовного механізму);Той і інший підхід ніби синтезовані у формулюванні Е. Бенвеніста: "Висловлювання і є приведення мови в дію за допомогою індивідуального акта її використання" [24, 312];в) деякі концепції висувають на перший план каузуючий елемент, реальнеджерело тексту (текст як продукт мовленнєвої діяльності людини) [25, 147; 26, 97];г) і, нарешті, стратифікаційна концепція розглядає текст як найвищий рівеньмовної системи, що виконує особливу роль у комунікативному процесі.Прихильники такого підходу підкреслюють доцільність розмежовувати, з одногобоку, "текст-реалізацію", з іншого боку, - текст як абстрактно-теоретичну категорію(Text in potentia, Text in abstracto), аналогічно тому, як робить лінгвістика зі всімаіншими утвореннями до текстового рівня [27, 155].Перша концепція представляє природу тексту у відриві від його живого джерела, від його реального виробника - людини. Друга теорія ігнорує мовні ознаки тексту. Третя концепція є занадто психологізованою. Четверта концепція представляється найбільш вдалою, оскільки розглядає текст як на рівні мови, так і на рівні мовлення, враховує багатосторонність його ознак. Таким чином, необхідно розрізняти текст на мовному, докомунікативному рівні (абстрактно-теоретична категорія) і текст на мовленнєвому, комунікативному рівні. На наш погляд, було б неправомірним вживати один і той самий термін в обох випадках. На даному етапі варто розглянути проблему дискурсу.Термін "дискурс" знаходить широке розповсюдження в гуманітарних науках у 60-70-ті рр. XX ст. у лінгвістиці - пізніше, а саме в нинішній час. Дискурс - багатозначний термін лінгвістики тексту, який вживається різними авторами у значеннях майже омонімічних. Найважливіші з них:а)зв'язний текст, тобто група висловлювань, пов'язаних між собою за змістом;б)усно-розмовна форма тексту;в)діалог;г)мовленнєвий витвір як даність - письмова чи усна;д)мовлення, занурене в життя, тобто, власне кажучи, другий членсоссюровської пари "мова - мовлення" [28, 467].Так, дискурсом називають зв'язний текст І. Беллерт [29, 172], Р. Барт [ЗО, 443], Ц. Тодоров [31, 459], А. Ребоул і Ж. Моешлер [32, 285]. За ствердженням А. Ребоул і Ж. Моешлера, дискурс - недовільна (тобто зв'язна) послідовність висловлювань [32, 285]. І. Беллерт пише, що дискурс - це така послідовність висловлювань Sh ..., Sn, у який семантична інтерпретація кожного висловлювання Si (при 2 < і < гі) залежить від інтерпретації висловлювань у послідовності Sh ..., St . \... Іншими словами, адекватна інтерпретація висловлювання, що виступає в дискурсі, вимагає знання попереднього контексту. Таке визначення стосується як конверсаційного дискурсу, так і лекції, а також літературних і наукових текстів [29, 172]. В. Кох говорить про те, що будь-який текст (чи частини тексту), що містить прояви одного й того ж самого конкретного мотиву, буде вважатися дискурсивним текстом [33, 163]. Дане визначення дискурсу представляється нам досить ілюзорним, розпливчастим і, нарешті, неправомірним. Якщо дискурс - це зв'язний текст, то існують незв'язні тексти, які потрібно позначити безпосередньо терміном "текст". Але зв'язність є невід'ємною ознакою тексту. Таким чином, наявною є невідповідність.3. Хойзінгер визначає дискурс як кооперативний процес розвитку теми, обміну інтенціями і спонтанності, яка спостерігається особливо в повсякденних діалогах. При цьому 3. Хойзінгер вважає, що етимологія даного терміна така: від італ. discorso - "безцільно бігати туди-сюди" [14, 52]. На наш погляд, етимологія терміна простежена в даному випадку невірно, оскільки італійське слово, що має сему "безцільність", не може відбивати цілеспрямований процес комунікації. Термін "дискурс" походить від англ. discourse і фр. discours - "мовлення".
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
|
|
