Запорізька Січ 
енеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду. 2.2.Козацьке самоврядуванняЗапорізька Січ у своєму складі мала поділ -- військовий і територіальний, у відповідності з яким і буду-валося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіальне -- спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін "паланка" також мав два зна-чення -- невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI -- на початку XVII ст. були військові начальники -- кошовий отаман, військовий суддя, військовий ота-ман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники -- булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул.Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отама-нами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінно-го отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпе-чення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.За військовою старшиною йшли військові чиновники, голов-ною метою яких було надання допомоги службовим особам війсь-кової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими литаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його началом знаходилася вій-ськова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекла-дача. Інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військо-вих мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито ("перевозне") на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорун-жий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошово-го отамана, а також військове знамено -- хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. їх влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі предста-вники паланкової старшини обирались на свої посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить широ-кою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах території паланки.В організації козацького самоврядування, яке склалося в За-поріжжі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість викону-вати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаман-ні лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за мож-ливе оцінювати Запорізьку Січ, як "своєрідне державне утворення" в низов'ях Дніпра або "республіку з яскраво вираженими демо-кратичними рисами", підкреслюючи, що "в конкретно-історич-них умовах XVI--XVII ст. Запорізька Січ, як військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної тодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання і мала риси ранньобуржуазних республік.Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалися використати цю суспільно-політичну організацію у власних і речах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі було зруйнувати основні демо-кратичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запо-різьке лицарське братство мало великий вплив на процеси держа-вотворення. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характе-ризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку.Багатий досвід самобутньої козацької організації самовряду-вання був використаний у ході визвольної війни українського на-роду 1648--1654рр. 3. Суд і судочинство на Запорізькій Січі3.1.Принципи судочинстваІсторія здійснення правосуддя в Запорізькій Січі радянськими юристами спеціальним дослідженням не піддавалась, а серед дореволюційних авторів необхідно мати на увазі роботи Грушевського, Яворницького, Скальського, Ригельмана, Скальковського, Слабченко, Міллера, Наріжного, Лазаревського, Кістякова, Теліченко, Багалея та інших. Особливе значення для розвитку української державності мало формування звичаєвого права в житті тих українських селян, які тікали від панського гніту на віддалені від властей простори середнього і нижнього Піддніпров'я, Лівобережжя і називали себе козаками. Виникло навіть нове поняття - «козацьке право» сукупність правових звичаїв, більшість з яких склалася в Запорізькій Січі. Звичаєве право запорозьких козаків залишається мало дослідженим. Як відомо, існують різні форми перетворення звичаїв у правові норми: мовчазна згода держави, фактичний розгляд справ у судах на підставі норм звичаєвого права і, нарешті, закріплення існуючих звичаїв у законі. Українські землі у ХІ\/ - Х\/ІІІ ст. входили до складу різних держав (Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави), зберігаючи за собою певну автономію. Однією з ознак цієї автономії було визнання литовськими князями, польськими королями, російськими царями та імператорами існування звичаїв на цих землях (в тому числі і на Запоріжжі) і можливості розгляду справ у судах на підставі звичаєвого права. Так. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. зобов'язував усі суди вирішувати справи «подлє давнего обычая, одно судити мают с тем писаным правом».У жалуваній громоті, наданій Б. Хмельницькому і старшині 27 березня 1654 р., російський цар Олексій Михайлович закріпив право українського народу судитися за своїми звичаями: «Их права и вольности войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и при королех полских, что суживали и вольности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди некто не уступался, но от своих би старшин судились, подтвердити; и прежних би их прав, какови дани духовного и мирского чину людем от великих князей русских и королей полских не нарушить».Документи судоводства Запорізької Січі, що дійшли до нас, свідчать про демократичний характер козацького суду. Широко використовувалися такі заходи, як взяття винуватця “на поруку” або зменшення покарання, враховуючи його сімейне становище. Велика кількість джерел, у т.ч. й "Інструкція судам" гетьмана Д. Апостола, свідчить, що судові органи в Україні XVII-XVIII ст. (зокрема, Запорозької Січі) були колегіальними. До складу суду входила "деяка кількість чесних персон". Судді зазвичай обиралися населенням безпосередньо на радах чи призначалися вищою владною структурою. Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути "людиною гідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою, із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років" . Обраний суддя складав присягу на вірність службі й суду, клявся розглядати справи по суті без будь-якого упередження, не допускаючи тяганини та "сприятельства", не ухиляючись від служби, керуючись законом, а якщо "право мовчало", тобто не регулювало конкретних відносин, - "совістю, прикладом інших прав християнських і прецедентом" . У спірних випадках він повинен був віддавати перевагу нормам з м'якшими санкціями. Суддя обирався для здійснення правосуддя на певній території, і тому його компетенція поширювалась лише на цей регіон, за винятком випадків, коли інші особи, за власною ініціативою, зверталися до даного суду з проханням розглянути їхню справу. Під час судового засідання й ухвалення вироку у відповідному приміщенні мав бути порядок. "Ніхто не мав права до судової хати, не доповідаючи, вперто тиснутися" . На судовому засіданні обов'язково мав бути присутній судовий писар, який обирався на тих самих засадах, що й суддя. Він вів справи судової канцелярії, збирав докази про винуватість чи невинуватість кожної із позовних сторін, в т.ч. й злочинця, вів судовий реєстр, писав вироки суду. "Розглядати справу без тяганини" , означало, насамперед - розглядати її в порядку надходження до суду (за винятком особливо важливих випадків). Суддя міг не з'явитися до суду лише тоді, коли хворів чи потрапляв у надзвичайну ситуацію, яка перешкоджала прибути на службу (поширення епідемії, чуми, стан війни, стихійне лихо тощо). Та й за цих обставин перерва не повинна була тривати більше тижня й повторюватися більше трьох разів. Причому вимагалося документальних підтверджень. Навіть тоді, коли суддя перебував у відпустці, він був зобов'язаний представити своїм колегам достовірне свідчення про це. За відсутності такого документа суддя підлягав покаранню. У XVII ст. судові засідання відбувалися протягом усього року, тобто і в будні, і в свята. Під час зосередження людей у святкові дні на базарах та ярмарках деяких з них суд запрошував для участі при вирішенні справи як свідків та експертів. Проте вже у XVIII ст. у святкові дні й під час перебування судді у відпустці, судові засідання не проводилися, за винятком справ екстраординарного характеру. Судові установи в країні у XVII-XVIII ст. складали певну ієрархічну систему. Відповідно до "Інструкції судам" гетьмана Д. Апостола, потерпілий, який не погоджувався з рішенням вищого суду, міг звертатися до полкового або генерального суду. Оскаржити рішення магістрацького суду дозволялося гетьману, його правлячій канцелярії чи генеральному суду. На рішення судів, заснованих гетьманом Розумовським, апеляційні скарги мали направлятися до генерального суду, а касаційні - гетьману. Судовій процедурі цього періоду вже тоді були властиві певні демократичні принципи, які мали свій подальший розвиток. А саме: принцип публічності, принцип безпосередності, усності та змагальності. Вони відображали демократичне зачинання Малоросії, її самобутність, схильність до свободи й справедливості. На судових засіданнях завжди було багатолюдно. Причому присутні не були пасивними спостерігачами. Вони брали активну участь у розгляді справ. Часто складалось враження, що судить не суд, а сама громадськість, хоча її присутність для суду не була обов'язковою. Присутні на суді із власної ініціативи могли бути свідками, експертами, мали право виступати з пропозиціями стосовно видів і строків покарання, захищати чи звинувачувати підсудного. Нерідко вони пропонували суду пом'якшити покарання, передати винного на поруки чи провести додаткове розслідування злочину. Такими ж правами користувалися й священики, а у XVIII ст. - і шляхетство. Суть принципу безпосередності і колегіальності полягала в усуненні всього того, що стоїть між судом, який ухвалює вирок, і доказами, явищами та предметами дослідження. Суддя (суд) робив власні висновки на підставі особистого спостереження, уважно вислуховуючи підсудного, свідків, які були, напевно, причетні до справи, тобто отримував інформацію з першоджерел, або знайомився з речовими доказами, висновками експертизи. Зазначимо, що характерною особливістю процедури українського суду того часу було так зване приватне звинувачення. До одержання скарги від зацікавленої особи, суд не приступав до розслідування й розгляду справи, за винятком справ політичного характеру. Звинуваченого дозволялося заарештувати, якщо були підстави припускати, що він ухилиться від суду. Арешт могли проводити не лише владні структури, а й приватні особи, які затримали злочинця на місці злочину. Якщо злочинець чинив опір, його могли поранити й навіть убити. Коли було затримано лише одного члена злочинного товариства, він міг утримуватися під вартою не більше шести місяців, очікуючи арешту співучасників, яких слід було упіймати і доставити до суду за цей час. Якщо таке було неможливим, до суду направлявся тільки один затриманий. Винного заарештовували лише за обставин, коли він не мав постійного місця проживання або підозрювався у вчиненні злочину. На арешт іногороднього необхідно було мати санкцію влади. Особи, які ухилялися від арешту (втікачі), розшукувалися за розпорядженням суддів і доставлялися до населеного пункту, де саме було вчинено злочин. Застосовувалися й інші запобіжні заходи, зокрема зобов'язання про прибуття до суду за першою ж його вимогою. Якщо особа, яка підлягала арешту, втікала, владні структури оприлюднювали інформацію про розшук з одночасним накладанням арешту на майно втікача. Якщо особа з'явилася до суду не пізніше трьох місяців з дня оприлюднення інформації про її розшук, розглядалися причини неявки. Арешт на описане майно скасовувався за умови, коли причини неявки до суду були поважними. Арешт злочинця здійснювався шляхом приковування його за шию до гармати, під дзвіницею, в ямі біля церкви. За більш-менш "легкі" злочини застосовувався домашній арешт. У місцях позбавлення волі, арешт розрізнявся: "в колодках, скрипицях, кайданах рук і ніг" (залежно від кваліфікації злочину). За тяжкі злочини заарештованого утримували в "глибиці", побачення з близькими заборонялися, видавали лише хліб і воду. Допити часто проводилися з пристрастю та застосуванням різного роду катувань, інших видів насильства. Розглядаючи кримінальні справи, український суд вимагав, щоб докази винності чи невинності підозрюваного були об'єктивними й очевидними (свідчення свідків, письмові документи, присяга, щире зізнання). Дозволялося використовувати й "викривання з допомогою доказів" , тобто логічних висновків на підставі аналізу всіх доказів. Кожен із свідків міг свідчити як на користь звинуваченого, так і проти нього. Інакше кажучи, він міг визнавати досліджувані вчинки злочинними, а міг і не визнавати їх такими. Показання свідків тоді називалися "свядолом". Свідками могли виступати й "свої", і "сторонні", тобто іногородні люди. Але кожен з них мав бути "гідним віри" та непідозрюваним у вчиненні протиправних дій. Крім того, вони мали бути "християнами", людьми серйозними. Іновірцям дозволялося виступати лише тоді, коли не було "єдиновірних свідків" і за умови "чесного стану". Не могли бути свідками також "картярі, п'яниці, психічно ненормальні і вроджені дурні" . Вік свідка не повинен був перевищувати 70 років, мінімальна межа неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також співучасники злочинів, родичі та друзі звинуваченого. Існував інститут відводу свідка за заявою однієї із сторін. Проте заявляти про відвід необхідно було до початку судової процедури. Показання свідків давалися за відсутності будь-якої із сторін. Вони записувалися до актової книги, яка зберігалась у суді. Якщо свідок був хворим і не міг з'явитися до суду, щоб дати показання - до нього вирушав спеціальний представник суду, який записував показання та надавав їх суду. До XVIII ст. таким привілеєм користувалися й так звані "шановані особи". Показання по справі свідок повинен був давати в обов'язковому порядку. За відмову від давання показань він притягувався до відповідальності. Кількість свідків законом не обмежувалась, показання кожного з них вважалися рівноцінними. У XVIII ст., коли почала утверджуватись теорія формальних доказів, відповідно до якої показання чоловіка вважалися ціннішими за показання жінки, а показання духовних осіб вагомішими за показання решти громадян, становище дещо змінилося: показанням почала приділятися підвищена увага. "Безсовісний" свідок підлягав покаранням: по-перше, він повинен був відшкодувати всі судові витрати; по-друге, міг бути заарештованим; по-третє, за неправдиві показання міг бути засудженим.
Страницы: 1, 2, 3, 4
|
|
