Соціально-економічний розвиток білоруських земель у ІХ–ХІV століттях

Берестейська земля після розпаду Турово-Пінського князівства потрапила до складу Галицько-волинської землі. Незабаром в її підпорядкування потрапила і так звана Чорна Русь (Гродненське, Новогрудське, Волковиське князівства).

У Великому Князівстві Литовському (ВКЛ) в XIV -- першій половині XVI в., як і в інших ранньофеодальних державах, йшов процес становлення і подальшого розвитку феодальних відносин, феодального способу; виробництва. У основі феодального способу виробництва лежала феодальна власність на землю -- основний засіб виробництва і одна з найважливіших умов його здійснення. Тут, як і в інших державах, верховним власником землі, її розпорядником був великий князь. Він регулював земельні володіння феодалів в державних, фінансових і воєнно-політичних цілях. Середні і дрібні феодали складали шляхетський (дворянський) стан. Початок йому поклав привілей Ягайла 1387 р. В основному, це були дружинники князів і представники великокнязівської адміністрації.

На однаковому положенні з шляхтою, що одержала дворянство не за військову, а за цивільну службу, у ВКЛ знаходилися татари. Під час походів на Дон в 1397 -- 1398 рр. Вітовт узяв в полон багато татар і поселив їх на межі з Тевтонським орденом і навколо замків усередині держави. Їх основним обов'язком було несення військової служби і постачання коней в армію під час війни. Бояри -- шляхта і татари мали земельні наділи на різних умовах. Найстародавнішим типом феодального землеволодіння було фактичне володіння землею, подарованою великим князем. Ці володіння, як правило, були спадковими. Разом з вислугами «на вічність» великий князь роздавав земельні володіння своїм наближеним і до «волі і ласки господарської», не визначаючи термінів володіння. Але такий порядок не задовольняв феодалів, оскільки тримав їх в невідомості. Тому великий князь почав незабаром визначати терміни володіння землею: «до живота», тобто довічно; «до двох животів», тобто з правом передачі дітям; «до трьох животів» -- з правом передачі дітям і внукам і т.д. У інтересах державної служби виник також особливий тип феодального землеволодіння-- «на ленному праві», тобто з правом переходу землі спадкоємцям тільки чоловічої статі. Але при всьому цьому бояри -- шляхта, земяне і татари могли володіти землею тільки за умови служби верховному правителю країни -- великому князю. Після припинення служби або при поганому її виконанні земля вилучалася. Разом з великокнязівськими доменами існувала велика кількість незалежних маєтків, власники яких розпоряджалися ними «з повним правом і панством». Це були, в основному, маєтки колишніх питомих князів -- Рюріковичів і Гедеміновичів. Єпископські кафедри, церкви і монастирі користувалися такими ж правами на землю.

Таким чином, феодальна власність на землю у ВКЛ була становою і носила ієрархічний характер, а феодальне землеволодіння, особливо дрібних і середніх феодалів, було первинне умовним (за умови служби) і обмеженим. Але таке положення не задовольняло феодалів. Вони вели боротьбу за передачу їм землі в безумовне володіння.

Першими добилися такого права у ВКЛ литовські феодали, що прийняли католицтво, на основі привилею Ягайла від 22 лютого 1387 року. У 1413 р. це право отримали і білоруські феодали католицького віросповідання. Православні білоруські феодали добилися цього права тільки в 1432.г., коли вони активно підтримали Свидригайлу. Ягайло, прагнучи позбавити Свидригайлу соціальної підтримки, видав привілей, що зрівнює в майнових правах православну і католичу шляхту. Пізніше це було підтверджено привілеями Сигизмунда Кейстутовича в 1434 р. і Казимира Ягелончика в 1447 р.

Але феодали, володіючи землею (вотчиною або маєтком) на .любом з умов, не могли обійтися без селян, які її обробляли. Селяни одержували землю з рук феодала, але не у власність, а в користування, за що повинні були виконувати на користь її власника різні повинності: дань, оброк продуктами, грошовий оброк, панщину і т.д. У XI -- XIV ст. основною формою феодальних повинностей був оброк продуктами. З XV в. феодали ВКЛ почали вводити для селян грошові оброки. Це було пов'язано з розвитком ремесла і зростанням міст. Окрім виконання повинностей на користь феодалів, селяни платили ще загальнодержавні податки, побори на користь церкви -- десятину. Розміри повинностей, які виконували селяни, залежали від розміру земельного наділу, яким користувалася селянська сім'я. В більшості своїй наділи знаходилися в користуванні не окремих селянських сімей, а товариств, які складалися з сімей, що розрослися. Таке економічне взаємовідношення диктувалося необхідністю корчування лісу, одночасною експлуатацією інших сільськогосподарських угідь. Якщо селянське господарство не справлялося з покладеними на нього повинностями, то феодал підсаджував до нього сторонніх людей-- «сябрів». Селяни і самі часто брали собі в допомогу» сторонніх людей -- «потужників», які помагали їм обробляти землю і нести повинності. Така організація селянського поміщицького господарства проіснувала у ВКЛ до другої пол. XVI ст.:, до відомої реформи Сигізмунда - Августа «Устава на волоки»

У 1557 р. Сигізмунд - Август провів в своїх володіннях аграрну реформу з метою упорядкувати селянське землекористування і збільшити доходи скарбниці. Згідно цій реформі селянський наділ складала волока розміром в 33 морги, або 23,41 га землі, незалежно від якості землі. Селянам відводилися також ще землі загального користування: сінокоси, ліси. Земля в ході реформи в першу чергу відводилася під державні двори -- фільварки, які організовувалися на кращих землях, по 200 -- 400 га кожен (8 -- 15 волок). Селянські наділи розподілялися по долі по одній волоці на двір. Селяни, що переселяються на нові наділи, ділилися на 2 розряди -- тяглових і облогових. Кількість тяглових селянських дворів залежала від розміру фільварки. На одну волоку фільварки землі відводилися сім волок тяглових. Тяглові селяни своїм тягловому і інвентарем повинні були обробляти фільварну землю. Основною повинністю їх була панщина -- 2 дні в тиждень з волоки. Крім того, вони виконували і інші повинності: давали; овес, сіно, гусаків, кури, яйця, платили оброк грошима, несли сторожову службу, надавали підводи, ходили на «гвалти», «толоки», ремонтували дороги, мости і т.д. Виконання повинностей строго регламентувалося.

Інших селян великий князь селив на облозі. Облогові селяни замість панщини платили грошовий оброк. Інші повинності у них були такі ж, як у тяглових селян.

В результаті здійснення реформи 1557 р. у ВКЛ появилась ще одна категорія селян -- городники. Так стали називати дворових людей, яких великий князь посадив на землю наділивши кожного з них 3-ма моргами землі. Їх селили поблизу фільварків. Основною повинністю городників була панщина.

Спочатку реформа була проведена тільки у великокнязівських маєтках і лише в західних воєводствах. Головним її результатом було прикріплення селян до землі. Тому її почали проводити і феодали в своїх маєтках. Спочатку основна маса селян у ВКЛ була вільною -- «схожими» людьми, тобто особисто вільними. Вони знаходилися виключно в економічній залежності від феодалів, оскільки земля була їх власністю. Поки феодали не закріпили землю в Я необмежену власність, вони не робили замах на особисту свободу селян. Першим законодавчим актом, що обмежує особисту свободу селян у ВКЛ, був привілей Казимира Ягелончика 1447 р., по якому великий князь брав на себе зобов'язання не приймати в свої володіння селян з поміщицьких господарств і зобов'язував феодалів дотримуватися цього ж правила по відношенню до державних селян. Наступним етапом в оформленні кріпацтва у ВКЛ став «Судебник» Казимира Ягелончика 1468 р. По ньому селяни, що прожили на землі феодала або великого, князя впродовж одного або більше поколінь, оголошувалися «старожильцями», «отчичами» і вже не могли покидати своїх наділів без згоди власника, тобто Ставали «несхожими» людьми. По першому Литовському статуту 1529 р. термін старожильства вже був скорочений до десяти років. До того ж за право відходу від феодала селянин повинен був уплатити «немолоде» (компенсацію за передбачуваного ушкодження) у розмірі 5 литовського гроша -- величезну по тому часу суму (вартість приблизно 20 корів). Все це значно ограничувало особисту свободу селян. Але, не дивлячись на це, селяни «отчичи» ще могли звільнитися від «неволі», продавши свою «батьківщину» іншому. Не тримали феодали і що розорилися селян «отчичей». До того ж принцип земської давності, або «старожильства», розповсюджувався далеко не на всіх, а тільки на глав селянських товариств, за якими числилися наділи. Тому і після ухвалення I Литовського статуту у феодальних маєтках продовжували жити вільні люди. На державних землях також проживали так звані селяни-слуги -- бояри панцирні, бояри путні, конюхи, сокольничі і ін. Вони також були вільними, «вольними» людьми. Тому основним завданням реформи 1557 р. і було прикріплення вільних людей до землі через наділи землею кожної селянської, сім'ї окремо. Одержавши земельні наділи, вони автоматично потрапляли під дію принципу «земської давності» і ставали «отчичами», «старожильцами», тобто людьми «несхожими». До кінця XIV в. «схожі» і «несхожі» селяни злилися в одну категорію кріпосних селян.

У XIV -- першій половині XVI ст. в умовах подальшого розвитку феодального способу виробництва йшов інтенсивний процес відділення ремесла і торгівлі від сільського господарства. Це супроводжувалося зростанням міст і селищ міського типа, які в Білорусії називалися -- містечками. У джерелах XIV -- першої половини XVI ст. згадується приблизно про 350 поселень міського типа на території сучасної Білорусії. Більшість з них складала містечка. Вони ділилися на 3 групи: королівські (Ськідель, Озери), приватновласницькі світські (Зельва, Сморгонь) і церковні (Жіровічи, Ігумен) та інші.

У багатьох білоруських містах, окрім ремесла і торгівлі, мали місце і інші сторони економічної діяльності. Вітебськ і Полоцьк були портовими містами. Крупні і деякі середні міста і містечка були центрами ярмаркової торгівлі.

Найважливішим показником ступеня розвитку ремесел в містах була кількість ремісників і ремісничих спеціальностей. У кожного міста були свої певні ремесла. Проте це не було свідоцтвом виникнення територіального розподілу праці, тому що ремісники в основному працюючи на замовлення або були пов'язані тільки з потребами свого міста.

Щоб закріпити свої права і забезпечити монополію на ринку ремісники прагнули до об'єднання, створення своїх корпорацій. Ними стали цехи. У білоруських містах вони були 3-х типів: спеціалізовані (входили ремісники однієї професії), об'єднані (2-х і ближчих професій) і збірні (різних професій). Ремісники що об'єдналися, поділялися на майстрів, підмайстрів і учнів. Повноправними членами цехів були тільки майстри. Тільки з їх числа вибиралися керівники цехів («старости», «цехмистры»). Учні і підмайстри повинні були підкорятися майстру. Діяльність цеху і кожного його члена регламентувалася статутом.

Зростання ремесел сприяло розвитку торгової діяльності. У крупних містах торги проходили двічі, в невеликих --раз на тиждень. Порядок торгівлі регламентувався радою або власником міста -- феодалом. За продаж товару на ринку стягувався побор. Торгові зв'язки, що існують у той час, зв'язували не тільки місто з селами і містечками, але і крупні міста між собою. Тісний зв'язок закордонної і внутрішньої торгівлі примушував купців шукати способи і засоби закріплення : за собою монопольного положення на місцевому ринку. Для цього купці, як і ремісники, створювали свої корпорації. Цехи їх існували в Могильові Мінську, Пінську, Слуцькі та інших містах вони називалися братствами. Постійна загроза бути пограбованими по дорозі примушувала купців створювати каси взаємодопомоги.

Одночасно з розвитком ремесел і торгівлі в містах Білорусії розвивалися кредитна справа і лихварство.

Торгові зв'язки міст Білорусії з містами сусідніх країн, а також усередині країни з'явилися причиною створення розвітленної мережі торгових доріг («шляхів»). У першій половині XVI в. джерела називають тут більше 20 крупних «шляхів» і «гостинців».

При всьому різновиді внутрішніх і зовнішніх торгових шляхів в Білорусії в XIV -- першій половині XVI ст. ще не склався єдиний внутрішній ринок. Для цього не було ні економічних, ні соціально-політичних умов. Головне, не було економічної спеціалізації районів, що ослабляло економічні зв'язки між окремими територіями. Існувало також багато інших причин, які негативно впливали на розвиток торгівлі (свавілля магнатів і шляхти, розбій, грабіж і т.д.). Великим вантажем на купецтво лягали грошові мита і натуральні збори -- «мита».

Концентрація в містах жвавої ремісничої і торгової діяльності сприяла зростанню міського населення. У середині XVI в. воно вже складало 1 - 3% від чисельності населення країни. Джерела формування міського населення були різні: за рахунок кріпосних селян, вільних поселян, переселення у міста феодалами своїх селян і т.д. Не останню роль грало натуральне зростання населення. 80% городян складали білоруси.

Окрім господарсько-економічної, міста Білорусі виповняли також адміністративну функцію, були центрами воєводств, староств, повітів. У них діяли як постійні, так і періодично створювані різні органи державної влади (вальні сейми, наради Головного Литовського Трибуналу і ін.). Міста і містечка виникали як на державних, так і на приватновласницьких землях. З початку XVI ст. у багатьох містах Білорусії почали виділятися відособлені адміністративні квартали, які знаходилися під владою приватних осіб або церкви, на їх жителів не розповсюджувалася судова і адміністративна влада самого міста. Такі квартали називались «юридиками». Із зміцненням економічної ролі міст, їх суспільного значення росло прагнення міського стану розширити свої права і привілеї, які оберігали б його від самовластя феодалів. Верховна влада підтримувала міста. На цій основі склався своєрідний союз міст з верховною владою, який виразився в значному розширенні права міст на самоврядування. В кінці XIV ст. у ВКЛ почало розповсюджуватися самоврядування міст на основі так званого «магдебурзького права». Під цим терміном розуміємо сукупність правових норм властивих феодальним містам Східної Німеччини, перенесених потім до Угорщини, Польщі і інших країн. Необхідно відзначити, що на території Білорусії «магдебурзьке право» зазнало значні зміни. До середини XVII в. це право отримали більшість крупних міст Білорусії.

Керівництво містом на основі «магдебурзького права» здійснював міський магістрат, який складався з ради і лави. Магістрат очолював війт. Всі міста Білорусії мали своє ополчення. Воно складалося з полків, полиці ділилися на сотні, сотні -- на десятки. У складі ополчення були і загони кавалерії. Окрім міського ополчення, були і загони так званих «міських вибранців». Вони набиралися з міщан, які несли постійну військову службу, але не кидали займатися ремеслом і торгівлею. Сила і потужність міста базувалися не тільки на його зміцненнях. Не менше значення мало забезпечення городян на випадок облоги провіантом і водою. У повній відповідності з нормами «магдебурзького права» здійснювалася протипожежна безпека, в місті постійно чергувала пожежна охорона.

У зв'язку з війнами вживалися також заходи по боротьбі з епідеміями. Перетворившись на серйозну економічну силу, городяни залишалися приниженим і обтяженим численними податками станом.

Етнічна і політична карта Білорусії в XI - XII столітті.

Література

1. Древнерусские княжеские уставы ХІ - ХV вв. Изд. подготовил Я.Н. Щопов. - М., 1976.

2. Древнерусские княжества Х - ХІІІ вв. - М., 1975.

3. Киев и западные земли Руси в ІХ - ХІІІ вв. - Минск: Наука и техника, 1982.

4. Белорусы. (Кол. авт.); отв. ред.: В.К. Бондарчик, Р.А. Григорьева, М. Ф. Пилипенко. - М.: Наука, 1998.

5. История Белорусской ССР. Т. 1 / Под. ред. В. Перцева. - Минск, 1955.

6. Ковкель И.И., Ярмусик Э.С. История Беларуси с древнейших времен до нашего времени. - Минск, 1998.

Страницы: 1, 2