Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни

Ще в перші дні війни у Сахновщині був створений винищувальний батальйон, до складу якого ввійшли переважно комуністи і комсомольці. Після захоплення району ворогом, він злився з партизанським загоном, очолюваним О.К. Кондратьєвим (керуючий конторою "Заготскот").

У жовтні 1941 р. партизанський загін із Сахновщини перебазувався до Ізюмського р-ну, вийшовши в тил фашистам для бойових операцій і диверсійних дій. У селищі залишилася невелика група партизанів, яка в ніч на 18 грудня 1941 р. підпалила німецький продовольчий склад і базу з бензином.

В січні 1942 р. партизани підплили стайню з кіньми окупантів. особливу активність партизани проявили в період прориву фронту німецько-фашистських військ Радянською Армією в січні 1942 р. 26 січня партизани напали на штаб німецького підрозділу, знищили до 10 фашистських офіцерів і захопили штабні документи.

Народні месники вели бої проти гітлерівців як у Сахновщині, так і в селах Гаркушиному, Гришівці, Германівці, Максимівці. Разом з розвідкою, а потім з частинами Радянської Армії партизани 21 січня розгромили німецький гарнізон в Сахновщині. 27 січня 1952 р. частини Радянської Армії вступили в Селище. Прийшов час визволення. Але німецько-фашистські загарбники, зосередивши на цьому напрямку значні сили, 1 березня знову захопили Сахновщину.

В березні 1942 р. з загону народних месників, що налічував тоді 124 чол., було створено 5 окремих груп. Серед партизанів, які увійшли до цих груп, було більше 20 учнів. Командирами були місцеві активісти Ю.В. Чернявський (заступник уповнаркомзщагу), І.Ю. Сидоренко (працівник райкому партії), І. Сосюрко (робітник млина) та М.П. Лемішко. Народні месники висадили в повітря залізничний міст на річці Оріль, знищували солдатів, офіцерів і військову техніку ворога, нещадно карали зрадників Батьківщини. Так, 13 травня партизани взяли в полон 20 німецьких солдатів і старшого поліцая в Сахновщині.

Жорстокі бої відбулися в районі Сахновщини 15 травня 1942 р., коли частини Радянської Армії разом з об'єднаним партизанським загоном сахновщинського і Красноградського районів знову вступили в районний центр Сахновщини і утримували селище до 22 травня. В цей час багато партизанів влились у частини Радянської Армії, решта і далі вела героїчну боротьбу в тилу ворога.

Багато партизанів загинуло у боротьбі за незалежність нашої Батьківщини. Після тривалих тортур 16 червня 1942 р. фашисти розстріляли у Сахновщині командира партизанського загону О.К. Кондратьєва, повісили М.П. Кудрю, закатували А.Д. Коваленко, розстріляли Г.О. Жоряка, Миколу Глобу, Г.К. Паламаря та багато інших.

Головним методом приборкання партизанського руху для більшості німецьких адміністраторів (хоча й не для всіх) залишався терор. Характерним щодо цього є наказ від 12 липня 1942 р. "Особливі розпорядження щодо боротьби з партизанським рухом та шпигунством", виданий генералом Р. Руоффом, чиї війська дислокувались тоді на Харківщині. З одно боку, рекомендувалося здобути прихильність місцевого населення, виявляти з допомогою довірених осіб партизанську агентуру, заохочуючи подібні дії преміями - як грошовими, так і матеріальними. Якщо в полон до карателів потрапить партизан українець, говорилося далі, його не треба розстрілювати на місці. Краще допитати цю людину, і якщо офіцер упевниться, що її примусом включили в загін, то в такому разі треба зберегти життя затриманому. Але навіть у такому разі партизанам-українцям заздрити не варто, бо відправлення у розпорядження польової жандармерії чи айнзатцкоманди виявлялося не набагато кращим, ніж розстріл. З другого боку, коли населення не буде активно видавати німцям партизанів та їхніх помічників, війська повинні вішати заложників, спалювати населені пункти, виселяти жителів тощо [71, с. 200].

Дещо збільшилася кількість партизанських груп в лютому 1943 року, коли внаслідок невдалого наступу Радянської Армії частина червоноармійців вимушена була залишитися на окупованій території. Командування 1-ої танкової армії вермахту доповідало 28 лютого, що червоноармійці вперто воюють, доки в них залишаються боєприпаси. Але навіть після цього вони не здавалися в полон, як траплялося раніше, на початку війни, а відходили в лісові масиви, щоб продовжувати боротьбу.

Не можна залишати без уваги ще один важливий аспект партизанської проблеми, як важка матеріальна скрута, тяжкі втрати особового складу, пасивність значної частини населення, заляканого фашистами, нерідко штовхали партизанів на грабунки чи реквізиції продовольства в жителів, породжували непослух та зловживання командно-комісарського складу. Не випадково 20 бійців загону ім. Боженка (хоча він з іншого району) власною кров'ю підписали клятву: "В жодному разі не дискредитувати партизанського звання грабіжництвом, пиятикою та розбійництвом щодо мирного радянського населення" [55, с. 39]. Не треба при цьому забувати, що постійних баз постачання партизани не мали, і навіть після прийняття ДКО 26 квітня 1943 р. рішення "Про забезпечення заходів щодо розвитку партизанського руху на Україні" допомога з боку Великої залишилася мізерною. Для польотів у тил ворога було виділено лише три літаки ЛІ-2, а авіація далекої дії в квітні - травні 1943 р. одним авіаполком забезпечила всього 250 літаковилітів [41, с. 157]. І крім того, населення не вважало реквізиції партизан чимось надзвичайним. Більше того, в умовах репресій з боку німців і ніколи практично не зникаючої віри в перемогу армії Й. Сталіна жителі в основному мирилися з будь-якими вчинками партизанів. Адже доля багатьох загонів дійсно складалася трагічно. В зміївському загоні № 66, наприклад, з 86 бійців в кінці 1941 року залишилось 9 чоловік (всі інші не витримали поневірянь). До травня 1942 року вони вели розвідку за завданням частин Червоної Армії. В момент німецького наступу в Мохнацький масив прибуло тільки троє, командир І.С. Любченко збожеволів, а лісник Жуга видав поліції комісара П.М. Воробйова [55, с. 40].

Подібних прикладів, не менш драматичних досить багато. Величезних труднощів довелося зазнати, наприклад, загонові М.Й. Воронцов з 6 вересня по 15 грудня 1941 року. Маючи 15 гвинтівок, 1 кулемет, 12 наганів на 26 бійців, зношений одяг та взуття, харчуючись горохом, звареним на сніговій воді, вони знесилились і занепали духом, майже всі хворіли. В результаті командир визнав: "Моральний стан був дуже низьким. Зростала недовіра й невіра в сили командного складу".

У 1943 році партизанська боротьба набрала найбільшого розмаху. Прифронтовий тил німецької армії став нагадувати пороховий льох. Партизанські загони на цей час вже нагадували частини регулярної армії в тилу ворога. Їх діяльність координувалась і підпорядковувалась командирами військових частин та ставала ще більш ефективною. Незважаючи на важкі умови, партизани і підпільники області знищили 23 тисячі німецьких солдат, офіцерів та їх прибічників, розгромили 4 штаби ворога, знищили 21 залізничний ешелон з військами і технікою фашистів, 29 мостів, зіпсували 88 паровозів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин, 107 підвід з боєприпасами, захопили багато різних трофеїв.

Від рук окупантів та їхніх прибічників загинуло багато партизан і підпільників. Уже в перші дні окупації в містах і селах України з'явились оголошення: "За слухання радянського радіо - розстріл!", "За читання радянських листівок - розстріл!", "За допомогу військовополоненим й агентам - розстріл!" Спираючись на зрадників, а також на можливості своїх спецслужб, окупанти зосередили основні зусилля на придушенні прорадянської підпільної та партизанської боротьби у зародку.

Фашисти, здогадуючись про таємну діяльність лікарів, надали професору О.І. Мєщанінову наказ, у якому говорилося: На жаль останнім часом у лазаретах 7/9, особливо в 9 були часті втечі полонених. Лікар табору в. п. наказав, щоб полонених утримували до стану, коли їх можна було б перевести в більш надійно помешкання, що охороняється.

Але у зв'язку з тим, що полонені залишалися до повного видужання, то утворюється враження, що цим їм сприяють втекти.

В запобіганні здатних бути наслідків, лікар наказує Вам строго виконувати його інструкції і передати це обслуговуючому персоналу.

У майбутньому, за вказівкою табірного лікаря, тільки лазарет № 7 будуть займати полонені, а в лазареті № 9 залишиться одна кімната на шість ліжок для лікування важкохворих.

У лазареті № 7 буде посилена варта і розпочаті відповідні міри [14, с. 32].

11 червня 1942 р. німецькі війська окупували село Білий Колодязь Вовчанського району. Напередодні в районі селища відбулися запеклі бої. На полі бою лишились вбиті і поранені червоноармійці. Жителі села поховали загиблих, а тяжко поранених перенесли в будинок М.І. Ягнюк. В умовах окупації радянські патріоти переховували і лікували поранених, але не всіх бійців вдалося рятувати. Фашисти знайшли поранених і кинули їх у концтабір.

Учасниками стихійного руху були мешканці Богодухова О.П. Кліменко, Н.П. Клімченко, В.П. Турчан, З.Г. Карпова, О.І. Сіроштан, Сергієнко, Є.С. Решетняк, Г. Мелещенко та ін. Вони також переховували поранених, допомагали хірургам батькові і синові Ревковським в догляді за ними. Переважна більшість тих, що видужали, повернулись в ряди Радянської Армії, перейшовши лінію фронту. Надійними документами забезпечувала бійців М.Ю. Солодовник, яка була залишена на окупованій територій райкомом партії. Їй вдалося влаштуватись перекладачкою в поліції. Вона тримала підпільників у курсі всіх планів окупаційних властей. За короткий строк вона дістала для бійців 47 паспортів [17, с. 296].

У Боровій лікар С.О. Головіна, коли окупанти починали мобілізацію молоді для вивезення до Німеччини, оголошувала район тифозним, видавала довідки про вигадані хвороби, щоб молодь не забирали на роботи до Німеччини.

Після відступу радянських військ з Нової Водолаги 6 березня 1043 р. у підвалі напівзруйнованої лікарні залишилось понад 70 важко поранених радянських бійців, яких за станом здоров'я не можна було транспортувати. З ними залишились медичні працівники: професор Ю.Ю. Вороний лікарі Є.Г. Бутков і Є.Ф. Водка, медсестри Н.І. Воровик, В.С. Водолажченко, А.П. Лойко, Н.Ф. Килипко-Мищенко, М.Г. Пінчук, А.Н. Пінчук, Л.Г. Співак та інші.

Радянські лікарі доклали героїчних зусиль, щоб врятувати і вилікувати солдат і офіцерів. Вони оголосили їх хворими на тиф, чого окупанти дуже боялись. Мешканці міста приносили пораненим їжу, одяг, випрану білизну, давали свій кров, переховували у своїх садибах тих, хто вже вилікувався. Так продовжувалось півроку, до дня остаточного визволення міста від окупантів. Зусиллями патріотів було врятовано життя понад 70 бійців, більшість яких стала до лав Радянської Армії, щоб продовжити бити ворога.

Але не завжди вдавалося спастися самим і врятувати своїх співвітчизників. Мешканці с. Куцо-Ганебне Кегичівського району переховували радянських бійців, що тікали з полону, постачали партизанів продовольством і одягом, допомагали радянським розвідникам. Особливо активно діяли Т.С. Кучерявенко, П.М. Півень, М.Г. Тютька, О.А. Леонова, П.О. Турченко, школярка Ганна Доценко. Всі вони були схоплені німцями і закатовані. У Сахновщині М.Д. Бойко переховувала радянського льотчика, а комсомолець В.Т. Бойченко подавав допомогу пораненим військовополоненим радянським солдатам. Дізнавшись про це німці піддали їх страшним тортурам і стратили.

Іноді такі подвиги відзначалися урядовими нагородами. Так мешканка с. Пісочина Харківського району Р.С. Яременко за врятування життя 20 воїнам була нагороджена медаллю "За відвагу" [17, с. 994].

Влітку 1943 р. в районі Люботина фашистам вдалося підбити радянський літак, пілотований молодшим лейтенантом Миколою Кирєєвим. Льотчик винищувач приземлився на парашуті в саду по вул. Кооперативній. Комсомолка Віра Сахно, ризикуючи життям, надала льотчику першу допомогу і сховала його. Фашисти вимагали від населення видачі офіцера, загрожували спалити вулицю, взяли заручників з мешканців, що проживали на Кооперативній. Серед заручників була і В. Сахно, але вона не видала льотчика. Через деякий час він повернувся до своєї частини. Наказом по військах Другого Українського Фронту Віра Сахно нагороджена орденом Червоної Зірки [17, с. 944 - 945].

Під час окупації мешканці області допомагали партизанам хлібом та іншими продуктами. Часто місцеві жителі ховали продовольство, саботували виконання призначуваних робіт, брали участь у партизанському русі.

В період окупації блюзнюківці вели боротьбу проти ворога, саботуючи всі заходи окупантів. Ось один із прикладів: Пилипа Радіоновича Володченка німці примусили відремонтувати водокачку. Пустити її в дію можна було за кілька днів. Але він ремонтував її два з половиною місяці. П.Р. Володченко також переховував вдома бійців Червоної Армії, що потрапили в оточення. В сім'ї зберігаються їх листи. Ось що писав П.Р. Володченку капітан Г.Б. Чуднєвський: "У жовтні 1941 року, коли я попросився до вас переночувати, ви без вагань впустили мене, нагодували, перев'язали рани. Три дні я жив у вас. А потім ви знайшли мені гвинтівку" [45, с. 68].

В боротьбі з окупантами партизанам активно допомагало місцеве населення. багато жителів району мали безпосередні зв'язки з партизанським загоном. Данило Яценко та Петро Чаговець, наприклад, за завданням командування партизанського загону не раз переходили через лінію фронту з цінними відомостями про розташування німецьких військ. комсомолка В.Г. Марченко разом з подругами зібрала й доставила партизанам 10 цент хліба, 26 кг тютюну, 8 пар чобіт, 15 шинелей, 30 пар білизни, 8 кулеметів. Вона привела до закону 10 чоловік, в тому числі трьох командирів Радянської Армії.

Особливо активізувалися партизани на початку 1943 р. 28 січня 1943 р. партизанський загін, в якому налічувалось більше 120 бійців, визволив від гітлерівців село Чепіль, відновивши там радянську владу.

На початку лютого 1943 р. партизани ще до приходу Радянської Армії визволили 27 населених пунктів - Протопопівку, Шурівку, Байрак та інші - і підійшли до Балаклії.

Жителі Добровілля Близнюківського району допомагали партизанам і радянським військам. Так, хата М.М. Семи використовувалась для зв'язку з партизанським загоном. Жителі Г.А. Антоненко, Г.Ю. Каземірова, О.К. Овчаренко переховували і допомагали одужати кільком пораненим радянським солдатам і офіцерам. Дізнавшись про це, фашисти закатували селянок.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6