Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни

Партизанські загоні створювались без розуміння їх бійцями становища, в якому вони опиняться, залишившись віч-на-віч з розгалуженою структурою каральних та розвідувальних органів фашистів. До червня 1942 року німецька влада мала в своєму розпорядженні всі необхідні дані про тактику, озброєння партизанів, особливості майже кожного загону. Саме взимку 1941/1942 років більшість партизанських загонів не витримала випробувань через сильні морози, брак продовольства й дефіцит озброєння, постійні каральні експедиції в лісі за участю охоронних загонів вермахту, поліції, угорських частин. Фактично партизани до весни 1942 року вимушені були переховуватися в родичів і знайомих, а в землянках залишились в переважно комуністи, яким загрожував концтабір або розстріл. Більше того, недовіра до партизанів, що не були членами ВКП(б) або ВЛКСМ, примушувала навіть зброю ховати так, щоб про неї знала лише комуністична частина загонів.

Навіть у червні 1943 року штаб партизанського руху Південно-Західного фронту відзначав, що для боротьби з загонами партизанів німці дуже рідко залучають регулярні військові частини. Переважно воювали з партизанами охоронні загони, польова жандармерія, дезертири з Червоної Армії, націоналістично налаштовані українці, куркулі, члени сімей репресованих 41, с. 45]. Безсумнівну, полковник Асмолов перелічив занадто багато класових ворогів, але дійсно - затятість поліцейських та допоміжних загонів, складених з радянських громадян, значно посилювалась після того, як партизани спалювали їхні будинки і знищували сім'ї. Лише з кінця 1942 - початку 1943 керівництво загонів зрозуміло цю помилку, розгорнувши кампанію вербування старост та поліцаїв до складу агентів більшовицького партизанського руху.

Розширенню масштабів опору, особливо стихійного, значно сприяла директива Гітлера № 46 від 18 серпня 1942 р., в якій він наказав до початку зими знищити всіх партизанів. Після цього ще сильніше запрацювала ідея: жорстокість німецької влади повинна переважати настирливість більшовиків, які примушують населення підтримувати партизанів. Доповідь відділу пропаганди вермахту від 8 лютого 1942 р. наочно свідчила, що її автори не розуміють очевидної істини: радянська влада зуміла по-своєму перевиховати значну частину народу. солдатам та офіцерам окупаційної армії вперто прищеплюють думку про перевагу німецької раси над місцевим населенням. Накази для вермахту забороняли не тільки ділитися продовольством з місцевими жителями, але й гасити під час пожежі їхні будинки, якщо була відсутня небезпека для самих німців [70, с. 235].

Ще з липня 1941 р. частинам вермахту дозволялось розстрілювати з дозволу офіцерів усіх запідозрених у партизанських діях. За порушення комендантської години належав розстріл, не дивиною стали розпорядження вішати тих жителів, що "терплять" партизанів. Щоб настрахати населення, тіла жертв залишали на кілька днів непохованими. Кара чекала навіть на тих, хто надавав будь-яку допомогу військовополоненим або оточенцям [50, с. 90].

Політизація дисципліни в гітлерівській армії, вимога сліпого й беззаперечного послуху породжувала страх за невиконання наказу, а з ним - виміщення злоби на цивільному населенні.

Між тим керівництво ВКП(б) вперто вимагало від керівників партизанського руху насамперед масовості, різного збільшення кількості з'єднань та загонів. Навіть 15 липня 1943 р. Політбюро ЦК КП(б)У видало чергову постанову "Про стан і дальший розвиток партизанського руху на Україні", в якій ставилося завдання ширше залучати до боротьби робітників та службовців міст, створювати загони диверсантів, терористів, розвідників, організаторів. І це незважаючи на визнання величезних втрат серед партизанів, незадовільну агентурну розвідку [71, с. 52].

Таким чином, населення знаходилось поміж молотом сталінського примусу та ковадлом фашистських репресій. Саме тому радянська розвідниця З. Сиромятникова, що тричі побувала у ворожому тилу в кінці 1941 - на початку 1942 рр. доповідала "Населення Харкова, Чугуєва і сіл в більшості налаштоване проти партизанів" [70, с. 56]. Отже, коли навесні 1942 р. якась невідома жінка видала об'єднаний загін кегичівських та зачепилівських партизанів, то вона, скоріш за все, мала надію, що німці хоча б залишать бійців у живих. Аби уникнути взяття заложників поміж мирного населення, вона послала на смерть десятки людей з обох загонів.

Підпільний партійний центр Краснокутського району добре знав каральну систему гітлерівців, одначе 15 липня 1943 р. ухвалив рішення будь-що зірвати обмолот хлібів. Для цього планувалося провести ряд операцій підпалення скирд, але населення не повинно було знати про це. Крім того, члени центру мали вести наполегливу агітацію за невихід селян на роботу, особливо до молотарок - "аж до масових відмов, якщо це навіть викликає репресії" [44, с. 168].

До літа 1942 р. реально можна було говорити про діяльність в області шести загонів, що виконували в основному агітаційні диверсійно-розвідувальні дії: Ізюмський, Краснокутський (хоча раніше в районі було створено 8 загонів загальним числом 265 чоловік), Липецький, Балакліївський, Барвінківський, Печенізький.

Той факт, що лінія фронту проходила по території області, зумовив і специфіку партизанської боротьби. Вони діяли разом із частинами Червоної Армії, виконуючи їх завдання з розвідки розташування ворожих військ; добували "язиків", переходили лінію фронту. Головною тактикою партизанської боротьби бойові стали вилазки (під час яких вони знищували окупантів, захоплювали трофеї) і проведення диверсійних акцій.

Ефективно діяли партизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанський район) та багато інших. Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Нацисти зазначали, що молоді люди "глибоко засвоїли основоположення більшовизму… Прорадянськи вихована молодь після вступу німецьких військ являла собою постійну загрозу суспільному спокою, порядку та безпеці." Юні патріоти поруч із дорослими зробили свій внесок у розгром фашизму. У січні 1942 року до штабу Сахновщинського загону звернувся 12-річний Григорій Перець із проханням прийняти його до своїх лав. Гриша став розвідником, ходив по селах, збирав дані про військові частини, їх озброєння, розташування вогневих точок і техніки. У березні 1942 року Гриша потрапив до пазурів німців у с. Тарасівка і після страшних допитів був розстріляний у м. Краснограді. У серпні 1943 року Григорія Перця посмертно було нагороджено орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Віктор Муковоз із Краснокутчини восени 1941 року у тяжкі дні відступу вивів із оточення підрозділ Червоної Армії. Схоплений фашистами, навіть під катуваннями він не сказав, де знаходяться врятовані воїни. Віктор посмертно був нагороджений медаллю "За відвагу". Такий же подвиг здійснив у с. Мартова Печенізького району Павлик Піддубний.

Героїчно загинув Володя Скворцов, розвідник Дворічанського партизанського загону. Опинившись у руках ворога, він не видав, де розташований загін і яка його чисельність. Учень ізюмської школи Володя Кузнєцов разом із товаришами знищив 6 німецьких бензовозів. Його схопили і погнали у концтабір аж до Німеччини. Опинившись там, Володя увійшов до антифашистського загону табору, виконував його численні завдання. Гітлерівці страшенно знущались над схопленим сміливцем, 20 липня 1944 року він був розстріляний.

Перший партизанський загін у Шевченківському районі було створено наприкінці 1941 р. складався він з 32 чол. командиром його призначили голову райвиконкому М.Ф. Гаврюшенка. Проте цей загін не розгорнув активної діяльності, оскільки Червона армія не допустила німецькі війська на територію Шевченківського району.

З кінця 1942 і на початку 1943 р. на території Шевченківського та прилеглих районів діяв партизанський загін під командуванням І.М. Підлипняка, агронома Булацелівської МТС. Ще влітку 1942 р. Підлипняк в складі партизанської групи з 9 чол. на чолі з секретарем Дворічанського райкому партії В.Я. Юрченком був направлений до Москви для спеціальної підготовки. Після закінчення курсів ця група 29 жовтня на парашутах опустилась помилково на території Липецького району біля с. Веселиного.

Дізнавшись від місцевих жителів, що його товаришів по десанту майже всіх захопили гітлерівці і розстріляли, Підлипняк вирішив діяти самостійно. 15 листопада він прибув до Шевченківського району і організував партизанський загін в складі 50 чол.

За час своєї діяльності з 5 січня по 1 лютого 1943 р. партизанський загін Підлипняка знищив чимало фашистів та їх посібників. Особливою хоробрістю в загоні відзначився 17-річний комсомолець Д.І. Козлов, який лише в одному бою знищив 8 гітлерівців. Крім того, одна з груп загону Підлипняка поблизу станції Щеняче підірвала німецький поїзд, під час аварії загинуло близько 200 окупантів.

У жовтні 1941 р. Зміївський райком КП України створив партизанський загін № 65 на чолі з Я.А. Брехунцем. До складу загону ввійшли жителі Таранівки та навколишніх сіл. умови бойових дій партизанів були надзвичайно складні. Адже неподалік від баз загону проходила лінія фронту, район був насичений фашистськими військами. Та незважаючи на це, партизанський загін розгорнув діяльну роботу по організації на залізниці диверсійних актів. Партизани замінували шляхи між Змієвим і Таранівкою і між Таранівкою та Олексіївкою. Вже в листопаді 1941 р. на партизанських мінах підірвалося 12 ворожих автомашин з вантажем. В грудня 1941 р. та січні 1942 р. партизани пошкодили 45 км телефонних ліній (між Таранівкою і Безпалівкою та іншими населеними пунктами). А 29 грудня 1941 р. було зірвано залізничне полотно між станціями Таранівка і Безпалівка, на тривалий час порушено рух по залізниці.

Взимку 1941 - 1942 рр., коли частини Радянської Армії стали визволяти від окупантів ряд сіл Зміївщини, партизани загону № 65 активізували свою діяльність.

У травні 1942 р. беручи разом з регулярними частинами Радянської Армії участь у боротьбі проти фашистів, партизанський загін зазнав великих втрат. Загинув і командир загону Я.А. Брехунець. Після цього загін припинив своє існування, його бійці влилися до лав Радянської Армії.

Ще у вересні 1941 р. Ізюмський райком партії організував партизанський загін № 2, що мав 42 бійці. Командиром було призначено комуніста О.М. Салова, голову колгоспу "Шлях соціалізму", комісаром - комуніста В.А. Рогозу, завідуючого ізюмським райземвідділом. В січні 1942 р. в зв'язку з визволенням більшої частини району загін було розформовано. Відновив свою діяльність він у травні - червня 1942 р., коли фашисти знов окупували більшу частину району. Командиром був О.М. Сало, комісаром - О.Ю. Різник.

Цей загін мав свою базу в лісі, поблизу с. Червоного Шахтаря. Зв'язківцем між загоном і селом був колишній партизанський командир в роки громадянської війни В.І. Гнієвський. Партизанський загін підривав ворожі автомашини, знищував фашистські бліндажі, діставав "язиків", псував телефонний зв'язок тощо.

Ось що записано у щоденнику цього загону в ті дні:

"23 грудня 1941 року. Проведено напад на штаб німецької військової частини. Вбито 7 фашистів… Партизан Шевченко знищив кулеметну точку, продовжуючи вести бій навіть після того, коли був поранений в обидві ноги…

6 червня 1942 р. вночі група партизанів під командуванням О.Ю. Різника зустрілась з великим румунським підрозділом. Сміливий напад паралізував румунських солдатів, які втекли, залишивши 10 вбитих і 10 поранених.

9 червня 1942 р. Вночі група партизанів під командуванням І.М. Попова нападала на гітлерівську автоколону. Знищено 4 автомашини разом з солдатами".

До загону вливалися нові люди, зростала в ньому і партійна організація. Лише у вересні 1942 р. до партії було прийнято 9 чоловік.

Слава про бойові діла загону ширилась за межами району. З червня 1942 по лютий 1943 р. загін знищив 264 німецьких солдатів і офіцерів, 10 автомашин, 11 підвід з військовим майном, два тягачі, підірвав залізничну колію і пустив під укіс ворожий ешелон, знищив багато боєприпасів. Жителі Червоного Шахтаря подавали допомогу партизанам одягом, продуктами, передавали розвідувальні дані.

Наприкінці січня 1943 р. партизанська розвідка дізналася, що в селі Червоний Шахтар зібралось близько 300 поліцаїв та гестапівців, які намагались вчинити масовий розстріл селян. Щоб запобігти цьому, 2 лютого партизани несподівано ввірвалися в село. Багато поліцаїв було тут же знищено. Під час цього бою загинув командир партизанського загону О.М. Сало. Після визволення Ізюма 5 лютого 1943 р. партизани вулицями міста несли на руках труну з тілом командира і на міській площі урочисто поховали його. Згодом партизанський загін влився до лав діючої армії.

Під час фашистської окупації в селі Заводах активно діяла підпільна комсомольська група, тісно зв'язана з партизанами. До неї входили три сестри Сліпцови, Л. Венжега, Т. Ярезіна та А. Бабакова. Комсомольці випускали листівки, писали лозунги, в яких закликали населення до активної боротьби з німецько-фашистськими загарбниками.

Ще в липні 1941 р. Новодолазький райком партії розпочав підготовку до боротьби в тилу ворога. Створювались умови для підпільної роботи. В багатьох селах було утворено підпільні партійні групи, призначено місця для явок, підібрано зв'язківців. Очолили підпільні групи досвідчені комуністи.

У вересні 1941 р. райком партії організував партизанський загін, що складався з 58 чол. Командиром загону було призначено голову колгоспу ім. Фрунзе С.О. Либу, комісаром - секретаря райкому партії Ю.П. Іванова.

Подвиги Нововодолазького партизанського загону складають не одну славну сторінку в літопису Великої Вітчизняної війни. Спочатку він діяв в складі частин радянської армії. За завданням командування партизани переходили лінію фронту, добували "язиків" та відомості про розміщення, озброєння пересування німецьких військ.

Весною 1942 р., коли Радянська Армія готувалась до наступу, загін одержав завдання проникнути в глибокий тил ворога і своїми діями сприяти успіху операцій регулярних частин. 20 травня він перейшов лінію фронту і 23 травня в Зміївських лісах з'єднався з партизанським загоном, яким командував Герой Радянського Союзу І.Й. Копьонкін.

Через декілька днів об'єднаний загін з'явився в Нововодолазьких лісах і розгорнув бойові дії. Серед дня партизани ступили в Нову Водолагу, захопили коменданта з його охороною, що складалася з німецьких солдатів і поліцаїв, знищили протитанкову гармату та засоби зв'язку. Коли партизани вийшли з райцентру, озвірілі фашисти, щоб залякати населення, повісили 13 ні в чому не винних жителів Нової Водолаги. Але своєї мети фашистські карателі не досягла. Після цієї операції партизанський загін поповнився новими бійцями з числа населення міста.

30 травня 1942 р. партизани вчинили напад на табір радянських військовополонених в селі Литвинівці Валківського району, вони знищили фашистську охорону і визволили з полону 200 чол. військовополонених. Загін завдав окупантам великих втрат. Майже щодня партизани вели бої і вступали в сутички з карателями.

В червні загін перебазувався в Краснокутські ліси, залога карателів, що переслідувала партизан, була розгромлена. Та фашисти зібрали великі сили й оточили Краснокутський ліс. бій тривав кілька годин. Вміло маневруючи, партизани прорвали кільце ворога і вийшли з оточення. Карателі зазнали великих втрат. Понесли втрати і партизани: на полі бою загинуло 20 бійців. Чимало було важко поранених, серед них командири - І.Й. Копьонкін і С.О. Либа. В зв'язку з ускладненням умов командування вирішило поділити загін на невеликі групи. Нововодолазькі партизани під командуванням комісара Ю.П. Іванова пробивались до свого району.

Діючи у водолазьких, рокитнянських та люботинських лісах, партизани продовжували боротьбу з загарбниками. Коли карателі виявляли місце постійного перебування загону, партизани міняли дислокацію. Загін перебазувався у вовчанські ліси, де з'єднався з загоном І.А. Шапелєва. В складі цього загону нововодолазькі партизани продовжували боротьбу аж до повного вигнання Радянською Армією фашистських окупантів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6