Русь і Хозарія: проблема взаємовідносин

Першопочатково Хазарія була типовим кочовим ханством. Політичні традиції і тітулатуру вона успадкувала від Тюркського каганату.

На чолі держави стояв каган. Формально він володів всією повнотою військової і адміністративної влади, але не мав апарату для нав'язування своїх рішень. Положення каганів залежало, перш за все, від здатності успішно отримувати військову здобич і розподіляти її серед шляхти. Іншою важливою опорою їх влади була сакралізація. Каган був головою поганського культу і наділявся в очах підданих надприродними здібностями. Його влада вважалася встановленою Небом. Стати каганом міг тільки член одного царственого роду, влада в якому передавалася по прийнятій у тюрків сходовій системі від старшого брата до молодшого. Іноді ретроспективно вважають, що хазарами правив тюркський рід Ашина. До середини Х століття каганський рід опинився на межі виродження, і один з його представників, якщо вірити джерелам, торгував на базарі.

Віра в божественну силу правителя приводила до того, що у разі нещастя, що відбувалося з країною, його могли звинуватити в невдачах і змістити. Його життя підлягало строгій регламентації, фактично могла бути перетворена на суцільні заборони. При зведенні на престол кагана душили шовковим шнуром, і він в напівнепритомному стані винен був сам назвати число років свого правління. По закінченню цього терміну його вбивали. У доїудейський період династія каганів міцно контролювала армію і тому легко уникала сакральних обмежень. Проте після піднесення іншого клану хазар, що сповідав іудаїзм, реальна влада опинилася біля другої особи в державі -- бека. На івриті його називали «мелех» -- цар, араби передавали його посаду як «халіфа» -- буквально «заступник» або «малік» -- правитель. Влада усередині нової династії, очевидно під впливом іудаїзму, стала передаватися вже строго від батька до сина [13, 55].

У новій системі за каганом залишилися сакральні функції (формально більш значущі), а всіма земними справами керував бек. При цьому бек надавав кагану ритуальні почесті, що межували з приниженням. Входивши до нього, він ставав на коліна і тримав в руках гілку, що горіла. Каган ізольовано жив в своєму палаці, виїжджаючи зазвичай лише раз на рік на чолі урочистої процесії або у разі лих, що посягають на країну. Що визнаються сусідніми поганськими народами і що мали непохитний авторитет у рядових хазар кагани служили важливим стабілізуючим чинником до самого кінця Хазарської держави [13, 57].

У IX--X ситуація змінилася. Уряд, відмовившись від крупних завойовних походів, став спиратися на іноетнічні, не зв'язані місцевими родоплеменними інтересами сили. Ядром хазарського війська стала важка кінна гвардія, що складалась з ларисиєв, -- мусульманського племені хорезмійського походження, яке поселилося в Ітилі і несло беку службу на особливих умовах. Гвардія мала власного везіра і мало право не воювати з єдиновірцями (більшість супротивників хазар в цей період були поганцями). Воїни отримували платню. Чисельність гвардії досягала по різним даним від 12 до 7 тис. чоловік. У Саркелі ніс службу щорічно змінюваний гарнізон з 300 воїнів [19, 41-43].

По суті хазарська армія стала професійною, і це дозволило каганату протриматися 150 років в боротьбі з супротивниками, що багато разів перевершували за чисельністю. Гвардія була дуже впливовою, але не єдиною військовою силою в країні. У розпорядженні хазарських царів були наймані контингенти слов'ян і русів (що так само стояли в столиці). Власне сили хазарів складалися з вершників, яких знатні вельможі були зобов'язані поставляти згідно своєму положенню. Залежні народи (буртаси, болгари) продовжували виставляти ополчення.

Хазари не мали флоту, хоча уміли виготовляти невеликі човни, якими користувалися для повідомлення по Волзі.

Військові дії велися особисто каганом і його найближчими родичами, або полководцями з числа хазарської знаті. Після відчуження каганів функція командування військом перейшла до беку [19, 44].

У ранній період економіка базувалася на кочовому скотарстві і військовому грабунку сусідніх країн, пізніше більшою мірою на землеробстві і особливо торгівлі. Стародавнім осілим центром Хазарії був Дагестан, де отримало розвиток виноградництво. У VIII--IX в приморських областях Криму, Тамані, в низов'ях Кубані і Дону важливим наслідком панування хазар став процес переходу кочівників до сільського господарства.

У загальносвітовому масштабі в 2-у половину VIII- початку IX почався підйом міжнародної торгівлі. Через Хазарію проходило декілька міжнародних торгових шляхів. У Східній Європі основною торговою артерією стала Волга, нижня і середня течія якої знаходилася під контролем хазар. Волзький шлях йшов від гирла на Дон (через Переволок), далі в землі слов'ян і країни, що примикали до Балтійского моря. Цей шлях відмічений численними скарбами арабських дирхем. Ключову роль на ньому з певного часу стали грати руси. З гирла Волги, де знаходився Ітіль, купці потрапляли в акваторію Каспійського моря і, висаджуючись на його південних берегах, могли слідувати по суші до Багдаду або до Середньої Азії. Археологічні дослідження виявили існування сухопутних маршрутів: ланцюг караван-сараїв від Хорезму до Нижнього Поволжя. Через портові міста Криму Хазарія брала участь і в причорноморській торгівлі з Візантією [19, 54-55].

Нестор-літописець починає українську історію зі згадування данини, що хазари збирали зі слов'янських племен Середнього Подніпров'я, а варяги -- із племен Новгородської землі в ІХ ст. Нестор розповідає, як степовики-хазари підійшли до землі полян і зажадали від них данини.

І поляни дали їм данину мечами: хазарські старійшини побачили в цій данині недобрий знак -- адже хазари завоювали багато земель шаблями, заточеними з одного боку, а мечі були обоюдогострими. Так і сталося, -- завершує свою розповідь про хазарську данину Нестор, -- руські князі заволоділи хазарами.

Ця звістка “батька руської історії” породило чимало суперечок про роль хазар і “хазарського ярма” у цій історії. У радянські часи прийнято було вважати, що Хазарія -- це “паразитична держава”, що перешкоджала прогресивному розвитку Руської держави. Руський князь Святослав у 965 році знищив цю перешкоду, і до Давньоруської держави відійшли багато земель Хазарії.

Теперішня історія незрівнянно багатша та цікавіша, ніж та стара офіційна доктрина. Хазари аж ніяк не були першими жителями євразійського степу, що прагнули обкласти даниною хліборобів і городян. Наприкінці IV-V ст. Європа пережила гуннську навалу: древні міста Північного Причорномор'я були зруйновані, кочові орди кинулися в Центральну Європу, до Рима і Константинополя - центрів Римської імперії. Але величезна Гуннська держава розпалася до VI ст., і на зміну гуннам з Центральної Азії прийшла нова хвиля завойовників -- тюрки, що створили свої “імперію” -- Тюркський каґанат.

Тюркський каґанат -- неміцне об'єднання різномовних племен і народів, що розкинулося від Туви й Алтаю до Причорномор'я, розпалося, як і всяка “кочова імперія”. У VI ст. в Причорномор'ї панували тюркомовні кочівники болгари, а на території Дагестану, у колишніх “гуннських межах” -- інший тюркомовний народ, хазари.

Хазари кочували на родючих землях передгір'їв Північного Кавказу і, що не менш важливо, знайомі були з побутом древніх міст. Як і всякі кочівники, вони швидко знаходили вигоду в політичній боротьбі, що, як завжди, вели на Кавказі великі держави. В ті часи це була Східна Римська імперія -- Візантія та Іран.

У VII столітті хазари настільки зміцнилися, що стали претендувати на панування не тільки в Причорноморському степу, але й у візантійських містах Тамані і Криму, а також в Закавказзі. Формувалася нова “імперія” -- Хазарський каганат: кагану, правителю хазар, стали підкорятися багато народів і земель. На Північному Кавказу союзниками і васалами хазар стали аланы -- нащадки древніх скіфів і сарматів.

У степах хазарам підкорилися болгари. Не скорилася лише орда болгар на чолі з ханом Аспарухом у 681 р., яка відкочувала за Дунай, на землі Візантії, де і виникла Болгарія, що існує там понині. Інша група болгар відійшла в межиріччя Волги і Ками: там до ІХ ст. вони сформували болгарську державу -- Волзьку Болгарію, що номінально визнавала владу хазарського кагана. У лісостепу ж данину хазарам стали платити слов'яни, що розселилися від Придніпров'я до Оки.

Тим часом у Закавказзі хазари зіштовхнулися з іншими завойовниками, що претендували на світове панування. Це були араби, що почали під зеленим прапором пророка Мохаммеда священну війну за навернення в прадиву віру “невірних”. Війна між арабами і хазарами точилася спочатку зі премінним успіхом, і арабам довелося мобілізувати всі сили, щоб розгромити суперника.

У 730-і роки каган змушений був відступити в степи і, за повідомленням арабських авторів, навіть прийняти іслам. Правитель Хазарії мав залишити свої ставки в Дагестані -- міста Беленджер і Семендер - і заснував нову столицю в малодоступній дельті Волги: вона одержала ту ж тюркську назву, що і ріка Волга -- Ітіль чи Атіль.

Араби, однак, не могли довго втриматися в степах: вони відступили в Закавказзя, їхнім форпостом (і форпостом ісламу) залишився Дербент в Дагестані. Каган відновив свою владу на Північному Кавказі й в інших областях. Цю владу необхідно було зміцнювати, і в каганаті почалося будівництво фортець: системи фортець виникли в Північному Кавказі і на вісьовій річковій магістралі Хазарії -- в басейні Дону. Для будівництва фортець використовували традиції як іранської, так і візантійської фортифікації: у 830-і роки візантійський інженер спорудив на Дону фортецю Саркел, яку досліджували археологи на чолі з визнаним дослідником хазар -- М. І. Артамоновим.

Економіка хазар стала багатоукладною і залежала від традицій народів, що входили в каганат: алани, що розселилися не тільки на Північному Кавказу, але й у басейні Дону, були досвідченими хліборобами і вміли будувати кам'яні фортеці, землеробство практикували й хазари, що навчилися також садівництву і рибальству. Хазари були жителями древніх міст -- Фанагорії і Таматархі на Тамані, Керчі в Криму. Болгари в степу зберігали головним чином кочовий побут.

Однак оборонної системи й економіки, хай дуже розвинутої, було недостатньо для того, щоб завоювати визнання у світі, навіть ранньому середньовічному. А визнання, в першу чергу, великих держав, було необхідно. Під час війни з арабами-мусульманами каган прямо зіштовхнувся з конфесійною проблемою: хазари були язичниками, поклонялися тюркським богам, а нормальні відносини з язичниками були неможливі як з погляду ортодоксального ісламу, так і з позицій християнства -- державної релігії Візантії.

Незрозуміло, як довго і чи всерйоз сповідав каган нав'язаний йому арабами іслам. Історія зберегла дивовижні письмові свідчення про релігію Хазарії, що донесло до нас так зване хазарсько-еврейське листування 60-х рр. Х століття. Ініціатором цього листування став канцлер могутнього халіфа Кордови єврейський вчений Хасдай Ібн Шапрут. Він довідався від купців, що десь на краю світу (а Північний Кавказ вважався в часи Середньовіччя краєм ойкумени) існує царство, правитель якого -- іудей. Він написав йому лист із проханням розповісти про своє царство.

Хасдаю відповів цар Йосип, правитель Хазарії. Він розповів, як його далекий предок, що носив ще тюркське ім'я Булан, побачив у сні Божого ангела, що закликав його прийняти правдиву віру. Ангел дарував йому перемогу над ворогами, і Булан зі своїм народом прийняв іудаїзм. Тоді до царя з'явилися посли від мусульман і з християнської Візантії, щоб вразумити його: адже Булан прийняв віру всюди гнаного народу. Цар же влаштував диспут між мусульманами і християнами: він запитав ісламського кадія, яку віру він вважає більш правдивою -- іудаїзм чи християнство, і кадій, що поважав старозавітних пророків, звичайно вказав на іудаїзм. Те ж питання про іудаїзм і іслам Булан задав священику, і той відповів, що релігія Старого завіту більш правдива. Так Булан переконався сам в правильності зробленого ним вибору.

Ця офіційна легенда про прийняття хазарами іудаїзму багато чого пояснювала історикам. Природно, каган не хотів приймати іслам: адже це робило його васалом ворога -- арабського халіфа. Але і християнство не влаштовувало правителя Хазарії: адже він захопив християнські землі Візантії. Тим часом, у містах Кавказу і Північного Причорномор'я, у тому числі у Фанагорії і Таматархі, здавна жили іудейські громади, досвідчені в спілкуванні з оточуючими їх народами. Ці громади існували й у містах Халіфату і Візантії: християни і мусульмани могли спілкуватися з іудеями -- адже вони не були язичниками.

В сучасній історіографії звичайно підкреслюється згубність цього вибору: іудаїзм прийняли тільки сам каган і хазари, інші народи зберегли свої вірування. Історики вважають, що каган і правляча верхівка каганату виявилися відірваними своєю вірою від інших підданих. Реальність, все-таки, була складнішою: якби каган прийняв іслам чи християнство, він мав би силою насаджувати нову релігію серед підвладних йому племен і народів -- почати проти підданих “священну війну”. Іудаїзм же не вимагав насадження своєї віри серед інших народів. У результаті в Хазарії склалася дивна етноконфесійна ситуація: у хазарських містах, у тому числі в столиці Ітилі, пліч-о-пліч співіснували різні релігійні громади: іудеї -- каган, його полководець бек і хазари, що жили в будівлях з цегли, а також християни, мусульмани (з мусульман-хорезмійців складалася гвардія кагана) і язичники (слов'яни і русь). Кожна громада мала своїх суддів і зберігала автономію. Це мирне співіснування різних релігійних громад було характерним ще для античних міст Північного Причорномор'я і для Константинополя -- столиці Візантії. У Східній Європі становлення такої традиції було важливим кроком на шляху до цивілізації.

Ще один нещодавно відкритий єврейський документ Х ст. -- лист про боржника, якого хоче викупити з боргової кабали громада -- свідчить про те, що хазарські іудеї з'явилися й у слов'янському світі. Цей документ походить з Києва і на сьогоднішній день залишається найдавнішим руським документом. Дивовижні підписи під цим листом: поряд з типовими єврейськими іменами там згадують якогось Гостяту бар Кьябар Коген. Гостята -- слов'янське ім'я, відоме по новгородській берестяній грамоті, Кьябар -- назва одного з хазарських племен, коген -- позначення представників жрецького стану в іудеїв. Ймовірно, що представники цієї громади, які напевно говорили і по-слов`янски, якщо вони носили слов'янські імена, брали участь в диспуті про віру, що відбувся вже при київському князі Володимирі напередодні хрещення Русі.

Цар Йосип у своєму листі описував Хазарію як могутню державу, якій підкорялися чи не всі народи Східної Європи -- не тільки Північного Кавказу і Криму, степу і слов'янського лісостепу, але і всього Поволжя -- аж до фінської весі в Білозер`ї. До 60-х років Х ст. реальність була вже далека від цієї картини могутності. Вже до початку Х ст. у Волзькій Болгарії поширився іслам, а в Аланії -- християнство: правителі цих колись васальних земель Хазарії обрали власну релігію і шлях до незалежності. Самій Хазарії загрожували нові орди кочівників зі сходу: союзних хазарам угорців в Причорномор'ї тіснили печеніги (так наприкінці ІХ ст. угорці опинилися в Центральній Європі -- нинішній Угорщині), із Заволзьких степів насувалися огузи.

Порядок і відносна безпека, які Хазарський каганат приніс жителям Великого степу й областей, що прилягають до неї з півночі, зіграли зрадницьку роль. Саме під захистом каганату слов'яни почали переселятися з місць їхнього споконвічного проживання у верхів'ях Дніпра, Волині й Подолії на схід, на території нинішньої південно-західної Росії й східної України. І, хоча спочатку слов'янські області були не більш ніж далекими провінціями каганату, поступово вони стали здобувати все більшу й більшу незалежність.

Страницы: 1, 2, 3, 4