Русь і Хозарія: проблема взаємовідносин

Традиція приписує Хосрою будівництво майбутніх міст хазарів в Дагестані -- Беленджеру і Семендеру.

У 562 році савіри були розгромлені і разом з частиною хазар переселені в Закавказзя. Уламок савірського союзу продовжував існувати в Дагестані, де пізніше був відомий під ім'ям «гуннів».

Головним заняттям хозар було кочове скотарство, згодом, коли частина населення осіла, -- хліборобство і торгівля. Вони часто воювали, але й торгували з Іраном, Арабським халіфатом, Візантією, пізніше Руссю [1, 17].

Хазарський каганат (650--969) -- середньовічна держава, створена кочовим народом хазар. Виділилася з Західно-Тюркського каганату. Контролювала територію Північного Кавказу, Нижнього і Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов'я, північну частину Криму, а також степи і лісостепи Східної Європи до Дніпра.

Піднесення хазар пов'язано з історією Тюркського каганату, з владиками якого правителі хазарів, ймовірно, мали споріднені відносини. Алтайські тюрки, очолювані каганами з роду Ашина, утворили в 552 році величезну імперію, яка незабаром розділилася на дві частини. В другій половині VI сторіччя сфера впливу Західно-Тюркського каганату досягла каспійсько-причорноморських степів.

Хазари як значна військова сила вперше згадуються у зв'язку з Ірано-Візантійською війною 602--628 рр., в якій правитель хазарів Джебукаган став головним провідником тюрксько-візантійського союзу, направленого проти Ірану. У 626 році військо хазар розграбувало Кавказьку Албанію і, з'єднавшись з візантійцями, узяло штурмом Тбілісі.

Починаючи з 630, численні міжусобні зіткнення привели до розвалу Західно-Тюркського каганату. Результатом цього стала поява на його периферії в степах Східної Європи двох нових політичних утворень. У Причорномор'ї виникла Велика Булгарія, заснована ханом Кубратом в 632, а в Прикаспійському регіоні -- Хазарія [1, 37].

Хазари спочатку себе ніяк не проявляли, тоді як Болгарське об'єднання стало могутньою політичною силою, але цей розквіт виявився короткочасним. Після смерті Кубрата, болгарська орда була розділена між його синами. Хазари скористалися цим і в результаті зіткнення в 660-их роках, частина болгар відкочовувала за Дунай, поклавши початок сучасної Болгарії, а частина, що залишилася, визнала владу хазар. Мабуть, після цієї події правитель Хазарії прийняв вищий в кочовій ієрархії титул кагана. До кінця VII століття хазари міцно контролювали велику частину Криму, Приазов'я і Північного Кавказу. Незрозуміло, як далеко тягнувся їх контроль над степами на схід від Волги (історія цього регіону найменше висвітлена в письмових джерелах). Проте безперечно, що історичним наслідком гегемонії хазар стала зупинка безперервного потоку кочовиків, що виходили з Азії до Європи, що мало позитивні наслідки для східнослов'янських племен і країн Центральної Європи.

У цей період увага Хазарії була обернена на Східне Закавказзя, чиї землеробські держави обіцяли кочівникам багаті джерела здобичі. Вторгнення туди здійснювалися двома шляхами: через Дербент -- до Албанії, Вірменії і далі Північного Ірану або рідше через Дар'яльську ущелину, розташовану на території аланів і веде в Грузію. Вплив хазар в регіоні був таким значним, що у ряді східних мов Каспійське море отримало назву Хазарське море.

Проте експансія хазар натрапила тут на стрічний натиск, коли на місці Сасанідського Ірану виник Арабський халіфат. Підкоривши Сирію і Месопотамію, араби рушили на Закавказзя. У 653 році війська Халіфату окуповували Вірменію, Грузію і Албанію, після чого вийшли за Дербент і атакували володіння хазар Беленджер. Зіткнення закінчилося розгромом арабського війська і загибеллю його голови Салмана ібн Рабі.

У подальші десятиліття Халіфат тимчасово втратив контроль над регіоном із-за внутрішніх неладів. Хазари в цей час брали дань з Албанії і зробили ряд набігів, з яких найбільший відбувся в 685 році [1, 42].

Зі встановленням династії Омейядів арабські завоювання поновилися одночасно в декількох напрямах: проти вестготів на заході, тюрок на сході і візантійців і хазар на півночі. Цього разу араби закріпилися в Закавказзі серйозно, і на початку VIII сторіччя починається безперервна низка арабо-хазарських війн, успіх в яких супроводив поперемінно як тій, так і іншій стороні. Часом супротивники здійснювали глибокі рейди на ворожу територію. Хазарія діяла в союзі з Візантією, яка оборонялася від Халіфату в Малой Азії. Коли в 716--718 рр. араби обложили Константинополь, хазари вторглися до Азербайджану, відтягнувши на себе частину сил. У 730/731 році відбувся наймасштабніший набіг хазар. Нападу піддалося іранське місто Ардебіль. 25-тисячне арабське військо було розбите, загинув один з високопоставлених полководців Халіфату -- Джеррах. Окремі загони хазарів дійшли до околиць Мосулу.

Проте ресурси протиборчих сторін були незрівнянні. У 737 році арабський полководець Мерван ібн Мухаммед (майбутній халіф) на чолі 120-тисячної армії раптово вторгся в Хазарію одночасно через Дербент і Дар'ял. Війська узяли штурмом столицю хазарів Семендер, після чого стали переслідувати кагана, який відступав углиб своїх володінь. У гонитві за ним араби зайшли на північ далі, ніж коли-небудь, аж до «Слов'янської річки» - очевидно, Дону або Волги. У результаті армія хазар була розбита, і каган був вимушений запросити миру. В обмін на збереження трону він пообіцяв прийняти іслам, але ця процедура, мабуть, була номінальною.

Араби не стали закріплюватися на Північному Кавказі, і після їх відходу Хазарія залишилася незалежною державою. Незабаром в Халіфаті знов виникла смута, в результаті якої до влади прийшла династія Аббасидів, що відмовилася від подальшої експансії на північ. Таким чином, Хазарський каганат зіграв роль бар'єру, який, по-перше, фізично зупинив арабське просування до Східної Європи, а по-друге, допоміг вистояти Візантії [13, 7-10].

В другій половині VIII сторіччя після двадцатип'ятирічної перерви хазари зробили ще два набіги на Закавказзя, в 762--764 і 799 роках, після чого їх втручання в справи регіону припинилося.

Геополітичним наслідком арабського натиску стало переміщення населення Хазарії від небезпечного кавказького прикордоння у внутрішні райони -- на Дон, де розселилися аланські племена, і Поволжжя. У низов'ях Волги виникла нова столиця хазара -- Ітиль, що незабаром перетворилася на крупний торговий центр. Дагестан із старою столицею Семендером з центральної області перетворився на південну околицю Хазарії. Ймовірно, в руслі цих же процесів відбулася поява болгар і савір в середньому Поволжжі і Прикам'ї, де в середині VIII сторіччя виникла Волзька Булгарія. З переорієнтацією уваги на північ нерідко зв'язують встановлення влади хазар над слов'янами, хоча про точну дату цієї події вістей немає.

Сусідство з візантійськими володіннями на Кримському півострові приводило до участі хазар в політиці Імперії. Біля 698 до кагана Ібузиру Глявану звернувся за допомогою повалений імператор Юстініан II, що знаходився в засланні в Херсонесі. Каган дав йому в дружини свою дочку і пообіцяв допомогу. Проте потім під впливом діючого імператора, змінив своє рішення і наказав убити Юстініана. Той, дізнавшись про змову, втік і повернувся до влади за допомогою дунайських болгар. Побоюючись його гніву, жителі Херсонеса добровільно перейшли під заступництво хазар, і в місті при збереженні самоврядування з'явився намісник хазар. Юстініан спробував зруйнувати місто, але був зупинений хазарами. У результаті він був знов повалений (711), а імператором за підтримки хазар став херсонський засланий Вардан Філліпік [13, 16].

Союзні відносини між двома державами скріпили в 732 шлюбом між спадкоємцем візантійського престолу (майбутнім Костянтином V) і дочкою кагана Вірхора принцесою Чичак, названою при хрещенні Іриною. У 787 хазари придушили повстання в Готії (область Гірського Криму), посадивши його голову -- місцевого єпископа Іоанна у в'язницю. Контроль хазар над Східним Кримом зберігався приблизно до середини XI ст., а над Таманью - аж до падіння каганату.

Виключно важливим чинником для історії Хазарського каганату виявилося те, що на контрольованій ним території, зокрема на батьківщині хазар - в Дагестані - проживала велика кількість єврейських громад. Приблизно у 740 один з князів хазарів -- Булан перейшов в іудаїзм. Мабуть, це укріпило позиції його клану, тоді як положення правлячої поганської династії стало погіршуватися із-за скорочення військової здобичі і неможливості продовжувати традиційну завойовну політику. на початку IX століття. Нащадок Булана -- Обадія зайняв другий після кагану пост в державі і зосередив в своїх руках реальну владу. З цієї миті в Хазарії встановилася система подвійного правління, при якій номінально країну продовжували очолювати кагани із старого царственого роду, але реальне управління здійснювалося від їх імені бекамі з роду Буланідів. Можливо, що встановлення нового порядку супроводжувалося міжусобними зіткненнями. Частина хазар, відомих під ім'ям каварів, повстала проти правлячої династії і після придушення заколоту перейшла до угрців. Син Обадії -- Єзекія і онук -- Манассія правили достатньо мало, щоб встигнути передати трон братові Обадії -- Хануці, за лінією якого він зберігся до падіння каганату [18, 46].

З цієї миті політика Хазарії переорієнтувалася із завойовних походів на розвиток міжнародної транзитної торгівлі. Проте зовнішньополітична ситуація для каганату складалася несприятливо. У IX столітті почалася нова хвиля Великого переселення народів, і нові азійські кочівники стали переходити Волгу. Першими виштовхнули угорці. У 830-і рр. вони зайняли Причорномор'я. Невідомо якою мірою добровільною або вимушеною була в цьому процесі позиція хазар, проте угорці визнавали їх сюзеренітет. Угорський вождь Леведія був затверджений хазарським каганом і одружився на шляхетній хазарці. Після цього угорці брали участь у війнах хазар. У 889 угорці вимушені були піти в Паннонію під ударами печенігів, яких у свою чергу тіснили огузи, а тих -- половці. В результаті хазари вперше втратили контроль над причорноморськими степами, опинився в скруті зв'язок з кримськими володіннями. Відомо , що хазари робили походи на печенегів.

Новий супротивник з'явився у хазар з формуванням Київської Русі. Недостатньо зрозумілим є питання про так званий Руський каганат, який вперше згаданий в джерелах під 839. Титул кагана пізніше носили київські князі, а його існування в IX столітті зазвичай розцінюється як претензія на рівність з хазарами. Як би там не було, варязькі дружини, що проникли до Східної Європи, почали успішно оспорювати гегемонію хазар над слов'янськими племенами. Від хазар звільнилися поляни (864), сіверяни (884) і радимичі (885).

Відповідаючи на виниклі виклики, хазари за допомогою Візантії спорудили серію фортець на північно-східних кордонах. У 834 каган і бек звернулися до імператора Феофілу з проханням допомогти в будівництві фортеці Саркел. Фортеця розташувалася на лівому березі Дону і стала головним оплотом хазар в регіоні. Окрім Саркелу, як свідчать археологічні дані, була створена мережа аналогічних зміцнень по притокам Дону.

У кінці IX-1-й половині X ст. Хазарський каганат ослабнув, але ще продовжував залишатися впливовою державою, завдяки навченій армії і майстерній дипломатії. Правителі проводили політику лавірування між трьома великими силами: Візантією (що втратила інтерес в союзних відносинах), кочівниками і Руссю. У кінці IX ст. у правління царя Веніаміну проти Хазарії виступила організована Візантією коаліція, що складалась з печенігів, чорних булгар, і декілька інших кочових племен. Хазари розбили її за підтримці алан. При наступному царі -- Аароні Візантія зуміла зруйнувати хазаро-аланський союз, і тепер хазари здолали алан за допомогою одного з кочових вождів. Аланського царя полонили, але прийняли з шаною. Він віддав свою дочку за сина Аарона -- Йосифа.

Агресія руських дружин до певного часу успішно перенаправлялася хазарами в Закавказзя. У 912/913 за частку здобичі хазари пропустили флот русів в Каспійське море, а коли поріділе військо повернулося, напали на нього і перебили. У 30-і рр. один з руських вождів Хельгу (можливо князь Олег або Ігор) по підбурюванню Візантії напав на хазарську заставу Самкерць на Таманському півострові. Хазарське військо під командуванням іудея Песаха розбило русів і розграбувало Візантійські володіння в Криму. Після цієї поразки руси повернули зброю на Візантію (941). А потім знову зробили рейд в Закавказзя (944). На відміну від минулого набігу, що супроводжувався простим грабунком, цього разу руси перешли до планомірного завоювання території, але закріпитися надовго не змогли [18, 52].

Несприятлива ситуація складалася для Хазарії і на південній межі, де на місці Халіфату виникли незалежні ісламські емірати. До початку X ст. весь Південний Прикаспій опинився об'єднаний в складі держави Саманідів. Нова держава стала активним провідником ісламу. Під її впливом релігія Мухаммеда початки розповсюдяться серед гузів і карлуків в Середній Азії, а потім і у Волзький Булгарії. Хазарія опинилася в ісламському оточенні, що було удвічі небезпечним у зв'язку з наявністю сильної ісламської партії при дворі беков. У 900--901, 909, 916 роках хазари в союзі з місцевими дагестанськими з'єднаннями зробили декілька походів на Дербент. Відносини з мусульманським світом формально залишалися мирними до падіння каганату, а потім васал Саманідів Хорезм на деякий час підпорядкував собі Хазарію. Звільнитися від панування хазар прагнула і динамічно ростуча Волзька Булгарія. Її правителі перейшли в іслам, розраховуючи на допомогу єдиновірців. У 922 році цю країну відвідав посол багдадського халіфа Ібн Фадлан.

Напередодні своєї загибелі Хазарському каганату вдалося зав'язати відносини з Кордовським Халіфатом. Міністр останнього Хасдай ібн Шапрут і хазарський цар Йосип обмінялися листами. З листа, що зберігся, Йосип (біля 961р.) видно, що він не вважав положення своєї країни катастрофічним і як і раніше розглядав себе як правителя великої території від Хорезму до Дону [18, 53-54].

Вирішальну роль в загибелі Хазарії зіграло Київське князівство. У 964 році князь Святослав звільнив останнє залежне слов'янське плем'я в'ятичів і в наступному 965 розбив військо хазар з каганом на чолі і захопив Саркел. Потім, в 965 або, за іншими даними, в 968--969 року руси, діючи в союзі з огузами, розгромили Ітіль і Семендер. Цей момент вважається кінцем незалежної Хазарської держави.

Якийсь час руси, мабуть, панували в пониззі Волги. Царський двір в цей час ховався десь на островах Каспійського моря. Після відходу русов, в 970-і рр. хазарський правитель отримав допомогу з Хорезму (по ін. даним Ширвану) і повернувся в Ітіль. У обмін за підтримку велика частина хазар перейшла в іслам, пізніше (після чергової допомоги) це зробив і сам цар. У 985 князь Володимир зробив новий похід на Хазарію і наклав на неї дань.

Подальша історія Хазарії простежується невиразно і розвивається ізольовано в центрі і колишніх провінціях. Хазари Поволжжя були остаточно зметені, мабуть, в середині XI в ході нашестя нової кочової хвилі -- торків і половців. На місці Ітіля в пониззі Волги в XI--XII ст. існувало місто Саксин, населений огузами. У Дагестані про скільки-небудь значущу роль хазар джерела не згадують. У 1064 році декілька сотень сімей хазарів були за ініціативою місцевих правителів переселені за Дербент. Хазари Дону (Саркелу) і Причорномор'я потрапили під владу руського Тмутараканського князівства.Загони хазар входили у військо Мстислава Володимировича, під час його битви з братом Ярославом в 1024 році. Останній раз в руському літописі хазари згадані під 1079 роком у зв'язку з діями князя Олега Святославича, якого вони полонили і видали Візантії. Частина хазар асимілювана тюркськими племенами, що входили в склад Волзької Булгарії. Відомі окремі свідоцтва про міграцію хазар-іудеїв в країни Центральної Європи, де вони влилися до складу євреїв ашкеназі [12, 69].

Після падіння каганату південно-руські степи потрапили в неподільне панування кочівників. У Поволжжі домінуюча роль перейшла до Волзької Булгарії, а на Північному Кавказі -- до Аланії. Знов під однією владою ці території опинилася об'єднані в складі Золотої Орди [12, 72].

Страницы: 1, 2, 3, 4