Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства

Знаходимо в білогрудівців і спіральні підвіски, пронизки, шпильки, накладки тощо. Виявлено глиняну пластику -- фігурки тварин. З глини ліпили також прясла, модельки “хлібці” і “коржі” були прототипами, обрядового хліба, без якого неможливо уявити стародавню українську культуру. Зв'язок і спадкоємність видаються цілком логічними.

Скарби культури Ноа виявлено поблизу Заліщиків на Тернопільщині і Держева на Львівщині. Складалися вони в основному з бронзових серпів та прикрас. Скарб із Держева містив, зокрема, хрестоподібну підвіску, що і нагадує стилізоване антропоморфне зображення. Цікаво, що єгипетський ієрогліф такої форми є символом і життя. Хрестоподібні підвіски поряд з естетичним мали певне магічно-ритуальне призначення. Різновиди зображення хреста в різних світових і культурах подає О. Братко-Кутинський.

Він, зокрема, і пов'язує цей знак з абстрактними символами світобудови. Вертикальна лінія -- знак астрального вогню, а також фалічний знак, що символізує чоловічий (позитивний) чинник світобудови -- Бога Батька, а також Світло, Силу, Мудрість, Північний полюс. Горизонтальна лінія -- знак астральної води -- символізує жіночий (негативний) чинник світобудови -- Богиню Матір, а також Слово, Знання, Південний полюс. Відповідно поєднання цих двох ліній утворює знак хреста, який означає поєднання чоловічого й жіночого початків у спільному нащадку, символізує Бога Дитя, Святу Трійцю, а також єднання, Любов, Життя, Творення.

На території Північного Причорномор'я, Приазов'я та Лівобережжя України у бронзовому віці поширилася катакомбна культура (друге тисячоліття до н. е.). У поховальному обряді катакомбних племен певну роль відігравав вогонь. Камери, очевидно, очищували обкурюванням, про що свідчить наявність у багатьох могилах глиняних курильниць у вигляді невеликих плоских мисочок. Курильниці, як і горщики, старанно орнаментовані. Інколи курильниці замінювали простим уламком горщика, в який клали жарини і, очевидно, пахощі. В цьому дослідники вбачають подібність зі стародавнім Єгиптом.

Для племен катакомбної культури характерний обряд моделювання черепа. Здійснювалось воно спеціально приготовленою глиняною масою, яку накладали на череп, попередньо очищений від м'яких тканин. Вперше череп, оброблений таким чином, зафіксований в похованні на стоянці Ігрень під Дніпропетровськом. У похованні Кургана в групі Аккермень Мелітопольського району Запорізької області орбіти очниць жіночого черепа були заліплені червоною фарбою. Подібні черепи із замазаними червоною глиною очима знайшов А. Щепинський в Степовому Криму. Модельовані черепи знайдено також в Присивашші, на півдні Донеччини, у Херсонській, Миколаївській областях, у Степовому Криму тощо. Крім кістяків, тут виявлено побутові речі, зброю, прикраси, одяг, інші вироби з бронзи, дерева, каменю. Характерна риса катакомбних поховань -- наявність червоної вохри. Варіативність у моделюванні черепів вказує на соціальну неоднорідність похованих в межах однієї вікової трупи. Взагалі, надання черепам померлих живої портретної подібності -- досить розповсюджений звичай у багатьох народів світу, які перебувають на етапі передкласового і ранньокласового суспільства. На думку О. Авдєєва, необхідність відтворення образу родича пов'язана з посиленням інтересу до особистості конкретної людини.

Звичай моделювати черепи та вшановувати їх тісно пов'язаний з культом предків, розповсюдженим у народів, які перебувають на рівні розкладу первіснообіцинних відносин і формування ранньокласових. Зміцнення цього культу пов'язують з виникненням союзів племен і ранньодержавних утворень. Населення України катакомбної культури належало до таких ранньокласових утворень. Власники модельованих черепів найшвидше належали до особливого стану катакомбного суспільства --- вождів, жерців, а також членів їх сімей чи родів.

На думку М. Чмихова, в духовній культурі населення України епохи бронзи стало зміцнюватися уявлення про незалежну від тіла душу. На цьому і ґрунтувався поховальний обряд. З кінця мідного -- початку бронзового віку за межами поселень почали масово з'являтися спеціальні, нерідко складні за своєю конструкцією поховальні споруди. Це -- багаті гробниці Месопотамії та Малої Азії, кургани Малої Азії, Північного Причорномор'я та Центральної Європи, піраміди Єгипту. Масштаби, піраміди та кургани мають багато спільного. Найдавніші масштаби й кургани з'явилися одночасно -- в мідному віці (в Єгипті це був час Раннього царства). Піраміда вважалася, окрім усього іншого, символом мулистого родючого первісного пагорба, який відроджувався з богом-творцем. Ієрогліф, котрий водночас означав первісний “пагорб творення” та “з'являтися в славі”, зображували дугою пагорба, оточеною двома спрямованими вгору променями. Це відповідало й зовнішньому виглядові дуги кургану. З часу появи пірамід (з епохи бронзи) поховання фараона, народженого, за тогочасними уявленнями, з тіла бога Сонця, передбачало його злиття із Сонцем, інакше кажучи -- перетворення в бога. Деякі дослідники тлумачать піраміду як символ Сонця, що сходить. Відродитися напівбогами для служби царю-Сонцю повинні були й вельможі (їх ховали в масштабах, тож останні також є символами Сонця).

М. Чмихов робить висновок, що таким же первісним пагорбом (спорудженим, як правило, з родючого чорнозему) і водночас символом частини диску Сонця під час його сходу є й курган, форма котрого при спорудженні, за допомогою досилання часто ставала східчастою (подібно до ранньої єгипетської піраміди) й мала іноді у плані вигляд складного символу Сонця. На верхівці кургану нерідко встановлювали статую бога-творця. Все це відповідало утвердженню в багатьох народів -- саме при переході до рівня мислення епохи бронзи -- уявлень щодо призначення поховального обряду як умови перенесення душ померлих на небо. В Давньому царстві (Єгипет) вважали, що після смерті фараон і вельможі завдяки своїм священним знанням назавжди ставали безсмертними небожителями, а народ, очевидно, перевтілювався для нового життя; У цей час, який відповідає епосі ранньої бронзи України, фараонів ховали в пірамідах, вельмож -- у масштабах, простолюдинів -- у скромних гробницях на кладовищах. У Середньому царстві (епоха середньої бронзи України), як і раніше, фараонів ховали в пірамідах, вельмож -- у масштабах, решту -- на кладовищах, але тепер проста людина могла за рішенням посмертного суду богів досягти вічного блаженства, якщо в земному житті вона дотримувалася законів, творила добро, а на час смерті мала царські пірамідальні заклинання. У Новому царстві (епоха пізньої бронзи та початок раннього залізного віку України) всіх вільних, у тому числі й фараонів, ховали в гробницях, причому деякі гробниці навіть простого люду імітували піраміди, всі померлі повинні були виправдовуватися за свої гріхи перед посмертним судом богів і мати з собою священні заклинання поховального культу простих смертних, а не фараонів.

Індоєвропейці належали до народів, котрі зводили найдавніші кургани. Отже, їхнім уявленням притаманна еволюція смислу поховального обряду, подібна до єгипетської (ці уявлення найкраще зафіксовані в давніх індійців і греків). Беззастережним правом на вічне блаженство, зумовлене соціальним походженням і володінням особливим знанням, спочатку користувалася індоєвропейська знать, інші ж члени суспільства поверталися після смерті до нових земних перевтілень. Надалі право на безсмертя можна було заслужити й відповідною поведінкою, а ще пізніше -- приносячи божествам спеціальні, часто багаті жертви. Отже, М. Чмихов вважає, що у трансформації ідеї поховального обряду в індоєвропейців, так само, як і в єгиптян, можна виділити три стадії. На першій маємо нечисленні кургани епохи ранньої бронзи, споруджувані, очевидно, лише для знаті; на другій -- кургани епохи середньої бронзи, поховання знаті в яких супроводжувалося особливими космічними символами (возами, зброєю, амулетами, посудом, стелами, різними ритуальними предметами), що допомагали перенесенню душ до вічного блаженства на відміну від простих смертних, душі яких, піднявшись на небо, знову мали повертатися на землю; на третій -- уніфікацію поховального обряду та появу в умовах нового витка соціального розшарування бідних безкурганних та пишних поховань кінця бронзового -- початку ранньозалізного віків.

У бронзовому віці потойбічна частина життя, очевидно, вважалася для людей основною. У той час і на Близькому Сході, й на території нинішньої України поховальні споруди вочевидь домінували над спорудами, призначеними для життя на землі. Поховальний обряд зберіг складну систему уявлень про універсальну істоту патріархального суспільства, найкраще відому за джерелами індійців, в яких ця істота мала назву “пуруша” (“чоловік”, “людина”). Пуруша, що стосувався людини, існував у трьох видах: зовнішній Атман (ототожнений з тілом, яке народжувалося та вмирало), внутрішній Атман (що виявлявся в діяльності органів чуття) та вищий Атман (вища загальна сутність). Саме внутрішній пуруша вельможної людини йшов у вищі світи до безсмертя, перетворюючись там на вищого пурушу. За іншим варіантом, представник знаті міг знайти шлях до безсмертя лише в супроводі спеціального пуруші “нелюдської природи”. Всі ці та інші риси пуруші, багато в чому тотожні з рисами єгипетського “ка” (а частково -- й “ба”), дають підстави припустити, що основними образами пуруші в обрядності стародавнього населення України були кам'яні скульптури, найчастіше антропоморфні, їх знаходять покладеними в поховальних камерах, ямах або серед каменів перекриття могил, укопаними в кромлехи чи насипи курганів. Імовірно, ці скульптури виконували функції двійників померлих. М. Чмихов наводить основні риси пуруші, описані в давньоіндійських священних книгах. Універсальною формою існування пуруші названо тіло. Пуруша був персонажем переважно чоловічим, хоч іноді й “безстатевим”, Причому, якщо зовнішній пуруша людини міг бути чоловічим або жіночим, то внутрішні пуруші людей, предметів та явищ і сам вищий пуруша -- неодмінно чоловічими. У тілі пуруші виділено кілька основних частин. В одному варіанті воно налічувало дві частини “того, що вище пупа”, дві частини того, що “нижче пупа”, один і другий “боки” й “опору” (очевидно, ноги). В іншому варіанті за вертикальним поділом названо чотири частини: нижня (одна чверть) і верхні (три чверті) тіла. Нижня асоціювалася з ногами, верхня -- зі стегнами, руками, вустами (іноді -- грудьми, шиєю, головою). Кожен із способів поділу тіла пуруші пов'язувався з різними актами його творення й перетворення, де окремі його частини мали особливе призначення.

Пуруша вважався представником вищих верств суспільства. Він або його аналог був брахманом як серед людей, так і серед богів, що цілком відповідало уявленням про перетворення на пурушу в першу чергу наймудріших жерців -- риши. Пурушу характеризують і як загального володаря. Отже, в його образі можна бачити представника не лише духовної, а й світської влади, тобто особи, яка поєднує в собі риси брахмана та кшатрія. Пурушу ототожнювали з найважливішими божествами: Варуною, Індрою, Агні, Праджапаті, Шивою, Вишну, Сурр'єю, Пушаном, Брахмою, Ямою, іноді -- з богинями Адіті та Вирадж.

Названі риси пуруші реалізовані в головних особливостях зовнішнього вигляду скульптур бронзового та ранньозалізного віків. Ці скульптури (стели) уособлюють тіло людини, насамперед чоловіка (деякі з них, подібно до “безстатевого” пуруші, не мають ознак статі, а можливо, зображають жінок). Тіло стели, як і пуруші, розчленоване на одні й ті самі частини, має виразну горизонтальну чотиристоронність, котра відповідає чотирьом сторонам світу. Антропоморфні стели належать похованим, яких за особливостями обряду можна віднести до представників знаті.

Одним із найдосконаліших образів пуруші вважався вогонь. Тож образ пуруші або його аналогів, пов'язаних з культом земного та небесного вогню, розкривається, зокрема, у звичаї фарбувати вохрою чи обпалювати стели. Символіка всеосяжних пуруші - Брахмана. Варуни, “золоторукого”, “простягаючого всім руки”, “обіймаючого все” Савітара вбачається в зображеннях на стелах рук, котрі ніби охоплюють все перед собою. Символіці пуруші - Брахмана, одним з образів якого був “великий палець”, близька символіка стел із зімкнутими спереду руками й повернутими вгору великими пальцями. Атрибути Варуни та Митри як “пастухів Всесвіту” втілені в зображеннях ґирлиг. Будь-яку поховальну скульптуру можна розглядати і як символ бога смерті Ями. Образи Рудри та Індри, напевне, відтворюють стели з вирізьбленими на них стрілами, луками, намистами, бойовими палицями, поясами.

Богів, з якими ототожнювали пурушу, часто уявляли в подобі бика та корови, тому з пурушами слід пов'язувати скульптури бика й інші символи цієї тварини (починаючи від бичачих кісток і закінчуючи бикоподібними посудом чи прикрасами), знайдені в кромлехах і похованнях.

Пуруша увійшов у всі тіла у вигляді птаха, й місцем його перебування в тілі нерідко було серце. Це відповідає, з одного боку, пташиним рисам ряду скульптур, що їх створювало прадавнє населення території України, а з іншого -- їхній підтрикутній “серцеподібній” формі. Місцем перебування пуруші вважали й Сонце, з огляду на що викликає інтерес не лише поширення символіки цього світила чи вогню на предмети з поховань, а й оформлення курганних насипів у вигляді символів Сонця.

Пуруша уособлював матеріальну й духовну першооснову Всесвіту, а також сам Всесвіт, структура якого виникла з пуруші. Пуруша створив також різні ґрунти, землі, каміння, метали. Він був першопращуром людей усіх вари, з нього виникли тварини й птахи. Пуруша увійшов у всі тіла й істоти, але заразом заповнив собою увесь світ, став над ним, обійняв усю землю, простягся над нею. Він створив найважливіші божества. Наявність його символів, зокрема статуй, на таких космічних символах, як кургани (що часто використовувалися й як святилища) відповідає і загальнокосмічній функції пуруші. Різні його прояви збереглися навіть у скульптурах раннього залізного віку (в тому числі у скіфських) та середньовіччя. Значну частину рис пуруші містить і культ слов'ян-язичників.

Яскравою сторінкою духовної культури кінця бронзового -- початку залізного віків є зольники -- своєрідні жертовники, на яких виконувалися основні, очевидно, новорічні обряди, пов'язані з найважливішими богами. їхні аналогії добре відомі в античній культурі. Поширення зольників пояснюється зростанням значення культу вогню, зокрема небесного, та землеробства. Отже, подібні моменти в найдавнішій культурі Індії, Єгипту і України прослідковуються досить чітко.

П.Третьяков вважав, що трипільські племена Придністров'я і Середнього Придніпров'я у своєму розвитку набагато випереджали інші народи. Він робить висновок: “у третьому тисячолітті до н.е. в області нижньодунайських і трипільських племен лежали головні центри стародавньої землеробсько-скотарської культури Східної і Середньої Європи, які мали значний вплив на життя і культуру інших племен”.

Аналізуючи розвиток південно-степових регіонів України, вчений відзначає, що на початку другого тисячоліття до н. е. тут широко розповсюдилось скотарське господарство. Відносно мало заселені досі степові простори були зайняті племенами з пастушим способом життя. З цього часу скотарські племена надовго стали господарями степової зони. В їх культурі відобразились тісні зв'язки з населенням степів Сибіру і Кавказу із центрами стародавнього скотарства Середньої і Передньої Азії.

М.Біляшевський вбачав в духовному житті енеолітичного населення України риси культури, яка проникла через Егейське і Мармурове моря з Фінікії або Єгипту.

На думку О.Знойка, значний вплив на етногенез і культурний розвиток слов'ян мали народи, споріднені з племенами, що походили з долини Дворіччя (району міста Ура), і з племенами шумерів. Серед них переважали поклонники Місяця, яких витісняли сонцепоклонники барбарtй (Бар-Бар -- бог Сонця). Рятуючись від знищення, племена пастухів відкочувалися (у третьому тисячолітті до н. е.) з району міста Ура на північ до гір Харрен, а потім у Малу Азію і в долину Дніпра-Дністра-Дунаю і Північне Причорномор'я. Головним ідолом астрального культу в Малій Азії і на території України з другого тисячоліття до н. е. був Місяць. Звичайно, вплив цього культу на вірування населення України був. Досить згадати розповсюдження семантики місяця ще в знакових системах Трипілля, а потім поширення зображення Місяця в археологічних знахідках епохи бронзи, в побутових речах і прикрасах скіфів тощо. Пізніше сонце, місяць і зорі етили головними персонажами української міфології і обрядової пісні. Висновки про зв'язок з культурним світом Стародавнього Сходу підтверджуються сучасними археологічними дослідженнями.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12