Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства

Перуна шанували усі індоєвропейці. У сербському, болгарському, чеському фольклорі цей бог мав таке ж ім'я, як і у фольклорі східних слов'ян. Литовці називали його Перкунасом. Скандинави називають його Тором, який їздить небом на колісниці, вивергаючи з хмар іскри і грім. Так само мчать небом, гуркотять і зрошують землю благодатним дощем Парджанья в індійських міфах та Ілля в легендах християнських народів. Ці персонажі тотожні стародавньому Перуну з Наддніпрянщини. З астральними міфами про Перуна тісно пов'язані міфи про народження Місяця (Дідуха). Як вважає О. Знойко, Місяць -- головне божество астральної тріади, що визначає люнарний культ на Русі. Вважався предком народу. Його символом був сніп пшениці на покуті напередодні Різдва. Видається цікавим уявлення наших предків про Місяць як про голову змія, що ховається в Чумацькому Шляху. Інший варіант: Місяць -- голова вужа, який ховається в Прадереві Світу (Зоряному Шляху).

Перун, володар блискавок і грому, покровитель воїнів у другій половині першого тисячоліття н.е. дедалі більше заступав Сварога. Праукраїнці вірили, що коли Перун вперше після зими виїжджає на Небо, то своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли вперше гримить, то ще тепер дехто хреститься й спирається спиною об дерево: спина не болітиме цілий рік, а людині в усьому таланитиме. Перун посилає блискавки, які проганяють злих демонів і випускають на волю Світло.

Зв'язок образу Перуна із давньрземлеробськими культами видається безсумнівним. Крім того, з цим образом пов'язаний один з найважливіших мотивів української міфології -- мотив агону-змагання. І. Огієнко вважає, що “у глибоку давнину Перун був богом хліборобства, і це він насилав дощ. А пізніше, з розвоєм військових справ, Перун став богом-воїном” [24, ст. 101].

Очевидно, з часом Перун дедалі більше символізував зміни в соціальній структурі Київської Русі. Е. Анічков доводив, що Перун був головним-богом тільки Київських князів Рюриковичів-Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ і не боронив Перуна, коли того скидали в Дніпро.

Ставши, самовладцем, Володимир хотів піднести значення Перуна найкраще, -- бог великого князя мав стати, богом богів. Отже, піднесення літописцями Перуна над іншими богами не випадкове. Вже Олег зі своїми воїнами, складаючи в 907 р. присягу на вірність миру з греками, “клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм”. Пізніше Ігор та Святослав, їхнє оточення та дружина присягали іменем Перуна, погрожували тим, хто відступиться від слова, прокляттям Перуна та вічним рабством “у загробному житті своєму. Отже, влада Перуна охоплювала не тільки земний, а й потойбічний світи. Він стежив за дотриманням угод і карав за їх порушення, отже, втілював поняття про особисту честь і гідність людини.

У Володимирському пантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У “Слові о полку Ігоревім” Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна -- його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, озброєний луком зі стрілами. Пізніше Стрибог став покровителем погоди. Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: “своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував.

Стрибог, найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьому контексті можна погодитись з Ю. Лавленком, який ототожнює Сварога та його наступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибог і подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу. Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Без його хаотичної сутності була б неможливою і спроба поділити світ на «освоєний» Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.

У давньоруському суспільстві із заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усього тваринного світу. Він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, м'ясо, шкури тощо. Опікував, за повір'ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа «за межу» (яку не зміг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями (худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.

З персонажів давньоукраїнської міфології одним з найцікавіших є Велес-Волос. Це один з найстарших богів, що вважався Богом достатку. В образі Велеса також простежується зв'язок зі сферою культури. Показово, що Боян в «Слові о полку Ігоревім» названий Велесовим онуком. Це підтверджує зв'язок Велеса, з поезією, музикою та мистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннє розуміння давніми слов'янами багатства і достатку, які асоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з її розумінням цінності вищих проявів людської творчості.

Волос, який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр., був богом миру подібно до індоіранського Мітри. У найбільш загальному плані, окресленому колом таких джерел, як тексти русько-візантійських угод, рельєфи Збруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеї миру у трьох головних виявах: «мирне життя», «космос», «община». Традиційний висновок учених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися за принципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення до общинно-родової організації і фактично її персоніфікував.

Аналіз літературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, що відбита у цьому культі ідея спорідненості первинyо розумілась як «спорідненість» територіальна, яка об'єднує всі матеріальні об'єкти території проживання давнього колективу людей.

Зв'язок Волоса із землею, територією як основою єдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччі творів фольклору: «Сказанні про смерть князя Олега»,.билині про Волха Всеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв'язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу «сакрального царя», його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і «царя»-князя ідеї зв'язку в територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось як відновлення втраченого зв'язку з територією та її населенням, відповідає мотивам смерті й воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для інших богів Київського язичництва. Можливо, подібні уявлення позначились на «міфології поведінки» послідовників язичництва на Русі початку Х ст., які мали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприяв пожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися як прояв відходу князя від зв'язку з рідною («Руською») землею як основи етнічної самосвідомості українського народу.

Важливою підставою доведення багатобічного зв'язку Волоса із землею служить обряд клятви з дерном на голові, пов'язаний із зображенням «держателя землі» Волоса на Збруцькому ідолі. Волос виступав як син Землі і, очевидно, Неба (у трактуванні Ю.Писаренка -- Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог, Дажбог та ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у його генетичному зв'язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв'язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, що тварини та збіжжя -- реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природним явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурі навколишнього світу, яка, за синергетичними законами, має здатність до самоорганізації та самовпорядкування.

Показово, що книга життя та релігії слов'ян отримала назву «Велесова книга». Саме там ми знаходимо звернення слов'ян: «І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань». На основі аналізу знайдених табличок «Велесової книги» можна зробити висновок, що стародавні слов'яни сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший -- то світ, в якому ми живемо, світ явний. Цей світ називався словом «Явъ». Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, що називається Навъ... І найважливіше, мабуть, полягає в тому, що слов'яни визнавали існування третього світу -- Володіння Справедливості та Правди, зване Праві. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид -- бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Рядки 9--16 з таблички №11 промовляють: «Ми славимо бога Свентовида, оскільки він бог Праві і Яві, і це йому ми співаємо гімни, бо він є світло, завдяки-якому ми можемо бачити світ, що нас оточує, і жити у Яві. Це він захищає нас від Наві і це у славу його ми танцюємо і співаємо, і молимося на сонце і зірки. І ось наше серце стискається (переповнене каяттям), і ми наважуємося визнати наші погані вчинки і націлюємо себе на добрі вчинки».

Отже, домінування морально-етичного навантаження давньослов'янських богів видається безсумнівним, а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Г.Сковороди та інших представників української суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку не припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б.Ребіндера, який зазначав: «Якщо охарактеризувати кількома словами релігію слов'ян, то можна без ризику бути неточним, сказати, що слов'яни поклонялися життю». Додамо -- життю в усіх його проявах за умови, що воно відповідає Справедливості та Правді. Не випадково, сюжети, пов'язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра і Зла, Світла і Темряви досить поширені в слов'янській міфопоетичній творчості і фольклорі.

Серед жіночих божеств Київської Русі виділяється Мокоша, яка єдина потрапила в пантеон князя Володимира. Походження Мокоші дуже давнє. Прообраз богині знаходимо у стародавньому культі Великої Богині-Матері, статуетки якої з'явилися ще в палеолітичний час. Відома ця богиня і в трипільській культурі, але Мокоша походить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки і символи дощу на трипільському посуді зображеннями цієї богині. Зображення Мокоші дійшли до нас на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти). Жінка з піднятими руками зображається в християнських храмах. Нагадують Мокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.

Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов'янських народів і пов'язувався передусім з культами води, плодючості худоби і родючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалася також вагітними жінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н.е., коли в суспільстві дедалі більшої ваги набували соціальні чинники, виразно простежується тенденція до перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім'ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ Мокоші часто пов'язується з вівчарством і прядінням. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла дуже багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім'я Мокоші -- Мати Коша. В цьому -- відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді, общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір'ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов'язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім'ї тощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

Одна з найдавніших язичницьких богинь -- Лада, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Світу. Немовля на її голові було уособленням світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею, що і яйця Латони в римській міфології.

Я.Головацький порівнював Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українських веснянках до Лади звертаються так: «Благослови мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати». Лада, в уявленнях слов'ян, -- мати близнят: Делі (Дани) -- втіленої води, і Полеля -- втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу -- вогонь і воду, була і початком Всесвіту. Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля і Полель були запозичені еллінами зі Скіфії і носили ті самі, щоправда, дещо видозмінені імена: Ла-тона, Діана, Аполлон. Обрядову пісню «А ми просо сіяли, сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли» О.Потебня датував ще добою вед. М.Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею -- матір'ю бога Сонця.

На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану-Дойну:

Ходить Дойна понад воду,

Питається Дойна броду.

Не трапила Дойна на брід,

А трапила Дойна на слід,

Дев'ять коней потопила,

На десятім сама сплила.

Заплакала Буковина,

Що ся Дойна сама сплила.

Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С.Семчинський вважає молдавське і румунське ім'я Дойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Дана зберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім'я продовжує мовну традицію, що сягає доісторичних часів.

Первісне Леля (Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов'ян вона звалася також Дівою. Вода, початок всього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою і водночас жінкою -- дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я.Головацький писав: «Первісне Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало.творення і шанувалася як Діва і одночасно як мати всього. Богиня Дана ототожнювалася також з Танаїс -- на Дону і в Анатолії та Афіною -- в Греції. Це і войовнича Дніпра (Анастасія) -- вершниця з луком і стрілами, відома по двобою; з Дунаєм. Постать самого Дунаю О.Потебня тлумачив як; Індру (санскр.), тобто Перуна Русі. Отже, Лада символізувала уявлення слов'ян про воду і вогонь як першопочатки Світу.

Зоря -- найпрекрасніша богиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор'я. Вона володіла дещо більшим.антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор'я її не можна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, однак наділена була ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної і ранньоелінської Еос. Зоря -- вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючи про народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження. Зоря символізує земне життя людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки. Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-мистецьких форм, тісного поєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфопоетичній творчості слов'ян. Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12