Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщ

Між баченнями Пілсудського та Дмовського польська політика почувалася, наче між двома стільцями. Перший, хоч і не цілком успішний у спробі повернути всі литовські, білоруські та українські землі, які перейшли від старої держави до Московії, втім, спромігся - завдяки короткочасному післявоєнному та післяреволюційному занепаду Росії - включити у Польщу просторі східні території з непольським етнічним забарвленням. Водночас централістський устрій та загалом шовіністична позиція прихильників Дмовського відштовхували ці великі меншини, роблячи їх несхильними до поглинання навіть на політичному рівні. Про культурну асиміляцію, яка була можливою півсторіччя тому, нині не було й мови. Тим часом Росію не могли постійно не дратувати ці територіальні втрати на користь Польщі. З тих пір як ворожість Німеччини була неминуча - вона була надзвичайно непримиренною до зобов'язання надати міжвоєнній Польщі "коридора" до Балтійського моря через Померанію, а також через індустріальну область Сілезії, - здавалося, з погляду на минуле, нерозсудливо для Польщі добровільно обтяжувати себе до того ж образою з боку Росії та невирішеної проблемою етнічних меншин, тобто потрійним комплексом який потягнув за собою акробатичну та головно безнадійну зовнішню політику. Втім водночас у перші ейфоричні роки незалежності тягар цієї проблеми не відчувався, оскільки більшість польських - і більшість європейських - політичних лідерів перебільшували міру послаблення Росії -- на їхню думку, постійно -- війною та революцією. До того ж, віддамо належне Пілсудському, тоді можна було поділяти його скептицизм стосовно того, що вельми небезпечна Росія могла б змінитися в разі, коли її керівники були переконані, що їхні інтереси виявлялися в інший спосіб.

Уже перше і найважливіше обстоювання суверенітету в новонародженій Польщі у вигляді проекту її конституції виявило прірву між Пілсудським та правицею. Воскресіння незалежної Польщі наприкінці Першої світової війни стало можливим завдяки незвичайному наслідку війни, яким Пілсудський напрочуд вдало скористався: поразка усіх трьох учасників поділу Польщі -- по-перше, Росії від Німеччини, потім Німеччини та її австрійського партнера від держав Заходу. Пілсудський та його легіонери воювали як союзники Центральних держав до того, як була забезпечена поразка Росії навесні 1917 року. Потім, наполягаючи на польських пріоритетах, вони відмовилися від подальшої співпраці та були інтерновані до кінця війни. Ця зухвала, удатна та успішна поведінка забезпечила такий високий моральний авторитет Пілсудському, що він швидко був визнаний лідером держави та головнокомандувачем збройних сил після його повернення у Варшаву з німецького ув'язнення 10 листопада 1918 року. Таким чином, він у той момент затьмарив свого правого суперника Дмовського, який підтримував російські та західні військові зусилля і чия діяльність під час війни була радше дипломатично-політичною, ніж військово-політичною. Польська правиця традиційно була більш зацікавлена у розвитку модерного суспільства, ніж у незалежній державності; отже, їй хотілося бачити в Російській імперії -- bete noire Пілсудського -- і щит проти того, чого вона лякається більше - загрози Німеччини польському суспільству, і величезний ринок для промисловості, що народжується, того суспільства.

На превелике розчарування його друзів з польської лівиці, які сподівалися в один порух реалізувати земельну реформу, націоналізацію промисловості, соціальне забезпечення, визволення культури від церковного впливу та демократизацію суспільства, Пілсудський утримався від упровадження диктатури радикальних реформ і натомість наполягав на тому, що фундаментальні соціальні зміни не можуть ініціюватися лише обраною законодавчою владою. Відповідно до того він погодився на ранні вибори до Установчої Асамблеї, яка 20 лютого 1919 року проголосила себе суверенною владою та одноголосно затвердила Пілсудського керівником держави, що стало посадою обмеженої влади, та головнокомандувачем, що лишалося на позиції великої держави. Очевидна самостриманість Пілсудського протягом цього періоду може тлумачитися або як прояв виразного почуття демократичної відповідальності, або як сподіваний (але неуспішний) маневр вивільнитися від усіх партизанських та ідеологічних успадкувань та за допомогою цього зробити з себе посередника між кількома політичними фалангами, яких він сподівався вивести з глухого кута виборів до Установчої Асамблеї.

Правиця, втім, вийшла з цих виборів як найміцніша фаланга, але не без достатньої переваги, аби дати Польщі стабільний уряд. Таким чином, які б не були сподівання та наміри Пілсудського, вибори були передчасні та започаткували сім з половиною років партійної анархії й крихких коаліцій, аж поки Пілсудський закрив цю болісну добу новим захопленням ефективної влади за допомогою перевороту у травні 1926 року. Ефективність Установчої Асамблеї як потенційного двигуна національного єднання серйозно піддавалася ризику ab initio тією обставиною, що її вибори обмежувалися районами під польським контролем на початку 1919 року, а згодом поширилися (за змінним графіком) на колишні прусські провінції та на деякі північно-східні місцевості. Таким чином, великі білоруська та українська меншини на сході, чиє входження у Польщу не було визначене до 1921 року, не були представлені в процесі творення конституції -- так само сусідня Чехословаччина виключила її численні німецьку та угорську меншини з подібного процесу. До того ж, ці польські вибори відбувалися там, де невдовзі протягом трьох років проходили головні битви, у регіонах, політичне роз'єднаних понад сторіччя, і характеризувалися великими пристрастями та безладдям, жахливим розмаїттям списків, значною адміністративною некомпетентністю (але не тиском) та частими порушеннями у таких речах, як право на обрання, складання таблиць та перевірка. Система була пропорційною та заплутаною: з'ясувалося, що у виборах узяли участь понад 70 відсотків електорату, який міг бути обраний (чоловіки та жінки віком понад двадцять років). Парламентські об'єднання ділилися та зливалися кілька разів протягом приблизно чотирьох років, коли ця Установча Асамблея збиралася на засідання. (Християнські демократи та комуністи, втім, не відрізнялися відповідно від націонал-демократів та соціалістів 1919 року і, отже, входили до даних стосовно цих партій).[21,47]

1.2 Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі

Головним досягненням Установчої Асамблеї було згуртування нації у рідкий момент солідарності під час літньої кризи у польсько-радянській війні 1920 року, коли армії Пілсудського, відкинуті після спроби подолати Радянську Україну навесні, зайняли оборону під Варшавою і врешті-решт перемогли. Головна невдача Асамблеї полягала в тому, що вона погано упоралася з найбільш специфічним завданням -- складанням проекту конституції. Правиця остерігалася, що Пілсудський, якого вона ненавиділа як колишнього соціаліста та нинішнього поборника ідеї "нянчення" етнічних меншин, міг стати президентом після того, як зажив слави видатного героя польського воскресіння незалежної державності, і тому вирішила кроїти конституцію на свій кшталт. Вона використовувала свою потужну позицію в асамблеї, аби одарити країну вихолощеним президентством та всемогутньою законодавчою владою. Основні урядові інституції Польщі в такий спосіб створювалися ad personam -- фатальна політична процедура. Особливу шкоду для президентських амбіцій, які міг плекати Пілсудський, містила стаття 46, яка робила президента номінальним керівником збройних сил, забороняла йому здійснювати командування під час війни. За іронією, так само як правиця в 1919-1921 роках порушила власну загальну ідею стосовно сильної виконавчої влади і з остраху перед Пілсудським здійснила знекровлення президентства як інституції, у травні 1926 року лівиця, тримаючи образу на політику переваги правоцентристської коаліції у законодавчій владі, допомогла тому-таки Пілсудському здійснити військовий переворот проти парламентських інституцій, який лівиця в принципі захищала. 20 грудня 1920 року та сама коаліція лівиці, центру та національних меншин 298 голосами проти 221 обрала президентом засновника кооперативної системи Польщі Станіслава Войцеховського. Переможна коаліція луснула невдовзі -- після того, коли Вінсенти Вітос пішов на партнерство своєї селянської партії П'яст з правицею навесні 1923 року. В усякому разі обрання Войцеховського було вже певною мірою поступкою інших партій правиці, яка розглядала його принаймні кандидатом, що викликав спротив поза її лавами.

Посада Войцеховського була слабкою подобою французького президентства за часів Третьої республіки. Обраний терміном на сім років, президент був позбавлений як законодавчої ініціативи, так і права вето, і міг би розпустити сейм лише за згоди трьох п'ятих загальної кількості 111 сенаторів у присутності принаймні половини з 444 депутатів сейму, а сенат у такий спосіб одночасно розпускає себе. Насправді, ці норми для розпуску президентом не були практично застосовані, і їхня недієздатність перетворилася на важливий фактор, який посприяв кризі 1926 року. Так само недіючим було право сейму розпуститися двома третинами голосів.[21,71]

В дійсності, виконавча влада лишалася за кабінетом міністрів, який був підпорядкований більшості сейму. Велика кількість партій та їхня схильність до розколу, надзвичайне маневрування навколо посад та часті зміни партнерів робили таку більшість напрочуд нестабільною. Міністерські перестановки, отже, теж були частими. Уряд, який Пілсудський усунув під час перевороту в травні 1926 року, був чотирнадцятим урядом Польщі з листопада 1918 року, не кажучи вже про перетасування міністерських портфелів в одному уряді.

Ця нестабільність призводила до послаблення міністрів стосовно і до партійних лідерів, і до окремих депутатів. Міністр, часто настільки швидкоплинний на посаді, що нездатний ознайомитися адекватно з роботою свого відомства, був нерідко заляканий лідером своєї партії аж до перетворення політики міністерства та його персоналу на оплот партії. Депутати-індивідуали, які діяли провідниками для могутніх інтересів та виборців, безсоромно застосовували тиск і на міністрів, і на державних службовців. У свою чергу уряд мав намагатися гарантувати підтримку депутатів за допомогою поміркованого використання кредитів, ліцензій на експорт та імпорт, оренду землі, лісові концесії, управління алкогольною та тютюновою монополіями. За іронією долі, ті депутати, які, з одного боку, звичайно перевищували свою владу хронічними втручаннями у справи адміністрації, мали водночас уникати своєї основної законодавчої та бюджетної відповідальності за допомогою надмірного звертання до делегованих повноважень та до ретроспективного законодавства економічного та податкового відхилень урядом. Брутальний та сильний партизанський тиск погіршував загальне політичне падіння та доводив до краю боязкість міністрів.[21,65]

Поки корупція та запроданство були, очевидно, не настільки поширені, наскільки вважала громадська думка, саме це переконання в їхній повсюдності виявилося фатальним для панування політичного ладу. За станом на 1926 рік сейм, хоч і був обраний на основі загального виборчого права, не контактував з громадськістю, яка потребувала сильнішої та дисциплінованішої влади. Тим, хто отримав вигоду від цього падіння престижу законодавчої влади зокрема і парламентської політики загалом, був Пілсудський, який у травні та липні 1923 року вперто дотримувався своєї попередньої відмови від президентства, поступившися своїми військовими обов'язками та обравши виключну політичну самітність.

Пілсудський спричинив відставку з усіх посад його складу 28 травня правоцентристського коаліційного уряду, де лідер П'ясту Вінсенти Вітос був прем'єр-міністром, а націонал-демократи мали найважливіші портфелі та задавали політичний тон. Ця відставка утамувала голод селян з приводу радикальної земельної реформи, а невдала спроба уряду протистояти катастрофічній інфляції спричинила серйозне безладдя та призвела до падіння цього уряду 14 грудня 1923 року. Він був замінений позапартійним кабінетом міністрів на чолі з фінансовим експертом Владиславом Грабським, який був тісно зв'язаний з націонал-демократами.

Суміш політиків та експертів (кабінет Грабського керував головно за допомогою делегованих повноважень) таким чином вказувала на послаблення влади та престижу законодавчого органу. Кабінет рішуче змінював валютну та банківську системи, заступаючи безнадійно піддану інфляції марку злотим на золотій основі; уряд твердо збирав податки та енергійно впроваджував індустріалізацію. Але його підірвало падіння на світовому ринку цін на три головних продукти польського експорту -- вугілля, лісоматеріали та цукор - і початок з 15 червня 1925 року тарифної війни Німеччини проти Польщі. За цих обставин програма Грабського поєднання промислового розвитку з фінансовою стабілізацією виявилася неспроможною, і черговий наїзд на злотий разом із суспільним неспокоєм змусили уряд 14 листопада 1925 року піти у відставку. Падіння уряду було широко інтерпретоване як поразка не лише демократії, але навіть напівдемократії, оскільки демократія, вважалося, вже зреклася разом з поступкою законодавчої влади широких декретних прав Грабському на початку терміну дії його уряду.

Тоді розкрутилася нова інфляційна спіраль, і шалено зросло безробіття. Суспільне розчарування було глибоким; великі жертви останніх двох років виявилися марними. Але хоча Пілсудський виграв у цій атмосфері кризи та катастроф, його час ще не прийшов; політичні партії наважилися ще на одну спробу широкої парламентської коаліції. 20 листопада 1925 року був сформований кабінет на чолі з міністром закордонних справ попереднього уряду Грабського графом Александером Скржинським.[9,120]

Зловісним був спосіб формування кабінету Скржинського. Парламентські лідери п'яти партій, членів коаліції - націонал-демократичної, християнсько-демократичної, селянської П'яст, національно-трудової та соціалістичної (селянська партія Визволєніє була єдиною основною польською групою, яка ухилилася від участі або підтримки) -- розподілили портфелі, а потім запросили Скржинського як непартійну людину очолити цей кабінет. Прем'єр-міністр, який зберіг також портфель міністра закордонних справ, був фактично сторонньою людиною у власному уряді. Він був зобов'язаний своїм становищем тому факту, що партійні лідери не довіряли один одному достатньо, аби зголоситися на видатну політичну фігуру прем'єр-міністра, та тому очікуванню, що його добра репутація на Заході (він пристосував зовнішню політику Польщі до системи Локарно) могла б полегшити там пошуки позичок та кредитів Польщі. Відома як уряд "національної згоди", ця п'яти- партійна коаліція була особливо недоречною, тією, що складалася з партій, які дотримувалися діаметрально протилежних податкових та економічних теорій у ситуації нагальної та сильної податково-економічної кризи. Націонал-демократи наполягали на посадах міністрів фінансів та освіти (що були і вирішальні для економічної політики і для політики стосовно етнічних меншин) як ціну за входження у кабінет міністрів. З іншого боку, соціалісти визначилися, аби витискати з уряду витрати на стимулювання торгівлі та підвищення добробуту через міністерство громадських робіт та міністерство праці та добробуту. Хоча призначення військовим міністром одного з протеже Пілсудського здобуло його прихильність, цей кабінет був надто розірваний внутрішніми суперечностями, щоб займати сильну позицію в будь-якому спірному питанні або уникати остаточного розколу.

У березні та квітні 1926 року курс злотого впав. Багато банків зазнали фіаско, оскільки вклади панічно забиралися. Третина промислової робочої сили стала безробітною, і це без урахування виходу молоді на ринок праці або кількох мільйонів "надлишків" сільських злидарів. Демонстрації безробітних та бунти з людськими жертвами траплялися у багатьох містах. Вимоги ввести диктатуру стали поширенішими та відвертішими, і навіть ті, хто опирався цьому суворому засобу, домагалися перегляду конституції, аби посилити президента та надати йому дійової влади для розпуску законодавчої влади.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9