Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщ

- опрацювати наукову та періодичну літературу по даній темі;

- скласти план написання роботи;

- скласти список використаної літератури.

Методи дослідження : Науковий аналіз і синтез, системний підхід, інформаційний аналіз, групування, систематизація і узагальнення матеріалу.

Структура роботи. Дана робота складається із вступу, трьох основних розділів та висновків. Роботу завершує список використаної літератури.

Розділ 1. Політичне становище та національно-визвольний рух у Польщі в кінці XIX-на початку ХХ сторіччя

1.1 Польща у складі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни і зростання національної свідомості поляків

Польська держава до її занепаду у другій половині сімнадцятого сторіччя була однією з головних європейських потуг, поступаючися лише Франції за кількістю населення та Росії за територією. Коли її достатки поменшали, вона втратила переваги периферійного географічного становища - такого яке дозволяло, наприклад, Іспанії чи Швеції сховатися у надійну та відносно безпечну оболонку тоді, коли їхні заявки на експансію зазнавали поразки. Через більш центральне й зосереджене розташування Польщі вона була приречена на зникнення як держава у другій половині вісімнадцятого сторіччя, радше за поступливіший жереб простого скорочення у потузі та розмірі.

За розчленування між Австрією, Прусією та Росією ця польська держава була багатоетнічною, що мала урядування через квазіфедералістичні та децентралізовані структури дворянства польського та полонізованого литовського, білоруського, українського, німецького і навіть татарського вірменського й відступницько-єврейського ґатунку. ЇЇ політичні принципи не вимагали ані мовної, ані етнічної однорідності: латинська мова була мовою державного функціонування, і каста радше за расу була критерієм доступу до панівних верств. Справді, навіть релігійна однорідність не цінувалася високо аж до останнього перед розчленуванням сторіччя. Отже, тоді коли решта Європи здригалася від релігійних воєн та переслідувань епохи після Реформації, Польща користувалася найширшою мірою релігійної толерантності та свободи за будь-яку іншу країну континенту. Подібна толерантність, хоч і була чудовою й цікавою з культурного погляду, могла бути політичною, перешкодою у добу, коли мова та релігія були будівельним розчином та цеглинами державотворення.

Політичне життя у відновленій після 1918 року Польській держав було сильно забарвлене прагненням уникнути повторення помилок, які послаблювали давню державу: втім, не було одностайності в ідентифікації тих помилок. Чи історична помилка Польщі полягала, наприклад, у дозволеній спершу широкій релігійній різноманітності за тих часів, коли націоналізм був тісно пов'язаний з окремою релігією, або згодом у відчуженні нею східно-православних та протестантських віруючих через римо-католицьку винятковість? З політичного погляду чи Польща спочатку була надто великодушна або ж згодом обмежувальна щодо її непольського населення? Чи ця недооцінка сприяла зростанню Московії або ж зазнала по разки, аби придушити її, коли та була ще уразлива? Чи поляки грубо помилилися, відмовившися посадити Габсбурга на свій трон, що мало б ототожнити інтереси тієї династії з долею їхньої держави? Або ж чи вони помилилися у порятунку Відня від оттоманів, що просто врятувало та зберегло одного з їхніх майбутніх учасників поділу? На міжвоєнні політичні та ідеологічні ситуації сильно впливало фактично універсальне польське усвідомлення таких історичних проблем та їхня невизначеність. Загалом, партії правих та центристів інтерпретували польську історію як підтвердження їхньої прихильності до етнічної та релігійної однорідності сучасного суспільства з централізованим державним апаратом та зовнішньою політикою особливо пильною перш за все до загрози німецького екс пансіонізму, спрямованого на схід. Ліві та рух Пілсудського підтримані, зокрема, національними меншинами, читали ту саму історію як приписання до плюралізму та федералізму і як урок, що головним зовнішнім ворогом для Польщі була Росія.[15,36]

Упродовж сторіччя з чвертю між знищенням незалежно Польщі 1795 року та її відновленням 1918 року колишня нація дворянства перетворилася у польське spoleczenstwo -- термін який традиційно, але неточно перекладається як "суспільство". Spoleczenstwo насправді означало складніше поняття організованої, політизованої, хоч все ж недержавницької спільноти усіх поляків, очолюваної на той час інтелігенцією, яка зберігала (водночас у зміненому вигляді) цінності та манери старої шляхти (або ж дворянства). Справді, нова інтелігенція була не лише психологічно сильно вкорінена у колишню шляхту, але також великою мірою походила від неї, оскільки той клас захищався від виродження, що в іншому разі спричинило б втрату трансформації себе на провідну фракцію інтелігенції. Вихідці з буржуазії та селянства, які також увійшли до інтелігенції, асимілювалися до її норм дворянського походження. Отже, тимчасом, як у сусідніх чехів суто середньовічне дворянство зникло, і нова буржуазія разом з просунутим селянством сформувала політичне лідерство, у поляків стародавня шляхта збереглася завдяки новоутвореній інтелігенції.

Хоча польські економічні та політичні моделі розвивалися в різних напрямах у трьох імперіях-подільниках, поміж якими, було подрібнено spoleczenstwo дев'ятнадцятого сторіччя, той факт, що інтелігенція зберегла однорідний кодекс цінностей та манер і мережу соціальних зв'язків попри кордони поділу, був випробуванням величезного значення. Воно підтримувало, польську історичну та політичну свідомість упродовж доби поневолення, а також сприяло кінцевій політичній реінтеграції, яка просувалася швидше за економічну в кількох частинах відновленої, незалежної держави після 1918 року. Згодом інтелігенція не лише керувала державним апаратом, але й ефективно контролювала усі політичні партії -- байдуже, якими контрастуючими були їхні програми. Отже, це була соціологічна, радше ніж організаційна, сутність. Не навмисно властолюбна, інтелігенція просто вважала само собою зрозумілою свою на загал унікальну придатність для громадської діяльності. Рух за незалежність поєднав інтелігенцію із селянством та пролетаріатом 1918 року, але відтоді інтелігенція блокувала, відхиляла та перехоплювала претензії інших класів на владу і, хоч була чисельно у меншості, обтяжувала себе завданням знову об'єднувати новонароджену польську державу та очолювати її подальший розвиток. Аж з середини 1930-х років селяни та робітники оспорювали та відкидали це політичне й психологічне домінування частини інтелігенції, яка на той час була дуже забюрократизована, у державі та в їхніх рухах.[15,45]

Упродовж тривалої доби поділів три окремі сегменти польської нації розвивали різні політичні та економічні моделі. Поляки у Прусії досягли високого рівня економічного розвитку протягом дев'ятнадцятого сторіччя, який у Познаньщині та Померанії ґрунтувався на успішному сільському господарстві та переробній промисловості, а у Сілезії -- на гірничовидо-бувній та важкій промисловості. Вони також досягли високого рівня національної свідомості. Хоча й економічно інтегровані У німецький імперський ринок, вони опиралися політичній асиміляції і згодом досягли визначного ступеня національної солідарності, яка перетнула класові межі. У відновленій Польщі їхній соціальний стан був більш "буржуазно-капіталістичний", а їхні економічні моделі часто були корисніші за соціалістичні, селянські чи аристократичні, які переважали у загалом бідніших зонах, що повернулися з Австрійської та Російської імперій. У колишніх пруських, західних регіонах селянство, і буржуазія були економічно підприємливими та передовими. У південних та східних регіонах селянство на загал було примітивнішим, а польський середній клас складався переважно з клерикалів та бюрократів, припускаючи, що особливо економічна буржуазія віддається переважно євреям. Навіть краєвиди віддзеркалювали ці відмінності: у колишніх німецьких зонах часто можна було зустріти маленькі міста, які були зосередженням сільськогосподарської торгівлі, обробної промисловості та вугільних підприємств і ливарень, розсипаних по сільській місцевості, тимчасом, як на решті території Польщі нескінченні лани, ліси та села переривалися випадковим містом, що діяло головно як адміністративний та гарнізонний центр.

Політичні партії незалежної Польщі і віддзеркалювали, і, зокрема, поєднували ці регіональні відмінності. Існувало велике розмаїття та помноження партій - на 1926 рік було двадцять шість польських партій та тридцять три партії етнічних меншостей, а тридцять одна з них досягла законодавчого представництва. Враховуючи їхню кількість і схильність до поділу злиття та загальну нестабільність організації, здається, найкраще передбачати їхню політику та клієнтуру в широких, радше ніж деталізованих діях, ідентифікуючи лише найбільші та найстабільніші партії.

Польська правиця, що походить від зростання цілковито націоналізму і політичне поєднана з римським католицизмом який усвідомлюється як захисник польської державності віддзеркалювала багатоетнічні та федералістські традиції давньої держави до періоду поділу. Наполягаючи на тому, що лише поляки будуть хазяями у відновленій державі, вона прагнула виключити етнічні меншини -- хоча вони налічують понад ЗО відсотків населення - від ефективної участі у політичній владі. Вона також воліла, наскільки можливо, культурно полонізувати усіх їх, за винятком євреїв, яких правиця розглядала як неспроможних до асиміляції і які, отже, мають бути позбавлені громадянства. У такий спосіб мало бути створене цілісне польське суспільство. По суті, буржуазна у своєму заклику, правиця стверджувала приватне підприємництво, передбачала швидку індустріалізацію, пов'язану з полонізацією усього народного господарства, та наполягала на конституційній й адміністративній централізації, її провідним ідеологом був Роман Дмовський, її організаційним вираженням -Національно-демократичний рух (Народова Демокрація). Географічно найуніверсальніша партія міжвоєнної Польщі, народні демократи були особливо сильні у колишній прусській західній Польщі, у Конгресувці та серед польських урбанізованих островів в українському селянському морі східної Галіції. Часто з цими націонал-демократами об'єднувалися, хоч і явно прагнули вважати себе центристами радше за правих, християнські демократи (Chrzescijanska Demokracja). Ця партія була виразніше клерикальним рухом, який сповідував християнсько-соціальну ідеологію Rerum Novarum. Він був поширений серед пролетаріату та дрібної буржуазії індустріальної Сілезії.

Ближче до політичного Центру розташовувалася Народно-трудова партія (Narodowa Partia Robotnicza). Вона мала менш і солідну, але досить значну популярність у подібного електорату Конгресувки.

Найбільш центристською партією з точки зору її політики та розташування на парламентській гойдалці була селянська партія "П'яст" (Stronnictwo Ludowe "Piast"). Цю партію підтримували головно польське селянство Галіції. Цілковито націоналістична, а отже, періодично пов'язана з правими, вона опиралася здійсненню справді радикальних земельних реформ, аби білоруські та українські селяни у східних регіонах не отримали перевагу за рахунок польських та аби принцип приватної власності не був підданий небезпеці. Отже, партія "П'яст" вважала за краще задовольняти очікування своїх виборців за допомогою таких засобів, як опікування, громадські роботи та інші види сприяння з боку держави. Це вимагало від неї намагання завжди бути урядовою партією; справді, під проводом її меткого лідера Вінсенти Вітоса "П'яст" був провідною "брокерською" партією, яка маніпулювала коаліціями впродовж перших років міжвоєнної Польщі.[15,47]

Інша селянська партія - "Визволєніє" (Stronnictwo Ludowe "Wyzwolenie") - була справді лівою, але політичне менш ефективною, ніж "П'яст". Вона була сповненою співчуття щодо образ та прагнень етнічних меншин, антиклерикальною та схильною до радикальної земельної реформи. Так само, як партія "П'яст" була головно галіційською, "Визволєніє" також була регіональною партією, але вже у Конгресувці. Ще до глибокої сільськогосподарської депресії, 15 березня 1931 року утворилася об'єднана Селянська партія (Stronnictwo Ludowe) внаслідок злиття партії "П'яст", "Визволєнія" та проміжних груп, які в середині 1920-х років відкололися від однієї з цих двох материнських партій та були відомі загалом, як Стронніцтво Хлопське.

Класичними представниками ідеології польської лівиці були Соціалістична партія (Polska Partia Socjalistyczna) та спочатку рух Пілсудського. (Тоді комуністи, ототожнювані з історично і тогочасним ворогом Польщі та пов'язані з тим ворогом, аби обстоювати поступку східних окраїн Польщі Радянському Союзові, з підозрою розглядалися більшістю поляків як партія "східна" радше за "ліву".) Соціалісти та пілсудчики, які були одним рухом напередодні Першої світової війни та були тісно пов'язані багатьма ідеологічними, особистими та сентиментальними стосунками упродовж 1920-х років, ототожнювалися з старими багатоетнічними, федералістичними та толерантними релігійними традиціями держави, так само як з антимосковськими повстаннями 1794, 1830-1831 та 1863-1864 років, які мали на меті відновлення незалежної польської держави. Отже, не лише пролетаріат, але й багато державницьке налаштованих інтелігентів підтримувало ці два безперечно патріотичних рухи лівих у міжвоєнній Польщі. Соціалісти отримували суттєву підтримку городян в усіх регіонах за винятком колишньої прусської західної Польщі, тимчасом, як пілсудчики до 1927 року не діяли як окрема партія, а радше як гуртки в кількох партіях, яких вони використовували, аби перемогла політика маршала Юзефа Пілсудського. Хоча соціалісти та пілсудчики відрізнялися за соціально-економічною політикою та поглядами на відносини між виконавчою та законодавчою владами, вони були спочатку єдині у запереченні цілковитого націоналізму, етнічного шовінізму та клерикалізму правиці.

З цього випливало, що етнічні меншості, які прагнули максималізувати свою узгоджену потугу організацією міцного парламентського блоку впродовж 1920-х років, довго очікували сприятливішого ставлення радше від лівиці, ніж від правоцентристської коаліції. Втім, після 1930 року українці стали глибоко відчуженими від неадекватного на той час у ставленні до них Пілсудського, а ближче до кінця десятиріччя євреї були глибоко занепокоєні повільними, але все одно ганебними поступками його наступників поширеному тоді антисемітизму.

Зрештою, треба згадати про політичне становище існуючої найвищої аристократії, яку лякала підтримка лівицею земельної реформи і відмежовували брутальний шовінізм і буржуазний політичний підхід правиці. Хоча до 1918 року аристократи слугували владі імперій-подільників, хоча вони з того часу намагалися адаптуватися до правил парламентської гри у незалежній Польщі і хоча селянські та робітничі маси могли б у будь-якому разі використати силу загального виборчого права, аби виключити їх з уряду, вони, однак, розглядалися Пілсудським як носії обґрунтовано надпартизанської традиції державної служби, яка повертає назад, до доби старої держави. Він відчував, що ця традиція була конче потрібна Польщі, яка роздиралася на шмаття безперервною суперечкою партій та фракцій. Невдовзі після захоплення влади у травні 1926 року, аби стримати очевидну дезінтеграцію держави, Пілсудський встановив сердечні стосунки з цією аристократією, яка на загал уособлювала державу та чия політична ідеологія була радше консервативною, ніж правою у загальнонаціоналістичному сенсі. Потім, роздратований усіма політичними партіями, на які він поклав відповідальність за стражденну державу, Пілсудський не втримався від висновку, що цей крок мав на увазі та сигналізував про розрив з лівицею, яка раніше була його союзником.

Міжвоєнна внутрішня та зовнішня позиція Польщі великою мірою визначалася історичним баченням Юзефа Пілсудського і умисним розладом цього бачення з боку правиці. Моральний авторитет Пілсудського у міжвоєнній польській політиці походив з його успішного керівництва політичною та військовою боротьбою напередодні та упродовж Першої світової війни, спрямованою на досягнення відродження незалежної Польщі. Згодом як глава держави та головнокомандувач збройними силами у післявоєнні 1918-1922 роки він прагнув за допомогою військових зусиль, аби прирізати до відновленої держави широкі східні кордони і як наслідок багатоетнічну людність, яка була характерна для давньої держави до її поділу. Ця програма передбачала федеральну конституційну структуру.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9