Революція 1848-1849 років в Італ

Чим більше розвивався капіталізм, тим більше була відчутна роздробленість країни та іноземних загарбань - вся та система, яка була нав'язана Італії Віденським конгресом. Однак буржуазія щораз більше розуміла, що без політичного об'єднання Італії в єдину національну державу, без радикального знищення феодальних пережитків неможливий подальший економічний розвиток. Все це викликало незадоволення в різних верствах італійського суспільства і сприяло розвитку ліберального і патріотичного руху [11, с. 105-108].

Друга половина 40-х рр. ознаменувалась загостренням протиріч феодально - абсолютиської системи у всіх італійських областях. Посилилась політична боротьба буржуазії і дворянства. Національно - визвольний рух охопив прошарки від ліберального дворянства до революційних міських низів.

Ліберальний рух в Італії особливо посилився з кінця 1846 р. в зв'язку з обранням нового папи. Народ очікував, що новий папа проведе реформи. Як тільки папа Григорій XVI помер, в багатьох містах і провінціях були складені петиції, які вимагали проведення реформ. На з'їзді кардиналів, які зібрались в Квіріналі для обрання папи, зав'язалась гостра боротьба між прибічниками реформ і групою кардиналів австрійської орієнтації. Перемогла група прибічників проведення політики реформ, і папою був обраний 16 червня кардинал Мастаї Ферретті, який прийняв ім'я - Пій IX.

Народився Пій IX в дворянській сім'ї. Він здобув досить поверхову освіту, але відрізнявся релігійним фанатизмом. Папа часто піддавався впливу людей, які його оточували.

Першим проявом діяльності папи була амністія політв'язнів. Амністія торкнулась майже всіх політв'язнів та емігрантів, і це викликало подив. В Римі та в інших містах Папської області відбувались маніфестації. Хвиля демонстрацій швидко досягла інші італійські області. Класова боротьба все більше загострювалась. Боротьба між прошарками суспільства і партіями відобразилась в полеміці, яка розповсюдилась в газетах, в клубах - між демократами і поміркованими лібералами, між лібералами і консервативними силами [14,с. 98- 100].

Під натиском бурхливих демонстрацій управління Пія IX провело деякі реформи, зокрема був опублікований едикт про друкування, який пом'якшував цензуру. Після цього збільшилось число політичних газет. Була створена державна гвардія, вперше в Папській області була утворена рада міністрів. Ці реформи і нововведення не могли не викликати задоволення в ліберальних колах. Однак, демократичне суспільство, широкі народні маси не були задоволені ними [23, с. 269 - 270].

Організатором демонстрації в Римі являвся Анджело Брунетті (1800 -1849), на прізвисько Чічеровакіо, що означає «подібний Цицерону». Чічеровакіо був тісно зв'язаний з народними масами. В молоді роки він був ремісником, потім став дрібним торговцем. Він знаходився під впливом республіканських ідей і підтримував організацію «Молода Італія», а в роки революції був пов'язаний з відомими демократичними діячами, в тому числі з Гарібальді.

Чічеровакіо був одним з ініціаторів складання петиції на ім'я Пія IX, в яких висував вимоги народу і часто являвся автором цих петицій. Досить цікава петиція була складена в час громадянської демонстрації 24 жовтня 1847 р. на площі Квірінала, на якій були присутні 7-8 тисяч. Ця петиція включала наступні вимоги: свобода друку, вигнання єзуїтів, державне озброєння, будівництво залізних доріг, гарантія свободи особистості.

Другою італійською областю була Тоскана. Важливими діячами визвольного руху в Тоскані являлись Джузеппе Монтанеллі, професор права і письменник Ф. Д. Гверрацці. Значним впливом користувались в Тоскані, особливо в Флоренції, прибічники Дж. Мадзіні [21, с. 152 - 155].

Перед тиском суспільного руху не втримався герцог Тоскани Леопольд II, який змушений був приступити до проведення деяких реформ. В травні 1847 р. був опублікований закон про друк, пізніше були проведені інші реформи, такі як судова і адміністративна.

Протягом літа 1847 р. в Тоскані, особливо в місті Ліворно, відбувались масові демонстрації. Працівники боролись за підвищення заробітної плати і покращення умов праці, вони вимагали ліквідації пауперизму і безробіття [19, с. 175-177].

Під впливом подій в Папській області посилились ліберальні і патріотичні рухи також в Сардинському королівстві (П'ємонті). Тут виникла гостра політична ситуація, в час якої протидіяли два табори: з одного боку - реакційні сили, противники якихось реформ, очолювані міністерством закордонних справ Солано делла Маргарітта; з іншого боку - ліберальний фронт, якого підтримували демократичні сили. Видатними діячами поміркованих лібералів були Чезаре Бальбо, Массімо д'Адзельо, Камілло Кавур. Активну роль відігравали і буржуазно - радикальні діячі такі, як Лоренцо Валеріо і Анджело Брофферіо.

Протягом вересня і жовтня 1847 р. в містах Сардинії відбувались багаточисельні гучні демонстрації. 29 жовтня король Карл Альберт змушений був погодитись на проведення реформ. Основними із серії реформ були наступні: гласність у судовій справі, введення виборчих муніципальних рад, обмеження прав міліції, пом'якшення цензури [11, с. 105 - 108].

Патріотичний рух розповсюдився і в Королівстві Обох Сицилій. Буржуазія прагнула реформ і хотіла позбавитись деспотичного режиму. Значний вплив на розвиток подій в цьому королівстві справляли представники радикальної буржуазії, які вважали, що без повстання не можна буде добитись ніяких змін в області. На Сицилії користувались впливом демократи - прибічники Мадзіні. В Неаполі і в провінційних містах королівства існували таємні гуртки і товариства різних політичних відтінків [12, с. 192-194].

У вересні 1847 р. патріоти в містах Мессіна і Реджоді - Калабрія підняли повстання. Управління Фердинанда вчинили жорстоку розправу над повстанцями. Іх судили військові суди і 47 чоловік були розстріляні.

До осені 1847 р. Італія була розділена на дві частини: ті області, які провели деякі реформи і ті, які прагнули зберегти абсолютиський режим. В цьому становищі виник міф про Пія IX, як визволителя Італії. 8 вересня 1847 р. Мадзіні написав відкритого листа Пію IX, яке майже три місяці розповсюджувалось в списках по руках, потім був опублікований. Мадзіні закликав священиків повстати за об'єднання і незалежність Італії, і проголосив нову еру - прогресу і справедливості [15, с. 211 - 215].

Гарібальді також був задоволений реформами Пія IX. Незалежно від Мадзіні він разом зі своїм другом Ф. Анцані написав із Монтевідео папському представнику в Ріо - де Жанейро листа, в якому запевняв, що цілий Італійський легіон готовий до боротьби за справу Пія IX, щоб бути співучасником його визвольної місії.

Події в Італії у 1847 р. привернули увагу політичних кіл Європи. В 1847 р. визвольний рух набув нечуваного розмаху. Ініціатором і гегемоном руху була буржуазія, вона являлась тією верствою за якою йшли й інші суспільні сили. На першому етапі буржуазія домоглась тільки адміністративних реформ. Всі проведені в 1847 р. реформи були в інтересах буржуазії. Якщо говорити про роль буржуазії в національно - визвольному русі, то слід сказати, що вона в Італії ставилась на ряд вище від інших верст через своє багатство, особливо завдяки розвитку промисловості і торгівлі. Як і в Європі, так і особливо в Італії криза 1847р. являлась передвісником революції, а ліберальне і патріотичне повстання цього року підготовляли її. Ці рухи і реформи показали, що народ не хоче жити по - старому.

Розділ 2. Початок революції. Війна за незалежність і поразка сардінської армії.

Перші дні 1848 р. віщували наближення революційного вибуху в Італії. Революція почалась в областях, де свавілля влади і гніт народних мас був найбільше сильним, зокрема, в Ломбардо - Венеціанській області і в Королівстві Обох Сицилій. Населення Ломбардо - Венеціанської області потерпало не тільки від політичного свавілля, але й від податкового гніту. Податки накладались на хліб, м'ясо, а також на тютюн і вино. Головнокомандуючий австрійськими збройними силами в Ломбардо -Венеціанській області фельдмаршал Радецький, який володів диктаторською владою, по - суті, перетворив цю область у велику тюрму. Майже за кожним будинком італійця слідкував австрійський шпигун. 82 - річний солдат Радецький намагався «кров'ю і залізом» тримати народ в повинностях [5, с. 224 - 226].

В Мілані революційні виступи почались з бойкоту. Щоб нанести ущерб Австрії, яка отримувала великі доходи від тютюнової монополії, ніхто з італійського населення Мілана не курив. З січня італійській поліції і офіцерам була видана більша кількість сигар і наказано ходити по вулицях і демонструвати куріння. Однак, ці дії зустріли опір від італійського населення. За наказом Радецького на натовп кинули кавалерію. В результаті 6 чоловік було вбито і більше 50 поранено. 18 січня у Венеції були арештовані діячі визвольного руху Даніеля Манін і Цвіколо Тонназео. Події в Ломбардо - Венеціанській області викликали хвилю протестів і демонстрацій всіх італійських областей, вони дали поштовх новому піднесенню патріотичного руху. Свого значення набуло повстання в столиці Сицилії -Палермо, де виникли таємні гуртки - демократів, лібералів, однак ці таємні гуртки довго не існували, адже були розігнані кавалерією фельдмаршала Радецького.

Повстання в Палермо виявилось першою революцією 1848 р. в Європі.

Героїчна боротьба погано озброєних повстанців, яких атакував міцний королівський гарнізон, їх перемоги, викликали захоплення у всіх італійських областях та в інших країнах Європи. Революція в Сицилії дала поштовх для розгорнення революції не тільки в іншій частині Італії, але і всій Європі.

Революційна ситуація в Сицилії швидко донеслась до Неаполя і сприяла повстанню в континентальній частині королівства. Всього через п'ять днів після початку повстання в Палермо - 17 січня підняли повстання патріоти Чіленто, розташованого неподалік від Неаполя. Фердинант II, щоб заспокоїти повсталих вирішив зробити деякі поступки. 18-20 січня він видав ряд декретів про надання Сицилії обмеженої автономії, розширення прав провінційних рад, амністії політв'язням [11, с. 107 - 109].

25 і 27 січня в Неаполі відбувались бурхливі демонстрації, на яких виносились вимоги надання конституції. 29 січня був опублікований декрет про «дарування» конституції. Ця конституція носила досить поміркований характер. Події в Неаполі викликали захоплення патріотичних кіл в Сардинському королівстві. В перших числах лютого в Турині і Генуї відбулись бурхливі демонстрації [17, с. 129 - 132].

Конституція Сардинського королівства, опублікована 5 березня 1848 р. носила досить поміркований характер і була складена за зразком французької конституції 1830 р. Після проголошення конституції в двох італійських королівствах, герцог Тоскани Леопольд II не міг протистояти народному повстанню. Особливо сильним було повстання в Ліворно, де великим впливом користувались республіканці, російський консул А. Гверацці повідомляв про багаточисельні «анархічні демонстрації», які відбувались періодично; демонстранти проголосили: «Ми вимагаємо зброї! Геть уряд!». Герцог Тоскани застосував репресії. В ніч на 10 січня за його наказом в Ліворно були арештовані 14 чоловік.

Народ Папської області не міг залишитись у стороні від руху за конституцію, який дав перший поштовх до ліберальних реформ. Повільність у проведенні реформ викликала глибоке незадоволення народу і ліберальних кіл. Особливу ненависть до себе викликали єзуїти, які користувались великим впливом на державний апарат. 8 лютого в Римі відбулась велика демонстрація, на якій виголошувалось: «До зброї!», «Смерть єзуїтам!», «Хай живе незалежність Італії!». Учасники демонстрації вимагали змінити склад Кабінету Міністрів. Коли делегація від народу не була допущена в Квірінал, резиденцію папи, демонстранти направились до мера міста Т. Корсіні і змусили його поїхати до папи, щоб скласти йому вимоги народу.

Обставини змусили Пія IX робити подальші поступки. 12 лютого був утворений новий уряд. Із десяти міністрів нового кабінету четверо були світські особи. Газети повідомили, що Пій IX вирішив представити своїм підданим конституцію і цим самим італійці здобувають національну незалежність до якої вони йшли багато років [14, с. 97 - 98].

Папська область в цьому випадку не могла залишитись без конституції. 14 березня був опублікований і підписаний Пієм «Основний статут світського управління церковною областю». Це була конституція з двох палатною системою. Верхня палата призначалась папою пожиттєво, палата депутатів вибиралась на основі цензу. Таким чином, починаючи з осені 1847 р. до середини березня 1848 р. національний рух в Італії розвивався з вражаючою швидкістю. Революційна криза привела до встановлення конституційного устрою у всіх італійських областях, окрім Ломбардо -Венеціанської області і герцогств Парма і Модена; останні були окуповані Австрією згідно договору між нею і урядом цих герцогств, закріпленому 24 грудня 1847 р. Однак революції в Італії вдруге уникнути не вдалось.

Революція в Австрійській імперії знову пожвавлювала революційні настрої народних мас в Ломбардо - Венеціанській області. 17 березня 1848 р. у Венеції на площі св. Марка, відбулась бурхлива демонстрація. Народ вимагав визволення відомих діячів республіканського руху Маніна і Томмазео та їх друзів, арештованих в січні. Манін розробив план повстання. Він вважав, що важливою опорою повстання будуть робітники арсеналу, склад флоту, сформований головним чином італійцями, громадянська гвардія. Повстання було призначене на ранок 22 березня. До повстання приєдналась частина морської піхоти і артилерії. Губернатор підписав акт про капітуляцію. На площі св. Марка, Манін проголосив республіку і заявив, що Венеція буде «одним із центрів, які повинні служити справі поступового злиття Італії в єдине ціле». 23 березня 1848 р. Манін сформував Тимчасове управління Венеціанської республіки, в яке входили помірковані ліберали і демократи. Що стосується поміркованих лібералів, то вони прагнули добитись деяких реформ [7, с. 82 - 83].

Душею повстання були демократи, радикальні елементи буржуазії, які очолював К. Катансо і його друзі. Особливо виділявся патріот Енріко Чернускі.

20 березня фельдмаршал Радецький запропонував перемир'я з австрійською стороною. 20 березня була створена Військова Рада. Членами ради стали Катансо, Чернускі. Між демократами і поміркованими лібералами існувала розбіжність по питаннях про перемир'я. Побачивши, що не можливо схилити членів Військової ради до перемир'я, помірковані кола звернулись до Карла Альберта [8, с. 182 - 185].

22 березня муніципалітет Мілану оголосив себе тимчасовим урядом. Голова був обраний Казатті. Цей уряд складався із поміркованих лібералів, сюди був включений один демократ - Чезаре Корренті. Героїчна боротьба народних мас, яка ввійшла в історію, як «п'ять днів Мілана», перетворилась у відхід військ Радецького.

Перемога міланської революції вплинула на розвиток визвольного руху в Італії. Ця перемога прискорила початок війни з Австрією. Повстанці в герцогствах Парма і Модена вигнали своїх управляючих і австрійська війська.

Майже по всіх містах Сардинського королівства відбувались масові демонстрації, на яких висувались вимоги війни проти Австрії. Керівники Сардинської монархії найбільше остерігались руху народних мас і встановлення республіканського устрою в Ломбардо - Венеціанській області. Вони прагнули приєднати цю територію до П'ємонту, щоб утворити Північноіталійське королівство під егідою Савойської династії [5, с. 193 - 194].

В ті бурхливі березневі дні 1848 р. керівники італійських областей під натиском народних виступів змушені були відіслати в Ломбардію свої військові підрозділи. 19 березня, як тільки в Флоренції стало відомо про революцію в Мілані, там розпочались бунти. Великий герцог Тоскани Леопольд II 21 березня опублікував відозву, в якій повідомляв про формування добровільних підрозділів для відправлення в Ломбардію. Ліберальна буржуазія вимагала участі Папської області у війні проти Австрії. На театр воєнних дій свої війська змушений був вислати і Фердинанд II - король Обох Сицилій. Однак він швидко відізвав свою армію для придушення революції [24, с. 105 - 108].

Страницы: 1, 2, 3, 4