Радянсько-польська війна 1920 р.

Це свідчить про те, що в середині лютого 1920 р., що В. І. Ленін не тільки передбачав збройне зіткнення з Польщею, але й пропонував створити ударне військове угрупування для захоплення Східної Галичини.

Майже у ті ж дні, коли відбулося наведене вище листування між більшовицькими лідерами, пролунали узгоджені з ними заяви так званого “українського радянського уряду”, що були спрямовані проти С. Петлюри. Слід зауважити, що цей уряд сам себе призначив: 11 грудня 1919 р. після закінчення VIII партконференції РКП(б) у Москві (2-4 грудня 1919 р.), присутні там українські більшовики створили Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Х. Раковським. За наполяганням В. І. Леніна у другій декаді лютого 1920 р. Х. Раковський прибув з Москви до Харкова. Через кілька днів він надіслав В. Леніну телеграму про перетворення ВУРК на Раду народних комісарів. 22 лютого Х. Таковський на прохання Г. Чичеріна надіслав йому проект поки польському уряду і підписав її як нарком закордонних справ України: “Визнання з боку Польщі усілякої української влади, окрім влади робітників... України та її Ради народних комісарів, що панує нині від Донецького басейну до Дніпра, не може обговорювати умов міцного миру”.

Й. Сталін бачив пасивність В. І. Леніна в здійсненні зовнішньо політичного курсу радянської Росії. Це не надавало йому поваги до визнаного вождя більшовиків. Особливі відносини між ними, ще й події під Царицином (Волгоградом) у 1918 р. залишалися складними, так само як і з членом політбюро ЦК РУП(б), головою Реввійськради РСФРР Л. Троцьким.

Після тривалого мовчання щодо радянських пропозицій укласти мирний договір 12 квітня 1920 р. польський уряд зробив офіційну заяву, в якій звинуватив Раднарком у зриві мирних переговорів. Уночі польські війська вивели дів галицькі роти, сформовані в Італії з військовополонених, на передові позиції проти 2-ї та 3-ї галицьких червоних бригад, що стояли в районі Петичева. Настрій цих людей чітко передавав календар, що був надрукований у бригадах: “Де б ми не були, до якої організації не ввійшли б, нам завжди буде світити зірка, що освітлюватиме шлях, то одна єдина дорога: до своєї власної держави, до самостійності, до повної свободи української нації... Хай живе самостійна Україна” [2; 159].

Після переговорів між земляками-українцями, які воювали в різних арміях, червоні бригади повстали. До них приєднались колишні галицькі жандарми. Вони захопили на деякий час низку радянських установ та залізничний вокзал. На придушення повстання частину галицьких вояків розстріляли, а решта розбіглася.

У Києві в ніч на 24 квітня заарештували всіх червоних галицьких командирів. Начальник особливого відділу 12-ї армії З. Кацнильсону телеграмі заступнику начальника особливого відділу ВЧК РСФРР В. Менжинському та начальнику особливого відділу Південно-Західного фронту В. Малишеву заявив, що всі галицькі частини “безумовно ненадійні”. Тому їх роззброїли, а 3 тис. чоловік відправили в район Ніжина.

Із того часу колишні вояки УГА стали об'єктом репресивної політики більшовицького керівництва.

Л. Троцький, дізнавшись 26 квітня 1920 р. про повстання галицьких бригад, звернувся до членів політбюро УК РКП(б): “Становище в Україні потребує найсерйознішої уваги. Бандитизм високо підняв голову. Учинили заколот дві поліцейські бригади та спрямували зброю проти мас. Поряд із заходами воєнного характеру, потрібні широкі заходи характеру ідейного. Необхідно негайно перекинути на Україну дуже значну кількість місцевих працівників. Так само потрібно відрядити міцних керівників із центральних відомств. Мине можемо допустити нового “непорозуміння“ на Україні - на цей час воно коштувало б надто дорого. Пропоную застосувати героїчні заходи“.

За день до цього звернення, 25 квітня польські війська розпочали широкомасштабний наступ на Україну. Політбюро ЦК РКП(б) 28 квітня заслухало доповідь Й. Сталіна з питань стратегії й доручило Л. Троцькому скласти тези ЦК РКП(б) у зв'язку з початком нової війни. 29 квітня ВЦВК та РНК РСФРР прийняли звернення “До всіх робітників, селян та чесних громадян Росії” у зв'язку з Польською війною, написане Л. Троцьким. 30 квітня він відіслав у політбюро ЦК РКП(б) тези “Польський фронт і наші завдання” й виїхав в Україну.

Ще 4 квітня 1920 р. політбюро ЦК РКП(б)У створи в Харкові Галицький ревком у складі 5 осіб. Щоб не наразитися на міжнародні ускладнення, вирішили: “Галицький ревком не має жодних прав та функцій органу влади, не має не має жодного відношення до влади, але існує як політична представницька установа, що виступає офіційно у необхідних випадках”.

23-24 квітня 1920 р. на конференції комуністів Східної Галичини у Києві було обрано Галицький оргкомітет Східної Галичини КП(б)У на чолі з Ф. Коном.

Після початку польського наступу 26 квітня 1920 р. ЦК КП(б)У заявив, що необхідно допомогти польському пролетаріату повалити буржуазію.

Такі дії свідчили, що керівники українських більшовиків також сподівалися скорегувати пролетарську революцію. 27 квітня 1920 р. Х. Раковський і член РВР Південно-Західного фронту Р. Берзін повідомили Л. Троцькому і Й. Сталіну, що під Києвом склалася критична ситуація. Як і в 1919 р. у тилу червоних військ в Україні спалахували селянські повстання.

У перші місяці 1920 р. більшовики повторювали в Україні попередні “воєнно-комуністичні” помилки. Це підтверджується доповіддю члена РВР 12-ої армії М. Мурашова В. І. Леніну, Ф. Дзержинському, іншим керівникам РКП(б), яка була присвячена аналізу причин здачі Києва полякам. 17 травня 1920 р. він писав, що червоні частини виявилися небоєздатними, “усе Правобережжя являло собою вулкан”. Банди нападали на радянські установи та військові штаби, червоні частини самопостачання. Агітаторів, які доходили до села, били та вбивали селяни, які ненавиділи “жидів і комуністів”. М. Мурашов робить висновок, що ставлення селян Київської, Подільської та Волинської губерній до радянської влади або байдуже, або різко негативно. Не дивно, що при відступі червоних частин населення нападало на обози, брали у полон червоноармійців.

Не тільки на Правобережжі, а й у Полтавській та Чернігівській губерніях села окоповувалися окопами, обносилися дротом, виставлялися спостережні пункти з технічним та живим зв'язком.

Наприкінці доповіді М. Мурашов із люттю заявив: «Україна нікому не вірить, ніякої влади не поважає. Вона буде поважати та підкорятися тому, хто володіє потужною військовою організацією та довершеним господарським апаратом. Україну потрібно обезкровити, розорити, бандитське населення винищити. Це невдячне завдання повинні виконати шляхта та Петлюра. Тоді ми будемо для неї прийнятні…»

За умов наступу польських війск, а також ворожого ставлення значної частини українського суспільства до Червоної Армії необхідно було оперативніше реагувати на зміни ситуації в Україні. Л. Троцький це розумів і вирішив зробити крок через свої особисті почуття та настрої щодо Й. Сталіна. Між двома більшовицькими керівниками постійно точилася боротьба за вплив. Не дивлячись на це, 18 травня Л. Троцький запропонував В. І. Леніну призначити Й. Сталіна членом РВР РСФРР. Ідея не означала примирення, голова РВР Росії намагався використати близькість до Й. Сталіна командування 1-ої Кіннної армії, щоб більш ефективно управляти військами. 20 травня 1920 р. Л. Троцький написав про свою пропозимію Й. Сталіну, який дав згоду. Для нього це означало явне підвищення статусу у партійно-радянській та військовій ієрархії.

Тим часом червоні частини просувалися на захід. Саме тоді більшовицьке керівництво у Кремлі вирішило використати відомого українського політичного діяча В. Винниченка для розколу української інтелігенції. Він прибув до Москви наприкінці травня, запропонував свої послуги В. І. Леніну зустрівся з багатьма радянськими керівниками. Після запитів Кремля політбюро ЦК КП(б)У у завуальованій формі дало зрозуміти, що ділитися владою не збирається. Особливо занепокоївся Х. Раковський, якого колишній голова Директорії УНР В. Винниченко в листі до В. Леніна пропонував усунути з посади.

Л. Троцький 9 червня надіслав В. Леніну і Й. Сталіну дуже дипломатичну за змістом телеграму: “Винниченко вважає, що він міг би розколоти петлюрівську інтелігенцію своїм активним виступом на Україні у цій відповідальній ролі й відволікти від Петлюри хоча б тимчасову значну частину отаманів. Він вважає, що такого результату можна досягти призначенням його нарком воєн України. Якщо на це піти, то цій посаді необхідно надати переважно агітаційний характер, запровадивши В. Винниченка до Реввійськради Південно-Західного фронту. Прошу за дорученням Політбюро висловитися з приводу цих міркувань і в разі незгоди вказати, як уявляєте собі можливість використати Винниченка для роботи на Україні, зокрема для боротьби з Петлюрою. Винниченко віддає себе, за його словами, у розпорядження партії”.

11 червня Й. Сталін відповів із Кременчука Л. Троцькому. Оскільки у телеграмі містяться цікаві оцінки політичної ситуації в Україні того часу, розглянемо її: “1. Петлюра являє собою серйозну силу у губерніях Західної України, у всій Київській губернії, зокрема, Полтавській; більш серйозну, ніж наші ради. Прихильники Петлюри: сільські вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори, які є організаційними елементами середнього і крупного селянства проти революції та “кацапів”. Апарати Петлюри: незначна кількість кооперативів й відділів “просвіти”, що є справжніми державними установами, з діловодством винятково українською мовою, з фінансами без контролю, з чудово працюючими підприємствами. “Просвіта” постачає населення петлюрівськими ідеями, кооперативи - продуктами, причому частина прибутків йде до казни Петлюри, оточення якого чудово переховується у цих “легальних” установах. У порівнянні з цими сумно державним дореволюційними наші ради слабкі до неподобства. Про Радвладу селяни знають тільки те, що у неї багато війська, і вона відбирає хліб. Зважаючи на усе це поява Винниченка на нашому небосхилі повинна відіграти найбільш серйозну роль у боротьбі з серйозним ворогом революції на Україні, тобто з петлюрівщиною. 2. Призначення Винниченка наркомвоєнУкраїни... вважаю найбільш зручною та доцільною комбінацією. 3. Якби Винниченко поставив питання щодо створення інститут голови Реввійськради Південь-Захід і призначення на цю посаду, я б не заперечував проти такої комбінації. 4. Проти призначення Винниченка членом Реввійськради Південь-Захід не заперечую”.

Таким чином, Й. Сталін і Л. Троцький вважали “петлюрівщину” серйозною загрозою для влади більшовиків в Україні. Це свідчило про те, що більшовицьке керівництво на цей час визнавало силу українського національного руху. Показово, що у межах марксистських уявлень Й. Сталіна соціальною базою контрреволюції були вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори як громадсько-політичні представники українських селян. Кооперативи й “просвіти” вважалися структурами, що мали неформальну владу на місцях та протистояли органам більшовицької влади - радам. У майбутньому такі сталінські оцінки слугували теоретичною основою репресій комуністичного режиму в Україні [10; 183].

Багатьом керівникам більшовиків здавалося, що Червона армія зможе продовжити успішний наступ на Захід. Ці настрої поділяв В. Ленін. Він бажав не тільки радянізувати Польщу, але й здійснити прорив Червоної армії до Німеччини, де, на його думку, створилися сприятливі умови для комуністичної революції. Вождь більшовиків мріяв запалити полум'я світової революції у Центральній і Західній Європі та встановити там радянський лад. 19 червня 1920 р. Г. Чичерін надав В. Леніну варіанти можливих подальших переговорів з Польщею. Один із них передбачав приєднання Східної Галичини до радянської України.

На початку липня 1920 р. червоні війська підішли до етнографічного кордону Польщі, здобувши перемогу у боях із поляками у районі Рівного.

На початку серпня, після захоплення Рівного, 1-а Кінна армія повернула Львів. Визвольного походу проти “буржуазії” та “капіталістів” у її виконанні не вийшло. Навіть такий переконливий комуніст, як В. Затонський - член РВР 14-ої армії 10 серпня 1920 р. повідомив до ЦК КП(б)У, що будьонівці на своєму шляху грабують і гвалтують місцеве населення.

Але ж вони вирішували долю радянсько-польської війни. Головний удар червоні війська завдавали Варшаві. 17 серпня С. Каменєв повідомив командувачів Західним фронтом М. Тухачевського та Південно-Західним фронтом О. Єгорова, що Західний фронт мусить приступити до вирішального наступу на Варшаву. Й. Сталін та О. Єгоров не поспішали виконувати цей наказ, сподіваючись зайняти місто. До того ж Й. Сталін міг виправдовуватись перед іншим керівниками Компартії за відмову тим, що Львів був культурним і громадсько-політичним центром Східної Галичини. Його захоплення мало стратегічне значення для більшовиків: вони отримували прямий вихід до Центральної Європи.

12 серпня О. Єгоров у черговий раз наказав Кінармії захопити Львів і тільки під тиском Л. Троїцького 13 серпня РВР Південно-Західного фронту віддало наказ про передислокацію. Утім, ще 17 серпня Кінармія штурмувала Львів, але 6-та січова дивізія УНР під командуванням полковника М. Безруша та Р. Сушка утримали 1-у Кінну армію.

У середині серпня й. Сталіна відкликали з України до Москви. Бої на врангелівському фронті все більше відволікали увагу Кремля. 19 серпня політбюро ЦК РКП(б) заслухало доповідь Л. Троїцького та й. Сталіна щодо військового становища на польському і врангелівському фронтах, визнано останній головним, Й. Сталіну надали двотижневу відпустку.

Й. Сталін на польський фронт не повернувся, а Л. Троїцький став людиною, яка приймала основні рішення, що стосувалися української проблеми. При цьому він продовжував постійно контактувати з Х. Чаковським. 1 вересня обидва діячі написали листа В. Леніну щодо с. Петлюри: “Оскільки питання про Петлюру може отримати велике значення у наших відносинах з Польщею, необхідно розгорнути найширшу агітацію з приводу шахрайської поведінки Польщі, що порушує її мирні зобов'язання”.

Ця заява стосувалася С. Петлюри тому, що польський уряд не поспішав визнати легітимність українського радянського уряду. Ситуація загрожувала повторним просуванням польських військ углиб України та втручанням у радянсько-польські переговори голови Директорії як “третьої сили”.

Тому знову постало питання щодо В. Винниченка у РНК УСРР та наркомом закордонних справ СРР. 9 вересня політбюро ЦК КП(б)У прийняло його до партії і попросило ЦК РКП(б) направити замість Д. Мануїльського на мирні переговори з поляками. Одночасно від В. Винниченка вимагали переробити заяву про вступ до більшовицької партії. 11 вересня Л. Троїцький висловив політбюро ЦК РКП(б) та Х. Чаковському свою думку щодо В. Винниченка: “...Потрібно, щоб Винниченко заявив: 1). Щоб сам він був головою демократичної Укрреспубліки. 2). Що Петлюра ніколи не отримував демократичної санкції. 3). Що Петлюра є агентом польської шляхти. 4). Що за цих умов він, Винниченко, не дивлячись на ті суперечки, що у нього малися в минулому з Радвладою, вважає своїм обов'язком вступити до лав Червоної Армії, щоб зі зброєю у руках битися за незалежну радянську Україну проти польської шляхти та її найманців“ [9; 237].

Такі жорстокі вимоги означали для В. Винниченка необхідність відійти від своїх життєвих принципів та офіційно зробити облудні заяви на кшталт: “Петлюра - агент польської шляхти”. Очевидно, що Х. Чаковський передав вимоги Л. Троїцького В. Винниченку, який відмовився їх виконати і виїхав з України. Раковський міг бути спокійним - загрозливий конкурент самоусунувся. Одночасно міжнародна ситуація склалася таким чином, що уряд РСФРР мусив враховувати в переговорах з поляками існування формально незалежної радянської України.

В той же період у КП(б)У поширилася думка, що тільки радянська Україна здатна виконати роль інтегратора усіх українських етнографічних земель і лунали заклики до радянізації Західної України. 14 травня Р. Кон написав листа до ЦК КП(б)У, в якому стверджував, що ані Відень, ані Варшава не можуть бути центрами економічного тяжінні до Галичини, яка становить єдине ціле зі Східною Україною. Тому політичний центр радянської України мусить стати центром для Галичини.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6