Радянсько-польська війна 1920 р.

Успіхи Червоної Армії у боротьбі проти міжнародного імперіалізму виявили великий вплив на всю міжнародну ситуацію. У першій половині серпня 1920 р. червона Армія наближалася до Варшави і Львова. Однак порушення взаємодії Західного і Південно-Західного фронтів призвело до розпилення сил радянського війська і полегшило противнику підготовку сильного контрудару по флангу і тилу Західного фронту. Із 23 польських дивізій, що діяли на радянсько-польському фронті, для участі у варшавській операції було виділено 20 дивізій, а також велика частина кавалерії. Супротивник, який діяв тепер на своїй території, використав настрої деяких робітників і селян, що Червона Армія прийшла не як визволитель, а намагається захопити їхню батьківщину.

Польські війська виявилися укріпленими, війська ж Західного фронту були ослабленими. У ході боїв вони зазнали втрат, тому частини відставали, деякі з них знаходилися на відстані від 200 до 400 кілометрів, порушувався підвіз боєприпасів і продовольства. Війська не отримували необхідних поповнень.

Все це призвело до того, що до моменту вирішальної битви на Віслі співвідношення сил різко змінилося на користь військ Піл судського. До того часу небезпека і зі сторони білогвардійської армії Врангеля.

Ще 2 серпня Політбюро ЦК РКП(б), виходячи із ситуації, яка склалася, прийняло постанову про об'єднання радянських армій на польському фронті у складі Західного фронту і утвореного самостійного Південного фронту для боротьби з врангелівцями.

Враховуючи виняткову серйозність питання про перспективи війни, В.І. Ленін виніс його на обговорення пленуму ЦК РКП(б), який відбувся 5 серпня 1920 р.

Голова Реввійськради республіки Троїцький заявив, що 16 серпня Червона Армія вступить у Варшаву [16; 8]. Реввійськрада, а також главком і Польовий штаб явно переоцінили успіхи Червоної Армії. Між тим, вони мали дані про те, що радянські війська, які наступали, відірвалися від своїх тилів і отримали у боях значні втрати. При такому стані війська без попередньої підготовки не можна було розпочинати наступ на Віслі, де зосередилися основні сили польської армії, яка отримала значне поповнення. Значні прорахунки в оцінці співвідношення сили зробили М. М. Тухачевський, І. Сминга, І. Ушлихт, а також Реввійськрада Південно-Західного фронту.

Недооцінив серйозності труднощів Південно-Західного фронту Й. В. Сталін. 4 серпня він повідомив Леніну: заминка Будьоного на львівському напрямку тимчасова і вона не означає, що наступив перелом на користь противника. Львів, запевнив він, буде взято, очевидно, з деяким запізненням, а Врангель відкинутий у найближчі дні [16; 8].

6 серпня главком послав командуванню Південно-Західного фронту дві дерективи. Однак, головне командування фронту не проявило відповідної чіткості у керівництві.

10 серпня Тухачевський і Ушлихт підписали директиву на форсування Вісли. Військам фронту ставилося завдання переправитися через Віслу північніше Варшави. На ділянці фронту, яка залишилася, протяжністю 160 кілометрів повинна була діяти Мозирська група чисельністю 4-5 тис. бійців. У її склад главком переправив ще 53-у дивізію.

Із перехоплених наказів противника главком знав, що польське командування зосередилося південніше Варшави, в районі Любліна, де є значні сили для контрудару по військах Мозирської групи. Про це главком 11 серпня проінформував Тухачевського, попереджаючи, що залишення на лівому крилі і в центрі фронту невеликої кількості війська в умовах, коли ворог накопичує на цьому напрямку сили для контрудару може призвети до тяжких наслідків. При першому ж натиску противника слабкі частини лівого флангу Західного фронту можуть не витримати. Тухачевський не погодився із головкомом, який не став наполягати на своєму припущенні.

Переміщення головних сил на Західному фронті для обходу Варшави із півночі ще більше ускладнило становище Червоної Армії на польському фронті. Для противника склалася надзвичайно вигідна ситуація. Головком прийняв рішення посилити люблінський напрямок за рахунок 12-ої і 1-ої Кінної армії і 11 серпня віддав Директиву Реввійськраді Південно-Західного фронту передати її до складу Західного фронту. При цьому було запропоновано тимчасово відмовитися від негайного оволодіння львівським районом і направити якомога більше сил для удару на Люблін, щоб підтримати лівий фланг Західного фронту. Головком ставив перед арміями нові завдання: 12-їй - наступати у напрямку Любліна, а 1-ій Кінній вийти в район Замостя, Томашов, Грубешов.

Ознайомившись із директивою головкому, яка із технічних причин була розшифрована лише 13 серпня, Єгоров і Смолін направили йому телеграму, в якій заявили, що зміна завдань арміям фронту вважають уже неможливим.

Переказ по фронту про передачу 1-ої Кінної армії Західному фронту 13 серпня підписали командуючий А. Єгоров і член Реввійськради Р. Березін.

До того часу ситуація на Західному фронті різко змінилася. 16 серпня польські війська перейшли у наступ в районі Варшави. Під натиск5ом переважаючих сил противника радянські війська змушені були відступати на схід. Відхід армії Західного фронту поставив в край невигідне становище війська Південно-Західного фронту, які також почали відступати. Невдачі радянських військ на Віслі пояснювалися рядом причин економічного, соціально-політичного і стратегічного порядку.

В. І. Ленін, виступаючи на VIII з'їзді РКП(б) із звітом про політичну діяльність Центрального Комітету партії, вказував, що при наступі радянських військ, занадто швидкому просуванні майже до Варшави, без сумніву була допущена помилка. І ця помилка викликана тим, що сили Радянської Росії були нерівними її керівництвом. Війська Червоної Армії, проходячи без перерви від 500 до 800 кілометрів, були вкрай втомлені. В той же час армія Пілсудського, відійшовши від Вісли, посилилася. Польським поміщикам і буржуазії з допомогою право націоналістичних лідерів ППС вдалося обманути дрібнобуржуазні верстви населення і відсталих робітників Польщі. Одна із важливих причин невдач частин Червоної Армії полягала в тому, що у вирішальний момент їй на допомогу не змогли виступити робітники Польщі (і в цьому одна з основних причин нашої поразки), який за Віслою в Варшаві” [14; 267], - говорив В. І. Ленін.

Поразка радянських військ під Варшавою була також наслідком великих недоліків у взаємодії Західного і Південно-Західного фронтів. У результаті цього на вирішальному етапі війни сили Червоної Армії виявилися розпорошеними, розосередженими на великому фронті. Зайняті кордони не закріплювалися, тили відставали, директиви командування фронтом нерідко відставали з великим запізненням, відсутність твердого керівництва армією, резерви в момент бою на Віслі опинилися на великій відстані від військ фронту, які наступали.

Однак, не дивлячись на свої успіхи під Варшавою, польські мілітаристи розуміли, Червона Армія не розбита. Вони вирішили піти на мир. 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир'я між Радянською Росією і Польщею. В угоді вказувалося на те, що обидві сторони визнають незалежність України і Білорусії. До Польщі відходили західні регіони Білорусії і України.

Після припинення бойових дій між Польщею і Радянською Росією, Антанта основну ставку у боротьбі з радянською країною робить на Врангеля.

Восени 1920 року боротьба з Врангелем стала основним завданням Червоної Армії.

2 жовтня В. І. Ленін звернувся до незалежних селян України із закликом напружити усі свої сили і надати всебічну допомогу Червоній Армії.

Для підсилення кримської ділянки фронту було направлено декілька дивізій із Кавказького фронту і з Сибіру. З Харкова прибула інтернаціональна кавалерійська бригада.

21 вересня 1920 р. Реввійськрада республіки на основі наказу ЦК РКП(б) видала наказ про створення Південного фронту. До його складу увійшли 6-а армія (командир К. Авксентьєвський, а пізніше - А. Корж), 13-а армія (командир І. Уборевич), 2-а Кінна армія (командир Ф. Миронов). На Південний фронт було вирішено направити 1-у Кінну армію. Командиром військкому Південного фронту був призначений М. Фрунзе, а членами реввійськради фронту - С. Усєв і угорський комуніст Бела Кун. ЦК партії дав директиву Реввійськраді республіки до настання зими визволити Крим.

В ході підготовки і проведення операції по розгрому Врангеля, Фрунзе постійно доповідав В. І. Леніну про ситуацію на фронтах і своїх планах. 26 вересня Фрунзе прибув до Харкова, де знаходився штаб фронту, а 27 вересня війська Південного фронту уже отримали наказ свого командира. Командир фронту вимагав від підданих йому військ нанести потужний удар по ворогу.

Підготовка до наступу проходила у складних умовах: не вистачало продовольства, зброї і боєприпасів. Стомлені і ослаблені від безперервних боїв частини потребували свіжого поповнення. Противник, маючи добре озброєну піхоту і значні кавалерійські сили, постійно атакував радянські війська. У середині вересня 1920 р. Врангель розпочав наступ на Донбас. Прорвавши фронт 18-ої армії, білогвардійці 19 вересня зайняли Олександрівськ, а незабаром і столицю Синельніково. 27 вересня вони захопили Маріуполь. Особливо жорстокі бої розгорілися в районі Волноваха, Маріуполя. Ворог був зупинений.

З жовтня Врангель віддав наказ своїм військам увірватися на Правобережні Україну, щоб створити єдиний фронт з армією Пілсудського і петлюрівцями. Врангель поставив завдання розгромити 2-у Кінну дивізію і частини 13-ї армії, а далі - 6-у армію, основні сили якої знаходилися в районі Каховки.

Зосередивши значні сили, Врангель 6 жовтня перейшов у наступ і розпочав переправу на правий берег Дніпра проти Олександрівська. Основний удар ворога прийняла на себе група радянських військ у складі двох дивізій під командуванням І. Федько. Під натиском переважаючих сил врангелівців радянські війська відступали. Але згодом становище змінилося. 2-а Кінна армія разом із 6-ою і 13-ою арміями перейшла у контрнаступ. У результаті ворог був відкинутий до переправи через Дніпро в районі села Бабино і до Нікополя. Провалом закінчилася для білогвардійців і битва під Каховкою. У ході боїв радянські війська нанесли ворогові тяжких втрат, багато було захоплено у полон.

15 жовтня Фрунзе відправив телеграму В. І. Леніну, в якій доповів про нездійснений план Врангеля прорватися на Правобережну Україну.

Невдача військ Врангеля на правому березі Дніпра і на Каховському плацдармі означало провал планів американських і англо-французьких імперіалістів створити єдиний фронт Врангеля і Польщі. Польські керівні кола були змушені остаточно відмовитися від намірів відновити боротьбу проти Радянської Росії.

За наказом В. І. Леніна головком надав 12 жовтня 1920 р. звіт про наміри, які необхідно було провести для розгрому Врангеля. 16 жовтня В. І. Ленін відправив телеграму Фрунзе, в якій вказував на те, що необхідно будь-якою ціною взяти Крим.

24 жовтня В. І. Ленін знову відправив телеграму Реввійськраді 1-ої Кінної армії, в якій повідомлялося, що Врангель стягує свої частини і, можливо, намагається сховатися в Криму. Пропонувалося для 1-ої Кінної армії зосередити свої сили саме в Криму.

Із прибуттям 26 жовтня 1920 р. 1-ої Кінної армії на Південному фронті було завершено зосередження основних сил для нанесення вирішального удару по врангелівській армії і звільнення Криму. Загальна кількість радянських військ перевищувала 133 тис. чоловік. У бойовому складі білогвардійців нараховувалося не менше 40 тис. чоловік. Таким чином, бойові сили військ Південного фронту переважали ворога більше, ніж у 3 рази. Але деякі частини і важка артилерія до початку наступу не встигли підійти до району бойових дій.

Фрунзе поставив перед військами Південного фронту завдання розгромити війська Врангеля у Північній Таврії одночасним ударом із правобережжя і центральної частини фронту. 26 жовтня рада Південного фронту підписала директиву про загальний наступ.

Наступ військ Південного фронту розпочався 27 жовтня. У ході жорстоких боїв оборона врангелівців була прорвана. До 30 жовтня на всіх ділянках білогвардійці були збиті із позицій, які займали. Врангелівцям була відрізана дорога відступу до Криму, було вибито із мелітопольських укріплень і звільнено Мелітополь.

Опинившись в облозі, врангелівські війська почали готуватися до прориву фронту, щоб відійти у Крим. Зосередивши сили у вузьких ділянках білогвардійські військ прорвали фронт радянських військ і двома групами розпочали відступ до Криму через Чонгарський півострів в Арабатську стрілу.

Знову перед військами Південного фронту було поставлено завдання: через кримські перешийки увірватися у Крим і енергійним наступом на південь оволодіти всім півостровом. Нанесення головного удару покладалося на 6-у армію, яка повинна була прорватися через Сиваш і вдарити у тил білогвардійцям і одночасно передбачався наступ на Турецький вал. У користування командування 6-ої армії були передані 2-а Кінна армія і армія Махна, чисельністю до 6 тис. чоловік.

У зв'язку з перемогами Червоної армії на фронтах і укріплення радянської влади на Україні серед махновців виник розкол. Більшість махновців почали виступати за спільні дії з Червоною Армією.

2-а Кінна армія була направлена для розвитку наступу у Криму. Їй ставилося завдання разом з військами 6-ої армії наступати на Севастопіль. 4-а армія повинна була вести наступ в чонгарському напрямі, щоб увірватися в Крим і захопити плацдарм на південному березі Сиваша.

Таганрозька затока була перетворена врангелівцями в одну загальну укріплену смугу. Завдання форсування сиваша було полегшено тим, що в цей час західні вітри гнали його воду на схід. Тому у ряді місць утворилися броди, які дозволили перейти піхоті і навіть артилерії.

Форсування Сивашу, несподіване для білогвардійців, розпочалося 7 листопада 1920 р. із настанням темноти. Із передовими частинами радянських військ через Сиваш йшли провідники із місцевих жителів.

До ранку 8 листопада війська 15-ої і 25-ої стрілкових дивізій в ході жорстоких боїв зайняли майже весь Литовський півострів і незабаром вийшли на Перекопський перешийок. Врангелівці вводили в бій все нові частини, щоб не дати закріпитися радянським військам.

В цей час 51-а стрілкова дивізія розпочала артилерійську підготовку штурму сильно укріпленого Турецького валу. Полки дивізій під командуванням Блюхера розпочали штурм; однак атаки не увінчалися успіхом. Зупинено було і наступ радянських військ по Арбатській стрілці.

У такій ситуації Фрунзе віддав наказ 51-й стрілковій дивізії негайно знову атакувати Турецький вал, а 7-й кавалерійській дивізії і підрозділам Махна негайно переправитися через Сиваш для підкріплення частин 15-ої і 52-ої стрілкових дивізій, які вели бої на Литовському півострові. 9 листопада радянські війська знову заволоділи Турецьким валом. За наказом Фрунзе в ніч на 11 листопада 30-та дивізія розпочала штурм Чонгарських укріплень і незабаром оволоділа всіма трьома лініями ворожої оборони.

11 листопада ворог спробував востаннє відновити свої позиції на Литовському півострові. Врангелівці зібрали значні сили. Розпочалися важкі бої. Того ж дня командування Південного фронту запропонувало Врангелю скласти зброю, однак білогвардійці не стали здаватися. Під натиском Червоної Армії залишки врангелівських військ почали відступ у глиб Крим, зідки були евакуйовані на суднах інтервентів.

Розділ 2. Українсько-російські відносини під час радянсько-польської війни 1920 року

Просування польських частин у Білорусі та в Україні на початку 1920 року переконало більшовиків, що війна неминуча. Після фактичної відмови Польщі від мирних переговорів з РСФРР радянських лідерів серйозно непокоїли польсько-українські переговори, а також можливість у разі війни з'єднання польської армії з білою армією генерала П. Врангеля, що перебувала у Криму. За таких умов член політбюро ЦК РКП(б), нарком у справах національностей РС ФСРР Й. Сталін пропонував використати проти поляків український націоналістичний рух у Західній Україні. Нарком закордонних справ РСФСРР Г. Чичерін заперечував, щоб не спровокувати війну. 14 лютого 1920 р. він надіслав голові РНК РСФРР В.І. Леніну листа: “Товариш Сталін хоче, щоб ми вступили в зносини зі східними галичанами й обіцяли їм незалежність. Це є повне порушення нашої лінії щодо Польщі Ця лінія є послідовною примирливістю й униканням з нашого боку будь-якого наступу. Майбутнє (як кажуть) покаже, якими будуть результати, але в будь-якому випадку абсолютно необхідно, щоб провина повністю лягла на польський уряд. Це необхідно вже для того, щоб певним чином впливати на психіку польських проміжних елементів та наших власних мас” [1; 6].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6