Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Що вже говорити про неймовірні потуги задля створення українського видавництва й написання десятків власних наукових досліджень і філософських творів у Швейцарії в статусі бездомного й голодного емігранта. Більше ніж двадцять літ перекладав учений українською мовою із давньоєврейської Біблію. А кілька історичних драматичних поем написав із зав'язаними очима великими літерами. Писав, незважаючи на заборону лікарів, бо «сильно била незвичка бути без праці»…

2. Урок істинного, а не кон'юнктурного служіння науці

По закінченні Київського університету після захисту кандидатської дисертації, хоч би які посади доводилося в подальшому займати Іванові Огієнкові, він на всі часи залишався передусім науковцем, українським ученим, який весь свій природжений хист дослідника, аналітика спрямовував на вивчення й популяризацію серед народу актуальних питань з різних ділянок українознавства. Його науковий доробок складає сьогодні більш ніж півтори тисячі завершених праць практично з усіх гуманітарних дисциплін і теології. Обсяг цього доробку по праву може скласти окремий предмет студій - огієнкіану.

Кожна наукова праця професора Огієнка може слугувати прикладом не лише вкрай добросовісного, а й залюбленого ставлення до копіткої, почасти чорнової, одноманітної, виснажливої наукової роботи. Вражає скрупульозність і аргументованість авторських висновків і концепцій. Обґрунтуванню кожного факту, кожного твердження передував, як правило, ретельний пошук і відбір колосального архівного матеріалу, детальна «проробка» їхньої історіографії. Й на все це - переконливі джерельні посилання. У своїх фундаментальних наукових дослідженнях Огієнко свідомо уникає зайвої «белетристики». Не соромиться зізнатися читачеві в недовивченості ним того чи іншого питання через брак джерельних матеріалів, спонукаючи в майбутньому такого читача йти далі цією дорогою, поглиблюючи, конкретизовуючи вже досліджене попередниками. Не вважав він за приниження свого авторитету як науковця вмістити в другому виданні уточнення чи й спростування якогось факту, якщо це справді видавалося переконливим. Так було, зокрема, з перевиданням в окремій книзі газетного варіанту історичного нарису «Містечко Брусилів та його околиці». Для вченого дорожчою була наукова достовірність факту, ніж власна репутація.

Наукові праці професора Огієнка зручні для користування й вивчення і читачами, і науковцями, бо в переважній більшості мають солідний допоміжний апарат - систему іменних і предметних покажчиків, додатків з коротким оглядом новинок з розглядуваної проблематики, що з'явилися за час набору книги. Для переконливості й наочності сприйняття читачем тексту, надто ж у фундаментальних дослідженнях, автор дбав про ілюстративний матеріал. Достатньо згадати, яким унікальним, але складним для поліграфічного відтворення був такий матеріал в «Історії української літературної мови», а особливо - у багатотомній «Історії церковнослов'янської мови» - цілий альбом стародруків та хрестоматійні зразки рукописних і друкованих текстів різних редакцій.

Постійно дбав професор Огієнко про культуру видання своїх книг, їхню смислову й граматичну довершеність. Для цього доскіпливо перевіряв факти, сам вичитував кілька разів коректуру одного видання. Коли ж з якихось причин коректуру не встигав перевірити, вважав за потрібне, у виправдання можливих помилок, сказати про це читачам. Так було, зокрема, з випуском у світ його історико-літературного нарису «Дерманська друкарня», де на першій сторінці кожного примірника віддрукованого накладу проставлено штемпельний відбиток червоного кольору: «Автор коректури не читав».

Яскравою характеристикою Огієнка-науковця, його чесності й ретельності в цій справі можуть слугувати ось такі витяги з його листів.

До Іларіона Свенціцького:

«Як Ви знаєте, я друкую «Службу Божу» в перекладі на українську мову. До цієї «Служби Божої» буде подано передмову про ті методи, яких я тримався в своїй роботі. Ця методологія загинула десь на пошті і я знову приступаю до написання її. А тому сердечно прошу Вас прислати мені заголовки тих книжок, якими я користувався для своєї праці. На відповідь даю 10 марок».

До Михайла Возняка:

«У Вашій цінній «Історії української літератури»… в т. 3 на с. 142 Ви згадуєте про поповича Івана Прислопського, перекладчика «Учительської Євангелії». В теперішній час я займаюся працями цього Ів. Прислопського, а тому найсердечніше прошу, коли ласка, подати мені про нього та про його переклад «Учительської Євангелії» докладніші відомості, за що буду сердечне Вам дякувати. Чи не знаєте номера цього рукопису в Перемишльській бібліотеці?».

2. Урок синівського вболівання за долю української мови, самовідданих зусиль задля її утвердження в усіх сферах державного, суспільного життя

Національне прозріння й самоусвідомлення себе як сина великого, талановитого, але бездержавного народу почалися в Івана Огієнка з відчуття болю за несправедливо тяжку долю рідної мови, якій волею історії випало пройти воістину хресний шлях, але не загинути, не розчинитися серед інших, сильніших мов завдяки обороні її в усі часи найкращими національними провідниками народу.

В ряди таких провідників беззастережно став на початку століття й Іван Огієнко. Ризикуючи професорською кар'єрою, він першим серед викладачів повністю зрусифікованого університету святого Володимира перейшов на викладання українською мовою, спонукаючи своїм громадянським вчинком інших своїх колег. А пізніше, переконавшись у необхідності просвітницької роботи в цьому напрямі, спрямував свої зусилля як вченого на обґрунтування самобутності, повноправності, окремішності української мови, на забезпечення належних умов для її вивчення всіма категоріями населення шляхом створення й видання десятків підручників, посібників, словників, різноманітного довідкового матеріалу. Його глибокопереконлива й емоційна «Наука про рідномовні обов'язки» на багато літ стала своєрідним катехізисом передусім для вчителів, працівників пера, духовенства, учнівства і широкого громадянства. Бо саме в цій книзі сформульована головна квінтесенція усіх досліджень Огієнка-мовознавця:

«Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації - нема державності». Саме на долю Огієнка як міністра освіти уряду Директорії УНР випало щастя остаточно завершити нагальну роботу щодо унормування українського правопису, а найголовніше - прийняття Закону про державну українську мову в УНР.

До останніх днів свого життя Огієнко залишився вірним поборником ідеї соборності української літературної мови для усіх українських земель, для усіх українців на материковій Україні і в близькій та далекій діаспорах. Важко сьогодні переоцінити те, що зробила ця людина, втілюючи протягом багатьох років таку ідею в конкретному гаслі «Для одного народу - одна літературна мова, один правопис». То була подвижницька, саможертовна робота задля мовного об'єднання нації в десятках випусків унікального часопису «Рідна мова», що поширювався багато років в усьому світі, у численних виданнях підручників, посібників, словників, монографій, у діяльності його українського видавництва «Наша культура». Це видавництво, до речі, мов той Фенікс, відроджувалося щоразу там, куди невдячна доля закидала професора Огієнка, - у Польщі, Швейцарії, Канаді.

З любові до української мови, з вірності їй народився в серці Огієнка «чуттєвий вірш про все пережите», вміщений у післямові до книги «Історія української літературної мови».

4. Урок глибокої порядності й людяності

Життєва доля переважно не була прихильною до Івана Огієнка. Сирітське дитинство, нужда і безгрошів'я в юнацькі роки; виснажлива праця в період визвольних змагань українського народу, де йому судилося бути в епіцентрі подій Української революції, бачити й пережити її злети й поразки; щоденна, щогодинна боротьба за виживання своє й своєї немалої сім'ї протягом усіх років скитальницького життя дорогами Європи й Канади; болі і втрати, підлість і зрада, заздрість і безпідставні звинувачення - на все це його життя було надто щедрим.

Та, незважаючи на такі випробування долі, він не розчарувався, не зневірився в обраному шляху. І що найголовніше - не обізлився на людей, а зберіг назавжди навдивовиж безкорисливі людські якості - любов і пошану до ближнього, здатність співпереживати і готовність допомогти. Часто сам не маючи можливості заробити для сім'ї шматок хліба, він замовляв слово чи просив допомогти іншим. Ось витяг із листа І. Огієнка до О. Маковея: «Знайомий мій - Леонід Михайлів - змушений везти до Заліщиків своїх хворих діток. В Заліщиках він не має нікого, хто б йому хоч порадив, де і як пристроїтися на літо чи в Зал., чи десь в околиці. Я дав п. Михайлову Вашу адресу, сподіваючись, що Ви йому ласкаво допоможете своєю порадою»…

Не може не викликати захоплення й такий громадянський вчинок Огієнка щодо своїх колег-мовознавців у радянській Україні. В період антиукраїнських репресій, розгрому більшовицькою владою українських наукових інституцій в офіційному київському друкованому органі «Мовознавство» з'являється стаття його редактора Н. Кагановича з жорсткою і неаргументованою критикою Огієнкового часопису «Рідна мова». Автор статті «Рідна мова» пана Огієнка» називає прізвища кількох радянських мовознавців - Тимченка, Курило, Сулими, Смеречинського, Осипіва, - на праці яких посилалися автори публікацій часопису «Рідна мова». Знаючи про жахливі репресії в радянській Україні й розуміючи, яка небезпека може нависнути над його київськими колегами після публікації статті Н. Кагановича, Огієнко в своєму коментарі щодо випаду проти нього журналу «Мовознавство» робить спеціальну примітку: «Щоб не наразити когось із зазначених мовознавців на неприємності, публічно заявляю, що я ніколи ніяких зносин з Інститутом мовознавства не мав. Проф. І. Огієнко».

Про людяність і доброту Огієнка були наслухані немало знайомих і незнайомих йому людей. Тому й зверталися до нього звідусіль у справах нагальних, хоч і не за адресою, але з надією на поміч і пораду. Не можна не навести у цьому контексті кілька документів, віднайдених в архівах колишніх спецфондів.

5. Урок політичної мудрості

Варто ще раз наголосити на важливому факті. Глибоко переживши трагедію Української революції, Огієнко-учений більше ніколи не прагнув повернутися у велику політику. Він завжди тримався осторонь тієї політичної метушні, що виникала періодично в розділених і ослаблених цією метушнею емігрантських колах.

Мабуть, саме через таку, обрану в еміграції, позицію Огієнко й нажив собі «ворогів найрізнішої масті», які організували справжній похід проти його дітища - «Рідної мови». У цьому контексті вчений з гіркотою писав: «Ішло, може, більше про редактора журналу, як про сам журнал. Тому що редактор відмовився робити політичну роботу в певному напрямі… Пережив редактор і втрату кафедри в університеті з тих же причин». Пізніше він свідомо підкреслював свою позапартійність, прагнучи досягнути цим у своїх виданнях якнайбільшої об'єктивності й власної партійної незаангажованості та незалежності як дослідника й науковця.

Таку мету професор мав, зокрема, приступаючи до реалізації одного видавничого проекту. В листі до М. Возняка зазначалося:

«Група аполітичних українських емігрантів задумує в найближчому часі видати кілька невеликих збірників під назвою «Визволення України»… Збірники носитимуть характер інформаційний, зовсім аполітичний і непартійний». Ще конкретніше й простіше він висловив свою позицію в листі-відповіді до учителів С. Шеремета, А. Лазара та І. Лівака з Торонто, які повідомляли Івана Огієнка про відкриття української школи його імені в Торонто. Огієнко писав:

«Нехай ця школа не плутається ні до якого партійництва, бо це зробить її слугою партії й уб'є її науку. Проводьте школу так, щоб вона виховувала вірних синів України і щоб усі емігранти - без різниці партійної й віросповідної - могли спокійно звати її своєю».

Без зайвої полеміки, суб'єктивних випадів, а то й огульних звинувачень, що, на превеликий жаль, і сьогодні так часто трапляється на сторінках наших «незалежних» часописів, видавець Огієнко прагнув скеровувати тематичну палітру ще одного свого часопису - «Наша культура». Тому й виступали на сторінках цього друкованого органу з грунтовними своїми дописами вчені найрізноманітніших політичних орієнтацій, що дало підстави самому видавцеві із задоволенням констатувати: «У нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко об'єдналася».

Використана література

1. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис з історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917-1920 рр. - К.: Федерація професійних спілок України, 1995.

2. Бій-Бійченко Ю. Таваріщ Каганович «сердиться» Рідна мова. 1937. Ч. 4

3. Відділ рукоп. Ін-ту л-ри ім. Тараса Шевченка НАНУ. Ф. 59. Од. зб. 1814. Арк. 4.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. - К., 1993.

5. Дем'янко О.М. Лютнева революція та становлення національної державності. - К., 1995.

6. Доценко О. Літопис української революції. Матеріали і документи до історії Української революції 1917-1922. - К., Львів, 1923. - Т. 2. - Кн. 4

7. Животко А. Історія української преси. - К. Наша наука і література. - 1999

8. Кривошей Г.Ф. Етносоціальна база Української революції (березень 1917 - лютий 1918 рр - Запоріжжя, 1997

9. Літературно-художній та суспільно-політичний журнал Дніпро К.1999. Випуск 3-4

10. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукоп. Ф. 29. Од. зб. 104. Арк. 4.

11. Ляхоцький В. Домініка Сучасність, - К.1998. Випуск 7-8

12. Ляхоцький В. Миттєвості життя - миттєвості історії Слово і час. - К., 1997. Випуск 3

13. Ляхоцький В. На олтар Вітчизни Українська культура. - К.1998. Випуск 6

14. Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНРПамять століть. - К. 1998

15. Ляхоцький В. Просвітитель. Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка. - К., 2000

16. Ляхоцький В. Прощання з Іваном Огієнком Пам'ять століть К.1997. №5

17. Ляхоцький В.П. Фонд Головуповноваженого уряду УНР на Поділлі як джерело дослідження заключного етапу визвольних змагань 1917-1921 рр. Студії з архівної справи та документознавства: Т. 3. - К., 1998. - С. 114.

18. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. Кам'янецька доба - Зимовий похід: в 3 т. - Прага, 1942, 1943.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12