Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

В одному томі художніх творів під загальною назвою «Вікові наші рани» об'єднано п'ять драматичних поем, тематичний зміст та ідею яких закладено вже в назвах: багато болю, випробувань і страждань випало пережити українському народові; та, незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяні ворогами, свободолюбивий дух українців, їхнє прагнення до волі й незалежності, їхню любов до своєї Батьківщини не вдавалося здолати нікому.

Ця ідея ще сильніше, ще зриміше проглядається в наступних двох книгах драматичних поем, озаглавлених ємко й промовисто - «Наш бій за державність». Намір написати масштабну епопею з такою назвою Іван Огієнко виношував давно. І частково зреалізував у Швейцарії, перебуваючи там у лозаннському шпиталі-притулку «Бетань». Саме там він мав щасливу нагоду попрацювати в унікальній бібліотеці відомого російського революціонера-емігранта М. Рубакіна, в якій було надзвичайно багато рукописів і стародруків ще з часів Хмельниччини. Тому основну драму - найбільшу за обсягом - з першого тому цього двокнижжя, присвячену Богданові Хмельницькому, Огієнко не лише написав на основі опрацьованих фондів рубакінської книгозбірні, а й видав її окремою книгою в своєму видавництві «Наша культура», створеному в Лозанні.

Варто акцентувати увагу на самій назві епопеї «Наш бій за державність». Найкраще обгрунтував її суть сам автор у передмові до першої частини епопеї: «Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від довгих віків унаслідувана, це - незалежна Українська Держава. Вона в нас була… була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки - і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум'ям, і породила наш лицарський Бій за Державність.

Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини - своїм дітям, і Наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління».

Центральне місце в історичній епопеї «Наш бій за державність» посідає автобіографічна поема «На Голготі» з підзаголовком «Трагедія визвольної боротьби». Щоправда, Іван Огієнко ніде не сказав про це прямо, але в життєписі Івана Борини читач, безумовно, впізнає немало крутих і тернистих житейських стежок, якими пройшов разом зі своїм героєм автор.

З-поміж усіх драматичних творів на історичну тематику, написаних автором у швейцарсько-канадський період життя і творчості, особливо виділяється історична драма на п'ять дій «Розп'ятий Мазепа». За драматизмом подій, глибиною проникнення в характери героїв, актуальністю піднятих проблем для сучасного етапу українського державотворення, величезним патріотичним, виховним зарядом, закладеним у розвиток дії, цю драму варто вважати вершинним твором Івана Огієнка.

До згадуваних збірок художніх творів ця драма з невідомих причин не включалася. Вийшла вона окремою книгою у видавництві «Наша культура». А написана була теж за незвичних обставин - у потязі за десять днів дорогою до Монреаля й назад. Така оперативність у написанні великої за обсягом і складної за сюжетною побудовою роботи, у принципі, не викликає подиву, оскільки подібний твір уже був виношений, вибудуваний у творчих муках автором за багато десятиліть. І варто було дочекатися сприятливих обставин, щоб все те виношене в душі викласти на папері.

Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттями героїв, їхньою готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи й незалежності рідної землі пройняті як ці, так й інші твори історичної тематики. Виділяються в цьому ряду поеми «Недоспівана пісня»; «За Україну»; «Туми».

Характерна особливість перелічених творів: багато роздумів, переживань героїв ніби спроектовані в сьогоднішній день, ніби звернені до нинішніх нащадків.

Більшість художніх творів І. Огієнка була написана ним у тяжкі, драматичні хвилини життя, коли автор, ніби відчуваючи свій прийдешній кінець, поспішав викласти на аркуші паперу все, чого не встиг виповісти своєму народові. Підтвердження цьому - історія створення поеми «Останній лицар». «У травні 1964 р., - пише Огієнко, - почали сильніше темнути мої очі - виявилося, що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тиждень правого. Я терпів тяжкі переживання - крім фізичних і духовних. Довелося багато перебувати з обома зав'язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці… І я вирішив щось-таки написати… хоч лікар забороняв усяке читання й писання, я написав оцю драму «Останній лицар», писав її закритими очима, великими літерами…»

Поетичний переспів видатної літературної пам'ятки українського походження - «Слова про Ігорів похід» - з такою ж назвою можна без перебільшення віднести до однієї з кращих поем Івана Огієнка. Написана вона була в один з найтяжчих періодів його життя, коли в липні 1944 року, після перенесення фронтових дій на Холмщину та Підляшшя, митрополит Iларіон з частиною українського духовенства був евакуйований до міста Кельце, а звідти - в Словаччину та Австрію. Оселившися в одному з монастирів, неподалік Відня, він взявся за глибинне вивчення цього унікального твору.

Не повторюючи поетичних і смислових знахідок своїх попередників, І. Огієнко, ретельно вивчивши існуючі редакції видань пам'ятки, сміливо пропонує свою версію поетичного перекладу.

Смислова домінанта Огієнкового твору концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.

1989 року у видавництві «Радянська школа» вийшло друком подарункове, великого формату, у тканинній оправі видання в прекрасному оформленні народного художника України В. Лопати - «Слово о полку Ігоревім», упорядковане О. Мишаничем. Окрім давньоруського тексту та паралельного ритмічного перекладу Л. Махновця тут вміщено також відомі в українській та російській літературах переклади цього твору - від Т. Шевченка до В. Шевчука. Не знайшлося місця в цій книзі, звичайно ж, із цензурних причин, перекладові І. Огієнка. Варто сподіватися, що в наступних перевиданнях цієї збірки такий Огієнків текст, який, безумовно, збагатить, урізноманітнить книгу, тут все ж з'явиться.

А за кордоном цей твір видавався двічі: вперше 1947 року, відразу після переїзду митрополита до Канади і відновлення там його ж видавництва «Наша культура», і вдруге - 1967 року, уже в повнішому вигляді. Поетичний переспів «Слова» під заголовком «Слово про Ігорів похід» у цьому виданні став четвертою частиною однойменної літературної монографії. Написавши 1945 року поему, Огієнко, не відкладаючи, взявся за створення ґрунтовної роботи, поставивши за мету розглянути цей твір не лише як літературну, а й як історичну пам'ятку українського народу.

Характерною особливістю цього дослідження є те, що автор аргументовано і переконливо доводить українськість походження цього унікального рукопису.

У творчій спадщині Івана Огієнка окреме місце посідають історичні монографії, історико-біографічні нариси, присвячені дослідженню життя й діяльності конкретних постатей, які залишили по собі помітний слід на культурній, духовній, науковій ниві української історії. Об'єктом свого наукового пошуку автор обирав, як правило, маловідомі, або й досі зовсім невідомі персоналії, якими з різних причин, а щонайбільше через ревне й самовіддане служіння українській справі, не мали права зацікавлюватися радянські науковці.

На початку наукової праці І. Огієнка це були переважно історичні портрети тих чи інших особистостей, які окремими розділами доповнювали фундаментальні наукові дослідження автора. Такий приклад можна навести, скажімо, з «Історією українського друкарства», виданою 1925 року. Тут подана ціла галерея цікавих і маловідомих досі особистостей.

Ґрунтовніше, глибше Огієнко зайнявся життєписами після переїзду до Канади - в п'ятдесятих роках. Так, 1956 року у Вінніпезі заходами Українського наукового православного Богословського товариства виходить велико-обсягова книга митрополита Іларіона «Українська церква за час Руїни. 1657-1687». Книга присвячена висвітленню подій найдраматичнішого періоду української історії, названого пізніше дослідниками Руїною, відгомони якого - і в політичному, і в духовному плані - озиваються в нашій державі й дотепер.

Надзвичайно цінним, передусім з пізнавального боку, є ряд історико-біографічних нарисів, уміщених в окремому розділі книги про канонізованих українських святих, якими вправі пишатися кожна нація, але про яких і сьогодні в Україні ми мало що знаємо через відсутність про них бодай короткої інформації в шкільних чи вузівських підручниках. Відсутні ці імена, на превеликий жаль, і в наших українських календарях. Постаті мучеників за українську православну віру Афанасія Берестейського, Афанасія Лубенського, Макарія Канівського, Іова Почаївського зображені Іваном Огієнком на правдивому історичному тлі тогочасної бурхливої доби. Зображені як всенародні святі, яких перше канонізував народ, а офіційна канонізація їх відбулася значно пізніше.

До речі, про одного з цих українських священномучеників - Іова Почаївського -Іван Огієнко, зібравши повніший архівний матеріал, видав через рік окрему монографію. Це, по суті, найповніший досі життєпис про чи не найосвіченішого представника українського чернечого кліру кінця XVI - першої половини XVII століть, який своїм життям і діяльністю заслуговує бути в одному ряду, скажімо, з Іваном Вишенським, Захарієм Копистенським, Іовом Клягиницьким. Відмінність Огієнкової монографії від попередніх публікацій про цю постать, передусім, у тому, що поряд з описом страдницького монашого життя, боротьбою на захист православної віри від насильницької латинізації й ополячення західноукраїнських земель Огієнко показав Іова Почаївського також і як просвітителя, письменника-полеміста, мова творів якого має чіткі ознаки тодішньої староукраїнської з певними домішками церковнослов'янських слів.

До свого 75-ліття, яке широко відзначалося в науковому та церковному житті української діаспори 1957 року, митрополит Іларіон підготував одну з найцікавіших і найґрунтовніших монографій «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця». Книга побачила світ наступного року із спеціальною посвятою на обкладинці: «Видання Української православної громади в Кенора, Онтаріо, для відзначення 75-ліття життя митрополита Іларіона».

Справді-бо, щось символічне було в тому, що саме до цієї поважної своєї дати автор підготував до видання книгу про великого українського князя - патріота, оборонця православ'я, визначного будівничого й мецената української культури, оберегу духовності свого народу, роль і значення якого в українській історії переоцінити важко. Сторінки монографії Огієнка, присвячені національній зраді дітьми Костянтина - найемоційніші. Автор болісно розмірковує над причинами, першовитоками цієї зради, доходячи до невтішного висновку: «Історія роду князів Острозьких - це найтрагічніша історія. Це й символічна історія - це вся історія України…».

Цілком вірогідно, що, опрацьовуючи величезний архівний матеріал про свого героя, виокремлюючи з того величезного масиву фактів найсуттєвіше, найхарактерніше для цієї величної постаті, Іван Огієнко ніби вивіряв і своє довге життя: чи не намарно воно прожите, чи не даремно стільки літ брав добровільно на свої плечі отой тяжкий хрест, з вірою і надією несучи його на Голгофу.

Саме в час написання цієї монографії, напередодні свого ювілею, Огієнко вимріяв, вистраждав ось ці поетичні рядки без назви, лише з такою посвятою: «Українському народові у дні мого сімдесятип'ятиліття»:

Іван Огієнко й надалі, продовжуючи працювати над циклом історичних монографій, обирав для дослідження такі постаті, життя й діяльність яких були співзвучними з його особистими устремліннями.

Останню свою працю зазначеної серії - «Старець Паїсій Величковський» Іван Огієнко в надрукованому вигляді не побачив. Написана вона 1962 року, але цілих десять років автор не міг знайти для неї видавця, хоча дуже хотів за життя свого видрукувати її. Книга вийшла друком вже через три роки по смерті митрополита -1975 року - заходами Інституту дослідів Волині та товариства «Волинь» у Канаді. Саме цим поважним науковим інституціям покійний заповідав перед смертю видання всіх своїх праць, що зосталися в рукописах. Оглянуті історико-біографічні твори Івана Огієнка можна умовно об'єднати одною назвою - «Життєписи великих українців». Ці постаті з нашої далекої минувшини є справді великими, хоча історичні обставини протягом століть не були сприятливими для того, аби народ міг знати правду про них - істинних своїх героїв і духовних провідників нації. І саме завдяки науковому пошуку Івана Огієнка, його сильному й щирому прагненню повернути ці імена українському читачеві з'явилися друком, щоправда, не в нас, а там, на далекій канадській землі і, на жаль, мізерними накладами.

Висновок

Не склавши остаточної, а відтак повної бібліографії наукової і творчої спадщини Івана Огієнка, не систематизувавши і не вивчивши його величезний архів, зокрема епістолярію, не перевидавши в себе в Україні бодай найголовнішого з того масиву фундаментальних праць, не з'ясувавши усіх обставин і перипетій многотрудного життя ученого, нам важко буде осягнути сьогодні глибину і велич того, що зробила ця людина для України. Як і збагнути, усвідомити життєдайну силу, що підносила його дух, благословила на невтомну працю заради тієї ж України, незважаючи на численні перепони і прикрощі. Та вже сьогодні з усього того, що знаємо, що змогли повернути й осмислити, можемо з'ясувати для себе кілька найголовніших уроків, які залишив для нас Іван Огієнко. Особливо важливі такі уроки в контексті нинішніх проблем українського державотворення, коли ентузіазм і піднесення, що повсюдно панували в початковий період здобуття нашою державою суверенітету, почали змінюватися подекуди на зневіру, апатію, а то й розчарування в процесі наповнення такого суверенітету конкретним змістом і в конкретних умовах.

Отож, про уроки Івана Огієнка.

1. Урок неймовірної працьовитості й працелюбності

Навіть побіжний перелік головних ділянок з таких галузей знань, як мовознавство, літературознавство, історія, культура, релігієзнавство, красне письменство, де він залишив своїми фундаментальними дослідженнями помітний слід, а також результативна багатогранна редакторська, видавнича, перекладацька, епістолярна діяльність не може не викликати справжнього подиву й захоплення від усвідомлення того, що це змогла зробити одна людина. Адже коли б видати всю наукову, художню, публіцистичну, перекладацьку та епістолярну спадщину Огієнка, - вона б складала щонайменше добру сотню томів. І всі вони, без винятку, слугували б сьогодні й на таку довгоочікувану, і, здається, вже наповнену конкретним змістом національну ідею, і на утвердження процесів українського державотворення.

Свою працю задля народу Іван Огієнко пізніше поетично назве у своїй автобіографічній поемі «На Голготі» «любою жертвою» «до ночі пізньої від рана», яка, як «тяжкий хрест», була йому милою. І то були не просто образні порівняння. То була життєва правда. Бо тільки за такого ставлення до справи, яку любив, у потрібності й важливості якої був глибоко переконаний, Іван Огієнко встиг так багато робити у будь-який період свого життя. Всі ці періоди були позначені жертовною, спресованою у часі, роботою.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12