Маргарет Тетчер та її політика в історії Великобритан

Тетчер поділяла усіх політиків на дві категорії: «один із нас» та «один із них». Це було її найулюбленішим висловом протягом усієї політичної кар'єри. А на питання, за яким принципом вона поділяє людей на ці категорії, вона відповіла, що критеріями є працелюбство, надійність з точки зору особистої відповідальності і віра у філософію, в яку вірить вона.

Розділ ІІІ. Соціально-економічна політика урядів М.Тетчер. Зміни у ролі держави в економічному житті країни.

Британську перебудову часто називають «тетчеризмом» або революцією М.Тетчер. «Тетчеризм» - це програма економічна, а «тетчерівська революція» - це наслідки. Безумовно, вплив Тетчер на останні дев'ять років, з тієї пори, як вона стала прем'єр-міністром, величезний. Її вплив настільки сильний, що один школяр нещодавно запитав вчителя:«А чоловік може бути прем'єр-міністром?»

Однак не можна забувати ту роль, котру відігравали інші міністри.

Будь-який розумний спостерігач за розвитком подій у Великій Британії у 1979 році помітив би декілька великих недоліків в соціально-економічній системі. Серед них: 1) надмірна влада в руках профспілкового керівництва, часто доволі далекого від робітників, яких воно повинно було представляти; 2) надмірне оподаткування з найвищими в світі податковими ставками на особисті прибутки; 3) надмірна інфляція; 4) надмірна влада в руках держави, котра здійснювалася повільною і гальмуючою все більше бюрократією.

Для вирішення економічних проблем, що стали перед Великою Британією у 1979 році, з яких найгострішою була інфляція. Уряд Тетчер взяв на озброєння економічну доктрину монетаризму. Економічна доктрина монетаризму користувалася популярністю з початку 60-х років, коли її автор Мільтон Фрідман випустив книгу «Капіталізм і свобода». Суть цієї теорії, як її інтерпретує англійська преса, в тому, що причина інфляції криється у підвищенні темпів росту кількості грошей, що знаходились в обігу, над темпами росту економічного продукту. На це співвідношення можна вплинути за допомогою політичної волі, тому що уряд має технічну можливість контролювати випуск грошей в обігу і, як наслідок, може зменшити цю різницю. Другий важливий бік теорії монетаризму складається з положення про те, що економічна політика не повинна обмежити свободу дій підприємців, втручання в механізм капіталізму не є необхідним і може привести лише до зниження продуктивності. Всіляке регулювання економіки повільно бути залишене «вільному ринку».

Перші випробовування чекали Маргарет Тетчер вже при обговоренні її радикальної програми на відкритій сесії парламенту та при обговоренні нового державного бюджету, який передбачав різке скорочення державної власності, суттєве урізання асигнувань на промисловість, освіту, охорону здоров'я, енергетику, транспорт, будівництво житла, допомогу містам, рішучі заходи щодо обмеження діяльності тред-юніонів. З іншого боку, ще однією особливістю програми уряду було зниження податкової ставки особливо на великі прибутки. Одночасно збільшувався податок на додану вартість, підвищувались акцизи на споживання цигарок, алкогольних напоїв, бензину. Всі ці заходи робили новий бюджет надзвичайно непопулярним, що призвело до небувалого падіння рейтингу уряду. Одночасно зростав курс фунту, який досяг свого піку у 1981 році. Це призвело до падіння експорту промисловості, виробництва і різкого падіння зайнятості в промисловості. Але це не лякало М. Тетчер та її однодумців. Її бюджет повинен був зіграти роль «холодного душу». Але результати були катастрофічні. В наступні два с половиною роки тисячі фірм збанкрутіли, промислове виробництво впало на 9 %, армія безробітних зросла на 1,5 млн. чоловік. Як відзначали критики з лейбористського табору, «Тетчер принесла більше економічних збитків, ніж гітлерівські бомби».[50] На початок 1981 року безробіття сягнуло 10% працездатного населення країни. Це був найвищий показник з часів великої депресії 1929 - 1933 років. На прем'єра чинили тиск, щоб переконати її збільшити оподаткування, підвищити державні видатки і таким чином призупинити безперервне зростання безробіття, тобто повернути на 180 градусів. Свого часу і Вільсон, і Хіт, і Келлаген йшли на це, але Тетчер вистояла. «Повертайтеся, якщо вам хочеться. Жінку ж не можна повернути назад», - заявила вона.[51] Ця фраза стала неофіційним девізом її уряду. Нападки на Тетчер у парламенті посилювалися, але це тільки зміцнювало її дух. «Я стою перед ними і думаю: «Ну, Меггі! Давай! Покладайся тільки на себе! Ніхто не зможе тобі допомогти! І мені це подобається».[52]

Перш за все, звичайно, звинуватили лейбористів. Їм ставилося у провину те, що лейбористський уряд Д. Каллагена залишив консерваторам у спадок мільйонне безробіття, нічого не зробивши для підривання його підвалин. «Ми все ненавидимо безробіття, і ми усі пам'ятаємо, що саме попереднє керівництво у такому великому ступені збільшило його», - заявила Тетчер в парламенті.[53] Головною причиною зростання безробіття вона назвала провал спроб поважного джентльмена (Джеймса Каллагена) і його поважних друзів знищити коріння безробіття, коли вони були в уряді.[54]

«Винними» у зростанні безробіття опинилися й англійська молодь, й англійські старі: молодь - тому що підвищувалося число випускників середніх шкіл, особи похилого віку - тому що вони не хочуть виходити на пенсію (тому що на неї стало важко прожити).

Дісталося й жінкам, котрі раптово захотіли працювати і тим самим збільшили число безробітних. «Все більше жінок хочуть працювати, і ми повинні створювати більше робочих місць, щоб зупинити зростання безробіття», - казала прем'єр.[55] А взагалі, на її думку , винні усі англійці: вони не бажають перекваліфіковуватись, не бажають пересуватись з тих місць, де немає роботи в райони, де існує надлишок робочих місць. «Люди не здатні до переміщення, навіть на порівняно короткі відстані щоб знайти мобільність робочої сили. Якщо люди сьогодні не бажають пересуватися, як робили їхні батьки, економіка не може розвиватися». [56]

Розуміючи, що все це малопереконливо, консервативна пропаганда застосувала іще один аргумент: треба говорити не про те, скільки людей не може знайти роботу, а про те як багато англійців працюють. «Більшість англійців продовжують працювати!» - втішали керівники консервативної партії. «Один з восьми англійців безробітний, це дуже багато, але сім продовжують працювати», - заспокоювала виборців прем'єр.

В оправдання зросту безробіття уряд приводив також той доказ, що безробіття характерне для усіх країн західного світу і навіть для окремих соціалістичних країн, що безробіття хоча і зло, але зло неминуче. Один з міністрів англійського уряду навіть говорив: « Це лейбористи штучно роздмухують проблему, насправді англійці вже звикли до безробіття і вважають, що без неї не можна обійтись». [ 57]

Взагалі, консерватори, підкреслюючи універсальний характер безробіття, уникали нагадувати, що в Англії безробіття було набагато вищим, ніж у інших країнах. Уряд поряд із цим намагався запевнити народ, що приймає заходів для збільшення зайнятості.

Кабінет Тетчер відчував відверту неприязнь до націоналізації компаній. Англійський дослідник приводить промову одного з міністрів консервативного уряду, котрий не захотів назвати себе. Той сказав: « Ми по горло ситі націоналізованими галузями промисловості. Вони приносять нам величезні збитки У них діють профспілки, вони збалувані. Майже нічого не можна зробити з ними, тому ми все більше пристаємо на думку, що треба них позбутись».[58] Уряд вирішив призначити значних і жорстких бізнесменів Макрегора і Кінга головами найбільших націоналізованих компаній «Брітіш стіл», «Брітіш Коул», «Брітіш ейруелз», перед якими була поставлена задача підготувати денаціоналізації цих компаній і повернення їх у приватний сектор.

До 1983 року був організований розпродаж акцій «Брітіш петролеум», «Брітіш ейроспейс» та інших - усього восьми найбільших компаній. Прибуток уряду від цього склав 1,8 млд. фунтів стерлінгів.

Приватизація була однією з форм реорганізації державного сектора. Основною її метою було пожвавлення конкуренції. Друга мета тісно пов'язана з першою і складається з підвищення ефективності промисловості, тому що зміна клімату на ринку повинно було стимулювати більш вільні дії менеджменту, більшу зацікавленість в результатах праці робітників та службовців. Третьою метою приватизації було скорочення розхідних статей бюджету. Четвертою метою було залучення інвесторів, зацікавлених у кінцевому результаті праці і створенні «народного капіталізму». Подібну мету переслідувало створення спільних підприємств і реструктуризація націоналізованих галузей, створення декількох компаній, можливо навіть державних, які могли б конкурувати між собою. Отже, проводячи приватизацію, уряд хотів зменшити дефіцит державного бюджету, акціонувати населення, підвищити конкурентоспроможність підприємств.

Близько 40% підприємств, націоналізованих у 1945 - 1979 роках, було надано у приватні руки. Частка акцій була перекуплена робітниками і службовцями корпорацій. Консерватори стверджували, що це зробило їх безпосередніми учасниками у керуванні підприємством. Але це було не зовсім так.

По-перше, велика частка акцій була викуплена великим бізнесом, що забезпечило йому реальний контроль над цими підприємствами, а по-друге, багато рядових англійців, які купили акції, потім швидко продали їх. Таким чином, число індивідуальних власників акцій «Брітіш ейроспейс» за два роки скоротилось у три рази.

Кількість індивідуальних власників акцій зросла з 2 млн. у 1979 році до 9, 2 млн. у 1987 році, а у 1990 році цей показник сягнув 11 млн. і вперше перевищив кількість членів профспілок. Більшість нових власників акцій придбали їх у приватизованих компаній, причому деякі з них продавалися за заниженими цінами (акції компанії «Брітіш телеком»). Це значною мірою стало чинником демократизації власності. Понад 2/3 державного сектора було надано у руки приватних осіб, кооперативних підприємств. 1981 року уряд Британії продав приватним власникам акції 18 великих промислових компаній із загальним капіталом 14 млрд. фунтів стерлінгів. [59]

Було поширено можливості для придбання особами найманої праці акцій тих підприємств, де вони працювали. Надавалися податкові пільги для придбання акцій до певної суми. Окремі фірми було викуплено їхніми ж службовцями. Причому варто зазначити, що попит на приватизаційні акції значно перевищував кількість цих акцій. Коли у грудні 1986 року на ринку з'явились акції «Брітіш гез», на них надійшло 4,5 млн. заявок, у 4 рази більше, ніж було випущено самих акцій. Число заявок на приватизаційні сертифікати компаній по виробництву авіаційних двигунів «Ролс-ройс» (1987 року) перевищило кількість акцій майже у 10 разів.

Таке різке зростання попиту на акції приватизованих компаній пояснюється, по-перше, тим, що уряд Тетчер вжив заходів до максимального спрощення процедури придбання акцій, по-друге, уряд у більшості випадків приватизації дозволив виплату у розстрочку. Таким чином, люди із серйозним статком отримували реальні шанси для придбання акцій.

Робітники та службовці приватизованих компаній користувались додатковими привілеями. Коли, наприклад, приватизувалася «Брітіш гез», кожний працівник мав право на 52 безкоштовних акції і ще на 1481 акцію із знижкою 10 %від податкової ціни. 130 тис. співробітників «Брітіш гез» стали власниками акцій. Було введено також ряд податкових послаблень, що стимулювали зацікавленість дрібних власників. До кінця 1987 року 4/5 усіх службовців приватизованих компаній володіли їх акціями. З іншого боку, необхідно зазначити, що 54 % акцій належало 1% найзаможніших акціонерів. [60] Денаціоналізація державних підприємств обґрунтовувалася також ще й тим, що на них значні видатки спрямовувалися на соціальну сферу, а це призвело до вагомих втрат у конкурентній боротьбі з приватними підприємствами, гальмувало розширене відтворення капіталу. Після приватизації акції майже усіх компаній зросли у ціні. «Брітіш телеком» за три роки діяльності у приватному секторі збільшила свої прибутки майже на 30 %. Причому вливання приватного капіталу у державну промисловість було лише одним із вагомих чинників. Не менше, а на думку британського журналіста Д.Брюс-Гардіна, ще більше значення мало обмеження привілейованого становища державних монополій. Законом про транспорт 1980 року «Брітіш рейл» позбавлялося одноосібного права вирішувати питання перевезення пасажирів.

Водночас уряд зберігав за собою «особливий» пакет акцій у ряді компаній, щоб вони не потрапили під контроль іноземних акціонерів. Також створювались спеціальні ревізії та контрольні інститути, які мали стежити за тим, щоб приватизовані компанії забезпечували попит та послуги для населення.

Одним з найважливіших заходів, котрі здійснив уряд М.Тетчер, була приватизація житла, оскільки до початку 1980-х років основна частина міського населення орендувала житло у муніципальної влади. Житлове господарство було збитковим, тому його утримання важким тягарем лягав на місцеві бюджети, а в кінцевому рахунку - на державу.Новий курс торі призвів до пожвавлення ділової активності, прискорив модернізацію економічної структури країни. Британська економіка зросла у 80-тї роки на 3 - 4% швидше, ніж в інших провідних західних країнах, за винятком хіба що Японії. Водночас, у 80-тї роки скоротилися темпи зростання споживчих цін. 1988 року вони становили 4,9 %, тоді як 1979 року - 13,6%.

Слід, щоправда, зазначити, що процеси приватизації і поширення кількості власників акцій, хоч вони й охопили значну частину суспільства, мали й своїх опонентів, оскільки, за визначенням фахівців, більшість населення країни, навіть у самій Британії, залишалася малосвідомою щодо того, як функціонує британська економіка. Саме ця необізнаність пояснювала, чому значна частина суспільства ставилася до процесів приватизації та масового акціонування з певною осторогою, а подекуди навіть вороже. Єдиним шляхом подолання такої упередженості М. Тетчер вважала якнайшвидше залучання британців до цього процесу, щоб реально продемонструвати їм переваги приватної власності перед державною, оскільки саме безпосередня участь у діяльності тієї чи іншої компанії не лише давала можливість підвищити фінансові інтереси кожного власника, але й наближувала його до розуміння реальних процесів економічного життя як країни в цілому, так і конкретного підприємства.

Як зазначала згодом у своїх мемуарах М.Тетчер, сама по собі приватизація не вирішувала жодної з проблем, вона лише виявляла приховані проблеми, які слід було негайно вирішувати. Монополії або квазімонополії, що приватизувалися, потребували державної підтримки, регулювання їхньої діяльності. Необхідно було вдихнути в них впевненість, позбавити упередженого страху перед ринковими труднощами, жорстокістю конкуренції і непередбачуваністю споживачів. «Підтримка одержавлених і приватизованих корпорацій, - наголошує екс- прем'єр, - це зовсім різні речі», оскільки в першому випадку уряд змушений був займатися непритаманними для нього функціями, в іншому ж - уряд перекладав значну частину відповідальності на приватний сектор, створюючи умови для його пристойного функціонування і забезпечуючи від несподіванок «вільного ринку».[61]

§1. Другий строк прем'єрства.

Перемога на Фолклендах відразу ж поставила питання про нові вибори. За поширеною в країні думкою, до воєнного успіху шанси у консерваторів на перемогу були мінімальними. Для такого висновку був ряд підстав: безробіття продовжувало зростати катастрофічними темпами, економіка також знаходилася у стані депресії.

Але Фолклендська епопея все змінила. Англійські газети писали, що війна стала майже головним козирем консерваторів у гонці за голосами. [62] Переможним воєнним лідером називали вони Тетчер. Більшість англійців розглядали повернення Фолклендів ( Мальвін) під англійський колоніальний контроль майже як початок відродження Великої Британії; їм імпонували «тверда рука», яка забезпечила зовнішню перемогу. Влітку 1982 року М.Фут так оцінив ситуацію: « Перемога у війні укріпила позицію торі і особисто Тетчер. На це необхідно зважати кожному серйозному політичному діячеві. Якщо б вона оголосила вибори зараз, то консерватори без зусиль отримали б перемогу».[63]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11