Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Підсумовуючи історію найманих полків на Лівобережній Україні, можем відзначити деякі особливості. Охотники відрізнілися від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності. При комплектуванні охотницьких полків суворо слідкували за тим, щоб кандидати були особисто вільними людьми. Найманці перебували на повному забезпеченні у гетьманського правління, а полочани-молодці одержували плату за службу і повне продовольче та амуніційне утримання. Водночас мали з городовим козацтвом спільну організацію і керівництво. Створені в кінці 60-х років XVII ст. з чисто поліційною метою, для придушення заколотів і повстань, вони розвинулися у регулярне військо з широким військово-політичним застосуванням. Мобілізаційними тактико-стратегічними і внутрівійськовими якостями вони не поступалися городовим полкам.

Охотники становили важливу складову частину загальнонаціональних збройних сил України останньої чверті XVII ст.

Глава ІІІ. Лівобережне козацьке військо у бойових діях доби Руїни

Період в історії козаччини, що наступив після смерті Богдана Хмельницького, і справді можна назвати Руїною, зважаючи на події, які мали місце на Україні в цей час і наслідки для краю. Володимир Антонович, вважає, що причиною Руїни було те, що український народ, скинувши те, що було для нього погане, не знав як збудувати собі те, що для нього потрібне. І тому, коли треба було упорядкувати побут краю, з'являються групи людей, які висловлюють цілком супротилежні бажання, тягнуть в різні сторони. [8, с. 143]

Ці суперечки призвели до братовбивчих війн, які до того ж супроводжувалися боротьбою із сусідами, які намагалися використати розбрат на Україні для привласнення її земель.

В цьому розділі я хочу дослідити перебіг найбільш значних битв і військових кампаній, які мали місце на Україні в період Руїни, і в яких приймало участь лівобережне козацьке військо. Суперниками і водночас союзниками українців в цей період були: Московська держава, Річ Посполита, Туреччина і Кримське ханство. Ситуація на Україні значно ускладнювалась ще й тим, що українці не знали, кого звати другом, а кого ворогом, і тому не могли зрозуміти один одного й узгодити свої дії проти агресорів, що й привело до таких жахливих наслідків.

Так, як на човен хвилі налітають,

На Україну лиха нападають.

Ні, іще гірше! Човен воду крає,

А Україна в крові потопає.

Пане, водою правиш і вітрами,

Хай же затихне буря ця над нами!

[5, с. 29]

У січні 1667 року в селі Андрусово під Смоленськом представники Московської держави й Речі Посполитої підписали мирну угоду на тринадцять з половиною років. Вона поклала край тривалій війні між ними за Україну. Вирішальною умовою угоди був розподіл Українських земель - Лівобережжя прилучалося до Росії; Правобережжя - до Польщі. Київ з околицями на кілька років віддавався під управління Росії, а фактично залишався за нею й надалі. Після підписання Андрусівської угоди, котра зневажала козацьку міжнародну правосуб'єктність, політична ситуація в Україні, яка й без того потерпала від політичних чвар і міжусобиць, надто загострилася. Поділена між двома державами-хижаками шматована внутрішніми суперечностями, козацька державність потрапила під перехресний вогонь сусідів - Московщини, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. [33, с. 89-90]

Під тиском магнатсько-шляхетської опозиції, невдоволеної втратою багатих маєтків на Поділлі та Братславщині, польський сейм не ратифікував умов Бучацького миру, підписаного 16 жовтня 1672 року з Портою.обраний у 1674 році польським королем Ян ІІІ Собеський поклявся відвоювати всі землі Україні втрачені Полькою від 1648р. [28, с. 101]

З російського боку Лівобережний гетьман Іван Самойлович і командуючий російськими військами білгородський воєвода Г. Ромадановський від 1674 р. розпочали боротьбу проти П. Дорошенка, прагнучи захопити його володіння зі столицею Чигирин та розірвати союз гетьмана із султаном. [28, с. 102]

Їхні військові дії в 1674 - 1676 р.р. мали кілька особливостей. По-перше, йшла боротьба за приєднання Правобережної України; По-друге, велися військові акції проти турецько-татарських наїздів, і по-третє, тривала особиста боротьба І.Самойловича з П.Дорошенком за гетьманську владу над Правобережжям. Ця війна розпочалася в умовах польського без королів'я між смертю Міхала Вишневецького й елекцією Яна Собеського, а закінчилася в час зміни влади на Москві після смерті царя Олексія Михайловича й переходу її до його сина Федора та клану Милославських. Все це також впливало на політичну ситуацію і хід воєнних акцій. Була ще одна особливість: у цій війні українці воювали проти українців, «барабаші» проти «задніпрянців». Тобто в ній поєднувалися боротьба із загарбниками й вагомі елементи громадянської війни - тривала Руїна. Війська гетьманського Лівобережного регіменту були задіяні у війні за Дорошенком і водночас з його союзниками - турками і татарами. [29, с. 229]

В цілому українське козацьке військо І Самойловича та Слобідських полків разом із московітами здійснило два походи по завоюванню Чигирина (1674 - 1676) і два походи для його захисту та утримання (1677 і 1678), зрештою втративши це місто для Росії до кінця XVIII століття. Відразу ж після обрання на гетьманський уряд І Самойлович розпочав військові акції проти турецько-татарських загонів на Ліво- та Правобережжі і в Пониззі Дніпра. З 1672 року документи засвідчують і його претензії на владу на правобережній Гетьманщині з очищенням її від турків, татар, поляків і «задніпрянців» - козаків Дорошенка. У квітні 1673 р. гетьман віддав наказ І. Новицькому вислати козацькі розвід загони в Пониззя для ведення спостереження за рухом турецького та татарського війська і доносити про все, що там відбувається. [29, с. 230 - 231]

Про січнево-лютневий похід на Правобережну Україну найповніші свідчення збереглися у листах Самойловича до Малоросійського приказу. Згідно з його повідомленнями, 17 січня 1674 р. гетьман об'єднав свої війська із військами Ромадановського під Гадячем і вирушив на Чигирин. Форсувавши Дніпро ці війська захопили Бужин, Крилів і отаборилися біля містечка Боровці. Звідси були послані загони (підїзди) із козаків і ратних людей, які зайняли Мошни, Трипілля, Фастів, Мотовилівку, Чорногородку. Мешканців цих поселень громадами переселяли на Лівобережжя, аби не дати можливості Дорошенкові поповнювати харчові припаси, живу силу за рахунок українського населення. 31 січня 1674 р. до Чигирина послали окремий корпус козаків і ратних людей під командуванням окольничого П.Скуратова і наказного гетьмана переяславського полковника Д. Раїча. З українських частин належали до корпусу належали полки: Чернігівський, Прилуцький, Ніжинський, Стародубський, Гадяцький, Переяславський, а також виборні козаки інших полків. Під Чигирином у них « з Дорошенковими людьми був бій… і козаки багатьох… побили і язиків піймали і сікли їх, до міських стін і помешкання все навколо Чигирина випалили». Не піддалися міцні фортечні мури, а тому корпус пішов на північ, захоплюючи придніпровські міста і містечка. [28, с.102-103]

29 січня 11676 р. Дорошенко, дізнавшись про форсування Дніпра «москалями та барабашівцями», надіслав гінця до великого візира, прохаючи допомоги. Вже 6 лютого султан дав наказ хану негайно рушати на Правобережжя і розбити війська Ромоданівського та Самойловича. 2 лютого в таборі під Боровицею І.Самойлович пише цареві черговий звіт про спільний похід з Ромоданівським, розповідаючи про події 18 січня - 2 лютого. Того ж дня, 2 лютого, князь і гетьман підійшли до Черкас і розпочали негайно штурм міста [29, с.232]. така велика армія викликала страх у жителів і, як пише Самовидець, «черкасці собою звонтпиши, здалися князю і гетьманові». Ддорошенкову забрали з собою, а залишили Прилуцький полк Лазаря Горленка й Острозький полк Герасима Корнбута. [4,с.117] 6 лютого вояки Самойловича і Ромоданівського, через бездоріжжя, рушили по замерзлому Дніпру до Канева. Коли вони 9 лютого підійшли до міста, їм назустріч вийшов зі старшиною генеральний осавул П.Дорошенка Яків Лизогуб, котрий побачив безперспективність боротьби і здався на милість переможця, присягнувши «його царський величності»[29,с.42] Самовидець теж зазначає, що «і канівці, собою стривоживши, поклонилися князеві і гетьманові і до города впустили»[4,с.117]. 10 лютого союзники відрядили з-під Канева до Корсуня полковника Михайла Кияшку з відділом, а 12 лютого лубенського полковника Івана Сербіна вглиб Правобережжя проти турецько-татарських загонів, які наближалися до Дорошенка. 15 лютого військо князя і гетьмана перейшло на лівий берег Дніпра й отаборилися під Переяславом. У реляції цареві від 13 лютого і 6 березня Самойлович доповів, що П.Дорошенко знарядив значні сили між Корсунем і Лисянкою. Яків Лизогуб. З наказу гетьмана, вислав у розвідку чернігівського полковника Василя Дуніна-Барковського розвідати про наближення татар. Орда підійшла до Лисинки, як тільки розвідка Барковського повернулася в Переяслав. Тоді боярин і гетьман сформували значний козацький корпус, очолений генеральним осавулом Іваном Лисенком та колишніми дорошенковими старшинами - генеральним осавулом Я.Лизогубом та генеральним обозним І.Гулаком. до нього ввійшли Чернігівський, Канівський, Лубенський, Київський, Білоцерківський полки та вибрані козаки різних полків, а також московський полк полковника Цеєва [29,с.43].

27 лютого корпус вирушив з Богуслава. Виславши перед собою в похідну охорону авангард, І.Лисенко наблизився до Лисинки, де 2 березня дав бій орді й козакам Григорія Дорошенка. І.Самойлович пише: «Як тільки перші наші люди дійшли близько до Медвіна, то там застали під Мед вином Грицька Дорошенка, який разом з ордою штурмував місто». Він розбив передовий загін, але невдовзі підійшов весь Лівобережний корпус і, навалившись на ординців і задніпрянців, «наголову їх розбили, і трупів багато навалили в полі, язиків наловили багато і навіть до самої Лисинки, п'ятнадцять верств рубаючи, гнали до пізньої ночі» орду і козаків Дорошенка. Залишки орди сховалися з Григорієм у Лисинці, а решта втекла й заперлася в містечку Тарасівці [29, с. 233]. Самовидець кепкує, що ті «заледве увійшли в Лисянку - добре один гнано». [4, с. 117]

У Лисянці вибухнуло повстання проти татар. Прибулі від Самойловича з'єднання Чернігівського, Київського, Лубенського і Білоцерківського полків на чолі з Лизогубом полонили рештки татарського війська. Григорія Дорошенка «знайшли на передмістю криючогося й узяли в неволю на Москву». 4 березня 1674 р. його і командира татарського загону мурзу Джану-Тугая привезли до Переяслава, де стояли війська гетьмана і князя. [28, с. 103].

Після цих боїв придніпровські правобережні полки змушені були «схилитися його царській величності та гетьманові задніпрянському Івану Самойловичу,-- пише автор літопису -- Самовидець,-- опроч самого Чигирина і Паволочі. І побравши письма от гетьмана Самойловича полковники по городах разьехалися з войсками». [4, с. 117]. Для підтвердження об'єднання Правобережної України з Лівобережною в Переяславі 16 березня 1674 р. була скликана рада, де старшина десяти правобережних полків формально усувала від влади П. Дорошенка й проголошувала гетьманом обох боків Дніпра І. Самойловича, , котрий відтепер титулувався лише так і не інакше [29, с. 234]. Самовидець зазначавСамовидець зазначав, що «й по Дорошенка посилали, але Дорошенко не поехал, жалуючи утратити гетьманства». Він обіцяв улітку прибути на раду і продовжити з царським урядом переговори про умови власної здачі і про майбутню долю України.[4, с. 117].

Навесні до гетьмана Петра Дорошенка надійшла від турків допомога -- два солтани з ордою, котрі разом із загонами Андрія Дорошенка зайняли Лисянку, Вільховець та у інші міста. Сюди 16 травня прибув із російськими та козацькими військами як наказний гетьман Д. Райча, «який, напавши на них за Тайшликом, оних значно громив, бо чотири милі гонили, рубаючи татарву, і багатьох спіймали».

18 травня 1674 р. з п'ятьма лівобережними полками -- Переяславським, Миргородським, Полтавським, Лубенським та Гадяцьким -- рушив у напрямку до Сміли, де до нього мали приєднатися правобережні Канівський, Черкаський, Уманський, Корсунський та Торговицький полки і, склавши разом двадцятитисячне військо, рушити проти орд та дорошенківців під Чигирин. В козацький корпус були придані також московські стрільці в 1000 чоловік та 1000 чоловік сумського полковника Герасима Кіндратьєва.

Під Орлівцем татари солтанів Мібарен-Прея і Джамбет-Гірея та козаки Андрія Дорошенка атакували Уманський і Гадяцький полки, котрі рухалися за похідним табором Дмитрашки ар' єргардом. Але наказний вчасно скерував туди козацьку кінноту в 3 000 чол. і завдав татарам і дорошенківцям нищівної поразки в гарячому бою, котрий тривав з полудня до півночі. Татари ганебно втекли, так що козаки гетьмана гнали їх аж до Чорного лісу. По дорозі вони втратили 7 бунчуків, 3 прапори, 3 литаври, 20 чол. полонених, з яких два вищі офіцери. А Дорошенко з рештками замкнувся в Жаботині.[33, с. 93-94].

Влітку бої ішли фронтом по всьому Правобережжю. 1 червня Самойлович з регіментом стояв під Переяславом, ведучи бої з татарами. 29 червня гетьман надсилає Іллі Новицькому 48 левів для залікування ран, які той дістав у цих боях; Відтак то були тяжкі, криваві сутички з жертвами з обох боків, якщо страждали не лише рядові козаки, але й офіцери--полковники.

29 червня гетьман Іван Самойлович був зі старшиною в Черкасах, а 5 липня розпочав переправу всього війська з лівого на правий берег Дніпра, щоб іти на Чигирин до приходу туди турецько-татарської допомоги. 15 липня завершив переправу з Богушкової Слободи під Черкаси і князь Ромодановський. За день війська під Смілою з'єдналися з корпусом Дмитрашки. Сюди ж прибула й дальня розвідка, яка доповіла, що з-за Дністра на Поділля вдерлася буджацька орда й розпочала грабунки. Самойлович і Ромодановський відправили проти них корпус Раіча в складі лівобережних полків, що були в нього, і правобережних -- Кальницьюго, Канівського, Корсунського, Могилівського та Уманського полків та московське з'єднання яїцьких і донських козаків. Основна армія князя і гетьмана рушила під Чигирин, залишивши в Смілі залогу -- "Москви приказ" і Сумський полк [29, с. 236].

Ідучи під Чигирин, з маршу, десь 20 липня, Самойлович і Ромодановський спровадили з-під Канева з'єднання з вибраних козаків усіх полків на чолі з генеральним суддею Павлом Животовським під Паволоч, де засіли дорошенківці. З Києва воєвода князь Трубецькой виправив йому на допомогу стрільців, драгунів і солдат з амуніцією під проводом стрілецьких голів Михайла Уварова, Луки Ізєддінова та драгунського полковника Петра Делоргія. Але Паволочі вони не змогли взяти, коли 8 серпня вдалися до загального штурму. До того ж, Дмитрашко сповістив, що на Київщину, під Ставище й Білу Церкву прорвалася велика орда, і корпус змушений був відступити. 21 липня московсько-козацька армія стала за 15 верст від Чигирина під Боровицею. Авангард прилуцького полковника Лазаря Горленка з двомастами козаками Сумського полку вчинив під'їзд на Чигирин, але Андрій Дорошенко із своїми козаками, серденятами і черемисами відбив атаку. Підійшовши до Чигирина, Ромодановський і Самойлович з Ніжинським, Київським, Чернігівським, Прилуцьким і Стародубським полками отаборилися на лівобережжі Тясмина понад ставом під лісом. Потім два дні козаки рили окопи вздовж ріки, а згодом поставили з південного кримського боку 15 тисяч слобожан та стрільців і там почали рити шанці. Таким чином Чигирин було взято в суцільне кільце облоги. В шанцях вгніздили гармати й розпочали бомбардування міста.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12