Конотопська битва

Підлипенські козаки перед боєм успішно вночі відігнали коней резерву Трубецького далеко в Торговицький степ, а потім передали їх І. Виговському після бою.

Рано вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кіннота Трубецького контратакувала козацький загін і Виговський відступив за річку Соснівку в напрямку свого табору. У п'ятницю 27.06.1659 року воїни С. Пожарського вели активні підготовчі роботи до рейду по с. Соснівці та атаки на ставку І. Виговського, хоча до ладу не знали, де він перебуває. А він ще на світанку почав особисто оглядати ліве прибережжя р. Куколки з лозняками та вербами від загатної греблі до місця переправи через р. Куколку. Загатну греблю гетьман наказав закрити перед заходом сонця, а переправу через Куколку починати козакам опівночі по сигналу з Соснівки трьома світловими стрілами. Вслід за козаками через Куколку тихо мали рухатися поляки. У визначеному місці (урочище п'яти доріг) загони мали вишикуватись і чекати фіктивної атаки козаків з Соснівки. По сигналу з Соснівки трьома пострілами з гармат і трьома вогневими стрілами мала початись вирішальна тилова і лобова атака на табір С. Пожарського.

В другій половині дня І. Виговський інспектував татарську ділянку атаки в присутності Мехмед-Гірея. Татари мали на світанку переправитись біля Саранівського городища на правий берез р. Куколки і атакувати С. Пожарського зі сходу пізнім ранком. Татари були задоволені, на них випадав найменший тягар бою, а І. Виговський уникав зрадливості непевних союзників [29, 53].

Наступного дня, у суботу 28 червня Трубецькой відіслав 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через ріку Соснівку і розбив табір на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом п'ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, будучи непоміченим захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї. (Див. Додаток ІІ, III)

Важка московська кіннота застрягла в багнистих місцях ріки, справжніх «конотопах», як писав невідомий автор «Віршованої хроніки» 1681 року. Саме в цей час українське військо розвернулося на 180 градусів і перейшло до контратаки; вдарили козаки, примчала із засідок орда, переправившись на правому і лівому флангах. Узята в кільце російська армія опинилася в безнадійному становищі й танула на очах від вогню й шабель, тонула у воді… Повторився сценарій Зборівської битви 1649 року із ще тяжчими наслідками для противників українського війська. Тим кіннотникам Пожарського, котрим довелося вирватися з кільця, вдалося відбиватися аж до стін Конотопа від української й татарської кінноти, що напосіла на них. Мало хто з московитів дістався до свого табору. Пізно ввечері російське військо стало відходити з-під Конотопа. Побачивши, як розгортаються події, на нього вдарив з міста Гуляницький зі своїми козаками, захопив частину артилерії та обозу, знищивши чимало ворогів. У цей час Виговський, який підійшов упритул до ворожого табору, звелів своєму війську окопатися, щоб підготуватися до можливої атаки. Російське військо об'єднало ті свої табори в один і окопалося, а потім зробило спробу контратаки.

Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війска Пожарського, а сам він був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими. Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно вирізали. Поставши зв'язаним перед ханом, Пожарський, за переказами літописців, плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це татари миттєво відтяли йому голову і відіслали її з полоненим до табору Трубецького [29, 58].

Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського кордону.

Бій під стінами Конотопа був дуже жорстоким. Сам Виговський, що керував битвою, ледь не загинув. Спочатку гарматним ядром відірвало ногу коневі, на якому сидів гетьман, потім куля розірвала одяг. За деякими іншими повідомленнями (хоч і менш достовірними) гарматне ядро ушкодило луку сідла, але не зачепило гетьмана. Російське військо нарешті не витримало і почало відступати табором до Путивля, покинувши частину своєї артилерії, відбиваючись протягом наступного дня від українських козаків і татар. 12 липня українське військо зробило спробу взяти штурмом російський табір, що відступав, але безрезультатно; 14-16 липня ворожий табір було оточено в козацькій Діброві, де вдалося розгромити тільки його частину. Нарешті вороги відступили від стін Путивля. Якби прийшла іноземна піхота, яку король Ян Казимир обіцяв Виговському, то навряд чи залишкам російського війська вдалося б врятуватися.

Перемога козацько-татарського війська у Конотопській битві мала в своїй основі три причини.

1. Низькі бойові якості російської дворянської кінноти в оборонних польових битвах та непридатність царського війська, набраного із ополченців, до оперативного маневрування на полі бою.

2. Недооцінка воєводами противника і як наслідок - нерозвідана місцевість, де передбачалось вести бойові дії з ворогом, чисельність якого була невідома.

3. Блискуче використання гетьманом Виговським стратегії концентрованого удару, забезпечене несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву [12, 148].

Після Конотопської битви Виговський швидко очистив від ворогів Ромни, Лохвицю та інші міста Посулля і думав з ханом про повторення походу Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву. Однак його грандіозна перемога не призвела до виграшу війни і основною причиною цього став розкол українського суспільства, різні групи якого по-різному уявляли майбутнє незалежної України: її устрій, внутрішню та зовнішню політику, а задля досягнення свого не зупинилися навіть перед застосуванням зброї. Далися взнаки століття бездержавності, що значною мірою зумовило розгул анархії та всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних загарбників.

Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас.

До того ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

Конотопська битва і до сих пір є більмом на оці двох народів - українців і росіян. Цей бій залишалався довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про нього замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Історик Юрій Мицик бачить у цьому дуже просте пояснення: «Справа в тому, що існує міф, який Росія і сьогодні пробує нав'язати, про віковічну дружбу, власне, що нема двох народів, а є один народ. Думка про те, що московське військо розбили не японці, не німці, не турки, а українці, була особливо болісною для російської імперської ментальності, тому що вони вважають, що не може такого бути, щоб братні народи, як вони пропагують весь час, або те саме, що російський народ розбив московські війська. Тому воно замовчувалося або перекручувалося, як, скажімо, роль Мазепи перекручувалася, він проходить виключно як зрадник в російських підручниках чи монографіях за рідкісними винятками. Так само трактували і Петлюру, всіх, хто виступав за самостійну Україну, були зрадниками, а всі битви, де ми вигравали, як правило замовчувалися.» [36, 53]

Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах. Незважаючи на великі сподівання та на героїзм козаків, особливо загону Григорія Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни.

Незважаючи на те, що, на перший погляд, фактичними результатами Конотопської битви так і не вдалося скористатися, перемога під Конотопом дещо послабила тиск Московського царства на Українську державу та сприяла формуванню самостійницької партії серед козацької старшини, а в українських наукових дослідженнях у XIX - на початку XX століття Конотопська битва зображувалася як важливий етап боротьби українського народу за незалежність.

2. Зміна політичних курсів в Україні та Москві після поразки під Конотопом

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9