Конотопська битва

Наукова новизна дослідження полягає у дослідженні та концептуальному осмисленні перебігу та наслідків українсько-російської війни 1658-1659 рр., та окремої її події - Конотопської битви, розглядаючи її як окрему історичну проблему. На основі узагальнення напрацьованого в історичній науці матеріалу та документів воєнні події 1658-1659 рр. у роботі розглядаються не з точки зору розгортання соціальних рухів в Україні і не в контексті російсько-польської боротьби чи українсько-польських відносин - підходів, традиційних для вітчизняної історіографії, а в розрізі конфлікту українських і російських інтересів, тому що події 1658-1659 рр. до даного часу є невирішеною історичною сторінкою між двома вищезгаданими народами.

Практичне значення бакалаврської роботи полягає у тому, що її основні положення та висновки можуть бути використані науковцями при осмисленні та розробці комплексу проблем, пов'язаних з дослідженням розвитку та занепаду Української держави в ХVII ст. Матеріали дослідження можуть також стати в пригоді при підготовці узагальнюючих та спеціальних праць з військової історії України, історії зовнішніх відносин, історії України ХVII ст., а також при написанні наукових статей, нарисів, курсових, дипломних та інших робіт дотичних до даної проблематики.

Структура бакалаврської роботи обумовлена логікою проблеми та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів (7 параграфів), висновків, списку використаних джерел і літератури, який містить 49 найменуваннь та додатків.

1. Смерть Б. Хмельницького та боротьба за гетьманську булаву на Україні

Отже, сходження з політичної арени України гетьмана Богдана Хмельницького співпало в часі з наростанням цілого комплексу проблем як зовнішнього так і внутрішньополітичного походження. Передовсім значного охолодження набули стосунки з урядом Олексія Михайловича. Адже гетьман, будучи незадоволеним з того політичного курсу, який проводила Москва, реалізовує власну зовнішньополітичну програму, засновану на спільності дій з членами Раднотської коаліції. Подібні дії царського васала викликають гостре невдоволення Олексія Михайловича. І як справедливо відзначає з цього приводу М. Грушевський, з початку 1657 р. у стосунках з Чигирином Москва обирає настільки жорсткий тон офіційного спілкування, який вона не дозволяла собі ніколи раніше [20, 54]. Посли царя закидають гетьману нелояльність, порушення присяги, страхають карою божою за неправду супроти царя-сюзерена.

На літо 1657 р. на межі розпаду опинилася й Раднотська коаліція. Справа в тому, що комбінований похід Швеції, Трансільванії та України на землі Корони Польської, який так вдало розвивався на початку, з другої половини червня став розгортатися в протилежному напрямку. Шведський король, отримавши повідомлення про виступ проти Швеції Данії, кинувся з військами туди, чим суттєво погіршив становище своїх союзників. Трансільванський князь Д'єрдь ІІ Ракоці запанікував і став допускатися численних помилок як військово-тактичних, так і політичних. У числі останніх було його зверхнє ставлення до козацької старшини, що врешті-решт призвело до конфлікту, в умовах якого наказний гетьман Антон Жданович вивів українські полки в Україну. Дізнавшись про це, Хмельницький відправив на допомогу союзникам армію, очолювану Юрієм Хмельницьким. Однак, трансільванський правитель, зазнавши чергової поразки, тим часом капітулював перед польським королем. Таким чином, похід, що розвивався настільки успішно на початку, завершився його повним провалом.

Серйозно ускладнилися на літо 1657 р. і стосунки з Кримським ханством. Мехмед-Гірей почав зосереджувати на кордонах з Україною татарські орди й козацькі розвідники звідусіль доносили в Чигирин тривожні звістки про підготовку хана до повномасштабної виправи на українські землі.

Неприємності зовнішньополітичного плану посилювалися негативними тенденціями всередині країни. Зокремма наростають процеси стихійного невдоволення козацькими масами та селянством стрімким збагаченням козацької старшини, перебирання нею до своїх рук всієї повноти влади, використання у власних потребах прибутків з оренд та митних зборів, які мали становити корпоративну власність Війська Запорозького тощо. Гостре невдоволення спричинюється через те, що зміцнення економічних позицій старшини протікає на тлі подальшого зубожіння рядового козацтва та розорення селянства й міщанства, внаслідок безперервних війн, грабунків та перепон у веденні нормальної господарської діяльності. Відбуваючи військову службу, рядове козацтво не отримувало за неї платню, маючи як винагороду лише право вільного землекористування та звільнення від сплати податків [1, 143].

Серйозним дестабілізуючим фактором суспільного життя стає боротьба за гетьманську булаву, що розгорілася ще за життя Богдана Хмельницького.

За таких умов ще навесні 1657 р. серйозні суспільні бродіння спостерігаються на Запорозькій Січі. Сюди знову стікаються невдоволені своїм становищем рядові козаки та декласовані елементи, але цього разу їхній гнів спрямовується вже проти козацьких старшин і гетьмана. У квітні 1657 р. навіть носилися чутки про намір січової голоти йти походом на Чигирин.

В останній рік свого життя гетьман тяжко хворів і безпосереднє управління державними справами перейшло до рук його генерального писаря - Івана Виговського. Усвідомлюючи близьку смерть Хмельницького, Виговський та його оточення розпочали процес перебирання гетьманської влади, нехтуючи волею Богдана. Гетьман, зі свого боку, розуміючи наскільки важко буде його неповнолітньому й недосвідченому сину Юрію утримати гетьманську булаву в розбурханому війною українському суспільстві, пішов на те, аби після його смерті регентом при ньому був досвідчений Іван Виговський.

І справді, вища козацька старшина, що зібралася на таємну раду в Суботові невдовзі після смерті Б. Хмельницького, вирішила, що до повноліття Юрія гетьманські повноваження мав би виконувати І. Виговський, носячи титул «чигиринського гетьмана». Старшинська рада, скликана в Чигирині 15 вересня зі значно розширеним колом учасників, підтвердила правомочність попереднього рішення, надавши колишньому генеральному писарю Б. Хмельницького до тих пір, «поки змужніє син гетьманський Юрій», право писатися гетьманом, «відати військом і всяку розправу чинити» [30, 247].

Однак розвиток наступних подій, зокрема намагання уряду Олексія Михайловича, скориставшись із непевності становища Виговського, нав'язати йому обмеження гетьманських прерогатив на користь царя, змушують регента та старшину вдатися до коригування структури верховної влади Гетьманату. Незважаючи на демонстративне нехтування офіційною Москвою гетьманської титулатури І. Виговського, він нею широко послуговується, у тому числі і в зносинах з російською адміністрацією. Упродовж серпня-вересня 1657 р. Україну відвідує декілька посольств царя, які намагаються змусити її виконувати зобов'язання, передбачені угодою 1654 р. (зокрема, узгодження зовнішньополітичних акцій з Москвою, передачу українських фінансів до царської скарбниці, впорядкування козацького реєстру), а також нав'язати нові обмеження. Незважаючи на відсутність у договорі положення щодо попереднього узгодження кандидатури претендента на гетьманську булаву з російським монархом, Москва вимагає впровадження в життя саме такої процедури.

За таких умов Виговський у середині жовтня 1657 р. робить наступний крок до перехоплення усієї повноти влади в козацькій державі - скликає генеральну раду в Корсуні, на якій питання гетьманської елекції стоїть як основне.

Скликана І. Виговським Генеральна рада в Корсуні, що відбулася в середині жовтня 1657 р., не лише легітимізувала перебирання ним усієї повноти гетьманської влади до своїх рук, а й узаконила ряд нових підходів до вирішення міжнародних проблем.

Досить важливим етапом у підготовці Корсунської генеральної ради став так званий «бунт полковника Лесницького». Суть цієїї справи полягала в тому, що близький соратник Виговського - миргородський полковник Григорій Лесницький скликає декілька полкових і сотенних рад, на яких обнародує вимоги, що їх ставили представники царя перед чигиринським гетьманом з метою обкраювання українського суверенітету. Серед дослідників немає єдності з питання достеменної достовірності «пунктів Лесницького». Найвірогідніше, вони лише в принципі вірно відбивали суть цих вимог, а в деталях мали перебільшений характер (зокрема, полковник стверджував про намір Москви обмежити козацький реєстр лише 10 тис. козаків, перевівши решту в селяни чи драгуни, відбирання всіх королівщин до царського земельного фонду тощо) [30, 251].

Заяви Лесницького збурюють південні полки, звідки антимосковські настрої поширюються й на решту козацької України. Миргородський полковник пропонував розірвати з Москвою та поновити братерство з кримським ханом. Старшинське оточення Виговського, серед якого провідні ролі починає відігравати відомий український магнат, лідер протестантів Юрій Немирич, великі надії покладає на союз зі Швецією. Після невдач літа 1657 р. шведський король, як ніколи раніше, потребував допомоги з боку козаків і напередодні Корсунської ради направив посла для усунення непорозумінь і підписання союзної угоди.

Генеральна рада у Корсуні мала досить широке представництво. На неї було запрошено не лише старшину і козаків з усіх полків, а й велику депутацію українського духовенства, представників міщанства. На раду також прибули посли від Швеції, Речі Посполитої, Габсбурзької імперії, Османської Порти, Кримського ханату, Трансільванії, Молдавії та Валахії. Були на ній присутні й представники російської військової адміністрації.

На раді Іван Виговський, змалювавши той тиск, який на нього чинить московське керівництво, склав із себе гетьманські повноваження, заявивши, що «в неволі він жити не хоче». Безумовно, що в його плани не входило зречення булави, а ці дії були добре зрежисованим політичним дійством. Генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний з полковниками, повернули Виговському булаву, запевнивши в тому, що вони готові одностайно його підтримувати в обороні козацьких прав і вольностей. Старшину підтримали й інші учасники Генеральної ради, які склали урочисту присягу, що «за гетьмана і за вольності дотеперішні стоятимуть одностайно». Новообраний гетьман зі свого боку урочисто пообіцяв не порушувати козацьких прав і роздав полковникам відповідні універсали. Наступного дня Виговський уточнив свою позицію, задекларувавши відмову від прийняття одноосібних рішень, як це не раз робив його попередник. І пообіцяв усі важливі справи виносити на спільне обговорення та вирішення [39, 87].

У такий спосіб було не лише продемонстровано відхід від монархічних задумів Б. Хмельницького, а й стверджено гарантування існування республіканських форм правління. Зроблені Виговським поступки, передовсім на користь допущення старшини до важелів державної влади, забезпечували новообраному правителю підтримку старшинського корпусу, що було вкрай важливо за умови відсутності в нього харизматичності притаманної Богдану.

Під час роботи Генеральної ради українська делегація у складі генеральних старшин І. Ковалевського та Ю. Немирича, полковника І. Богуна узгодила з представником шведського короля Г.Лілієнкроном умови українсько-шведського союзного договору, який і було ратифіковано радою. Що ж передбачав цей документ?

Головний його зміст полягав у проголошенні українсько-шведського воєнно-політичного союзу. У відповідності з ним, сторони брали на себе зобов'язання допомагати одна одній в разі необхідності збройно (виняток було зроблено лише для Росії, від обов'язкової війни з якою на боці шведського короля Військо Запорозьке звільнялося). Сторони мали утримуватися від будь-яких акцій, що можуть принести шкоду своєму союзнику. Крім того, заперечувалася можливість укладення з противником сепаратного миру, тобто - без узгодження зі своїм союзником.

Основний текст договору супроводжувався додатком, в якому українська сторона пропонувала Карлу Х Густаву проголосити Військо Запорозьке з усіма належними до нього землями як вільну й нікому не підлеглу державу; гарантувати непорушність її кордонів, у тому числі й з включеними до нього територіями Берестейського й Новгородського воєводств; у разі укладення мирної угоди з польським королем - обов'язково домагатися від нього визнання незалежності України; сприяти розвитку торгівлі між Україною та Пруссією й іншими підвладними королеві землями, уникаючи при цьому збору мита та торгових зборів [39, 89].

Уведення в дію перерахованих положень передбачалося після їх ратифікації шведським королем.

Продемонстрована українським козацтвом на Корсунській раді одностайність змусила російський уряд відмовитися від намірів суттєвого обмеження українського суверенітету та визнати правомочність обрання Івана Виговського на гетьманство.

Однак саме з кінця 1657 р. антигетьманські настрої акумулюються на Запорожжі. Причини цього полягали як у сфері політичній, так і соціально-економічній. Щодо першого, то тут вкрай негативну роль відіграв факт нехтування Виговським і вищою старшиною Гетьманату думки січової старшини та запорозького козацтва - адже на Корсунську генеральну раду останні запрошені не були. Стосовно ж блоку соціально-економічних проблем, які спровокували антигетьманські виступи на Січі, то тут в першу чергу варто відзначити, що крім тих суперечностей, які вже існували в останні роки гетьманування Б. Хмельницького, Виговський своєю політикою підтримки козацької старшини спровокував ряд нових.

Навіть, потребуючи підтримки козацької еліти, новообраний гетьман не дуже переймається проблемою дотримання балансу соціальних інтересів, дивлячись крізь пальці на зростання володільницьких апетитів старшин. Серйозним ударом по авторитету гетьмана стало підтвердження ним володільницьких прав Ю. Немирича. Немирич володів на півдні Лівобережної України величезними латифундіями і визнання Виговським його права на відновлення своєї управлінської структури та збирання, хоч і в дуже обмежених формах, податків на свою користь провокує вибух невдоволення політикою гетьмана у досить широких верствах населення. Вибухонебезпечної межі конфлікт набуває ще й через те, що володіння Немирича в Полтавському та Миргородському полках, близько лежали до запорозьких земель, які взагалі не знали панського землеволодіння як такого.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9