Історія міжанродних відносин

62. Місія князя Меншикова в Туреччину та причини російсько-турецької війни.

Меншиков був призначений у Туреччину царем як надзвичайний посол і повноважного представника. Нессельроде велено було виготовити для від'їжджаючого Меншикова інструкцію, основне положення якої було таке: «Розпадання Оттоманської імперії стало б неминучим при першому ж серйозному зіткненні з нашою зброєю».

Меншикову офіційно поручалося різко й рішуче 'покінчити суперечка про «святі (Місцях», домігшись від султана спеціального договору з російським імператором, причому в цей договір було потрібно включити й визнання права,пануючи захищати всім православним підданим султана'. Микола очікував успіху від місії Меншикова через те, що незадовго до прибуття російського посла султан, погодився на категоричну вимогу .представника Австрії Лейнинтена видалити турецьку армію з меж Чорногорії. Але різниця була в тім, що Чорногорія й раніше фактично не підкорялася Туреччини, а місія Меншикова складалася в пред'явленні до Туреччини вимог, які хилилися до підриву суверенної влади султана у всіх тих його володіннях, де було православне населення. При цьому Меншикову було дано зрозуміти, що на нього в Зимовому палаці не розсердяться, якщо навіть наслідком його дипломатичних дій з'явиться війна Росії з Туреччиною.

Прибулого в Константинополь Меншикова зустріли з надзвичайною пошаною. Турецька поліція не посмітила навіть розігнати юрбу греків, які влаштували послові захоплену зустріч. Меншиков петел себе із зухвалою гордовитістю. Він відразу ж заявив, що не бажає мати справи з міністром закордонних справ Фуад-Эфенди, що стояв на стороні французів по питанню про «святі місця», -- і султан, переляканий звісткою про зосередження двох російських корпусів у Бессарабії, звільнив Фуада й призначив бажаного Меншикову Рифаат-Пашу. У Європі звернули велику увагу навіть на чисто зовнішні провокаційні витівки Меншикова: писали про те, як він зробив візит великому візиру, не знімаючи пальто, «ак різко говорив він із султаном Абдул-Меджидом. З перших же кроків Меншикова стало ясно, що у двох центральних пунктах він нізащо не поступиться: по-перше, він бажає домогтися визнання за Росією права на заступництво не тільки православної церкви, але й православним підданим султана; по-друге, він вимагає, щоб згода Туреччини бути затверджено султанським сенедом, а не фірманом, тобто щоб воно носило характер міжнародно-правового зобов'язання за договором з царем, а не було б простим указом султана, зверненим до його підданим і извещающим їх про нового заступника й про права православної церкви. Що торкається питання про Ієрусалимський і Віфлеємський храми, то по цих претензіях Абдул-Меджид був готовий піти на всі поступки. Але тепер це пануючи вже не цікавило. 22 (10) березня > 1853 р. Меншиков прочитав уголос Рифаат-Паші таку вербальну Ноту: «Вимоги імператорського [російського] уряди категоричні». А через два дні він прочитав йому нову ноту, що вимагала припинення «систематичної й злісної опозиції». Відразу він представив проект «конвенції», що робила Миколу^: як відразу ж заявили дипломати інших держав, «другим турецьким султаном»,

63. Німецьке питання на Віденському конгресі 1814-1815.

Німецьке питання було слідуючим після польсько-саксонського. АвстріЯ та Росія вважали доцільним закріпити феодільну роздробленість Німеччини. Англія цим питанням не дуже цікавилась, а Прусія була безсила що небуть вирішувати. Тут Німеччині об'єднатись не вдалось.

Але Австрія (Меттерніх) подала план створння «Німецького союзу», в кий мали б входити Австрія, прусія та інші німецькі держави (38 шт). Але прийняття рішення було зірване відновленням Наполеонівської влади.

64. Зовнішня політика Директорії. Наполеон Бонапарт.

Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.

Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир'я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.

Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні. Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,

Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.

65. Франко-німецькі воєнні тривоги 1874-1875.

Після франко-пруської війни, яку Франція програла, вона важко мирилася зі своєю невдачею. Німеччина ж набирала міць. Але Франція намагалась не йти на конфлікт і потребувала миру, тому що була занадто послаблена- їй потрібно було відновлювати сили.

Бісмарк намагався давити на Францію та погрожувати їй, він розраховував тримати її вдипломатичні ізоляції. Для цього він почав докладати зусиль над створенням Союху трьох імператорів, оскільки він боявся зближення Франції та Росії, а також обох цих країн з Англією або і Австрією.

Після зміни влади у Франції, а нова влада намагалась отримати реванш, бісмарк підозрював Францію у більшій союзоспроможності, тому почав робити кроки щоб цього запобігти. До цього Франція почала швидко відновлювати воєнні сили, а потім німецькі війська покинули Францію, що призвело до посилення Франції в плані незалежності у зовнішній політиці. Тому Бісмарк вдався до загрози війни, адже він вважав що Німеччині немає для чого чекати поки Франція відновить свої сили, а краще завдати удару першими.

Для дипломатичного наступу Бісмар використав заклики духовенства в Ельзасі та Лотарингії до повернення в лоно Франції.Він вимагав репресій проти тих хто такі всловлювання робив. Але переговори з цього приводу затягнулись, тому Ьісмар використав пресу, яка почала звинувачувати Францію у підготовці до війни і вимагала вді нім.уряду категоричних дій.

Віна з Францією була вигідна Німеччині ще й з економічної точки зору, але тут Бісмарк побоювався за нейтралілет інших країн, за який він ручатись не міг.

Франція ж почала просити захисту в Австрії та Росії, де заклик був сприйнятий зі співчуттям, до якого приєдналась навіть Англія. Тому перша воєна тривога була відвернута, адже Бісмарку довелося відступити.

Після цього Бісмарк послав дипломата Радовіца, щоб той підготував дипломатичний грунт для невтручання Росії або ж схилення її на німецький бік, але місія не вдалася.

Згодом послідували сфабриковані Бісмарком ряд статей в газетах які звинувачували Францію у збільшенні війська та підготовці до війни, хоча так воно і було. Але це робилось для того щоб справити враження на дипломатив інших країн, тобто створити грунт для ствердження що війна є неминучою та виправдати її.

Деказ-мзс Франції намагався привернути Англію та Росію на свій бік, вНімеччині ж вважали жоцільною превентивну війну. Але тут мзс Франції знову постарався і знову шляхом випуску ряду антинімецьких статей в газетах викликав хвилю співчуття у європейських країнах. Тривога знову була відвернута.

Коливання короля Фрідріха-Вільгельма IV і його загравання з німецьким національно-об'єднавчим рухом лякали Миколи I. Цар наполегливо радив королеві не робити ніяких конституційних поступок. Не покладаючись повністю на Фрідріха-Вільгельма, цар головну увагу став приділяти зближенню з Австрією, як більше, на його думку, надійним оплотом феодалізму й абсолютизму в Західній Європі. Цар ураховував, що віденський двір твердо підтримував існування Германського союзу, займаючи переважне положення в Союзному сеймі.

Одна з головних причин погіршення русско-прусских відносин полягала в остраху пануючи за міцність самодержавно-поміщицького ладу. Але цим не вичерпувалися його мотиви для протидії буржуазним реформам у Пруссії й установленню нею свого панування в Німеччині. Якби це трапилося, у західних границь росії виникла б сильна й агресивна держава. Об'єднання Німеччини під владою Пруссії загрожувало Росії небезпекою важких воєн, як уже й було один раз у дні Фрідріха II. До того ж, між Росією й Пруссією загострилися торговельні відносини: германська буржуазія була незадоволена скасуванням митних пільг для її товарів у західних губерніях Росії. Прусская буржуазія була поза собою від шаленства й злості із приводу митної політики царського уряду і його політиків у германському питанні.

Після березневого повстання в Берліні цар пропонував прусскому королеві збройну допомогу, щоб король міг взяти назад обіцянку дати конституцію, але прусское уряд побоювався прийняти цю пропозицію, відмінно розуміючи, що іноземна інтервенція могла б лише викликати в Німеччині новий, ще більш сильний вибух революційного руху. Прусский двір маневрував і сподівався впоратися з революцією власними силами, відскіпавшись самими незначними ліберальними поступками.

Положення ускладнилося, коли в 1848 р. загострилося так званий шлезвиг-голштинский питання. Герцогства Шлезвиг і Голштиния входили до складу Датського королівства на основі особистої унії. Одночасно Голштиния була членом Германського союзу. Її населення, як і населення Південного Шлезвига, було німецьким. В 1848 р. у цих герцогствах піднявся національний рух за відділення від Данії. Прусский двір вирішив скористатися цим, оголосити Данії війну, отторгнуть від її обоє герцогства, включаючи й Північний Шлезвиг, населений датчанами, і підкорити їх своєму пануванню. Цією війною прусское уряд розраховував відволікти народ від революції усередині своєї країни й підняти свій престиж у Німеччині. Успіх Пруссії означав би перший крок до об'єднання Німеччини під прусским пануванням. Перехід герцогств у руки Пруссії дав би їй вихід до Північного моря й надзвичайно зміцнив би її позиції на берегах Балтики, що зачіпало інтереси інших балтійських держав. Війну з Данією підтримував і франкфуртский парламент, що розробляв плани об'єднання Німеччини й включення в неї ряду сусідніх (у тому числі італійських і слов'янських) земель, 6 квітня 1848 р. без оголошення війни Данії прусские війська вступили в Шлезвиг і Голштинию, 23 квітня розбили датські війська в Ютландії, але датський двір звернувся по допомогу до Росії, Англії й Швеції. Цар зажадав відводу прусских військ з Ютландії й загрожував зайняти лінію Вісли, якщо датський король не одержить назад обоє герцогств.Фрідріх-вільгельм IV дав обіцянку вивести свої війська з Ютландії й послав до царя генерала Пфуля із заспокійливими завіреннями. Спроби Пруссії після цього відновити воєнні дії викликали ще більш енергійну відсіч. Цар загрожував войною: «Коли з Данією не скінчать, -- писав він Паскевичу, -- увійдемо в Пруссію». Пальмерстон зі своєї сторони ще навесні протестував проти прусской окупації герцогств і загрожував, що направить англійський флот на допомогу Данії. Швеція збиралася послати корпус своїх військ для участі у війні проти Пруссії. Міністр закордонних справ Французької республіки Бастид направив прусскому уряду різкий протест проти вторгнення прусских військ у Ютландію. Побоюючись нового вибуху революції в Німеччині у випадку війни з великими державами, прусское уряд 26 серпня уклало перемир'я з Данією, і франкфуртский парламент після деяких коливань підтвердив його. Прусское юнкерство, буржуазія й депутати франкфуртского парламенту побоювалися, що війна з великими державами приведе германські монархічні уряди до поразки й викличе новий підйом революційно-демократичного руху в Німеччині.

68. Суперництво на Близькому Сході та в Середній Азії в к. 19 ст.

69. Віденський конгрес 1814-15 та польсько-саксонське питання.

В перші ж дні конгресу польсько-саксонське питання хайняло домінантну позицію. Росія не хотіла уступати свою здобич, так аже захоплене нею герцогство Варшавське скаладалося з земель, які були раніше захоплені Прусією, то Прусія (Фрадріх Фільгельм 2) також претендувала на них. Росія (Олександр) пообіцяли віддати Саксонію, яку передбачалось відібрати у саксонського короля, який підтримував Наполеона. Для Франції потрібно було вбити клин між переможницями: Росія, Англія, Прусія для того щоб дати Франції час оговтатись і с\зберегти цілісність своїх територій (мзс Тайлеран).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20