Економічні реформи 50-х-60-х рр. в СРСР: плани та реальність

До здійснення своєї програми Хрущов приступився наприкінці лютого - початку березня 1954 р., домігшись на черговому пленумі ЦК рішення про освоєння цілинних і перелогових земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтаю й Південного Уралу, а також деяких районів Поволжя й Північного Кавказу. Із цього моменту почалася «цілинна епопея», що стала одним з найбільш яскравих подій радянської післявоєнної історії, черговою «легендарною сторінкою подвигу ленінського комсомолу» та виражала весь спектр ілюзій і протиріч того часу. «Цілина» - явище комплексне, оскільки економіка тут була тісно переплетена з ідеологією й комуністичним прожектерством, трудові будні із пропагандистським пафосом, а дійсна історія цілини довгі роки підмінювалася міфом. Як другий секретар ЦК КП Казахстану в цілинній епопеї добре виявив себе Л.І. Брежнєв, що поділився на початку 1980-х років своїми спогадами, рекомендованими для обов'язкового вивчення всьому дорослому населенню країни.

Істотне розширення площі орних земель збіглося із загальносвітовою практикою того часу. Однак освоєння цілини почалося без усякої попередньої підготовки, при повній відсутності інфраструктури - доріг, зерносховищ, кваліфікованих кадрів, не говорячи вже про житло й ремонтну базу для техніки. На ударну «битву за хліб» відправляли всі вироблені в країні трактори й комбайни, мобілізували студентів на час літніх канікул, відправляли в сезонні відрядження механізаторів. Це вело до високої собівартості цілинного хліба, що була набагато вище, ніж у центрі Росії. Природні умови степів не приймалися в увагу: не враховувалися піщані бурі й суховії, не були розроблені способи обробки ґрунтів і адаптовані до цього типу клімату сорти зернових. У результаті врожайність на цілині була в середньому нижче загальносоюзної. Освоєння цілинних земель перетворилося в чергову кампанію, нібито здатну відразу вирішити всі проблеми із продовольством. Процвітали аврали й штурмівщина. Курс на освоєння цілинних і перелогових земель консервував екстенсивний тип розвитку сільського господарства. Величезні ресурси були зосереджені на втіленні цього проекту: за 1954-1961 р. цілина поглинула 20% всіх вкладень СРСР у сільське господарство. Через це аграрний розвиток традиційних російських районів землеробства залишився без змін і застопорився. Освоєння цілини йшло форсованими темпами: якщо за два роки передбачалося розорати 13 млн. га, те в дійсності розорали 33 млн. га. На цілині тільки в перші два роки було створено 425 зернових радгоспів, аграрні гіганти створювалися й пізніше. Завдяки екстраординарному зосередженню коштів і людей, а також природним факторам нові землі в перші роки давали надвисокі врожаї, а із середини 1950-х років - від половини до третини всього виробленого в СРСР хліба. Однак бажаної стабільності, всупереч зусиллям, домогтися не вдалося: у неврожайні роки на цілині не могли зібрати навіть посівний фонд, у результаті порушення екологічної рівноваги й ерозії ґрунтів в 1962-1963 р. справжнім лихом стали курні бурі. Освоєння цілини вступило в стадію кризи, ефективність її оброблення впала на 65% [13, 37].

Ідея кардинальної зміни структури зернових, у першу чергу за рахунок збільшення посівів кукурудзи, у свідомості радянських людей нерозривно пов'язана з особистістю Хрущова. Мотивуючи необхідність різкого збільшення посівів кукурудзи, Хрущов апелював до американського досвіду, побачивши в ньому черговий «рецепт відразу від всіх хвороб». «Кукурудза, товариші, - підкреслював він в одному зі своїх виступів, - це танк у руках бійців, я маю на увазі колгоспників; це танк, що дає можливість переборювати бар'єри, переборювати перешкоди на шляху до створення достатку продуктів для нашого народу». Ставка саме на кукурудзу пояснювалася тим, що крім зернового качана вона має ще стебло із зеленою масою, якому можна використовувати на корм худобі. «Монокультура», таким чином, розглядалася як умова «прориву» і у виробництві зерна, і у тваринництві.

Дійсно, ніколи так завзято не проводилася політика партії на селі, як у роки «кукурудзяної епопеї» - з 1955 по 1962 р. «Царицю полів» кукурудзу в примусовому порядку саджали абсолютно скрізь, аж до північних районів Архангельської області. За ці роки площі під кукурудзу були збільшені більш ніж в 2 рази й досягли до 1962 р. 37 млн. га, перевищивши загальну площу розораних цілинних і перелогових земель [13, 38]. Тверда регламентація зверху, беззаперечні вказівки, де й що сіяти, привели до того, що посіви пшениці й жита в традиційних землеробських районах скоротилися, а загальний збір зернових знизився. «Кукурудзяна епопея» - самий яскравий приклад економічного фетишизму й волюнтаризму, але не єдиний. У ці ж роки повсюдно й ретельно впроваджувалися «рятівні» для підвищення продуктивності сільського господарства квадратно-гніздовий метод посадки рослин, безприв'язне утримання корів і роздільне збирання хлібів, а також проводилася ліквідація чистих парів.

Американський досвід не давав спокою новому радянському лідерові. В 1957 р., виступаючи в Ленінграді, Хрущев сформулював надзадачу моменту: «Наздогнати й перегнати Америку по виробництву м'яса, молока й масла на душу населення!». Це була чистої води політична авантюра, ціль якої полягала в тому, щоб продемонструвати усьому світу переваги соціалізму після недавніх подій в Угорщині й Польщі. Економічний волюнтаризм відгукнувся серйозними наслідками для розвитку тваринництва. Виконання одіозних закликів найчастіше оберталося трагедією: забивали все поголів'я худоби, ширилися масштаби приписок, звичайною справою ставала фальсифікація статистики. Заручниками ситуації часто ставали місцеві партійні керівники. Так, секретар Рязанського обкому Ларіонов, прилюдно пообіцявши в короткий строк «наздогнати й перегнати Америку», розпорядився забити все поголів'я в області, включаючи молочних поросят. Одержавши за «небувалий успіх» зірку Героя соціалістичної праці, Ларіонов застрелився.

Однак Хрущов продовжував реалізовувати свої ідеї на селі. Суть їх, як ми вже відзначали, зводилася до створення великих господарств індустріального типу з потужною машинно-тракторною базою. Вся сільськогосподарська техніка ще із часів колективізації була зосереджена в МТС, де існувала своя ремонтна база, працювали трактористи й комбайнери, що обслуговували кілька прилеглих господарств. Система МТС була, звичайно, далека від досконалості й мала потребу в реформуванні. Але прийняте Хрушовим рішення поклало початок новому етапу руйнування колгоспно-радгоспної системи, що означало остаточну відмову від курсу вересневого пленуму 1953 р. і позитивну динаміку сільськогосподарського виробництва. У березні 1958 р. був прийнятий закон про реорганізацію МТС і продажу техніки колгоспам. Відповідно до його, господарства повинні були в примусовому порядку за один рік викупити в МТС всю техніку, що найчастіше вже застаріла й була зношена, за високими цінами. Відразу всі господарства, за рідкісним винятком, стали збитковими. Це привело до зниження оплати за трудодень. Ні про яке економічне стимулювання праці колгоспників мова більше не йшла. Держава моментально повернула собі всі кошти, вкладені в розвиток села за попередні роки. Виробництво сільськогосподарської продукції різко впало, а її приріст склав за семилітку 1959-1964 р. тільки 15% замість запланованих 70%. Всупереч прогнозам, кваліфіковані кадри механізаторів не йшли працювати в збиткові колгоспи, а намагалися влаштуватися в райцентрі або їхали в місто [3, 215].

Адміністративне «зміцнення» колгоспно-радгоспної системи знову пішло по вже пройденому шляху злиття декількох господарств в одне. Важливо в радгоспі розуміти, що тепер мова йшла про вже укрупнені недавно господарства. З 1957 р. щороку ліквідувалося близько 10 тис. досить великих господарств. Паралельно без усякої на те необхідності йшло перетворення колгоспів у радгоспи, у результаті якого на практиці досягалося «злиття двох форм власності в одну». На початку 1960-х років «безперспективними» були названі тисячі сіл і сіл, більша частина яких перебувала в російському Нечорнозем'ї. «Колгоспний лад» був сильно підірваний: з 91 тис. колгоспів, що існували в 1955 р., до 1963 р. залишилося лише 39 тисяч [3, 216].

Економічний волюнтаризм у сполученні з ослабленням колгоспів і підривом їхньої матеріально-технічної бази знову погіршив продовольчу ситуацію в країні. Єдиним виробником сільськогосподарської продукції знову ставало особисте підсобне господарство, що ніяк не вписувалося в адміністративно-бюрократичне регулювання. Доходи колгоспників, які не мали потребу в партійно-державному втручанні, в 1954-1958 р. постійно росли за рахунок реалізації продукції особистого підсобного господарства. Крім того, потрібно було якось виходити із затіяного пропагандистського галасу із приводу змагання з Америкою, доводити власну компетентність в області сільськогосподарської політики, виконувати рішення XX з'їзду по різкому збільшенню виробництва м'яса, нарешті, чимось прикрити колгоспно-радгоспну катастрофу. Виходом став утиск особистих підсобних господарств. 20 серпня 1958 р. була прийнята постанова «Про заборону утримування худоби в особистій власності громадян, що проживають у містах і робочих селищах». Постанова стосувалася близько 12 млн. міських родин, що мали свої господарства. У грудні 1959 р. справа дійшла й до колгоспників. На пленумі ЦК був зроблений висновок, що «особисті підсобні господарства поступово втрачають своє значення», оскільки колгоспникам нібито вигідніше одержувати продукти з колгоспу. Кампанія по боротьбі з «приватником» звелася до доручення державним органам в 2-3 роки скупити в колгоспників худобу. Це привело до забою мільйонів голів худоби як колишніми власниками, так і колгоспами, що не мали кормів і умов для утримування різко збільшеного поголів'я. Статистика виробництва м'яса в країні гріла керівників, у той час як перспективи його подальшого нарощування ставали усе більше туманними [3, 218].

На початку 1960-х років радянське сільське господарство вступило в стадію чергової кризи, викликаного хрущовським адмініструванням. Економічні стимули, що довели досить швидко свої переваги, були скасовані, розширене відтворення сільськогосподарської продукції припинилося. Семирічний план 1959-1965 рр. по сільському господарству був провалений. На всіх рівнях влади усвідомлювали необхідність твердого регулювання, перехід до розподілу продовольчих ресурсів був неминучий. Всі місцеві керівники оббивали пороги московських кабінетів у боротьбі за гарантоване одержання продуктів із центра.

Починаючи з 1958 р., у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо у період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. - лише на 3%. Таке саме становище склалося загалом по країні [16, 281].

Такий спад був зумовлений низкою причин.

Певна децентралізація командної системи не означала ні її знищення, ні її усунення від управління господарством. Вона у цей час ще зберігала свої основні позиції, що призводило до посилення адміністративного тиску на колгоспи, «урізання» присадибних ділянок та ін.

Надпрограми поглинали значну частину матеріальних та людських ресурсів, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства.

Реформи здійснювалися непослідовно, суперечливо, хвилеподібно, в режимі «вперед - стоп - назад», несучи на собі значний вплив суб'єктивізму.

У 1958 р. було прийнято рішення про викуп колгоспами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних бюджетах. Зокрема, колгоспи України змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд. крб [14, 202].

Сільське господарство повинні були врятувати адміністративні реформи. Провівши серію антиколгоспних заходів, в 1962 р. Хрущов почав спробу реорганізації управління колгоспною системою на територіальному рівні. У районах були створені колгоспно-радгоспні управління (КРУ), а в областях і республіках аналогічні вищі органи. Але й цього здалося мало. Уповаючи на всесильність партійного керівництва сільським господарством, Хрущов передав КСУ функції сільських райкомів партії, а самі райкоми ліквідував. З Москви й обласних центрів для партійного керівництва сільським господарством направлялися парторги ЦК, обкомів і райкомів. В обласних центрах «децентралізація партії» перетворилася в повний абсурд: обкоми КПРС були розділені по виробничому принципу на промислові й сільськогосподарські. У деяких містах сільський обком перебував на одній стороні площі, а промисловий - навпроти.

Отже, реформи сільського господарства мали суперечливий характер. На початковому етапі вони мали успіх, проте починаючи з кінця 50-х рр. сільське господарство вступає в кризу. Це було викликано волюнтаристськими реформами М.С. Хрущова. Особливо негативний вплив на сільське господарство мали «цілинна» та «кукурудзяна» епопеї, ліквідація МТС та перегони із США. Перегони з США у сільськогосподарських показниках призвело до безглуздих рішень, що негативно позначилось на сільському господарстві.

3. Наслідки економічних реформ М.С. Хрущова

Економічні реформи М.С. Хрущова мали як позитивні, так і негативні наслідки: до позитивних можна віднести децентралізацію управління народним господарством, появу нових технологій і розвиток науково-технічної революції, зростання економіки в першій половині 50-х рр. ХХ ст. Проте непослідовність та авантюрність деяких реформ не дали бажаних результатів.

Промислове виробництво продовжувало зростати, хоча й не так швидко, як раніше. У першій половині 1960-х років його зростання склало 51%, а відповідний показник по сільському господарству - 11%. Найбільш відчутним негативним моментом була втрата позитивної динаміки розвитку народного господарства. На початку 1960-х років темпи економічного розвитку стали неухильно знижуватися. Про це свідчить постійне падіння зростання промислового виробництва, що склало з 1955 по 1965 р. 34% [15, 140]. Пояснення цього явища винятково хрущовськими «кампаніями» і адміністративними захопленнями трохи спрощує сформовану ситуацію. Більшою мірою стали проявлятись системні риси індустріальної моделі. Ставка на пріоритетний розвиток групи «А» викликала постійну соціальну напруженість у суспільстві, викликану дефіцитом елементарних речей. Це у свою чергу вело до порушення грошового обігу, особливо на тлі постійного збільшення заробітної плати. Сам же розвиток засобів виробництва відрізнявся крайностями й перекосами: з одного боку, процвітали гіганти енергетики й індустріальних монстрів, з іншого боку - убога по організації рутинна праця в «непріоритетних» галузях.

Науково-технічна революція, як і індустріальний розвиток у цілому, розвивалася на «магістральних» напрямках, де зосереджувалися кращі кадри й ресурси. Однак системних зрушень, що роблять науку невід'ємною частиною виробничого процесу, а її досягнення - бажаними для виробництва - не відбулося. Впровадження одного винаходу й економічний ефект від нього звеличувалися на всю країну, а сотні тисяч запатентованих робіт незатребуваними лежали на полках.

Страницы: 1, 2, 3, 4