скачать рефераты

скачать рефераты

 
 
скачать рефераты скачать рефераты

Меню

Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст. скачать рефераты

p align="left">Року 1599 у Вільні зібралася конференція протестантської і православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороні Церков -- Православної та Протестантської. Тим часом у Польщі повстала опозиція проти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), його нетерпимості супроти православних та протестантів-“дисидентів”. Почалися “рокоші” -- бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентів та православних польський уряд примушений був піти на деякі поступки православним: 1605 р. їх повернено Києво-Печерський монастир, що його на праві надання дістав архімандрит Єлисей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.

1607 року Сейм прийняв конституцію стосовно “грецької релігії”. За цією конституцією церковні маєтки можна було надавати згідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без перешкод Богослужби за давніми обрядами. Помилкою конституції було те, що вона не відрізняла уніатів від православних. Лише сеймова конституція 1609 року відрізнила православних від уніатів.

Проте, поступки ці не змінили справи: уніати продовжували відбирати у православних церкви, переслідували православне духовенство, не допускали міщанство до цехів, магістратів. У малих містах та містечках вся влада була в руках католиків, а українські міщани не мали повних прав. У деяких містах не дозволено було будувати православні церкви, в інших -- церкви було передано уніатам. Навіть у центральних і східних землях України, де католиків було менше, мав місце національний гніт з боку польських панів. У Києві воєвода Тишкевич зруйнував православну церкву в замку, щоб побудувати костьол; частину земель міста передано домініканам на побудову їх монастиря. У Новгороді-Сіверському Спаський монастир з приписаними до нього селами 1635 р. був переданий єзуїтам, які готувалися організувати тут свою школу. Густинський монастир біля Прилук зазнав таких переслідувань з боку шляхти, що більшість ченців 1638 р. “отгонения ляхов на православную веру” переселилася за російський кордон. На західноукраїнських землях польська шляхта примушувала селян і міщан давати “мешне”, десятину на утримання католицьких костьолів і ксьондзів, що викликало величезне обурення, бо сприймалося як знущання над релігійними почуттями [24;35 - 36].

Отже, після Люблінської 1569 р. становище на українських землях погіршилося, тобто посилився не тільки феодальний гніт, а й національно-релігійний.

Правове становище українського селянства з 2 половини ХVІ ст. визначається в основному польським державним законодавством. У своїй праці дослідник І. Бойко зазначає: “За законами Речі Посполитої селянство як клас не мало будь-яких політичних прав. Воно позбавлене було права представництва як у загальному сеймі, так і в місцевих сеймиках, участі в центральних і місцевих органах влади” [5;12]. Також в цей період значно посилилось закріпачення селян, збільшилась панщина і грошовий оброк. Велика кількість українського селянства збідніла, про що зазначає Гильом Левассер Боплан у своєму творі: “Селяни тут дуже бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук... коли селяни потрапляють у ярмо до ... пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжники на галері” [6;28].

Що ж до релігійного гніту, то він посилився після Берестейської унії 1596 року, за якою православна об'єднується з католицькою. Дуже велика частина українського духовенства прихильно поставилася до цієї пропозиції. Але міщанство, селянство, частина шляхти протестували і відбувалися навіть окремі виступи.

Після цієї унії православна церква стала, по суті, незаконною. Це пояснюється тим, що більшою владою на території України користувалися уніати, тобто шляхта, яка прийняла унію, одержала право обіймати державні посади на рівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Розділ ІІ. ОСНОВНІ ФОРМИ ПАСИВНОГО ПРОТЕСТУ СЕЛЯН

Друга половина ХVІ -- 1 половина ХVІІ ст. в соціальній історії України можуть бути названі “ерою селянського відходу”. В цей період втечі були найпоширенішою формою селянського руху. Зокрема, з виданих селянами Речі Посполитої багатьох конституцій про втечі (у ХVІ ст. -- 24) більшість повністю або частково відносилась до українських земель. Вони втягували в себе всі категорії сільського трудового населення.

Селянський рух проходив у різних формах, співвідношення і роль яких залежали від конкретних обставин і часу. Він відбувався, зокрема, у скритій і відкритій формах. Скрита, або непряма, нижча, як правило індивідуальна, чисто економічна форма, джерелами майже невловима, -- це прихована від людського ока повсякчасна боротьба, головним чином застоєний саботаж при виконанні повинностей -- з метою збільшення продуктивності і доходності селянського господарства і тим самим зменшення відносного розміру частини селянських доходів, експропрійованих феодалами. Відкрита форма включала в себе протест, більш-менш висвітлений джерелами: 1) частковий опір і індивідуальну або колективну відмову від виконання тієї чи іншої вимоги, припису, порушення будь-якої наказної заборони, спір з феодалами з приводу окремих прав і обов'язків; 2) відхід і втечу, тобто опір не окремим вимогам феодала, а повний розрив з ним, пошуки кращих умов соціального буття в іншому місці; 3) повстання, тобто застосування колективного збройного виступу проти гнобителів [33;311].

Гуслистий зазначає, що втечі селян були пасивною формою їхнього соціального протесту, тому що відходячи, ці селяни відмовлялися від боротьби за покращення свого становища на старому місці. Велику групу втікачів складали ті, відносини яких з феодалами були більш-менш “нормальні, не набували тої гостроти, щоб покинути насиджені місця ці селяни переселялись виключно з особистих міркувань, переважно, просто шукачі кращих умов для існування” [14;12]. Стан джерел не дозволяє визначити питому вагу кожної з цих двох груп втікачів у загальній масі переселенців.

Втечі відчутно зачіпали економічні позиції феодалів, багатство яких залежало від кількості підлеглих їм селянських господарств, примушували феодалів бути обережними у відносинах з підданими, враховувати небажані протиріччя з їх боку. Для селян же, прив'язаних всім своїм життям до землі, відхід був крайнім кроком, зв'язаним з ризиком, і здійснити цей крок було тим тяжче, що звичайно селяни тікали з сім'ями, худобою та домашнім начинням [24;24].

Частина селян мігрувала на порівняно невеликі відстані -- у маєтки сусідніх панів. Це так звані місцеві, локальні переселення. Більшість же втікачів намагалися відійти подалі, щоб не бути знайденими своїми панами. Значний потік мігрантів вирушав далеко на схід, південний схід, де були обширні необроблені площі, придатні для землеробства, слабо або практично незалюднені, де феодально-кріпацький гніт був м'який. Новоприбульці своєю працею заснували тут міста і села, зорювали цілинні землі. Вони засновували слободинові села, при заснуванні яких пан звільняв колишніх кріпаків від панщини і данини на тривалий час, звичайно на 10 - 15 років. Отже, протягом цих років селяни могли вести вільне господарство, не відробляючи панщини та не сплачуючи чинів і данини, і хоч на короткий час вважали себе вільними людьми. Але пани і в цих умовах не залишалися без вигод. У свободах селяни розпочинали господарювати “на сирому корені”, освоюючи лісові або степові “пустині”, і пан міг пізніше ці оброблені землі використати для себе. Деякі пани, не зважаючи на “волю”, все ж залучали “слобідних” до деяких другорядних робіт, так, наприклад, у Кирилівцях на Київщині 1616 було “20 слобідних”, які не мали “ніяких повинностей, тільки літом робити зажинки, обжинки, залозки, обкоски, також у толоці допомагати за панською стравою” [25;25].

Особливо зросла кількість слобод у 30 - 40-і роки ХVІІ ст. За реєстром подимного Київщини від 1640 року в кожному великому панському “ключі” існувало по кілька слобід; у всіх умовах про продаж чи оренду згадуються слободи і слобідки. Часто і самі пани були змушені засновувати слободи. В Остерському старостві 1636 р. існувало 15 слобід, яким старости “для швидкого поселення на багато років подали вольності і тим немало людей до них привабили”. Люстатор зауважує, що якби довелося з цих селян брати податки, які дають старі села і змушувати виконувати повинності, то “неодмінно скоро б повтікали з цих селищ і шукали собі інших слобод, за звичаєм тутешніх країв. Тому було вирішено залишити ці села ще на 3 роки при їх вольностях”.

Слободи були вимушеною поступкою панів. Щоб утримати селян на своїх землях шляхта погоджувалася давати їм на певний час волів, втрачаючи доходи. Коли ж пан намагався присилувати селян знову виконувати панщину, “слободяни” залишали село й шукали собі нових земель” [24;25].

На сеймську Белзького воєводства в жовтні 1649 року шляхта скаржилась, що відкрито “широкі ворота до слобод і нових поселень”, що польські закони занадто слабі, “щоб спинити хлопство, яке втікає від своїх дідичних панів”. Шляхта висловлювала жаль, що “українні панове різними способами волі на кількадесят років проти звичного і так що в скорому часі хлопство з цих країв повтікає і вже починає втікати” [25;30].

Актові книги свідчать далеко не про всі випадки переселень: вони не подають відомостей про втікачів, місце знаходження яких виявити не вдалося (а таких було дуже багато), з огляду на великі відстані між поселеннями, звідки і куди здійснювалися втечі і немалі видатки, які йшли на це виявлення; крім того чимало справ про втечі залагоджувалися полюбовно, за “приятельськими” угодами, без будь-якого розгляду їх на офіційному рівні. Але й те, що міститься в актових книгах про переселення вражає багатством матеріалу.

Відбувалися масові втечі селян, які проходили з одних і тих же переселень одноразово або етапами, звичайно в нічну пору. Наприклад, за документом 1593 р. “Зізнання водного Андрія Храновського перед Луцьким городським урядом про видачу київським воєводою князем Костянтином Острозьким підданих втікачів князю і Іоахіму Корецькому”, вказується, що князь Острозький має віддати князю Корецькому близько 70 чоловік.

Відходи селян нерідко носили організаційний характер: за дорученням і намовою феодалів, зацікавлених у заселенні своїх маєтків, їхні піддані “виловлювали”, тобто потаємно “виводили” селян з володінь їх феодалів, перед тим діставали від цих селян згоду втекти. Часто “викотці” самі були недавніми втікачами з тих сіл, звідки переманювали підданих. Діяльність їх суворо переслідувалась, за неї їм навіть грозила кара “на горло”. Наприклад, в документі 1609 року від 13 серпня “Декрет Кременецького Бродського суду у справі про викочення підданих Андрія Ярмолинського із с. Данилівки Кременецького повіту Волинського воєводства до маєтку Синют с. Посорілиниців того ж повіту з засудженням селянина-викотці Кузьми до страти”. Зазначається “За которымъ добровольным признанъем помененного Кузму на горло вказу ть и симъ дєкрєтом всказам єсмо. И на учинєнє тоє єкєкуции над тымъ обвинєным для нєбытности мистра тут, в Крємєнцу, до дня двадцять пєрвого мца авъгуста откладаемъ" [35; 146].

Щоб якось запобігти втечам пани примушували селян поручатися на певну грошову суму за осіб, підозрюваних в намірі піти геть; коли ж ці особи тікали і ручителі їх не повертали, то останні повинні були за них внести “поручену суму”, а в разі несплати її каралися ув'язненням та іншими знущаннями. Наприклад, у документі від 2 жовтня 1627 р. у Львові -- “Скарга селян с. Бортятина Перемишльського повіту Руського воєводства до Львівського городського уряду на Вишенського старосту Яна Коритка за порушення їх громадських прав та примушення до надмірної панщини”, зазначено: “Також Павла і Гриця Ониського безперервно мучить ув'язненням те, що підданий, у якого він забрав жито і вирубав запусти, і вивіз у свій маєток, залишивши все, виїхав з великим жалем з Бортятина до Яворівської волості. Згаданих Павла і Омельковича він зобов'язав тою підданою, що був під їх порукою розшукати. Вони знайшли його в Яворові, під владою замку, але ані замковий уряд, ні міський Яворівський не хочуть його видати. Бо пан староста, незважаючи на те, що його видати не хочуть мучить їх ув'язненням і випускати не хоче” [35;216].

За втікачами “гонили слід”, тобто влаштовували погоню. Наприклад, коли селяни втекли з с. Ліщина на Житомирщині з маєтку князя Ружинського Роман Борисович туленський урядник “...иэ поддаными его милости пна моего лещинскими незавтрие в понеделок рано следом за ними гонил и пригнал есми следом до имена его млсти кнзя Кирака Ружинского до места Котелки…...” [35;74].

Заставши їх там, де вони опинились “постраждані” пани родили спробу одразу повернути у свої маєтки або ж “заарештувати” при посередництві водних, надісланих громадським чи земським судом. Часто бувало, що ці дії викликали опір громад поселень, де втікачів було виявлено. Зокрема, такі події описує Андрій Жоравський в своїй реляції про арешт втікачів -- підданих Адама Стрибаля і з села Кам'яного Броду. Він пише, що прийшовши до старости в новоствореній слободі, він зустрів опір. Тобто староста села Великі Рачі Теодор Сусла не дозволив забрати втікачів [35;329].

Феодали, які приймали втікачів, прагнули за всяку ціну уникнути їх видачі позивачам, користуючись існуючими правовими нормами, вони домагалися перенесення (динації) розгляду відповідних позовів потерпілих панів з однієї судової сесії на другу, а так дозволялося робити до трьох разів, затягували виконання судових декретів, які були не на їх користь, або навіть ігнорували їх, як до речі, і “неугодні” їм декрети Люблінського короткого трибуналу. Невидачу новопоселенців обґрунтовували, зокрема, тим, що піддані, про яких йшлося в позовах “засиділи земську давність”, тобто визначений тодішнім законодавством строк, перебувши який в новому для них маєтку, переселенці не підлягали поверненню позивачам; після цього вони ставали “властивими підданими”, “власними отчичами” власника маєтку, де належний строк виїдали. Цей строк, наприклад, у Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах за Другим (Волинським) Литовським статутом 1566 р., яким тамтешні суди користувалися дорівнював щонайменше 10 р. Самі селяни добре знали “земську давність”, тож не дивно, що оселившись у володіннях іншого пана, вони, коли він їх утискав, погрожували піти від нього, заявляли, наприклад, таке: “мы еси люди вольные где хочем, пуйдемо, если тут под крывда будет“[35;334].

Бувало, що позивачам вдавалося повернути частину своїх підданих з їх сім'ями і рухомим майном або без них. Зокрема, в зізнанні відомого Андрія Храповського перед Луцьким громадським судом зазначено: “…А иншихъ подданыхъ самыхъ, жон, детей, ани маетности ихъ его млсть пан воеведа киевский его млсти кнзю Корецкому не отдалъ, ани урядники его млсти пан воевода киевский по сту копъ грошей его милости князю Корецкому ведле запису не заплатить...” [35;100].

За повне невиконання судових декретів щодо видачі втікачів відповідачам погрожувало позбавлення права володіння своїми маєтками, де втікачі осіли, на користь позивачів, а за недопущення останнім вводу у володіння (ув'язнення інтрописії) цими маєтками -- баніція, тобто оголошення поза законом, засудження на вигнання з Речі Посполитої (“выволание с панства его королевское милости”). Яким слабким не був державно-адміністративний апарат Речі Посполитої, але не всі феодали наважувалися загострювати свої відносини з ним; багато хто з них, а то, можливо, й більшість мусили рахуватися з судовими декретами, які вимагали повернення втікачів або сплати за них грошової компенсації.

Траплялося, що видані, згідно з судовими рішеннями, селяни під час повернення їх позивачам, тікали з півдороги знову, навіть туди ж, де їх перед тим було виявлено. В декреті Вінницького городського суду в справі про втечу підданих Яна Висоцького з с. Курян Руського воєводства до маєтку Лавріна Пісочинського м. Жорнища Вінницького повіту Брацлавського воєводства зазначається, що селяни-втікачі “вночи сточих, подавит хотели, окрутистных потовшин, сами проч поутекали и знову до имения в м. Звыжем минованого местечка Жорнищъ з жонами, з детми и зо всеми маетностями своими пришли ы збычли итак подъ в м. мешкают.” [35;135]. Бувало й так, що втікачі, зіткнувшись на новому місці з гіршими, ніж очікували, умовами, верталися за якийсь час назад --туди, звідки раніше вийшли.

До дуже рідкісних належить згадка про “мимоходщину” -- плату, яку від мігрантів знімали у володіння, через які вони проходили на шляху до поселень, де мали осісти.

Втечі, особливо масові, мали не абияке соціально-економічне значення. Міграції сприяли рівномірному населенню по всій тодішній території України, а значить -- і більш збалансованому в регіональному відношенні розвиткові господарства і суспільних відносин. Втечі, народна колонізація великих просторів, яка була їх наслідком, прискорювали формування соціально-політичної свідомості українського народу, були одним із чинників Визвольної війни 1548 - 1557 рр.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7