Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст.

Якщо в документах ХVІ -- 1 половини ХVІІ ст. про плуги є багато відомостей, то про мотики та сапи -- дуже мало. Згадуваний вже шляхтич Я. Вербовецький захопив не тільки плуги залізні, а й 3 мотики, куплені по шість грошів литовських. Саме ціна цього знаряддя говорить про його примітивність. У 1644 р. шляхтич Бліновський скаржився до Володимирського повітового земельного суду, що магнат Сапєга, наїхавши на с. Сікуни, побив його підданих у полі, “полік” ярма та сохи. У 1608 р. чинші Кирилівського монастиря захопили в маєтку Соколовського під Києвом 4 волів.

Асортимент сільськогосподарських культур був таким же обмеженим, як і раніше, а сорти їх -- низьковрожайними. Хоч основною культурою залишалося жито, підвищувалась роль пшениці, вирощуваної здебільшого в панських господарствах і значною мірою призначеної на продаж; ціна її весь час зростала. В зв'язку з розвитком броварства, розширялися значні площі ячменю [].

Найбільш рентабельною культурою була пшениця. Ціна на неї, як правло, була майже вдвоє вища за ціну на жито [5;57].

Урожайність в селянських господарствах при нормальних і навіть сприятливих умовах: жита сам -- три, сам - п'ять, пшениці -- трохи вище. До того ж часті неврожаї дуже негативно позначались на селянському господарстві. У фільварках, особливо великих, урожайність була вищою порівняно з селянським господарством.

На противагу цьому Бойко зазначає, що “в літературі існує думка, що в селянському господарстві врожайність була вища, ніж у феодалів, що пояснюється і кращим обробітком селянами свого наділу, і кращим угноєнням [5;60].

Головними технічними культурами, як і раніше, залишалися льон і коноплі. Підвищувалося економічне значення хмелю та винограду. В ряді місцевостей, здебільшого у Подільському, Брацлавському (в північній частині) і Волинському воєводствах, закладалися спеціальні хмільники. Що ж до винограду, то, за словами М. Литвина, цю культуру знали в багатьох місцях, зокрема на Київщині. [18, 154].

Городи й сади були у всіх селах і містах. У фільваркових господарствах в кінці ХVІ -- 1 пол. ХVІІ ст. вирощували капусту, цибулю, часник, буряки, моркву, ріпу, редьку, боби, огірки, мак, салат, пастернак, подекуди дині, солодкий індійський корінь.

Помітні успіхи спостерігалися в тваринництві, переважно на Київщині, Волині, Брацлавщині, Поділлі й Чернігово-Сіверщині, де розводили головним чином велику рогату худобу і свиней. В гірських районах Галичини, Буковини й Закарпаття основну галузь тваринництва становило вівчарство. У передстепових і степових районах, в тому числі, на Слобожанщині, значного розвитку досягло табунне конярство. За Дніпровськими порогами зростало число козацьких зимівників -- скотарських господарств [5,67].

У фільварках дедалі більше волів ставили на відгодівлю. У приміських маєтках поширеним було молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець. Трохи відставало птахівництво, однак, у 1 пол. ХVІІ ст. у фільварках зустрічалися спеціальні пташники для гусей, курей, качок, індиків.

Слід відзначити також рибництво, переважно у фільварках. Найбільше рибних ставків зустрічалося на Поділлі, у Галичині, на Волині, а також у Південній Київщині. Наскільки рибництво було розвинуте, свідчить, зокрема, існування професії гробарів, які наймалися копати стави і споруджувати греблі.

Характерною особливістю рибного господарства було те, що воно являло складову частину сільського господарства того часу і основним працівником на рибних промислах, як і в землеробстві, був закріплений селянин. На цих промислах працювали, як правило, малоземельні селяни- городники, підсусідники тощо [5; 73].

Поряд з традиційним бортництвом, поширеним на Поліссі й частково в Карпатах, розвивалося пасічне бджільництво, особливо, в лісостепових районах. На Поліссі, в Північній Київщині, на Чернігівщині й Волині чимала частина продуктивної ренти припадало на мед і віск. Продукт бджільництва посідали значне місце в експорті.

У Литичівському старостві в 1566 р. тільки на території замку було 1600 пнів, у Сколі -- 860 пнів. В інвестарі Староконстянтинівських маєтків Острозького за 1615 р. зареєстровано такі пасіки: коло містечка Сушениця 148 пнів, у С. Нападниця -- 91, у фільварку Корчівці -- 56, у фільварку Чусіле -- 90 пнів. У маєтку Львівської єпіскопії тільки поблизу Львова налічувалося 290 бортей і 120 пнів; Галицькому замку в 1565 р. належали 70 пнів [5; 70-71].

Не втратили економічного значення й мисливські промисли, поширені в польних, гірських, передстепових і степових районах. Хутром, особливо бобровим і куничим, сплачували натуральну данину, одночасно воно становило серйозну статтю експорту в Західноєвропейські країни, Молдавію і Туреччину.

Серед ремесел, поширених на селі, помітне місце посідало ткацтво: виробництво полотна, простих селянських сукон, плахт, килимів, ковдр, хусток, рушників, ряден. Те ж саме можна сказати й про гончарство. Сільські ремісники, ткачі, шевці, кравці, гончарі, колісники, бондарі, грибарі, лимарі -- виготовляли продукцію як на замовника, так і на ринок.

У сільських місцевостях, а також у передмістях і містах існували промислові підприємства для переробки зерна на борошно, крупи, горілку, пиво. Магнати і шляхта багато будували млинів, оскільки млинарство стало джерелом доходів. 1569 року в старостах Руського воєводства діяло 2 тисячі млинів.

Тоді ж почали з'являтися великі водяні млини -- це своєрідні підприємства-комбінати. Млин під Салоком в 1565 р. давав змогу молотити зерно на борошно, виробляти сукно (валюші), різати колоди на дошки (тартак). У такому млині вже існував, хоч і нечітко окреслений, технічний поділ праці [9; 194].

Розвиток фільваркового господарства уже на середину ХVІ ст. привів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посилення експлуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожілих, недієздатних виробників; тим часом змінювалися зв'язки панського господарства з внутрішнім і зовнішнім ринками. Панівний клас шукав шляхів збільшення доходів від своїх маєтків, насамперед за рахунок експлуатації с5елянства. Аграрна реформа 1557 р. великого князя Литовського і короля польського Сигізмунда ІІ Августа, відома під назвою “Устава на волоки” мала на меті вирішити це питання [5; 7].

Реформу проводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусії і, частково, на Україні -- в Кременецькому повіті, Ратенському і Ковельському староствах на Волині (завершилася вона близько 1570 р.).

Спеціально призначені ревізори повинні були переміряти землі у всіх великокнязівських маєтках, як великокнязівські, так і селянські, і поділити їх на волоки -- ділянки площею приблизно 20 - 25 га. В “Уставі” підкреслювалося, що мета реформи -- заведення фільварків “при... замках і дворах наших”, тобто великокнязівських [18; 155].

Під фільварок відводили кращі землі, причому так, щоб була одна велика площа; під селянські волоки -- гірші на окраїні маєтку (в таких випадках селяни мусили переносити свої двори на призначене місце). Кожному селянському двору виділялося, як правило, три смуги, кожна площею 10 - 11 моргів, -- по одній в трьох різних полях, що дорівнювало в цілому волоці. Таким чином примусово впроваджувалася трипільна система землеробства. В тому разі, коли одна родина не могла обробити певну волоку й відбувати з неї всі повинності, дозволялося двом родинам брати в користування одну волоку й розподіляти повинності порівну [9; 196].

Селянин міг прийняти виділену йому волоку або не прийняти. В останньому випадку, вже без землі, він міг прийти в іншу великокнязівську волость, у володіння іншого феодала чи до міста. Прийнявши ж волоку, він прикріплявся до неї як до наділу, а якщо тікав, то “тая земля зо всім домовством передавалася іншій особі, збіглого ж адміністрація маєтку (війт і урядник) мусили шукати [18; 55].

Орні землі й луки кожного двору вимірювалися й записувалися в інвентар (реєстр). Розселяти свій наділ селянин не мав права.

“Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягувалися селяни з семи волок. Причому кожна селянська волока повинна була відробити два дні панщини на тиждень, інакше кажучи, для обробітку однієї волоки у фільварку передбачалося чотирнадцять панщинних днів на тиждень. А там, де не було панщини, селянин мусив сплатити 30 грошів на рік. Крім того, всі селяни сплачували річний чинш у середньому по 12 грошів з волоки, давати данину продуктами вартістю у 18 грошів. Нарешті, вони відбували додаткову панщину -- толоки й ґвалти (позачергові спішні роботи, не пов'язані в перші часи після впровадження реформи з працею на полі), зцінені в 22 гроші. Таким чином, із 82 грошів, сплачуваних на рік з волоки, залежний селянин віддавав на феодала у формі панщини 52 гроші (63 % ), данини -- 18 грошів (32 %) і ще 12 грошів чинши (15 %) [18; 156].

Панщина, отже, ставилася на перше місце. Разом з тим “Устава на волоки” узаконювала старі повинності: мостову, підводну, сторожову (охорону великокнязівських дворів і замків).

“Устава на волоки” значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжям на експорт до Європи, “Устава” встановлювала для селян низку натуральних повинностей. “Путні” бояри та “панцерні слуги” діставали по 2 волоки, селяни, незалежно від того, скільки в них раніше було землі -- одну волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалися на державних землях, а потім і на панських. Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі, потім -- на Волині наприкінці ХVІ ст., на Київщині ще пізніше.

Водночас було зроблено обміри всіх великокнязівських лісів (складено карти, введено спеціальну службу на чолі з лісничими. Селяни позбавлялися права користуватись лісами: їм дозволялось тільки збирати хмиз і гриби.

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до наділів, тобто до великокнязівської власності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже, перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головним способом експлуатації, дедалі жорстокішої. Так, в 1 половині ХVІІ ст. на ґвалти і толоки стали притягувати всіх працездатних членів селянської родини, до того ж на невизначений час і для непередбачених правилами робіт, наприклад на жнива [5;8].

Господарська ініціатива селянина і право розпоряджатися своїм доходом були поступово зведені до мінімуму, бо він більшу частину робочого часу мусив витрачати на панщинні роботи у фільварку та виконання інших повинностей.

Реформа завдала удару общинній організації селян: тепер не колектив (община), а селянська родина протистояла феодалові, якого представляла призначена ним адміністрація.

Аграрна реформа 1557 р. мала реакційний характер. Разом з тим значення її не обмежувалося великокнязівськими маєтками. Процес втягування усіх феодалів у товарно-грошові відносини спонукав їх реорганізувати своє господарство за волочною системою, яка давала їм більші можливості для розширення власної земельної площі й покріпачення селянина. Перехід феодалів до цієї системи тривав приблизно до середини ХVІІ ст. Отже, “Устава на волоки” мала загальнодержавне значення. Викликана розвитком фільваркового господарства, вона, в свою чергу, стала поштовхом для дальшого його зростання.

Сучасники при характеристиці економічного життя Речі Посполитої часто вказували на факт, який їм здавався головним і яким вони пояснювали різні явища також у сфері соціальних і політичних відносин: панство дедалі більше охоплював потяг до розкоші. Воно прагнуло придбати якнайбільше різноманітних і дорогих виробів міського вітчизняного і закордонного ремесла, перебудовувало свій громадський та приватний побут. Потреби його розширялися в міру того, як на ринку з'являлися нові товари. “Боже мій, яка розкіш проникла в цю державу! -- писав відомий політичний діяч Петро Скарга (1536 - 1612 рр.) -- всі, від великого до малого, відкинули святу поміркованість... рідко який пан не в шовках, без шестерні коней, без лівреї (на слугах)”. А щоб одержати гроші для задоволення своїх примх, пани зверталися до господарства. Розвитку його сприяли зміни в суспільному становищі основної маси феодалів: шляхетство звільнилося від обов'язку відбувати військову службу (місце “рицарства” заступали наймані війська) й ставало “сільськими господарями”. Приблизно через сто років після того, як почався цей процес, польський публіцист С. Старовольський (1588 - 1656) писав: “За старих часів вважалося обов'язком селянина обробляти землю, а купця займатися міськими справами. Шляхтич же віддавався рицарській справі й безперервно воював. Тепер у нас немає вояків, ... зате є корчмарі, гендлярі і посередники. Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть бичків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують волами, кіньми, вином, медом,... рибою, ... всяким хлібом... Все, що їх піддані мають у себе для продажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують по самих низьких цінах і відправляють до міста... Туди ж вони посилають і свої продукти.” Звичайно, пани відправляли на ринок і натуральні данини, скуповували з цією ж метою у селян різні продукти, однак головна увага власників великих і середніх фільварків зверталася на виробництво товарної продукції в самому панському господарстві [8;157].

Власники фільварків з розвиненим землеробством з своїм двором і челяддю могли спожити лише порівняно невелику частину зібраного збіжжя, решта ж ішла на ринок у чистому або переробленому виді. З фільварків на ринки відправлялися великі валки з різним зерном. При цьому окремі пани виручали значні суми грошей. Так, у 1637 р. канівський староста Харлемський за контрактом, укладеним на поставку до Гданська 150 лаштів жита, мав одержати 5 тис. злотих. Княгиня К. Радзівілл за відправлений у 1642 році з своїх українських фільварків до Гданська і Торуня транспорт (81 лашт пшениці, 121 лашт гречки й 21 камінь) воску мала одержати 13058 злотих. Відзначимо, що 26 % цієї суми витрачалося на транспортування [5;123].

Приблизно така ж картина спостерігалася у тваринництві. Велику рогату худобу гнали на внутрішні і зовнішні ринки. Великі прибутки давали кінські заводи, що зустрічалися в окремих фільварках. У табунному конярстві вже помічалися спроби поліпшувати коней. У деяких фільварках почали закладати й кінські заводи. Коней продавали здебільшого для потреб війська.

Частина продукції фільваркового господарства перероблялася на місці.

Розвиток фільваркового господарства призводив до обезземелення селян і воднораз -- до зміцнення позицій середнього й, особливо, великого (магнатського) землеволодіння.

На Західній Україні селянське малоземелля зростало швидше. Так, у ХV -- 1 половині ХVІ ст. дієздатні селяни, кмети, ще становили величезну більшість селянства і користувалися наділами в розмірі лана (20 - 25 га), не рахуючи пасовиськ, лук тощо, а вже в 2 половині ХVІ ст. став півваловий наділ.

Цей процес, однак, відбувався нерівномірно. У Снятинському старостві Руського воєводства, наприклад, як відомо з люстрації 1565 р., в 10 селах (усього їх було 14) 63,9 % кметів користувалися приблизно повнолановими наділами, а 36,1 % -- півлановими. Снятинське староство, розташоване в економічно відсталому районі (селяни в 4 селах, що не входили до числа згаданих 10, займалися здебільшого вівчарством), мало один невеликий фільварок. За городників тут було менше 3 %. У Городокському старостві, поблизу Львова, в центрі Руського воєводства, було 5 фільварків, і кмети мали тільки півланові наділи. Загородників там налічувалося вже 19,6 %. У Летянському старостві, де було 3 фільварки, в 1565 р. 75 % кметів мали фактично по півлана, а за городники й комірники становили 22 %.

Зменшення селянських наділів і втрата їх залежали від степеня розвитку фільваркового господарства в даному районі. Загалом у королівщинах (державних маєтках) Руського й Белзького воєводства селянське землекористування в 60-х рр. ХVІ ст. виглядало так: 47,5 % кметів мало пів ланові наділи. Всіх же селян з півлановими та більшими наділами було понад 56 %. Приблизно 25 % кметів користувалося наділами в ј лана, а 6,3 % (5,5 % усіх селян) -- меншими ј лана [8;159].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7