Українська мова серед інших слов’янських мов

У середині XX ст. було зроблено спроби деталізувати цю класифікацію (чеський славіст Ф. Конечний і радянський мовознавець Л. Якубинський). Якубинський запропону-вав поділ слов'янських мов на такі підгрупи:

1. східно-слов'янські мови;

2. польська мова з кашубською та поморсько-словінською;

3. лужицької;

4. чеська мова зі словацькою;

5. сербська, хорватська і словенська;

6. болгарська і македонська.

З огляду на основні фонетичні типи, територіальну поширеність, культурно-історичні зв'язки народів більшість сучасних учених визначає тричленну класифікацію слов'янських мов (рис.2.1.)

4. Походження і розвиток мови

Мова виникла після зародження суспільства, її ство-рення пов'язане із необхідністю задовольняти його пот-реби в обміні інформацією та її накопиченні. Мова, як і суспільство, безперервно розвивається, але зміни в ній від-буваються дуже повільно. Протягом життя одного поко-ління вони майже не помітні. Чітко виявляються резуль-тати розвитку мови лише через століття, тисячоліття. Усі й зміни мають конкретні причини і прямо чи опосередко-вано відображають зміни суспільства, його потреб.

Проблема походження мови цікавила людей здавна. Протягом століть над нею розмірковували філософи, лінгвісти та ін.

Філософи античної Греції вказували на дві можли-вості виникнення мови. Геракліт (554--483 до н. е.), Продік (V ст. до н. е.), Антісфен (прибл. 455 -- прибл. 366 до н. е.) і почасти Платон (427 -- 347 до н. е.) схиля-лися до думки, що мова постала природним шляхом (грец. physei -- від природи), тобто назви речей зумов-лені самими речами. Демокріт (460--371 до н. е.), Арістотель (384--322 до н. е.), Діодор Сицилійський (прибл. 90--21 до н. е.) вважали, що мова виникла штучним шляхом (грец. thesei - за встановленням), тобто назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, а друга -- соціальне.

У мовознавчій науці існують такі гіпотези похо-дження мови:

1. звуконаслідувальна,

2. вигукова,

3. соціаль-ного договору,

4. трудових викриків,

5. суспільних регуля-торів,

6. жестів,

7. ігор,

8. контактна тощо.

Основою їх є думка про природний або штучний шлях виникнення мови.

Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка, болг. кукуваца є відтворенням крику зозулі (ку-ку). Прихильниками звуконаслідувальної гіпотези були німецький філософ Ґотфрід Лейбніц (1646--1716) та німецький мовозна-вець В. фон Гумбольдт.

Без сумніву, деякі слова утворені в результаті наслі-дування звуків природи. Оскільки таких слів небагато, не можна вважати, що звуконаслідування є першоосно-вою мови.

Вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками -- особливими словами, які виражають емоції. Таким чином постала мова. Підтримували вигукову гіпотезу Г. Штейнталь і О. Потебня.

Звуконаслідувальна і вигукова гіпотези були по-пулярні в XIX ст. і фактично розвивали давньогрецьку концепцію походження мови від природи. Однак вони втратили свою актуальність, оскільки відводили люди-ні пасивну роль у створенні мови і не враховували соці-альних потреб у комунікації.

Гіпотеза соціального договору. Прихиль-никами цієї гіпотези були шотландський філософ Адам Сміт (1723--1790) і французький філософ Жан-Жак Руссо (1712--1778). Суть її полягає в тому, що люди до-мовилися називати певні предмети, явища певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається на давньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом встановлення.

Гіпотеза трудових викриків. Запропонува-ли її німецькі мовознавці Людвіг Нуаре (1829--1889) та Карл Бюхер (1847--1930). Відповідно до цієї гіпотези мова виникла з викриків, які супроводжували колек-тивну працю і сприяли її ритмізації, організації. Пози-тивним аспектом гіпотези трудових викриків є те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак трудо-ві викрики є лише технічним прийомом виконання ко-лективної праці, вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції.

Гіпотеза суспільних регуляторів. Запо-чаткував її німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820--1895). Він вважав, що мова з'явилася не у лю-дини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот. Поява звукового спілкуван-ня є наслідком розвитку виробничих суспільних відно-син у первісному трудовому колективі, наслідком того, Що в людей з'явилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця.

Згідно з гіпотезою суспільних регуляторів виник-нення мови пов'язане зі звуковими сигналами стада мавп. Ці сигнали були засобами стадної стимуляції (термін О. Леонтьєва). Подібними звуковими нечленороздільної форми послуговувалися люди в пер-вісному трудовому колективі.

З розвитком людини засоби стадної стимуляції транс-формувалися у суспільні регулятори, тобто по-чали виконувати суспільну комунікативну функцію. Зміст суспільних регуляторів, який спочатку мав ситу-ативний характер, поступово набув предметності, тобто вони стали знаками предметів і явищ об'єктивної дій-сності. Водночас із цією змістовою динамікою первісної мови відбувалася зміна її форми: мова ставала члено-роздільною як у фонетичному, так і в граматичному ас-пектах.

Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісне мова була не звуковою, а кінетичною і виража-лася жестами, передусім порухами рук. Гіпотезу жестів відстоював російський лінгвіст Микола Марр (1864-- 1934). Нині її прихильником є російський мовознавець В'ячеслав Іванов (нар. 1929). Він вказує на паралель мовного розвитку дитини і людства (жестова комуніка-ція -- однослівні позначення предметів -- сполучення слів у короткі речення). На думку В. Іванова, жести бу-ли основним засобом спілкування гомінідів, які жили приблизно 3 млн. років тому.

Гіпотеза ігор, її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом еле-ментами мови.

Контактна гіпотеза. Сформулював її росій-ський мовознавець Василь Абаєв (1900--2001). На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли од-не одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Прос-те копіювання викриків чужого племені могло стати йо-го назвою для інших племен, а свої власні викрики підно-силися до рівня самоназви. Розрізнення свого і чужого в побуті, звичаях, їжі, зброї тощо призводило до звукових реакцій, які і ставали назвами відповідних речей.

Важливу роль у розв'язанні проблеми походження мови відіграють гіпотези походження людини -- гіпоте-за моногенезу і гіпотеза полігенезу.

Прихильники гіпотези моногенезу (грец. monos - один, єдиний і genesis - походження) схиляються до думки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одно-му місці земної кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первіс-ної. Цей поділ багаторазово повторювався.

Одним з перших гіпотезу моногенезу почав розроб-ляти італійський мовознавець Альфредо Тромбетті (1866--1929).

Її прихильниками є німецький мово-знавець Бернгард Розенкранц (нар. 1903), американ-ський лінгвіст Моріс Сводеш (1909--1967), російські лінгвісти В. Іванов, О. Леонтьєв, М. Марр, український мовознавець О. Мельничук, сучасний український мо-вознавець Юрій Мосенкіс.

Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники гіпотези полігенезу припуска-ють, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі -- у Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група). Ця ідея й породила ностратичну гіпотезу. Значний внесок у її розробку здійснив датський мово-знавець Хольгар Педерсен (1867--1953), який запрова-див і її назву. Переконливо обґрунтував спорідненість ностратичних мов російський мовознавець Володимир Ілліч-Світич (1934--1966).

Проблема походження мови дуже складна. Проте у XX -- на початку XXI ст. усе виразніше окреслюються шляхи її розв'язання. Ключем до вирішення цієї проб-леми є ідея переходу від тваринних звуків стадної сти-муляції до людських звуків суспільної регуляції.

5. Класифікації мов

На світі існує дуже багато мов, тому проблема їх групування є однією із найскладніших у лінгвістиці. Мови класифікують за генеалогічними зв'язками, типом організації і суспільним статусом, поширеністю.

1. Генеалогічна класифікація мов

Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної пра-мови. Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є спорідненими, то спорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх класифікації -- генеалогічної.

Генеалогічна (грец. ?епеа!о?іа -- родовід) класифікація мов - групування мов за спорідненістю.

Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей -- сукупності мов, основою яких є од-на прамова. Мовну сім'ю поділяють на групи за ступе-нем спорідненості, в яких можуть розрізняти ще й під-групи. Нині у світі існує майже 200 мовних сімей, кож-на з яких включає від однієї мови до кількох сотень мов. Найчисленнішими за кількістю носіїв є такі мовні сім'ї: індоєвропейська, китайсько-тибетська, афразійська, австронезійська, конгокордофанська, дравідська, япон-ська, тюркська, австразійська, корейська, фінно-угорська, нілосахарська, андоекваторіальна, кавказька, монгольська, тунгусо-маньчжурська.

Індоєвропейська мовна с і м ' я . Мовами цієї сім'ї розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують функцію світових мов. У індоєвро-пейській сім'ї існують такі мовні групи: індійська, іран-ська, грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтій-ська, слов'янська, тохарська, анатолійська.

Слов'янська мовна група . До неї належать:

-- східнослов'янська підгрупа. Представлена вона українською (45 млн.), російською (250 млн.) і білорусь-кою (понад 8 млн.) мовами. Внаслідок жорсткої русифі-кації російською володіє ще приблизно 200 млн. осіб (переважно в країнах СНД), щоправда, з більшою чи меншою суржикізацією. Українська, російська і біло-руська мови є нащадками давньоруської,'

-- західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює поль-ську (43 млн.), чеську (10,6 млн.), словацьку (5,3 млн.), верхньолужицьку та нижньолужицьку (разом лужичан 100 тис.) мови, а також мертву полабську. Верхньолу-жицьку і нижньолужицьку мови нерідко розглядають як літературні форми єдиної лужицької мови (її назива-ють ще серболужицькою або сорабською). У давніших мовознавчих працях до західнослов'янської підгрупи відносили кашубську мову, але докладніше її вивчення дало змогу з'ясувати, що вона є одним з діалектів поль-ської мови;

-- південнослов'янська підгрупа. До неї входять болгарська (понад 9 млн.), македонська (майже 2 млн.), словенська (1,8 млн.), а також сербська, хорватська, боснійська та чорногорська, які утворилися після роз-паду сербсько-хорватської мови, що функціонувала в Югославії до її поділу. До південнослов'янської мовної підгрупи належить і старослов'янська мертва мова, яка є найдавнішою літературною мовою слов'ян, її створи-ли на базі солунських говорів давньоболгарської мови брати Кирило й Мефодій у IX ст.

2. Типологічна класифікація мов

Кожна мова певним чином організована. За спільни-ми структурними ознаками мови об'єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займаєть-ся типологічне мовознавство.

Типологічна класифікація мов -- групування мов за особливос-тями їх структури незалежно від спорідненості.

Теоретично типологічна класифікація може ґрунту-ватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розроб-ки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, за-початковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, опти-мальне групування мов на основі цих рівнів ускладне-не. За синтаксичною побудовою теж важко об'єднати мови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.

Найзручнішим для типологічних досліджень є мор-фологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість мор-фем у мовах достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно з ін-шими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі на-зивають типологічну класифікацію мов морфологічною.

Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мо-ви, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типо-логічному відношенні вивчений найкраще.

За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт ви-окремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.

Ізолюючі мови. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем -- корінь. Грама-тичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів. До ізолюючих мов належить давньоки-тайська мова веньянь. Ознаки цього типу мов прита-манні сучасній китайській мові байхуавень, в'єтнам-ській (австразійська сім'я), мові йоруба (конгокордофанська сім'я). Наприклад, китайська фраза во хао означає «я люблю», а хао во -- «люби мене». Грама-тичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.

Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсут-ня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова ха-рактеризуються високим ступенем самостійності, оскіль-ки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. Наприклад, у киргизькій мові ата-га -«батькові», ата-лар-га -- «батькам», ата-лар-ьімьіз-га -«нашим батькам». Тут давальний відмінок завжди вира-жений афіксом -га, а цей афікс завжди виражає тільки давальний відмінок, так само афікс -лар вказує лише на множину, афікс -ьімьіз -- на першу особу. До аглютина-тивних мов належать, зокрема, тюркські мови, більшість фінно-угорських, японська, мови банту.

Флективні мови. У них корінь змінний, причо-му ця змінність може виявлятись і як внутрішня флек-сія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуван-ням граматичне значення. Наприклад, англ. Foot - «нога» і feet -- «ноги», нім. Mutter -- «мати» і Мйtter -- «матері», укр. набрати -- доконаний вид і набира ти - недоконаний вид. У флективних мовах афікси не самостійні, вони зливаються з коренем і формально, і за змістом. Слово козацький важко поділити на ко-рінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевий приголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к] + [с] = [ц]). У слові радість суфікс -ість вказує на іменник. А в похідному від нього прикметни-ку радісний цей самий суфікс -ість (з утраченим [т']) вже не має іменникового значення і втратив самостійність. До флективних належать індоєвропейські мови і біль-шість афразійських.

Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими мова-ми та більшістю індіанських мов Америки. Наприклад, у мові мексиканських індіанців ninakakwa означає «Я їм м'ясо». Передаючи предикативний, реченнєвий зміст, наведена конструкція залишається словом, яке побудо-ване шляхом синтаксичного основоскладання, а не сло-воскладання: пі+паkа+kwа. Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов здебільшого починаються з кореня-підмета, а закінчуються коренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що ви-ражають зміст другорядних членів речення.

Сутність розвитку мови

Із часів виникнення мова безперервно змінюється. Розвиток є формою її існування. Він відбувається повіль-но і протягом життя одного покоління малопомітний або й зовсім не помітний. У історичні періоди, пов'язані з ре-волюційними змінами суспільства, розвиток мови дещо прискорюється. Однак вона не змінюється стрибкоподіб-не, оскільки в кожний момент свого існування М?є бути загальнозрозумілим засобом спілкування.

Мова змінюється на всіх своїх рівнях -- від фоноло-гічного до текстового. Темп розвитку різних рівнів мови не однаковий. Найшвидше змінюється лексичний рі-вень, оскільки саме він безпосередньо відображає об'єк-тивну дійсність, її зміни та пізнання людством світу.

Утворюються нові слова та звороти, зникають старі, од-нак іноді повертаються назад. Лексеми не тільки тво-ряться, а й запозичуються, змінюють своє значення, пе-реходять з одного стилю в інший.

Зміни характерні не лише для мовних рівнів, а й для мови як системи. Може змінитися також її статус.

Важливими виявами розвитку мови є процеси ди-вергенції (лат. розходження), тобто диференціації, і конвергенції (лат. - сходження), тобто зближення мов. У різні історичні епохи провідним був то один, то другий процес, але зав-жди розвиток мови так чи інакше включав їх обидва.

Характерною рисою епохи первіснообщинного ладу з його родоплемінною організацією є дивергенція мо-ви. Єдність первісної мови, яка, за гіпотезою моногене-зу, колись існувала, швидко втратилась унаслідок роз-селення давніх людей на величезних просторах, освоєн-ня ними нових територій і втрати між ними контактів. Це був мовотворчий період, оскільки кількість мов і особливо діалектів безперервно зростала.

Кожне плем'я мало свій власний діалект. Імовірно, що діалекти племен, близьких за територією та похо-дженням, характеризувалися значною схожістю і утво-рювали племінну мову. Вона охоплювала один або кіль-ка союзів племен, являючи собою сукупність племінних діалектів. Міжплемінне спілкування здійснювалося од-ним з більш поширених діалектів. Однак у цей час по-чав зароджуватися наддіалектний засіб спілкування -койне, який став згодом однією з ознак мови народності. Так, для спілкування папуаських племен функціонує 14 локальних племінних мов і дві мови для міжплемін-ного спілкування -- піджин-інгліш і моту.

Племінні мови існували тільки в усно-розмовному варіанті, писемність на той час ще не була винайдена, їх лексичний склад був порівняно обмеженим. Його біль-шу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями, а меншу частину -- слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових) понять. Пле-мінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки, Африки, Австралії, Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього 1--2 тис. слів. У пе-ріод існування первіснообщинного ладу на земній кулі різних мов, очевидно, було значно більше, ніж тепер.

Утворення держави призвело до появи нових сус-пільних формацій -- рабовласництва та феодалізму. Територіальна консолідація (лат. сопзоіісіатло -- об'єднан-ня) племен, злиття їх сформували нову спільність лю-дей -- народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов. Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, як і племінній. Діалекти об'єднаних в одну народність різ-них племен продовжували існувати як діалекти мови народності.

До того ж слабкі економічні зв'язки між різними те-риторіями однієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількість діалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивер-генція, яка виявляється у діалектотворенні. Вона є пе-реважно внутрішньомовною, діалектною. Поділ однієї мови на кілька відбувався значно рідше, наприклад, з давньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. -- білоруська та російська.

У період існування народності, крім дивергенції мо-ви, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, на-приклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожи-ми результатами) в усіх слов'янських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме ви-никнення мов народностей у результаті інтеграції пле-мінних мов включало елементи конвергенції.

Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував по-ширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літератур-ної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприк-лад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Се-реднього Сходу, старослов'янська в Давній Русі.

У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися як різні функціональні стилі і роз-глядалися носіями мови як одна. Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувало-ся писемною фіксацією також і рідної мови (ділові до-кументи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, якдиглосія (грец. сііз -Двічі і ?І6зза -- мова) -- функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним сус-пільством. Народності і, відповідно, мови народностей, зберег-лися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспа-нії, бретонська у Франції, уельська в Англії тощо. На-родності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функ-ціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.

У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей -- нація, яка має свою мову (націо-нальну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припи-нився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.

Національна літературна мова утворилася на народ-ній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовної мови: призначе-на не для елітарного користування, як літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературної мови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бути тільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна фор-ма, яка все більше заміняє діалекти.

Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.

На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мо-ви. Тим самим процес диференціації зливається з ін-шим аспектом мовного розвитку -- із процесом збага-чення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова.

Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії. Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (бри-танський), американський, канадський, австралій-ський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько-споріднені, але різні мови -- англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою в Швейцарії, Австрії, Люксем-бурзі.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Синхронія і діахронія

Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймають її як незмінне явище. Такий стан мови ха-рактерний для певного часу. Однак цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонталь-ним зрізом руху її в часі (вертикальний зріз). Для по-значення стану мови у конкретний час використовують термін «синхронія».

Синхронія (грец. вупспгопоз -- одночасний) -- стан мови у пев-ний історичний період, у конкретний момент Ті розвитку.

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють син-хронічний аспект, існує синхронічне, або описове, мо-вознавство, наприклад, курс сучасної української літе-ратурної мови. Сучасний стан мови є типовим прикла-дом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але дослідження, наприклад, давньоук-раїнської мови XVIII ст. теж належить до синхронії.

Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном «діахронія».

Діахронія (грец. сііа -- крізь і спгопоз -- час) -- розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.

Вивченням мови у часі, її розвитку займається діа-хронічне, або історичне, мовознавство (наприклад, істо-рична граматика української мови).

Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що використовують її на практиці, іс-нує тільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мо-вознавства надзвичайно важливою є діахронія, оскіль-ки певний стан мови обумовлений її історичним розвит-ком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий і діахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасні українські форми пес -- пса, сон -- сну мають випадні голосні [е], [о] (чергування [е], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зору в цих формах представлені наслідки занепаду ре-дукованих голосних [ь], [ь], які у сильній позиції пере-творились на голосні повного утворення [е], [о] (пьс-ь -+ пес, с'ьн'ь --> сон), а в слабкій -- зникли (пьса --> пса, с-ьну -> сну).

Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, адже про-цеси розвитку мови не припиняються.

Страницы: 1, 2, 3