Українська мова серед інших слов’янських мов
Українська мова серед інших слов’янських мов
Українська мова серед інших слов'янських мов. Походження української мови (характеристика різних концепцій). Класифікація мов План: 1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість. 2. Етнічна близькість слов'ян. 3. Класифікація слов'янських мов. 4. Походження і розвиток мови. 5. Класифікація мов: · Генеалогічна; · Типологічна. Основна література 1. Бондаренко М.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник - практикум для абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп.. - Харків: ХНУРЕ, 2005. - 624с. 2. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. - К.:ВЦ «Академія», 2006. - 368 с. (Альма-матер) 3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. - К.: Видавничий центр «Академія», 2006. 336 с. (Альма-матер) 4. Лучик В.В. Вступ до слов'янської філології: Підручник. - К.: ВЦ «Академія», 2008. - 344 с. (Альма-матер) Додаткова література 1. Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. - К.: ВЦ «Академія», 2006. - 424с. 2. Плющ М.Я., Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова - 6-те вид., стер. - К.: Вища шк., 2006. - 430с. 3. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. - 3-тє вид. - К.: Либідь, 2006. - 640с. 1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро-сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо-ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після ки-тайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001--2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах про-живають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблиз-но однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв біло-руської та української мов менше, ніж білорусів і україн-ців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських на-родів на три групи: 1. східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини), 2. західну (поляки, чехи, слова-ки, серболужичани і кашуби), 3. південну (болгари, македон-ці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застере-женнями, чорногорці). Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів (їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, сло-в'янських мов немає. Це зумовлено постійно діючими іс-торичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивер-генції (диференціації), що спричиняють перехідний стан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, гене-тично близькі до закарпатських і східнословацьких укра-їнців русини (руснаки), які в середині XVII ст. переселили-ся на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок дивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічний конгломе-рат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племе-на (слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фра-кійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему слов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйня-тим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватсь-ку мову. Натомість більшість науковців не вважає окреми-ми слов'янськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середо-вищі і належать до південнослов'янських народів як на-родності. Ледь помітними залишаються на початку XXI ст. сліди колись відомого слов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками. Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє полі-тичний чинник. Так, на початку XX ст. професор Київського університету Св. Володимира Т. Флоринський ак-тивно переймався долею і мовою 2,7 млн. словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імпе-рії. З іншого боку, в XX -- на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лем-ківських українців як мови окремого слов'янського наро-ду, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі. Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів, які функціонують у різних стату-сах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну спе-цифіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від мате-ринських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення. Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати праслов'янська етномовна спільність і слов'яни розселилися на різні території, почали ко-ристуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і мен-тальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створен-ня чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі По-сполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавало-ся зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці -- Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари -- Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янські народи, крім .росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, пів-денні слов'яни протягом XIV--XIX ст. перебували під ту-рецько-османським гнітом. Білоруси і значна частина ук-раїнців знаходилися в цей час (XIV--XVIII ст.) у складі Польщі, Великого князівства Литовського та Речі Поспо-литої. В XIX -- на початку XX ст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Ав-стрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії. Нерідко слов'янські народи були розірваними частина-ми в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буко-вина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Украї-на). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Укра-їна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має ба-гатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією. Демографічний склад і державно-територіальний розпо-діл слов'ян на початку XX ст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном). Таблиця 2.1 Слов'яни на початку XX ст. |
| | По державах і країнах (у тис. осіб) | | Назви народів | Кількість (у тис. осіб) | Російська імперія | Болгарське царство | Сербське королівство | Чорногорське королівство | Австро-Угорська імперія | Туреччина | Німеччина | румунія | Італія | Інша європа й азія | Америка | | Великороси | 69400 | 69200 | | | | | | | | | | | | (росіяни) | | | | | | | | | | | | | | Малороси | 33100 | 28400 | | | | 4500 | | | | | 170 | 330 | | (українці) | | | | | | | | | | | | | | Білоруси | 7400 | 7400 | | | | | | | | | | | | Болгари | 5700 | 226 | 3400 | | | 34 | 1900 | | 110 | | ЗО | | | Серби | 9773 | 2 | | 2800 | 260 | 5855 | 550 | | | 6 | | 300 | | і хорвати | | | | | | | | | | | | | | Словенці | 1500 | | | | | 1325 | | 126 | | 43 | | 132 | | Чехи | 7500 | 65 | | | | 6935 | | | | | 64 | 310 | | Словаки | 2740 | 2 | | | | 2358 | | 56* | | | | 380 | | Серболужичани | 157 | | | | | | | 90** | | | | 11 | | Поляки | 21700 | 9800 | | | | 4900 | | 3900 | | | | 3000 | | Кашуби | 370 | | | | | | | 222 | | | 100 | 148 | | У підсумку*** | 159420 | 115100 | 3400 | 2800 | 260 | 25600 | 2450 | 4500 | 130 | 50 | 600 | 4500 | | |
*Саксонія. **Пруссія. ***Сумарні цифри враховують невеликі групи, які фігурують інколи в графі «Америка та інші країни», «Росія та інші країни», і заокруглені, тому не становлять простої суми стовпчика. Національно-етнічну роздрібненість і державну не-влаштованість більшості слов'янських народів підсилюва-ли релігійні відмінності. Більшість східних і південних (крім хорватів і словенців) слов'ян традиційно належить до православ'я і користується власне слов'янською писем-ністю -- кирилицею. Західні слов'яни, а також хорвати і словенці, -- це переважно католики і користуються лати-ницею. Щоправда, в різні історичні періоди це співвідно-шення змінювалося. Так, значна кількість чехів (гусити), поляків і білорусів (кальвіністи) в давні часи належала до протестантського руху, частина західних українців була й залишається прибічниками унії, тобто представниками греко-католицької церкви, яка посідає проміжне місце між православ'ям і католицизмом, а деякі групи південних слов'ян, крім словенців, унаслідок багатовікового пануван-ня турків-османів змушені були прийняти мусульманство і частково перейти на арабське письмо. Релігійна розпорошеність слов'ян перешкоджала їх ду-ховному та культурному зближенню й сприяла перерозпо-ділу сфер впливу між супердержавами або ставала приво-дом для міжслов'янських (наприклад, боротьба за віру в I--XVIII ст. між православними запорозькими козаками і католицькою польською шляхтою) чи внутрішніх су-перечок і війн. У наш час, із занепадом комуністичної ідео-логії та відродженням релігійної віри у слов'ян, конфесій-на належність знову набуває актуальності, що позначаєть-ся на міждержавних (міжслов'янських) відносинах. Розбіжності в релігійних поглядах слов'ян спричинили-ся до використання ними, відповідно до традицій право-слав'я та уніатства, католицизму, протестантства і мусуль-манства, різних азбук. Народи, які сповідують православну або греко-католицьку віру, користуються слов'янською (ки-риличною) писемністю. Латинська писемність використову-ється представниками католицької релігії й протестантства. Незначна частина південних слов'ян (здебільшого боснійців і чорногорців), яка прийняла мусульманство, перейшла на канонічний для цієї віри арабський алфавіт. Протягом XX ст. демографічна й національно-держав-на ситуації у слов'янських народів істотно змінювалися. Так, у другій половині цього століття чисельність слов'ян помітно зросла і на одну одиницю збільшилася кількість їхніх держав, яких стало 5:
Страницы: 1, 2, 3
|
|