скачать рефераты

скачать рефераты

 
 
скачать рефераты скачать рефераты

Меню

Українська мова серед інших слов’янських мов скачать рефераты

Українська мова серед інших слов’янських мов

Українська мова серед інших слов'янських мов. Походження української мови (характеристика різних концепцій). Класифікація мов

План:

1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість.

2. Етнічна близькість слов'ян.

3. Класифікація слов'янських мов.

4. Походження і розвиток мови.

5. Класифікація мов:

· Генеалогічна;

· Типологічна.

Основна література

1. Бондаренко М.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник - практикум для абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп.. - Харків: ХНУРЕ, 2005. - 624с.

2. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. - К.:ВЦ «Академія», 2006. - 368 с. (Альма-матер)

3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. - К.: Видавничий центр «Академія», 2006. 336 с. (Альма-матер)

4. Лучик В.В. Вступ до слов'янської філології: Підручник. - К.: ВЦ «Академія», 2008. - 344 с. (Альма-матер)

Додаткова література

1. Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. - К.: ВЦ «Академія», 2006. - 424с.

2. Плющ М.Я., Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова - 6-те вид., стер. - К.: Вища шк., 2006. - 430с.

3. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. - 3-тє вид. - К.: Либідь, 2006. - 640с.

1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість

Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро-сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо-ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після ки-тайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001--2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах про-живають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблиз-но однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв біло-руської та української мов менше, ніж білорусів і україн-ців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських на-родів на три групи:

1. східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини),

2. західну (поляки, чехи, слова-ки, серболужичани і кашуби),

3. південну (болгари, македон-ці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застере-женнями, чорногорці).

Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів (їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, сло-в'янських мов немає. Це зумовлено постійно діючими іс-торичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивер-генції (диференціації), що спричиняють перехідний стан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, гене-тично близькі до закарпатських і східнословацьких укра-їнців русини (руснаки), які в середині XVII ст. переселили-ся на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок дивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічний конгломе-рат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племе-на (слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фра-кійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему слов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйня-тим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватсь-ку мову. Натомість більшість науковців не вважає окреми-ми слов'янськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середо-вищі і належать до південнослов'янських народів як на-родності. Ледь помітними залишаються на початку XXI ст. сліди колись відомого слов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками.

Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє полі-тичний чинник. Так, на початку XX ст. професор Київського університету Св. Володимира Т. Флоринський ак-тивно переймався долею і мовою 2,7 млн. словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імпе-рії. З іншого боку, в XX -- на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лем-ківських українців як мови окремого слов'янського наро-ду, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі.

Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів, які функціонують у різних стату-сах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну спе-цифіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від мате-ринських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення.

Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати праслов'янська етномовна спільність і слов'яни розселилися на різні території, почали ко-ристуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і мен-тальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створен-ня чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі По-сполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавало-ся зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці -- Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари -- Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янські народи, крім .росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, пів-денні слов'яни протягом XIV--XIX ст. перебували під ту-рецько-османським гнітом. Білоруси і значна частина ук-раїнців знаходилися в цей час (XIV--XVIII ст.) у складі Польщі, Великого князівства Литовського та Речі Поспо-литої. В XIX -- на початку XX ст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Ав-стрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії.

Нерідко слов'янські народи були розірваними частина-ми в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буко-вина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Украї-на). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Укра-їна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має ба-гатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією.

Демографічний склад і державно-територіальний розпо-діл слов'ян на початку XX ст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном).

Таблиця 2.1

Слов'яни на початку XX ст.

По державах і країнах (у тис. осіб)

Назви народів

Кількість (у тис. осіб)

Російська імперія

Болгарське царство

Сербське королівство

Чорногорське королівство

Австро-Угорська імперія

Туреччина

Німеччина

румунія

Італія

Інша європа й азія

Америка

Великороси

69400

69200

(росіяни)

Малороси

33100

28400

4500

170

330

(українці)

Білоруси

7400

7400

Болгари

5700

226

3400

34

1900

110

ЗО

Серби

9773

2

2800

260

5855

550

6

300

і хорвати

Словенці

1500

1325

126

43

132

Чехи

7500

65

6935

64

310

Словаки

2740

2

2358

56*

380

Серболужичани

157

90**

11

Поляки

21700

9800

4900

3900

3000

Кашуби

370

222

100

148

У підсумку***

159420

115100

3400

2800

260

25600

2450

4500

130

50

600

4500

*Саксонія. **Пруссія.

***Сумарні цифри враховують невеликі групи, які фігурують інколи в графі «Америка та інші країни», «Росія та інші країни», і заокруглені, тому не становлять простої суми стовпчика.

Національно-етнічну роздрібненість і державну не-влаштованість більшості слов'янських народів підсилюва-ли релігійні відмінності. Більшість східних і південних (крім хорватів і словенців) слов'ян традиційно належить до православ'я і користується власне слов'янською писем-ністю -- кирилицею. Західні слов'яни, а також хорвати і словенці, -- це переважно католики і користуються лати-ницею. Щоправда, в різні історичні періоди це співвідно-шення змінювалося. Так, значна кількість чехів (гусити), поляків і білорусів (кальвіністи) в давні часи належала до протестантського руху, частина західних українців була й залишається прибічниками унії, тобто представниками греко-католицької церкви, яка посідає проміжне місце між православ'ям і католицизмом, а деякі групи південних слов'ян, крім словенців, унаслідок багатовікового пануван-ня турків-османів змушені були прийняти мусульманство і частково перейти на арабське письмо.

Релігійна розпорошеність слов'ян перешкоджала їх ду-ховному та культурному зближенню й сприяла перерозпо-ділу сфер впливу між супердержавами або ставала приво-дом для міжслов'янських (наприклад, боротьба за віру в I--XVIII ст. між православними запорозькими козаками і католицькою польською шляхтою) чи внутрішніх су-перечок і війн. У наш час, із занепадом комуністичної ідео-логії та відродженням релігійної віри у слов'ян, конфесій-на належність знову набуває актуальності, що позначаєть-ся на міждержавних (міжслов'янських) відносинах.

Розбіжності в релігійних поглядах слов'ян спричинили-ся до використання ними, відповідно до традицій право-слав'я та уніатства, католицизму, протестантства і мусуль-манства, різних азбук. Народи, які сповідують православну або греко-католицьку віру, користуються слов'янською (ки-риличною) писемністю. Латинська писемність використову-ється представниками католицької релігії й протестантства. Незначна частина південних слов'ян (здебільшого боснійців і чорногорців), яка прийняла мусульманство, перейшла на канонічний для цієї віри арабський алфавіт.

Протягом XX ст. демографічна й національно-держав-на ситуації у слов'янських народів істотно змінювалися. Так, у другій половині цього століття чисельність слов'ян помітно зросла і на одну одиницю збільшилася кількість їхніх держав, яких стало 5:

Страницы: 1, 2, 3