скачать рефераты

скачать рефераты

 
 
скачать рефераты скачать рефераты

Меню

Паронімія як стилістичний засіб в творчості Л.Костенко скачать рефераты

v    Можливо, має сенс виокремлювати і вносити до цієї класифікації ще омонімічний тип паронімічної атракції, як крайній вияв вокалічного та консонантного типів. Це доцільно, адже ми визначаємо омоніми як паронімічну межу: “Сумління – річ тендітна і марка./ Вже дехто з нього пилу й не стирає./ Маркові що? Є скрипка у Марка.”; “несказане лишилось несказанним”; “Гоп, мої вибоїни,/ гоп, мої милі,/ та й немає транспорту/ над коняку в милі.”;

v    Також, на нашу думку, можна виділити такий тип паронімії, який базується на співставлення не двох близькозвучний слів, а одного слова і його звукової аналогії – кількох слів. Такі випадки паронімії не можна включити в жоден із перерахованих нами шести типів, тому, можливо, є логічним виділити для таких випадків окрему групу; “Щосуботи, по роботі,/ не сидиться паруботі”; “Бо якийсь там гетьман чи отаман/ закопав нечувані скарби -/біля груші дикої, отам он”; “Але майбутнє тому і майбутнє,/ що має бути, щоб там не було”; “А може бути й гірше./ А може бути навіть зовсім зле./ А поки розум од біди не згірк ще”; “Заслання, самота, солдатчина. Нічого./Нічого – Оренбург. Нічого – Косарал./ Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого”. Хоч до певної міри такі випадки паронімії можна віднести і до омонімічного типу.

Отже, ми проаналізували способи творення (структурні типи) паронімічних атракантів і з’ясували, що Ліна Костенко найчастіше послуговується вокалічним типом атракції. Також в її творчості значного поширення набуває консонантний та аугментативний тип. Інші чотири використовуються не так часто, але тим не менш функціонування усіх цих типів паронімічної атракції узгоджується із “поєднанням атракантів за їх значеннями” [8;7], тобто сприяє виникненню звукосмислових та асоціативних образів. Можна сказати, що “фонетика породжує думку” [6;271], можливо, варто також говорити про своєрідне народження смислу зі звука (цю тему ми розвинемо детальніше у наступній частині).

 

2. Стилістичні функції паронімії у поезії Ліни Костенко 

Стилістично-семантична класифікація відношень між паронімічними атракантами. Функції паронімів у тексті

Ми вважаємо, що варто здійснити стилістично-семантичну класифікацію відношень паронімічних атракантів. В жодній науковій літературі ми, на жаль, не натрапляли на такий спосіб поділу паронімів, тому ця класифікація є доволі умовною, адже розглядає паронімію як окремий прийом слововживання і організації тексту на прикладі віршованих текстів лише однієї поетеси. Відповідно, список смислових зв’язків/функцій і стилістичних відношень може бути неповним, і тому, розглядаючи паронімію як засіб увиразнення тексту на прикладі творів іншого автора, можна чимось доповнити цю класифікацію.

В цьому розділі ми подаємо лише класифікацію, детальніше про відношення між словами та створюваними ними смислами ми будемо говорити у наступному розділі.

В текстах Ліни Костенко паронімія виконує такі стилістичні функції:

·   більш насиченого, поглибленого змалювання певного образу шляхом паронімічного порівняння-зіставлення, чи просто зіставлення, і створення таким чином нових семантичний рядів (що, власне, може бути зазначено щодо будь-якого із перерахованих способів атракції): “у графа профіль, як у грифа”; “а в сірі будні буду бити, як в бубни”; “Тягар дрібниць і мудрощі дурниць”; “Обережні люди придумали забобони – між серцем і розумом знак заборони”, “Стратенці йшли небриті, як стерня”. Завдяки таким зіставленням і порівнянням читач має змогу “переключитись від зовнішньої подібності на внутрішні особливості якоїсь реалії шляхом переосмислення” [18;47];

·   посилення метафоричності висловлювання: “гроза мені погрожує громами”, “химери хмар задушать горизонт”; “з чужої муки і з чужої Мекки”; “літо гратиме в лото”; “І фермери посадять помідори/ на шуканій ошуканій землі;

·   підкреслення метафоричного епітета шляхом підсилення подібності між його компонентами: “веди мене шляхетними шляхами; “у присмеркові доброї дібровості”; “волохатий, синій, теплий сон”; “з кошлатих кущів солов’ята зиркали”; “струни мої, настренчені на епохальний лад”; “літо гратиме в лото”;

·    контекстуальної синонімії: “Все заніміло, щезло, одгуло - / у проминулому, у промайнулому”; “із-за далеких марев і морів”; “Той клавесин і плакав, і плекав; “Скубуть озиме, нищать ярину/ ще й гидять, гудять, ратицями крешуть” “закатований, загратований; “самотні, стомлені й запеклі”; “велемовний світ, велелюдний”;

·  антонімії в межах загально стилістичних протиставлень або контрастів: “Тоді її пригорнуть і обнімуть./ Тоді її розгорнуть і однімуть.”; “це не чудо, це чад”; “ридай або радій”; “мені потрібне слово, а не слава”; “бо вони були не естрадниками, а страдниками”;

·  створення паронімічних відношень в межах рими. Приклади римованої паронімії (та й не тільки) ми будемо розглядати як певний спосіб віднайдення забутої спорідненості між близькими і створення нових зв’язків з “чужими” словами: “А може, ти ще в осені побудеш?/ Завернеш птиць сріблястого пера./ Одягнеш листя і звірят побудиш.”; “Барикади совісти – проти берій./ На барикадах - /Не до фанаберій.”; “Чужа душа сиділа одесную,/ в чужій душі усе було чуже./ У цій журбі одплачу, одісную”; “Чекаю дня, коли тобі скажу:/ оця строфа, нарешті, досконала./ О, як тоді, мабуть, я затужу!/ І як захочу, щоб вона сконала.”; “Відкинь її м’яку дрімоту спалень./ Вона тобі нелюба. Ти болиш./ Гори. Щезай в пожежах самоспалень”. В останньому прикладі можна помітити ефект “римованої антонімії”, яка не є такою явною, як “рядкова”. Проте ця розрахована на більш глибоке, “почуттєве” прочитання поезії;

·  створення каламбурного, іронічного, сатиричного ефекту: “Хоч піднімай його домкратом,/ а хам не стане демократом”; “Вербують верби у монографії.../ Полюють в полі на три тополі”; “Вона й пішла раденька, що дурненька”; “Незбагненна це тонкість:/ кожен критик буй-тур./ Оголошено конкурс - / сотий тур конюктур”; “ Десь був Дега./ Де? Га?”; “Ми велетні, ми велетні./ Ми телепні, ми телепні”;

·   стилізації під народнопісенні мотиви (як відомо, у фольклорі часто використовуються глибокі звукові повтори, які покликані “заворожити”, надати магічності тексту): “Іди, іди, дощику!/ Зварю тобі борщику/ в полив’янім горщику,/ в полив’янім горщику”; “Доберемся за три годиночки/ за стонадцять верст до родиночки./ Чуєш, роде мій ріднесенький,/ Хоч би вийшов хто хоч однесенький!”;

·    мотивування назв топонімів, своєрідна “поетична етимологія”, але в розумінні переосмислення забутого чи мотивування нового смисла назви: “В Дніпрі купається Купава.” ; “Бо за терпінням є Трипілля,/ а за Черніговом – Черніг./ Черніг страшний, він дуже чорний.” “І я гукаю: - Су-ви-де!/ - ...ви де”; “ а я пересилю русява як Русь”;

·   розширення лексичної бази поетичної мови, залучення різностильового лексичного матеріалу (від загальнополітичних термінів до абревіатур та іншомовних слів). Це музичні професіоналізми: “задеренчав і тон, і обертон”; “валізи –вокалізи”. Абревіатури: “Літ’а – літа”. Іншомовні слова: “Я по-латині: Аморе, амо!”. Загальнополітичні термініни: “домкратом-демократом”, “версій-диверсій”;

·   також в окрему функцію, зібравши воєдино всі перераховані, можна виділити використання паронімії як концепції побудови віршованого твору. Нам трапляється декілька таких поезій, створених на принципі семантичного обігрування паронімічних зв’язків. Наприклад, “Літо 1963 року”, “Пісенька з варіаціями”, “Якщо це вимагає пояснення”.

·   римована та неримована паронімія є також важливим фонічним і строфічним засобом звукової організації тексту.

Наш більш загальний підхід може бути доповнений стилістичною класифікацією паронімів В.Чабаненка, яку він виводить зі структурних типів паронімії. Відмінність нашої класифікації і класифікації науковця в тому, що ми вирізняємо різні типи функцій паронімії в тексті, і контраст розглядається як окреме явище в межах антонімічних відношень, які є або яскраво виражені, або більш завуальовані, спрямовані на образно-асоціативне мислення. Також ми розглядаємо інші функції паронімії, які не обмежуються лише контрастуванням. Нам видається, що науковець під категорію двох типів паронімічних контрастів (але за яким принципом ці два типи В. Чабаненко їх виділяє є не надто зрозумілим, тому ми ці два типи зведемо в один), підвів всі можливі функції паронімії в поетичному тексті. Такий поділ є в чомусь обмеженим, але нам імпонує класифікація Чабаненка через те, що він вирізняє типи паронімічних контрастів, виходячи зі структурної (фонетичної) класифікації паронімів (хоч треба зазначити, що термінологію структурної класифікації він тут не вживає). Тому, така класифікація може бути своєрідним поєднанням структурного та стилістичного аспектів. Але ми не розглядаємо всі типи зазначені в даній праці, бо деякі з них є надто штучними, певні формулювання - неповними. Отже,  В. Чабаненко виділяє такі типи паронімічних контрастів:

-    контраст слів, що різняться одним звуком при кореляції “звук-нуль звука” або “звук-звук”: “ладен кадити херувимський ладан”; “Між стовбурами пробігає тінь.../ А у світанків очі променисті./ То білий кінь”; “ти сам на сам з віками, сум на сум”; “Постійні струси, постійні стреси,/ погані праси, немає преси”; “Заворожили ворони світанок - / не сходить сонце – тільки кар та кар./ Розбившися грудьми об полустанок,/ в траві лежить березовий Ікар”; “І чи буде тобі до вподоби,/ коли раптом зумієш збагнути:/ ти всього лиш слаба подоба/ того, ким ти хочеш бути”;

-    контраст слів, що різняться кількома звуками: “бо кості перевернуться в гробницях/ гірких і гордих прадідів моїх”; “заяложені ложки, тупі ножі/ глупоту свою і думки чужі; “Баба Віхола, сива Віхола/ на метільній мітлі приїхала”;

-    метатетичний тип контрасту (наше перефразування) – “у зв’язки вступають не самі звуки, а їх позиції в контрастуючи словах” [24;46]: “сім міст сперечались, що їхній Гомер”; “Спи./ Ми самотні в безмежжі. Хай нам сняться степи”;

-   контраст, побудований на зіставленні римованих слів, одне з яких є точним звуковим відповідником частини іншого, частини, яка ніби прикрита псевдо префіксом (цей і попередній тип контрастів зі структурної точки зору є аугментативним): “Минають віки, а ти мені люб./ Шаліє любові тропічна злива./ Землі і неба щасливий шлюб”; “І цар персидський на ймення Кір./ І лотоси біліли, мов піали./ І берег гарв вогнями, як факір”; “Душа полів, ти пам’ятаєш стерні?/ Оцю печаль, покинутість оцю?/ Останній пензель літньої майстерні”;

-  зіставлення попарно вжитих парономастичних слів: “Іде епоха моя головата/ кудись від етики до синтетики”; “Стоїш, як стогін, під склепінням казки”; “на оболоньях вітри у болоньях”;

-   зіставлення парономастичних слів, що ампліфікуються або градуються: “скрегіт, регіт, рев”;

Таким чином, ми виділили основні функції паронімії у поетичному тексті, поєднали структурну класифікацію зі стилістичною, розглянувши паронімію як явище у всіх аспектах. Визначили, що паронімія є однією з основних характеристик ідіостилю Ліни Костенко, навівши для підтвердження наших слів приклади, які ілюструють майже всі теоретично можливі способи вживання ПА у тексті.

Осмисленість стилістичного прийому

Можливо, це питання мало б розглядатися спочатку, але не зайвим буде зробити і зараз декілька зауважень.

Говорячи про паронімію як стилістичний засіб у творчості Ліни Костенко, варто перш за все дати відповідь на питання, наскільки усвідомленим є це використання. Тобто, ми будемо говорити про ступінь осмислення художніх можливостей прийому. Чи автор апелює до смислів слів через їхню звукову подібність чи лише грається звуковою подібністю, не вносячи в пари слів якогось особливого, окремого смислового навантаження.

Григор’єв зазначає (щоправда, цю тезу він висуває щодо російської поезії), що в історії поетичного мистецтва було два періоди активізації паронімії як стилістичного прийому – це десяті і двадцяті роки двадцятого століття, та шістдесяті. Другу частину цієї тези можна препарувати і до історії української поезії.

Можливо, з появою цілої плеяди молодих письменників “шістдесятників”, паронімія набула тих функцій і властивостей, характерних власне для цього стилістичного засобу, перестала бути спорадичним явищем в українській літературі. Можливо, для активізації цього прийому були не тільки “художні” причини, а й політичні. Звукові і смислові можливості паронімії відкривали нові горизонти для поезії. З її допомогою можна було сказати набагато більше, бо паронімічні атраканти ховали в собі смисли, які не могли бути потрактованими односторонньо чи буквально. Але це лише гіпотеза.

Насправді, активізація цього прийому могла бути пов’язана з прагненням до оновлення стилістичних можливостей української мови, віднайденою в ній додаткових ресурсів. І паронімія стала прекрасною помічницею у цій справі. Адже паронімічний фонд української мови вдасться вичерпати дуже нескоро. Більш того, можна сказати, що він майже невичерпний. Ми приєднуємось до думки А. Критенка, що навіть найслабша паронімія може дати сильний художньо-стилістичний ефект., а “словник нашої мови є одночасно словником паронімів, укладеним за алфавітним порядком” [16;59]. Звичайно, така думка є трохи перебільшеною, але загалом ми до неї доєднуємось.

Ми можемо з точністю говорити про усвідомлене використання паронімії у творчості Ліни Костенко, адже наведений перелік функцій цього стилістичного прийому в тексті лише підтверджує нашу думку. Тобто, паронімічний контекст у її поезіях містить в собі “образне мотивування зближення паронімів і забезпечує їм функціонально-смислове навантаження в рамках поетичного фрагменту”[6;276]. Це означає, що якщо схожі за звучанням слова здатні створювати нові семантичні поля, активізувати приховані смисли, то вони дійсно є поетичними атракантами. Бо в іншому разі паронімія залишається на рівні глибоких звукових повторів, а паронімічний ефект зводиться до гри словами, тобто формальним компонентом.

Тим більше, що паронімія є характеристикою ідіостилю і Василя Симоненка, і Івана Драча, і Бориса Олійника. Людей, поетичний стиль яких далекий від “канонічного” стилю цієї епохи, які були теж новаторами в українському мистецтві поезії, як і Ліна Костенко, своєрідною новою хвилею в літературі. Тут ми говоримо не про модерністські експерименти з формою вірша, що не є характерним для Ліни Костенко (хоч знаходить широкий вияв у Івана Драча), а власне про нове осмислення цими поетами можливостей художнього слова.

Зважаючи на надзвичайно велику кількість паронімів у Ліни Костенко, теж не варто ставити питання про осмисленість їх вживання, адже з тим, що це є не просто бажання прикрасити текст глибокими звуковими повторами ми визначились. Ми думаємо варто говорити про паронімію у Ліни Костенко, як один із важливих способів зображення світу.

                  Асоціативний аспект паронімічних звязків. 

 Співвідношення між словом і звуком.

Більш детальний розгляд деяких функцій паронімії

У цьому розділі ми хочемо окреслити можливості творення асоціативних полів між римованими паронімами. Адже рима – “це конденсатор поетичної енергії, яка свідчить як про широту словникового діапазону даного поета, так і про гнучкість, багатство, широкі смислові відтінки в мові”[21;251]. А функція паронімії – концентрація уваги читача на співвідношення пари слів як одиниць, що протиставлені іншим словам тексту і мають власне значення, і власне звучання.

Римовані пароніми мало досліджені в сучасному мовознавстві, бо деякі вчені не хочуть визнавати пари слів-рим власне паронімічними атракантами. Але, як ми вже зауважували, така теза має слушність тільки в тому випадку, якщо паронімія не є конструктивним і структурним принципом творення тексту.

Римована паронімія у Ліни Костенко – це не просто прагнення до повноти звуку у римі, а бажання знайти смисловий імпульс. Нам імпонує теза Д.Самойлова щодо паронімічної атракції, який стверджує, що “найменшою одиницею найзагальнішого смислу (смислу-відчуття) стає фонема” [21;228]. Цю тезу можна віднести і до випадків неримованої паронімії, але при розгляді її римованих зразків вона стає особливо слушною.

“В самій генезі паронімії зі звукових повторів, ми, власне, маємо справу з народженням смислу зі звука” [5; 168]. Тобто, можна зробити висновок, що чим більша звукова близькість між словами, тим ширшою буде і смислова. Тому, деякі надзвичайно цікаві фонетико-смислові поєднання римованих атракантів ми розглянемо окремо.

“Летять на землю груші, як з рогаток./ Скот вибрідає з куряви доріг./ Усохлий дуб насупившись рогато,/ червоний обрій настромив на ріг. ” Фактично ціла строфа поезії побудована на обігруванні паронімічних рим. Ліна Костенко наче справді відновлює та актуалізує смисловий зв’язок між паронімами “рогато та рогатка”, які є близькими за значенням словами. Щось на кшталт відновлення стертої в повсякденному мовленні етимології через актуалізацію асоціативно-образних зв’язків. Так само атракція між словами “ріг – доріг”. Це приклад виникнення спорідненості між семантично та етимологічно чужими словами. Але якщо їх поєднати образно, включити в єдине паронімічне поле, то виявляємо, що обидва слова містять спільний “квазікорінь” – “ріг”. Тому слово “доріг” набуває додаткової конотації. Це, можливо, дорога, але такої форми, яка нагадує ріг. Себто, розвилка, наприклад. Або “рогатка” доріг. Власне, потрактувань може бути безліч.

Ми розглянемо ще декілька яскравих прикладів паронімічної атракції у римі (на жаль, відшукування асоціативних римованих зв’язків у Ліни Костенко – це вдячна справа, але це питання потребує окремого дослідження і по трактування).

Також, як приклад створення семантичних полів між здавалося б непоєднуваними у такі зв’язки, можна взяти строфу із поезії “Тінь Марії”: “Так, як тоді? Париж, троянди, спека.../ У тебе вдача – хай Бог милує./ І я щасливий, що тебе вже спекався.

“Я дуже тяжко вами відболіла./ Це все було як марення, як сон./ Любов підкралась тихо, як Даліла,/ а розум спав, довірливий Самсон.” Паронімічні атраканти “сон-Самсон” цікаві нам з кількох причин. По-перше, кореляція слів “Самсон – сон”, їхнє поєднання, наштовхує на думку про пошуки походження здеетимологізованого імені, або його нового потрактування. Пара “сон – Самсон” актуалізує асоціації з міфом про Самсона. Як відомо, Самсон позбувся своїх сил, коли Даліла уві сні обрізала йому волосся. Тобто пара “сон – Самсон” може нести подвійне навантаження: як відновлення етимології імені та відсилання до давньогрецького міфу про Самсона і Далілу (хоч, це відсилання прочитується явно і так).

Звернемо увагу на антонімічні протиставлення в межах римованих паронімів. Наприклад:  “Свободи предтеча/ розхристана втеча/ з мудрованих дум/ у мандруючий дим.”. Тут ми маємо дві пари паронімічних атракантів (у одній! строфі). Розглянемо паронімічні словосполучення “з мудрованих дум у мандруючий дим”. Протиставлення цивілізації та природи, повернення до суті себе самої, створює яскравий антонімічний контраст в межах римованих паронімів.

Ось ще один приклад протиставлень в межах рими: “Бо де бувають мислячі інако?/ Мабуть, лиш там, де мислять всі однако.”

Можемо також говорити про своєрідне нагромадження паронімічних синонімів в межах рими. Семантичний план, який відкривається у паронімічних квазіоснов допомагає підтвердити, актуалізувати певний образ, його достовірність. Активне нагромадження паронімічних синонімів створює враження градації, ефект якої побудовано за рахунок ампліфікації. “...такими щиглями, канарками,/ перепелиними капелками,/ дзвенить лісними закамарками,/ цвіте рясними закапелками!/ Цвіте акація, акація - / на хмарі біла аплікація - / мого дитинства експлікація - / і просто так – цвіте акація!”

Також хотілося б сказати про смислове переключення, акцентуацію в межах паронімічних неримованих протиставлень. Таких прикладів маємо теж доволі багато. Наведемо кілька.

“Сам Орфей не був корифей./ Він навіть не був у Спілці./ Сидів собі і грав на сопілці.” (тут маємо поєднання антонімічних протиставлень в межах рядка і в межах рими. Це подвоює стилістичну експресивність паронімів). Дані паронімічні пари мають цікаве смислове поєднання  Паронімічні атраканти із цих двох конструкцій наче перехрещуються між собою, відкривають таким чином внутрішній смисл протиставлення. “Орфей – корифей + спілці - сопілці = Орфей + сопілка протиставляються корифей+Спілка (подвійне протиставлення). Тобто чисте, природне мистецтво протиставляється мистецтву, яке творить не душа митця, а державні вказівки.

“Вперше казку про Попелюшку я почула на попелищі”. Знову ж таки знаходимо в цій парі паронімічних атракантів приховане протиставлення, яке розширює семантичне поле імені “Попелюшка”. Напевно, можемо говорити знову ж таки про відтворення давно забутої спорідненості з близькими і створення нової спорідненості з чужими словами. Отже, протиставлення “дитячої казки/ мирного життя і війни” – “Попелюшка – попелищі”, в той же час може бути до певної міри синонімічним, завдяки паронімічному квазікореню “попіл” (але синонімічним у псевдоетимологічному значенні).

У метафорі “лезгинка чорна гострить срібні леза” також проглядається включення в єдне семантичне поле двох далеких за значенням, але схожих в звуковому звучанні слів. “Лезгинка – лезо” – як шалений, гострий (цей епітет маємо вже в тексті) танець, на межі життя і смерті. Квазікорінь “лез” зближує ці слова таким чином, що ми бачимо внутрішню сутність танцю “лезгинка” в її фонетичному оформленні.

Ми проаналізували тут функціональні моменти паронімії, її стилістичні аспекти у творенні художніх образів на небагатьох, на жаль, прикладах. Але, такий аналіз показав виражальні можливості паронімії у художньому тексті. Основні моменти цього аналізу можуть також бути використані при більш детальному розгляді будь-яких “функціонально-стилістичних” видів атракантів у художньому тексті.

 

                            Постійні паронімічні пари

Питання постійних паронімічних пар (тобто поєднань паронімів, які повторюються у різних поезіях) не було окремим об’єктом нашого дослідження. Просто ми помітили, що Ліна Костенко інколи використовує сталі поєднання паронімів або ж у її поетичній творчості є такі слова, які частіше за інші вступають у паронімічні зв’язки.

Наприклад, слово “сон” в різних паронімічних конструкціях використовується дуже часто: “о, скільки слів/ і скільки снів/ мені наснилося про тебе”; “Це все було як марення, як сон. / Любов підкралась тихо, як Даліла./ А розум спав, довірливий Самсон”; “Дитя моє, теплі долоні/ і тихі, як сон, колисанки”; “волохатий, синій, теплий сон”; “І тільки сонце, сонце, сон”. Отже, як бачимо слово “сон” є “активним” атракантом і здатне створювати різноманітні паронімічні поєднання.

Знаходимо навіть паронімічні пари, які повторюються як мінімум в трьох поезіях. “І нехай не тремтить рука,/ і бентежних не треба слів,/ щоб розмова, як тиха ріка,/ не виходила з берегів”; “Захлинаються м’ятою луки./ Мерехтять вересневі зорі./ Розметавши ріки, як руки.”; “...помарніли барвисті луки,/ пересохли кленові пера/ опадають мені на руки.” Пари “ріка – рука”, “руки – луки”.

Наведемо приклад ще одних сталих паронімічних сполучень: “…оцей двадцятий невгомонний вік./ Завихрень – безліч./ Тиші – анітрохи./ А струсам різним утрачаєш лік.”; “…загуби своїм прикростям лік…/ Щастя треба на всякий випадок./ Сили треба – на цілий вік.”  Очевидно, що такі постійні паронімічні пари “лік – вік” використовуються для зображення плинності часу.

В цьому розділі ми виклали тільки наші спостереження. Ґрунтовно дане питання в цій роботі не може бути досліджене. Але цікаво було б розглянути сталі паронімічні словосполучення через залучення досліджень з психолінгвістичного аналізу творчості; поєднати мовно-стилістичне питання паронімії із мотивними структурами тесту.

Отже, сталі паронімічні словосполучення ще раз підкреслюють, що паронімія у Ліни Костенко є одним із основних ознак її ідіостилю, і використовується не просто як оказіональна мовна гра, а виступає важливим засобом для творення різного роду смислових зв’язків між фонетично подібними словами.

 

                         Висновки

Отже, ми дослідили паронімію у Ліни Костенко з двох поглядів: стилістично-семантичного та структурного, визначивши, що домінуючими фонетичними типами ПА є вокалічний, консонантний та аугментативний. Проаналізувавши стилістичні можливості паронімії, систематизувавши їх, виявили, що паронімічні атраканти у Ліни Костенко використовуюься у всіх можливих для цього прийому функціях; зробили таким чином висновок, що паронімія є принципом організації не тільки багатьох образів (“фонетика породжує смисл” [6;271]), а власне, і самої структури деяких поезій (як зовнішньої, так і внутрішньої). Паронімію, парономазію та паронімічну атракцію ми потрактовували у так званому “широкому” її розумінні, бо вважаємо, що недоцільно використовувати обмежений підхід до стилістичної фігури у поетичному тексті, адже більшість слів, які знаходяться поза звуковим повтор (тобто вже мають не тільки звукові, а й смислові перехрещення, які є власне ПА), але не є однокореневими паронімами зосталися б поза увагою дослідників. Загалом, питання паронімії є дуже актуальним для сучасного мовознавства та літературознавства, адже у деяких науковців (зокрема, О. Вишнякової) навіть терміни паронімія і парономазія є не дуже співвідносними.

Ми намагалися повсякчас підкреслювати, що в будь-якій стилістичній функції паронімія не позбувається своєї основної характеристики як засобу для творення нових семантичних та асоціативних полів між близькими і чужими за значенням словами, конструювання нової “етимології” слова, чи відтворенні давно забутої. Про це можна сказати паронімічним афоризмом самої Ліни Костенко: “шукаю суті в сутінках понять”. Додамо, що семантична атракція в паронімії майже завжди пов’язана з народженням художнього образу.

Особливу увагу ми звернули на приклади римованої паронімії і продемонстрували довершеність асоціативних зв’язків між ними, які здатні розкривати ідею та сутність поетичного твору.

Кожна окрема пара атракантів у поезії Ліни Костенко є неповторною, надзвичайно експресивною та емоційною. Тим не менш, помічаємо деякі часто вживані пари атракантів (ріки-руки), що можливо, якось співвідноситься з аспектами світовідчуття самої авторки, тобто, щось на кшталт домінуючих асоціацій.

Цікаве питання наскільки осмисленим є використання прийому ПА у Ліни Костенко? Чи цей прийом випадковий, оказіональний, і таким чином може бути сприйнятий лише як глибокий звуковий повтор, чи авторка навмисне використовує фонетично подібні слова для того, щоб дати поштовх до осмислення тих пластів тексту, які можна сприйняти лише на рівні почуттів та асоціації. Зважаючи на поширеність прийому парономазії у поезії шістдесятників, до яких належить сама Ліна Костенко, та на обсяг паронімічних конструкцій (або глибоких смислових повторів, якби це була лише гра з формальними елементами) в її текстах, ми доходимо висновку, що паронімія є однією із чільних характеристик індивідуального стилю письменниці, і без аналізу її стилістичних можливостей часто неможливо відчитати поетичний підтекст.

 

Список літератури:

1.     Ліна Костенко. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – С.4-551

2.     Ліна Костенко. Поезії. - Балтимор ; Париж ; Торонто, Смолоскип, 1969.

3.     Вишнякова О.В. Паронимы в русском языке. – М., 1974. – С.8-41.

4.     Гвоздев А.Н. Почерки по стилистике русского языка. – М., 1955. – С.67-70.

5.     Григорьев В.П, Звуковая организация текста. Паронимическая аттракция/ Почерки истории языка русской поэзии 20 века. Поэтический язык и идиостиль. – М.: Наука, 1990. – С.162-300.

6.     Григорьев В.П. Поэтика слова. – М.: Наука, 1979. – С.170-173; 251-299

7.     Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови – К.: Рад.школа, 1986.

8.     Дащенко Н.Л. Паронімічна атракція в українській поезії 60-80 рр. 20 ст.: Автореферат дисертаціїна здобуття ступеня кандидата філологічних наук. – К., 1996

9.     Дудик П.С. Стилістика української мови. – К.:Академія. – С.164-166.

10. Зубова Л.В. Потенциальные свойства языка в поэтической речи Марии Цветаевой. – Ленинград, 1987. – С.12-27.

11. Кадимов Р.Г. Паронимическая аттракция в русской советской поэзии: Автореферат на соискание ученой степени кандидата филологических наук. – 1985. – С.1 –22.

12. Качуровський Ігор. Основи аналізу мовних форм (Стилістика). – Мюнхен – Ніжин, 1994. – С.27-28.

13. Ковальчук М.С., Левун Н.В. Стилістичні властивості паронімів у мові поезії. - www.nbuv.gov.ua/Articles/ KultNar/knp49_1/knp49_1_228-230.pdf

14. Колесников Н.П. Паронимия в современном русском языке/ Русский язык в школе. – 1961. - №3. – С.52-54.

15. Колесников Н.П. Парономазия как стилистическая фигура/ Русский язык в школе. – 1973. - №3. – С.86-89.

16. Критенко А.П. Паронімія в українській мові// Мовознавство. – 1968. - №3. – С.50-62; 48-58.

17. Кукушкина Е.Ю. О предпосылках паронимии в лирике А. Блока/ Проблемы структурной лингвистики. – М.: Наука, 1979. – С.195-204.

18. Лагутіна А.В. Щоб словам було тісно, а думкам просторо. – К.: Знання, 1970. – С.45-48.

19. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль, 2000. – С.51-55.

20. Русанівський В.М. Культура української мови: довідник. – К.: Либідь, 1990.

21.  Самойлов Давид. Книга о русской рифме. – М., 1982. – С.223-251.

22. Тарабрин Л. О паронимах/ Русский язык в школе. – 1974. - №3. – С.60-62.

23. Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2004.

24. Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови. – Запоріжжя, 2002. – С.6-47.

25.   Шмелев Д.Н. Современный русский зык. Лексика. – М.: Просвещение, 1977. – С.231-233.

 

Сдана Турской Ириной, 2007 г, НаУКМА, руководитель - Лаврінець


Страницы: 1, 2