Образи і символи смерті в культурі

XVII ст. бажали б похоронити їх у церкві, при кінці XVII і на початку

наступного століття вибирають для свого погребіння кладовище під відкритим

небом.

В XVII-XVIII ст. в Англії і її колоніях в Новому Світі навколо церкви

склався простір, який представляв собою вже не осередок безіменних могил

бідняків. Кладовище обставлене простими, але часто багато прекрасними

пам‘ятниками, по яким неважко прослідкувати вплив змінюючих один одного

направлень в мистецтві, де за барокко приходить класицизм, який виражав

стремління до аскетизму.

У християн XVII – початку XVIII ст., спокуса небуттям була дуже

сильною. Звичайно, їм вдавалося її стримувати, але рівновага ставала

слабкою, коли область безсмертя і область неіснування дуже віддалилися одна

від одної. Достатньо було послабитись вірі (декристалізація) або, скоріше,

послабитись есхатологічній заклопотаності всередині віри, як рівновага між

ідеєю блаженного безсмертя і ідеєю “ніщо” порушувалась і небуття

перемагало. Так відкривалися затвори шлюзу, через які могли тепер пройти

через чари небуття, природи, матерії.

Саме це і відбулося в XVIII ст. “Ніщо” ще не було тоді побачене в його

абсолютній формі. “Ніщо” змішували з поняттям природи, тим самим

пом‘якшуючи ідею небуття.

Смерть і мертве тіло самі по собі складають предмет наукового

дослідження, незалежно від причин смерті. Іншими словами, мертвець вивчався

не тільки для того, щоб взнати причину смерті. Його оглядали, як пізніше

будуть оглядати хворого в ліжку. Це може статися дивним сучасній медицині,

для якої смерть невідокремлена від хвороби і яка сьогодні вивчає хворобу, а

не смерть, якщо тільки не брати спеціальний і в наші дні скоріше

матеріальний випадок судової медицини.

Чуттєвість трупа мала важливі практичні наслідки для повсякденного

життя людей, а саме для всякої тодішньої фармакопеї. Трупи були засобами

для виготовлення дуже діючих ліків, яким зовсім не приписувалось ніякого

магічного характеру. Піт, який виступав на тілі померлого, рахувався

хорошим засобом проти геморою і різних пухлин. Щоб вилікувати хворого,

достатньо іноді потерти хворе місце рукою мерця.

Кістки скелету вважалися засобом профілактики. Хорошою справою було

носити їх на шиї або зашивати в одяг – не як символічне нагадування про

смерть, а як профілактичний амулет. Так, солдати на війні носили на собі

кістки пальців убитих.

Як ми вже побачили, що і в мистецтві, і в літературі, і в медицині

XVII-XVIII ст. царювали невпевненість по відношенню до життя, смерті.

Постійно присутньою стала тема живого трупа, мерця, який насправді живий.

Але тільки в першій половині XVIII ст. цим питанням займалися лікарі,

які оповістили суспільство про одну серйозну небезпеку. Були зібрані всі

старі дані про “чудеса мерців”, про крики, які чулися з могил, про трупи,

які їли свої ж частини тіла. Все відразу знайшло пояснення у світі того. що

було відомо про вдавану смерть.

Цікаво, що безумний страх народжується саме в епоху, коли щось

міняється в багатовіковій близькості людини і смерті. Встановлюється

зв‘язок між смертю і сексом, як раз тому вона заворожує, оволодіває

людиною, як секс. Але ця фундаментальна тривога залишається в більш менш

забороненому світі снів, фантастичних видінь. Коли страх смерті являється,

він залишається спочатку в тому світі, де так довго знаходило собі

порятунок кохання і тільки звідти поети і художники насмілювались її

виводити: в світі уяви.

§4. Четвертий етап багатовікової еволюції в переживанні смерті –

“Смерть твоя”. Комплекс трагічних емоцій, які викликаються відходом з життя

кожної людини, нареченого або нареченої, дитини, батьків, родичів, на думку

Ар‘єса, нове явлення, пов‘язане з укріпленням емоційних зв‘язків в середині

нукмарної сім‘ї. З ослабленням віри міняється відношення до смерті; її

чекають як моменту возз‘єднання з коханою істотою, яка раніше пішла з

життя. Кончина близької людини уявляється більш важкою втратою, ніж

особиста смерть. Романтизм перетворив страх смерті в почуття прекрасного.

Для того, щоб смерть сприймалася як абсолютний розрив, щоб могла

широко розповсюдитись віра в стикування душ, повинні були змінитися

уявлення про природу і сутність людини. Знадобилося багато часу, щоб ідея

єдності душі і тіла при житті і після смерті відступили перед ідеєю

відділення в смертний час душі від тіла, душа стала як головне і безсмертне

начало людської істоти. Розповсюдження в XVII ст. ”надгробій душі” свідчить

про поступовий тріумф ідеї душі, відокремленої від тіла над ідеєю єдності

душі і тіла.

Цю еволюцію перервав у XVIII ст. серйозний епізод, пов‘язаний з

раптовою увагою до тіла. Тіло, яке вважають мертвим, але про яке невідомо,

чи дійсно життя його повністю покинуло, стало тоді предметом серйозної

стурбованості .

Віра в життя після смерті – в дійсності реакція на неможливість

прийняти смерть близької істоти, примиритися з нею. Це один з багатьох

знаків того великого сучасного феномену, який ми називаємо революцією

почуттів. Почуття починають управляти поведінкою. Це не значить, що людство

до XVIII ст. не знало ефективних реакцій. Але природа, інтенсивність і

об‘єкти їх в кінці XIX ст. інші, чим раніше. В наших старих традиційних

суспільствах ефективна прив‘язаність розповсюджувалась на більшу кількість

людей і не обмежувалась колом малої сім‘ї. Розходячись в шир це почуття

втрачало свою силу. Починаючи з XVIII ст., ефективні реакції, напроти,

зосереджуються на декількох найбільш близьких істотах, які стають

виключними, незамінними. Коли їх не має весь світ здається пустим. В

романтизмі це “почуття іншого” стає домінуючим. Сьогодні історики

літератури схильні розглядати такий романтизм як естетичну моду, буржуазну,

обмежену. Але ми тепер знаємо, що в романтизмі знайшов своє відображення

важливий реальний факт повсякденного життя, укорінені зміни людини і

суспільства.

Оскільки смерть – зовсім не кінець коханої істоти, то і біль живих,

яким би важким він не був, все ж не страшний. Він прекрасний і сам померлий

гарний. Знаходиться біля ліжка померлого значить в XIX ст. більше чим

просто приймати участь в ритуальній соціальній церемонії. Це означає бути

присутнім при видовищі підбадьорюючим. Відвідування будинку померлого в

чомусь нагадує відвідування музею: який він гарний! В самих банальних

інтер‘єрах західних буржуазних будинків смерть в кінці кінців починає

співпадати з красою: останній етап довгої еволюції, яка бере початок від

прекрасних лежачих надгробних статуй Ренесансу і продовжується в естетизмі

смерті епохи барокко. Однак, ця прекрасна смерть XIX ст. – вже не смерть,

а ілюзія мистецтва. Смерть починає ховатися, не дивлячись на видиму

публічність, якою вона оточена: похорони, траур, відвідування кладовища.

Смерть ховається за красою.

З XVII ст., але особливо з початку XIX ст. кладовище повертається в

топографію європейського міста. Пролітаючи над сучасними містами і навіть

селами, бачимо обширні земні плями – кладовища. Середньовічний пейзаж був

організований навколо дзвіниць. Більш урбанізований пейзаж XIX – початку XX

ст. намагається придати ту роль, яку грали дзвіниці, кладовищами з їх

імпозантними надгробними пам‘ятниками.

З тих пір як хоронити стали в церкві або біля неї, з тих пір як тіло почали

поміщати в дерев‘яну домовину або завертати в саван, відмовившись від

кам‘яних саркофагів, погребальний обряд вже не мінявся. В церквах, під

нерівною, погано покладеною підлогою, і на кладовищах відбувалося постійне

перекладання трупів з одного місця в інше. Сучасна людина відразу уявляє

собі, який запах, які випаровування, яку заразу розповсюджували місця

погребінь в результаті всіх цих маніпуляцій. Але це сучасна людина. А

людина того часу прекрасно до цього пристосувалася.

Культ могил і кладовищ – це літургічне виявлення нової чуттєвості, в

якій починаючи з кінця XVIII ст. смерть “іншого” стає нестерпною. Ця нова

колективна чуттєвість до цих пір зберігається в народному середовищі у

Франції, в Італії. Культ мертвих, гаряча прив‘язаність до тіла померлого

перейшли від старого Європейського Заходу в інші сучасні культури.

§5. В XX ст. розвивається страх перед смертю і самими її

нагадуваннями. “Смерть перевернута” – так позначив Ар‘єс п‘яту стадію

розвитку сприйняття і переживання смерті європейцями і

північноамериканцями.

Ще на початку XX ст., скажімо, до першої світової війни, на всьому

Заході смерть однієї людини приводила в рух цілу соціальну групу або навіть

все суспільство – наприклад, в межах села. В кімнаті померлого закривали

ставні, запалювали свічки, приносили святу воду. Будинок наповнювався

сусідами, родичами, друзями, всі шепотілися з виглядом серйозним і

урочистим. На вхідних дверях прикріплювали траурну звістку, яка замінила

собою древній звичай виставляти в дверях тіло мерця або його домовину.

Богослужіння в церкві збирало багато людей, які ставали в чергу, щоб

виразити свої співчуття сім‘ї покійного. Після чого траурна процесія

супроводжувала домовину на кладовище. Але й на цьому справи не

закінчувалися. Період траура був заповнений візитами і сім‘я померлого

ходила на кладовище, родичі і друзі навідували сім‘ю. Лише поступово життя

входило в звичне русло, так що залишалися тільки відвідування кладовища

близькими померлого. Смерть індивіда хвилювала цілу соціальну групу, і вона

реагувала колективно, починаючи з ближньої родини і до більш широкого кола

знайомих. Не тільки кожний вмирав публічно, але й смерть кожного ставала

суспільною справою.

Всі зміни у відношенні до смерті на протязі тисячоліття не порушили цієї

фундаментальної картини. Зв‘язок між смертю окремої людини і суспільством

залишався непорушним. Смерть завжди була фактом соціальним. Вона й сьогодні

продовжує бути таким в багатьох випадках, і немає впевненості, що ця

традиційна модель зникне. Але абсолютно всезагальною ця модель вже не є.

Протягом минулого століття склався новий тип смерті, особливо в найбільш

індустріально й технічно розвинутих і урбанізованих регіонах західного

світу. і звичайно, ми спостерігаємо сьогодні лише перший етап у становленні

нової моделі.

Дві її риси кидаються в очі кожному. Перша вразливо нова і протилежна

всьому, що ми бачили в минулі віки; суспільство уникає смерті, якщо тільки

мова не йде про видатних діячів держави. Ніщо не оповіщає в місті

перехожих про те, що щось сталося. Старий чорний із сріблом катафалк

перетворився в самий звичайний лімузин, непомітний в потоці вуличного руху.

Смерть більш не вносить в ритм життя суспільства паузу. Людина зникає

миттєво. В містах все здається так, ніби ніхто більш не вмирає.

Друга риса нового відношення до смерті не менш вразлива. Звичайно, і

раніше протягом довгих віків, образ смерті і сприйняття її мінялися, але як

повільно! Маленькі зміни відбувалися так довго, розтягувалися на цілі

покоління, що сучасники їх просто не помічали. В наш час повний переворот в

нравах виник на протязі життя одного покоління. “у дні моєї молодості

жінок, які носили траур, було не видно з-під чорних вуалей і шовків. В

буржуазних сім‘ях діти, які втратили бабусю, ходили в фіолетовому. Моя мати

після 1945р. останні двадцять років свого життя носила траур по сину, який

загинув на війні. А сьогодні… ”(1;455)

Так, Ар‘єс правий, раніше було зовсім не так як сьогодні. Бистрота і

різкість змін зробили їх непомітними. Їх знають, обговорюють, про них

ведуть свої досліди соціологи, готують телевізійні передачі. Вигнана

суспільством через двері, смерть знову входить у вікно, повертається так

швидко, як і зникла.

Дещо суттєво змінилося до кінця XIX ст. у відношеннях між помираючим

і його оточенням. Звичайно, у всі віки людина почувала себе погано, коли

взнавала, що кінець її близький. Але люди минулого вміли це почуття

перемогти. То була частина звичного ритуалу смерті: товар, лікар або

священик попереджують людину про наближення кінця. Але з середини минулого

століття цей обов‘язок став здаватися близьким хворого обтяжливим.

намагання приховати наближення смерті веде до спроби відкласти на

саму останню хвилину все, що може навіяти вмираючому думку про швидкий

кінець, і особливо підготовку того публічного акту, яким колись була

смерть. Навіть у самих релігійних і набожних сім‘ях входить на початку XX

ст. у звичай кликати священика лише тоді, коли його поява вже не може

слугувати роковим знаком: наприклад коли хворий вже без свідомості або в

агонії.

Смерть вже не тільки навіює сирах, але й тривожить душу, як усяке

відразливе видовище. Вона стає непристойною, як деякі фізіологічні

відправлення людини. робити смерть публічно тепер не потрібно. Більше не є

можливим, щоб хто-небудь входив до кімнати помираючого, де пахне мочою,

потом, брудними простирадлами. входити туди дозволяється лише самим

близьким, здібним перебороти відразу і тим, чиї послуги для хворого

необхідні. Формується новий образ смерті: смерть жахлива і прихована. Ії

ховають саме тому, що вона брудна і жахлива.

Кімната помираючого перемістилася з будинку в лікарню. Лікарні

віднині єдине місце, де смерть може уникнути публічності або того, що від

неї зосталося, оскільки публічність, вмирання на очах у багатьох людей

сприймається тепер як дещо несумісне, неподобаюче. Лікарня тому стає місцем

одинокої смерті.

Отже, з початку XX ст. суспільство психологічно готове до того, щоб

віддалити від себе смерть, позбавити її характеру публічної церемонії,

зробити її чисто приватним актом, в якому беруть участь лише самі близькі,

а в подальшому від нього відсторонюється і сім‘я, коли загальноприйнятою

стає госпіталізація смертельного хворого. Комунікація між вмираючим або вже

мертвим і живими зникає після того, як зникає звичай останніх прощань і

настанов. Але фінальним кроком була відмова від траура.

До середини XX ст. в найбільш обуржуазнених і проникнутих

індивідуалізмом частинах Заходу складається нова ситуація. Виникає

впевненість, що публічний вияв скорботи, а також довге вираження горя

втрати в особистій сфері є дещо хворобливе. приступ сліз рахується нервовим

припадком. Скорбота – це хвороба. Проявлення її – означає проявляти

слабохарактерність. Період траура – це більше не час мовчання людини. Ні,

це період мовчання самого оточення: в будинку, де недавно хтось помер, не

дзвонить телефон, люди їх уникають. Людина в траурі ізольована, вона немов

би в карантині, наче заразний хворий.

Отже, подібно тому як декілька поколінь тому назад в суспільстві

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6