Образи і символи смерті в культурі

переконливості в плані їх наказів і заборон, що придушення і покарання

часто стають зовсім непотрібними.

отже, усе вказує нам, що усвідомлення смерті, яке з‘являється у sapiens’a ,

створюється взаємодією об‘єктивної свідомості, яка визнає факт смертності,

і свідомості суб‘єктивної, яка стверджує якщо не безсмертя, то, принаймні,

можливість трансформації. Ритуали, які стосуються смерті, одночасно й

висловлюють травму, що викликається ідеєю знищення, й пом‘якшують, і

заклинають її. Похорон - у всіх відомих нам суспільствах sapiensiv –

відображає одночасно і саму кризу, і подолання цієї кризи і з одного боку

муки відчаю, з другого – втіху надії. Все, таким чином, підказує що смерть

спостигає homo sapiens’a як непоправна катастрофа, що віднині він буде

носити в собі особливе занепокоєння, острах життєвою проблемою, яка обтяжує

життя. Однаковою мірою все підказує, що людина ця не просто не просто

відмовляється від смерті, вона спростовує її, переборює, розв‘язує у міфі і

у магії.

Та справді глибоким і фундаментальним виявляється не просте співіснування

цих двох свідомостей, а їх тривожне життя в єдиній двоїстій свідомості:

хоча дві ці свідомості дуже по-різному комбінуються між собою у різних

індивідів, у різних суспільствах (як і життя різною мірою насичене смертю),

жодну з них не усуває до кінця інша, і все відбувається так, ніби людина

щиро намагається сама себе обдурити, ніби вона – істерик, за давнім

клінічним визначенням, який перетворює в об‘єктивні симптоми те, що йде від

його суб‘єктивних тривог.

Отже, між суб‘єктивним і об‘єктивним баченням існує розрив, який

смерть перетворює на справжню прірву, заповнювану міфами, ритуалами іншого

життя, що врешті-решт здійснюють інтеграцію смерті. Sapiens, таким чином

кладе початок дуалізму суб‘єкта і об‘єкта, їхньому нерозривному зв‘язку, а

за разом – їхньому непереборному розриву, який пізніше у тисячі способів

намагатимуться перебороти всі релігії й філософії. Людина вже, фактично,

відмежовує свою долю від природного фатуму, переконуючи себе, що

продовження життя підвладне природним законам подвоєння й метаморфози.

Виходить, що в ній збагачена об‘єктивність інтерферує із збагаченою

суб‘єктивністю, оскільки обидві вони відповідають прогресу

індивідуальності.

Як пише Морен: ” Справді, потрібна найсильніша особистісна

присутність, аби індивідуальність померлого продовжувала жити серед живих;

треба, щоб афективні інтерсуб‘єктивні зв‘язки були надто інтенсивними, аби

зберігатися навіть після смерті; треба, щоб виробилось і розвинулось, як

новий епіцентр, усвідомлення смертельного розриву – точка сходження

об‘єктивного утвердження смерті й суб‘єктивного утвердження індивідуального

безсмертя.”(14;112)

Так, вторгнення смерті виявляється sapiens’a вторгненням одночасно істини і

ілюзії, тривоги й упевненості, об‘єктивного знання й нової суб‘єктивності,

а перш за все – їх амбівалентного зв‘язку. Воно сприяє подальшому розвитку

індивідуальності й утворює новий антропологічний розрив.

Як вже було сказано, смерть постигає homo sapiens’a як непоправна

катастрофа, яка викликає в нього особливі занепокоєння, страх.

Існує тваринний неспокій, який пов‘язаний із пильністю і

продовжується за наявності щонайменших ознак небезпеки. Як вважає Морен:”

Пильність у людини значно більш розвинена ніж у приматів, і власне людський

неспокій меншою мірою пов‘язаний з безпосередньою небезпекою і більшою

мірою – з появою свідомості, а отже, усвідомлення смерті”(14;115).

Просторове дистанціювання дасть змогу тепер уявити навколишній світ

як “відсторонений”; часове дистанціювання, зі свого боку, змусить відкрити

світ як незворотній процес, а заразом – і усвідомити невідомість

майбутнього. Просякнуте неспокоєм усвідомлення цього подвійного

дистанціювання збігається із усвідомленням смерті, яке доповняльно визначає

і поглиблює його. Свідомість смерті виникає тоді, коли є знання про смерть

як об‘єктивний, передбачуваний феномен (момент якого, проте,

непередбачуваний ), а також суб‘єктивне усвідомлення цього феномена. Така

свідомість у всіх відомих архаїчних суспільствах, вона з‘явилася ще у

неандертальця. Дуже раннє усвідомлення смерті дитиною і поява у неї

антропологічного неспокою підтверджує для нас їх фундаментальний характер.

І справді, стресове, трагічне переживання смерті виникає у шести-

семирічному віці, тоді ж, коли й ідея зв‘язку між смертю і втратою

індивідуальності.

Цей подвійний розрив – смерті і невпевненості – очевидним чином

заповнюється за допомогою міфа, магії, релігії, афективної співпричетності,

належності до соціального, колективного буття і, звичайно ж, усіх видів

повсякденної діяльності. Проте завжди стримуваний людський неспокій, який,

одначе, ніколи не зникає, буде підсилюватися соціокультурним розвитком

sapiens’a, котрий неминуче потягне за собою заборони і пригноблення.

Неспокій стимулює і підтримує міфи, магію, релігію, які урівноважують

надмірну відмежованість від світу, надто велику невизначеність часу, надто

сильну занепокоєність смертю.

Отже, -“ Уявлення неандертальців про смерть, які констатувалися вже

давно, однак антропологічно не інтерпретувалися відповідним чином через

одновимірний погляд на людину розумну, являють собою істинне одкровення, що

проливає ні з чим незрівнянне світло на відмінності між sapiens’om і його

попередниками, та й надалі постійно висвітлює природу людини, - у тому

розумінні, що виявлений мною тут надзвичайно важливий вузол значень

поєднаний з остаточним розвитком мозку гомінід і навіть, власне з

формуванням мозку sapiens’a. ” (14;121)

Зрозуміло, що все вище сказане не з‘явилося на світ у неандертальця

одномоментно. Цілком можливо, що деякі з цих рис зародились в homo erectus.

Вони могли почати викристалізовуватися або починаючи з притаманного

м‘ясоїдним гомінідам канібалізму, який наповнився афективними значеннями у

зв‘язку з поїданнями родича або ворога (присвоєння доблестей померлого),

або виходячи з двоїстої і суперечливої турботи про те, щоб позбавитись

трупа (у зв‘язку з розкладом) і зберегти коло себе любого покійника

(збереження кісткових тканин), - або ж, з рештою, за відправну точку могло

правити повернення померлих у сновидіннях.

“Як можна не помічати, що найбільш біологічні явища – секс і смерть -

у той же час більше за все насичені символами культури?.. Людина за своєю

природою істота культурна, оскільки за своєю культурою вона є істота

природна ” (14;127)

§2. Кошмар смерті у всі епохи і завжди переслідував людей. Він

породжував специфічне уявлення про трагізм життя. Кінець людського

існування безповоротно ставить питання про смисл земного існування, про

приналежність життя. Звичайно, проблема смерті відноситься до числа

фундаментальних, торкається основ буття.

В деякі епохи страх смерті зовсім був відсутній: люди знаходили в собі

сили протистояти погрозі фізичного знищення. Античні греки, наприклад,

вчилися переборювати жах небуття шляхом контрацепції духу. зусиллями

животворної думки, виховували в собі презирство до смерті. Людей

середньовіччя, навпаки, наступаюча смерть доводила до виснаження.

Страх перед смертю закладений у самій людській природі, в самій тайні

життя. Але в конкретній епосі, через призму певних духовних цінностей цей

страх набирає різних форм. Культура постійно відтворює життєві ситуації, з

якими люди зустрічаються у всі часи. Йдеться про проблему любові, жертви,

трагедії, героїзму, смерті.

Кожна культура виробляє певну систему цінностей, в якій

переосмислюються питання життя і смерті. Вона творить також певний комплекс

образів і символів, з допомогою яких забезпечується психологічна рівновага

індивідів.

На думку психологів, така система починає складатися в психіці людини

вже в ранньому віці. Образ, який виникає в підсвідомості людини в зв‘язку з

його народженням, коли плід відділяється від матері, пізніше

трансформується в деякий праобраз жаху перед смертю. Індивід намагається

уникнути цього жаху. Він намагається знайти способи увіковічнення себе,

постійно відчуваючи присутність смерті.

Порівняння світових релігій, далеких культур, показує, що межу між

життям і смертю люди сприймають по-різному. Рахують, наприклад, що між

земним і загробним життям немає ніякої різниці, але вважають також, що така

різниця є. Спробуємо продемонструвати це на прикладі різних культур.

Багаточисленні і різнохарактерні уявлення про смерть, які склалися в

світовій культурі, можна розділити по деяких признаках. Виділим перш за все

християнські та передхристиянські погляди. Християнство визнавало

кінцевість індивідуального існування. Масове воскресіння трактувалося ними

як завершення земної історії.

Історія людської цивілізації містить хвилюючий літопис багаточисленних

намагань найдревніших культур зберегти життя і уникнути смерті. В багатьох

культурах вважалося, що кожен може певним чином підготуватися до смерті,

якщо він при цьому здобуде потрібні знання про процес вмирання.

Освітня західна людина в основному вважала віру в свідоме життя після

смерті, загробне існування душі виявом примітивного страху тих людей, які

не мають наукових знань. Істинна романтизація смерті, яка являється

викликом життя, розпочинається у найновішій західній філософії у

Шопенгауера. Німецький філософ намагався створити єдиний погляд на долю

тіла і душі. Життя в системі його роздумів оцінюється як дещо таке, якому

краще було б зовсім не існувати. Земне існування, на його думку, - це

певного роду промах і випадковість.

Тварина, думав Шопенгауер, боїться смерті тільки безсвідомо,

інстинктивно. Вона не може осягнути ясну картину фізичної гибелі. Людина ж

не тільки розуміє наступаюче зникнення. Вона здібна по цій причині

страждати. Реальне відчуття наступаючого зникнення тільки посилює її

страждання. Ось чому, за Шопенгауером, щастя ні в якому випадку не може

розглядатися як ціль людського буття.

Проблемам смерті значну увагу приділили і засновники психоаналізу:

Зігмунд Фрейд та Карл Юнг.

З.Фрейд дійшов висновку, що в людини проявляється два основних потяги:

- потяг до життя, більш менш ідентичний сексуальному потягу;

- інстинкт смерті, який має за ціль винищити життя.

Він вважав, що інстинкт смерті, сплавлений з сексуальною енергією, може

бути направлений або проти самої людини, або проти об‘єктів поза нею. При

цьому він вважав, що інстинкт смерті біологічно закладений у всіх живих

організмах і являється необхідною складовою життя взагалі.

В патріархальній, доперсоналістчній культурі смерть не сприймалася як

нечувана катастрофа. В традиційній культурі християни знали про циклічність

усього буття. Традиції допомагали знайти психологічну опору в природному

процесі життя і смерті. Сільське кладовище було частиною загального устрою.

Мертві залишалися серед живих.

Люди також намагалися розгадати таємницю іншого буття. Древні знали,

що людина, яка померла може повернутися ло життя. Розповіді про це

містяться в міфологіях, релігіозних текстах, історичних хроніках. Мистецтво

і наука виходили із уявлення, що за межею смерті тіло стає бездиханним,

зникає в біосфері. Разом з тим зникає і дух.

В середині 70-х років західні вчені зробили вражаюче відкриття. Врачі

реаніматори зробили висновки, що люди, які повертаються до життя після

клінічної смерті, мають деякий досвід. Вони здатні розповісти про те, що

відбувалося в земному існуванні, після їх смерті, як розвивалися події в

лікарняній палаті, на місті аварії, навколо смертного одра. Але разом з тим

вони можуть розповісти про свою приналежність до таємниці якогось іншого

буття. Інший світ, в який вони вступали, мав своїх жителів і загадковим

чином був пов‘язаний з земним існуванням.

Кожен з них в критичний момент відчув повну фізичну втому, а потім

ледь сприймав слова лікаря, який констатував факт смерті. Потім в

погасаючій свідомості пацієнта виникав неприємний шум, різкий дзвін,

незрозуміле дзижчання. Вмираючий відчував, що попав в якийсь довгий темний

тунель, через який він понісся з неймовірною швидкістю. Через мить він

відчув, що відділяється від свого тіла і бачить себе, як би зі сторони,

причому може спостерігати ту ж ситуацію, тих же людей, які були поруч з ним

в момент смерті.

Далі людина помічала, що у неї є інше тіло, зовсім не схоже на

попередню тілесну оболонку. Воно ніби-то має інші якості, але разом з тим

служить новим “вмістилищем душі“. Потім виникають тіні родичів, друзів,

близьких, які оточують новоявлену душу і намагаються допомогти їй

освоїтися. Перед людиною виникає деяка світлоносна істота. Вона вступає з

нею в телепатичний контакт. Перед мисленим взором покійного проходить вся

панорама його життя. Народжуються окремі епізоди, які по велінню

світлоносної істоти воскрешають минуле життя, як би відповідаючи на

питання, чи вдалося виконати намічене. Але, досягнувши деякого бар‘єру,

померлий помічає, що його час ще не настав, що він може вернутися на землю.

Душа знову повертається в своє тіло. Це дає свої плоди істинна реанімація.

В записаних сповідях розповідалося про страшну роздвоєність

свідомості. “Покійник” бачив відразу дві грані буття, але при цьому не мав

можливості вступати в контакт з живими .

Більшість західних вчених не вважають слово “дума” метафорою, вони

намагаються дати цьому поняттю природне пояснення. Згідно версіям багатьох

вчених, кожна людина має три тіла, які в купі являють собою певний

комплекс, цілісність. По-перше, це зовнішнє фізичне тіло, по-друге,

патентно-ефірна субстанція і, по-третє, духовна сутність. Всі три тіла

абсолютно реальні, але мають різну природу. Що ж відбувається з індивідом

після смерті? Він звільнюється від своєї фізичної оболонки, але продовжує

жити в ефірному тілі, поступово переселяючись в астральний світ.

В “Державі” Платона від імені старого чоловіка говориться про те,

як легко втішатися над історіями про страхи потойбічного світу, коли смерть

здається далекою. Народжується думка, що ці історії дійсно правдиві. Тоді

люди починають згадувати все зло, яке вони вчинили один одному.

Просипаючись в ночі серед кошмару, поневолі починаєш роздумувати про

розплату. Платон відважився навіть на те, щоб описати загробну долю вбивці,

злочинців та нечестивців.

У Новий час у європейській свідомості смерть набирає романтичності.

Смерть – висновок земного буття. Це значить, що на смерть треба дивитися,

як на головну ціль. Її тінь лежить на людському бутті. Чекання смерті, її

передчуття – ось на що здібна розумна людина на відміну від тварини.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6