скачать рефераты

скачать рефераты

 
 
скачать рефераты скачать рефераты

Меню

Жінки-декабристки скачать рефераты

анком 14 вересня 1876 року Параски Єгорівни не стало. Після смерті дружини Анненков «впав у хворобливий стан і… страждав чорною меланхолією. Його син запропонував нижегородським дворянам обрати нового проводиря. Але дворяни на це відповіли, що, поки живий Іван Олександрович Анненков, у них іншого проводиря не буде». [3, 337]

Іван Олександрович помер 27 січня 1878 у Нижньому Новгороді. Подружжя Анненкових було поховане в Крестовоздвиженському монастирі.

2.2 Марія Миколаївна Волконська

Княгиня, дочка генерала М.М. Раєвського, дружина декабриста С.Г. Волконського, друг О.С. Пушкіна, який присвячував їй вірші.

Найвизначнішою представницею сімейства Волконських, що перевершила по славі навіть свого батька, відомого генерала Вітчизняної війни 1812 року Раєвського, стала Марія Миколаївна, дочка генерала Раєвського і Софії Олексіївни Константинової.

Марії Раєвської ледь виповнилося 19 років, коли на початку 1825 р. у Києві вона вінчалася з майбутнім декабристом Сергієм Григоровичем Волконським.

Важко пояснити цей шлюб. Волконський був старше її на 17 років. За плечими було бурхливо прожите життя. Можливо, його героїчна біографія захопила дівчину… За 10 років його бойового шляху Волконський брав участь у 58 боях, а в 24 роки став генерал-майором. Марію видали заміж без любові і без її згоди. До грудневого повстання 1825 року Марія бачила чоловіка усього лише три місяці зі спільно прожитого року.

Сергія Волконського заарештували 7 січня 1826 р. в Умані, де він командував 1_й бригадою 19_й піхотної дивізії. За кілька днів до арешту він заїжджає на добу до молодої дружини, яка очікує сина-первістка. Тоді ще Марія Миколаївна Волконська не знала, що вже узято під варту двох її братів - Олександра і Миколу Раєвських і що така ж доля чекає її чоловіка і дядька Василя Львовича Давидова. Тільки через два місяці генерал Раєвський приїхав у маєток Болтишка і розповів дочці про долю її чоловіка.

Переживши важкі пологи, Волконська негайно стала цікавитися долею свого чоловіка і, довідавшись, що він арештований, відправилася в Петербург. Про силу її характеру можна судити по тому, що вона виїхала із сильним болем у нозі і з дитиною на руках.

Своїм від'їздом у Сибір наприкінці 1826 р., слідом за засудженими чоловіками, Марія Волконська і Катерина Трубецька улаштували царю дійсну маніфестацію. Виклик кинутий. Микола Перший категорично заборонив дружинам декабристів брати із собою дітей. Але це не зупинило її.

Її подвижництво тим дивніше, що воно не було продиктовано ніякою конкретною метою - Марія не мала великої любові до чоловіка, не розділяла і не розуміла вона і політичних поглядів декабристів, з великим пієтетом відносилася до існуючої влади і навіть боготворила милосердя Миколи I. Її самопожертва продиктована найвищими цінностями, сприйнятими нею з книг і героїчних прикладів.

Імовірно, у кожної з жінок, що їхали в Сибір, були свої особливі аргументи, не завжди ясні нам до кінця. Про Марію Волконську ми можемо сказати більше завдяки її спогадам.

Широко відомі і популярні «Записки княгині Марії Миколаївни Волконської» (неодноразово перевидавалися) написані на схилі років жінкою, що пройшла через 1825 рік, через сибірську каторгу. Зрозуміло, Волконська 185О-х років не та, що була в 1825_му році. І все-таки ми можемо представити, як зрозуміла і сприйняла повстання декабристів 20_літня жінка, що виросла у високоосвіченому середовищі, вихована в дусі вільнодумства, властивого родині Раєвських. Проживши перший і єдиний до арешту Волконського рік у заміжжі при духовній роз'єднаності з чоловіком, Марія Миколаївна довідалася про цілі і плани таємного товариства, коли Сергій Григорович знаходився вже в Петропавловській фортеці. Розповідаючи дітям і онукам про свій від'їзд у Сибір, Марія Волконська неодноразово підкреслює цілковиту безкорисливість, ідеалізм руху декабристів, що зробило на неї найсильніше враження.

Звістка про рішення жінок їхати слідом за чоловіками в Сибір швидко поширювалося серед родичів, друзів, знайомих і незнайомих, одержуючи голосний розголос.

Марії Волконської не було і двадцяти двох років, коли вона приїхала в Сибір.

Марії Волконської довелося тяжче, ніж іншим. 19_літньою дівчиною покірно, з волі батька, вона виходить заміж за князя Волконського, уже літнього (у рік весілля, що збігся з повстанням декабристів, йому виповнилося тридцять сім років), некрасивого, але дуже знатного і багатого. Учасник п'ятдесяти восьми боїв, що мав безліч орденів і медалей, він одержав чин генерал-майора за бойові заслуги в двадцять чотири роки.

Уже до весілля вона зуміла випробувати силу своєї краси і своєї чарівності: нею був захоплений Пушкін, до неї сватався польський граф і революціонер Олизар. Виявившись дружиною літнього генерала, Марія Миколаївна, власне кажучи, не встигла навіть як слід узнати його до арешту в січні 1826 р., так само як майже зовсім не знала до весілля: у перший рік вони прожили разом не більш трьох місяців. Важкі пологи, двомісячна гарячка, спочатку повна невідомість, а потім повідомлення про арешт чоловіка. Нелегкий іспит для 20_літньої жінки! Навіть через багато років вона не зважувалася «описувати події цього часу: вони ще занадто свіжі в пам'яті і занадто величезне для мене їхнє значення; це зроблять інші, а вирок над цим поривом чистого і безкорисливого патріотизму вимовить потомство».

Уся родина: батько, мати, брати, сестри - повстали проти «шаленості» Маші. Заважали, як могли, її від'їзду. Марію Миколаївну ізолюють не тільки від чоловіка, але і від дружин інших декабристів.

Раєвський знав, що в 1825 р. вибір був зроблений ним, а не дочкою, тому так і перешкоджав її поїздці в Сибір. Вона повстала не тільки проти всіх навколишніх, але насамперед проти себе самій, своїй дочірній покірності, жіночій інертності і слухняності, щеплених їй з дитинства.

27 грудня 1826 р. Марія Миколаївна виїжджає з Москви. 11 лютого добирається до Благодатського рудника, де розжалуваний князь Сергій Григорович Волконський добуває свинець.

Через п'ятнадцять, двадцять вона усе більше спрямовується до земного благополуччя, і головним чином не для себе, а для дітей. Правдами і неправдами віддає сина Мишу в Іркутську гімназію. Потім уся родина перебирається в місто. Іркутський будинок (тепер він, як і будинок Трубецьких, став музеєм) опальна княгиня прагне перетворити в перший салон міста. Марія Миколаївна на свій лад і всупереч чоловіку влаштовує долю красуні-дочки: ледь тієї виповнюється п'ятнадцять років, видає заміж за процвітаючого сибірського чиновника Молчанова. [5, 438]

Такий був фінал сибірського життя М.М. Волконської. Вона вмерла двома роками раніш старого Волконського. І обоє - після бурхливого та важкого життя - спочивають разом, у Чернігівській області, у селі Лійки…

2.3 Олександра Іванівна Давидова

Перші революціонери виступили проти кріпосного права і самодержавства 14 грудня 1825 р. у Петербурзі. Верховний карний суд визнав винними в справі 14 грудня і присудив до різних мір покарання сто двадцять одного чоловік. З них двадцять три були одружені (враховуючи і І. Анненкова, що офіційно не оформив шлюб). Давидова шукали цілий місяць. 20 січня привезли з Києва в Петербург Василя Львовича Давидова (до моменту вироку мав шістьох дітей), власника знаменитої Каменки, де часто збиралися змовники, де не раз бував Пушкін. У Каменці залишилася його дружина Олександра Іванівна з дітьми.

Всі одружені декабристи, про яких тут йде мова, - офіцери, що були на службі чи знаходилися у відставці. Серед них три генерали (Волконський, Фонвізін, Юшневский), вісім полковників (Трубецький, А.3. Муравйов, А.М. Муравйов, Давидов, Наришкін, Тизенгаузен, Поливанов, Бригген), чотири підполковники. Іншими словами, приблизно дві третини (п'ятнадцять чоловік) із двадцяти трьох відносилися до вищого офіцерства. Троє (Волконський, Трубецький і Шаховский) мали князівські титули, Розен і Штейнгейль - баронські. Волконські, Трубецькі, Наришкіни, Муравйови були дуже близькі до двору. Отже, переходячи на положення «дружин каторжників», жінки свідомо і безповоротно поривали з минулим, відмовлялися від привілеїв, від колишніх уявлень про життя і від колишнього способу життя. І оскільки розрив цей означав публічну підтримку державних злочинців, жінки виявлялися в опозиції до влади, їхнє поводження ставало формою суспільного протесту.

Була й інша сторона тієї ж проблеми, що не мала, можливо, такої суспільної значимості: відправляючись за чоловіками, дружини добровільно відмовлялися від власних дітей і батьків. Це оточувало жінок ще великим ореолом мучеництва. Цар дозволяв їхати тільки дружинам.

По постанові Комітету міністрів, «безневинна дружина», що пішла за чоловіком у Сибір, повинна була залишатися там до його смерті, а може бути, і до власної смерті, тому що уряд не гарантував обов'язкового повернення жінок у випадку смерті їхніх чоловіків, «державних злочинців» (що, до речі, і підтвердилося).Терміни висновку також не вселяли оптимізму. З двадцяти трьох одружених семеро засуджені по першому розряду (Трубецький, Артамон Муравйов, Давидов, Юшневський, Микита Муравйов, Волконський і Якушкін; Рилєєв, як відомо, був поставлений поза розрядами). Це означало «каторжну роботу вічно», а після скорочення терміну 22 серпня 1826 р. - двадцять років каторги. По другому розряду поручик І.О. Анненков одержав (після скорочень) п'ятнадцять років каторги. В.І. Штейнгейль (по третьому розряду) - також п'ятнадцять років каторги. Прилічені до четвертого розряду державних злочинців М.А Фонвізін, І.В. Поджио, П.І. Фаленберг і М.М. Наришкін були присуджені до п'ятнадцяти років каторжних робіт, потім термін їм скоротили до восьми років. А.Є. Розену (п'ятий розряд) десять років каторги зменшили до шести. Нарешті, А.М. Муравйову по конфірмації шестирічна каторга була замінена висланням у Сибір без позбавлення чинів і звань, Ф.П. Шаховського вислали в Сибір на двадцять років (з позбавленням чинів і звань). [1, 35]

Трубецька, за нею Волконська і Муравйова їдуть, обганяючи на шляху деяких декабристів. Прикладу перших відразу пішли Є. П. Наришкіна; у березні 1828 р. на каторгу в Читинський острог приїхали ще дві дружини - Давидова і Фонвізіна - і наречена Анненкова - Поліна Гебль; у серпні 1830 р., при переході каторжан з Читинського острогу в Петровський завод, до них приєдналися А.В. Розен і М.К. Юшневська; нарешті, у вересні 1831 р. у Петровському заводі відбулося весілля Василя Івашева з Каміллою, яка приїхала до нього.

Давидовій було двадцять шість років. У Читу декабристів почали доставляти із січня 1827 р. Через рік там уже нараховувалося більш сімдесятьох засуджених революціонерів. І разом з ними - вісім жінок. Першою тут обґрунтувалася Олександра Григорівна Муравйова, у її будинку спочатку зупинилися Волконська і Трубецька; ще в травні 1827 р. приїхали в Читу Наришкіна й Єнтальцева, у березні 1828 р. до них приєдналися Н.Д. Фонвізіна, О.І. Давидова і П. Є. Анненкова - Гебль.

В Олександри Іванівни Давидової на батьківщині залишилася багато дітей. Тому-то вона і приїхала пізніше інших: треба було усіх якось розмістити. У Ленінграді, у Пушкінському будинку, зберігся лист О. І. Давидової генералу Раєвському. «Ви мене і бідного брата Вашого не забули, - пише вона, - сповіщали про дітей наших, як батько і щирий брат… Чоловік мій багато і часто горює про дітей наших, але сподівається на бога і на Вас, так само як і я. Я вже присвятила всю себе бідному чоловіку моєму, і скільки ні шкодую про розлуку з дітьми моїми, але утішаюся тим, що виконую святейшую обов'язок мою». [6, 272]

Перша «каторжна» дитина, син Вака (Василь), з'явився вже у Читі, у 1829 р. За Васею з'явилося ще шестеро: Олександра, Іван, Лев, Софія, Віра і Микола. Усі вимагали не тільки уваги і турбот - до цього Олександра Іванівна звикла, але і грошей. А грошей у родині Давидових завжди не вистачало. Та й здоров'я не було богатирським. Незважаючи на чудові щиросердечні якості О.І. Давидова не стала настільки відома, як Волконська чи Муравйова. Сучасники написали про неї зовсім мало. Тим більший інтерес і, можливо, цінність являє відгук про неї самого В.Л. Давидова. «Без неї мене вже не було б на світі, - писав Василь Львович з Петровського заводу. - Її безмежна любов, її безприкладна відданість, її турботи про мене, її доброта, лагідність, покірливість, з котрою вона несе свою повну позбавлень і праці життя, дали мені силу усе перетерпіти і не раз забувати жах мого положення». [6, 273]

Декабрист Давидов вмер у жовтні 1855 р. у Сибіру, не дочекавшись амністії, якою змогла скористатися тільки його родина. Через тридцять років у Каменку повернулася жінка, що вступила у своє друге п'ятдесятиліття, яка пережила разом з чоловіком Нерчинську каторгу і багаторічне вислання. Та й Каменка стала іншою. У 1861 р. збулися мрії декабристів про скасування кріпосного права. Реформа, як відомо, не задовольнила селян. У березні цього року Олександра Іванівна повідомляє сину Василю про читання маніфесту в селі і про невдоволення селян реформою (у Каменку, ймовірно, доходять відгомони хвилювання в сусідніх маєтках).

2.4 Олександра Василівна Єнтальцева

Життя її було позбавлене яскравих сторінок. Ні однієї з дружин декабристів не довелося стільки перетерпіти і вистраждати, скільки випало на її долю. Вона рано позбавилася батьків. Будучи жінкою живою і розумною, вона багато потрудилася над своєю освітою. Невдало вийшла заміж, чоловік виявився гравцем. Користуючись красою дружини, він заманював у свій будинок молодих людей і обігрував їх. Олександра Василівна змушена була залишити чоловіка.

Познайомивши з Андрієм Васильовичем Єнтальцевим, вона полюбила його і відповіла згодою на його пропозицію руки і серця.

Учасник військової кампанії проти Франції (1806-1807 р.), війни 1812 року, Андрій Васильович особливо відрізнився в битвах під Смоленськом і Червоним. На початку 20_х років він вступає в Союз Благоденства, потім у Південне суспільство.

На початку 1826 року обірвалося недовге щастя Олександри Василівни, Єнтальцев був арештований і відправлений у Петербург. Засуджений на 1 рік каторжних робіт і поселення в Сибіру, він у 1827 році був доставлений у Читинський острог. Оскільки з Москвою її нічого не зв'язувало, Олександра Василівна домоглася дозволи розділити його долю й у травні того ж року прибула в Читу.

Вона оселилася в будинку разом з Є.І. Трубецькою і М.М. Волконською. Незважаючи на те, що Олександра Василівна була старшою серед декабристок (їй було 44 роки на час приїзду на каторгу), вона зберегла приємну зовнішність і жвавість характеру. За недовгі вісьмох місяців перебування Єнтальцевої в Читі подруги по вигнанню змогли оцінити високі якості її розуму і серця.

У 1828 році Єнтальцеви були направлені на поселення в місто Березов Тобольської губернії. Положення Єнтальцевих на поселенні було важким. Гнітив суворий клімат і постійне безгрішшя. До того ж на Єнтальцева були зроблені помилкові доноси, у яких його обвинувачували в різних, часто безглуздих протидержавних намірах. Доноси не підтвердилися. На початку 1830 року по клопотанню сестри Єнтальцев був переведений у місто Ялуторовськ, розташований південніше Березова.

Однак і на новому місці поселення Єнтальцевим не пощастило. Знову посипалися доноси. Місцева адміністрація направила їх А.Х. Бенкендорфу. Той доручив генерал-губернатору Західного Сибіру зробити дізнання «для перевірки дійсності існування в Сибіру заколотницького духу, що гніздиться в державних злочинцях». [7, 142]

Єнтальцев змушений був спростовувати обвинувачення, доводити, що все це наклеп і вимисли. Не встигав він захиститися від одного обвинувачення, як його обвинувачували в інших злочинах. Йому поставили в провину те, що в нього в коморі зберігаються чотири гарматні лафети і, ймовірно, є заховані пушки і порох і що все це, може бути, приготовлене до прибуття його імператорської високості в Ялуторовськ, яке очікувалося. Окружний суд розпорядився зробити обшук. Уночі будинок Єнтальцевих оточив загін військової варти й обшукав усе їхнє невелике господарство. У сараї дійсно знайшли гарматні лафети єкатерининських часів і великі дерев'яні кулі. Єнтальцев пояснив, що лафети він придбав для використання заліза, а кулі для прикраси забору, що оточує будинок.

Усі ці хвилювання не пройшли марно для Андрія Васильовича. Нестаток, постійні наклепи, цькування з боку влади підірвали його здоров'я. Наприкінці 30_х років у нього стали виявлятися ознаки психічного захворювання, а в 1841 році наступило божевілля. Олександра Василівна домоглася дозволи звозити чоловіка в Тобольськ, до лікаря-психіатра. Його висновок була невтішним: хвороба невиліковна. Захворювання прогресувало: він спалював усе, що потраплялося під руку, іноді зникав з будинку, був небезпечний для навколишніх, наступив частковий параліч, втрата мови. Але це не зломило Олександру Василівну, вона до кінця залишилася вірна подружньому обов'язку. Ще чотири роки безмовно доглядала вона за хворим чоловіком. У 1845 році Андрій Васильович помер.

Страницы: 1, 2, 3