Зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХ ст.

Але після того як переговори з Англією і Францією зайшли в глухий кут унаслідок їхнього небажання співпрацювати із СРСР, після надходження зведень про таємні переговори між Німеччиною й Англією, Радянський уряд переконався в повній неможливості домогтися ефективної співпраці з західними державами в організації спільної відсічі фашистському агресору. 15 серпня в Москву прийшла телеграма, у якій німецький уряд просив прийняти в Москві міністра закордонних справ для переговорів, але радянський уряд сподівався на успіх у переговорах з Англією і Францією і тому не прореагировав на цю телеграму. 20 серпня пішов новий запит з Берліна по цьому ж питанню.

У сформованій обстановці уряд СРСР прийняв тоді рішення - дати згоду на приїзд Риббентропа для ведення переговорів, що завершилися 23 серпня підписанням радянсько-німецького договору про ненапад. Риббентроп прибув у Москву 23 серпня на літаку. Перша бесіда в Кремлеві почалася о 15.30. Вона тривала три години і продовжилася ввечері. Задовго до півночі відбулося підписання пакту про ненапад і секретного протоколу, що визначив долю Польщі, Прибалтійських держав і Бессарабії. Його висновок на якийсь час рятував СРСР від погрози війни без союзників і давав час для зміцнення оборони країни. Радянський уряд погодився укласти цей договір лише після того, як остаточно з'ясувалося небажання Англії і Франції зробити разом зі СРСР відсіч гітлерівської агресії. Договір, дія якого була розраховано на 10 років, набирав сили негайно. Договір супроводжував секретний протокол, що розмежовав сфери впливу сторін у Східній Європі: у радянській сфері виявилися Естонія, Фінляндія, Бессарабія; у німецькій - Литва. Доля Польської Держави була обійдена мовчанням, але при будь-якому розкладі білоруські й українські території, включені в її склад по Ризькому мирному договорі 1920 року, повинні були після військового вторгнення Німеччини в Польщу відійти до СРСР.

Ще 22 серпня 1939р. Гітлер заявив на секретній нараді з командуючими військами вермахту: „Супротивник ще сподівався, що Росія після завоювання нами Польщі виступить як наш ворог. Але вони не врахували моєї здатності приймати рішення. Наші супротивники - дрібні хробаки ” [ 10;234 ]. Можна зробити висновок, що Німеччина вбачала тепер свого головного ворога в країнах Заходу. Тобто Гітлер зрозумів, що СРСР поки що не по зубах Німеччині.

Не можна казати, що Гітлер взагалі більше не дивився у своїх планах на Схід. Просто покищо був не час і не місце. Про його наміри свідчить співвідношення Німецьких і Радянських збройних сил на передодні війни ( див. додаток № 1 ).

У цілому супротивник перевершував радянські війська:

ь по кількості особового складу - у 1,8рази;

ь по бойових літаках нового типу - у 3,2 рази;

ь по знаряддях і мінометам - у 1.25 рази.

Хоч в додатку видно, що літаків, танків в Німеччині було менше, але вони були новішими і сучаснішими.

Гітлер був впевнений, що війна із Польщею буде тягнутися не більше кількох тижнів. В іншому випадку він „ віддавав би наказ про підписання союзу не із СРСР, а із Англією ” [ 10;235 ]. Це свідчить про те, що для Гітлера не мало ніякого принципіального значення з ким підписувати союз. Він робив так, як йому було зручно та вигідно зараз.

Ще одною цікавою обставиною є той факт, що Гітлер вважав Сталіна важкохворою людиною, якій залишилось не так багато часу. Після смерті Сталіна він розраховував з легкістю прибрати до своїх рук російські землі.

Сталін, в свою чергу при підписанні пакту про ненапад розумів, що Гітлер веде подвійну гру і так висловився з цього приводу: „ Розумієте, тут іде гра, хто кого перехитрить, хто кого обманить ” [10;235 ].

Таким чином, для Німеччини СРСР у 30-х рр. ХХ ст. виступав, по-перше, як великий ресурс земельного та життєвого простору; по-друге, як міцна воєнна держава, яка може стати на шляху Німеччини до європейської гегемонії. Протягом 30-х рр. ХХст. Прагнення Німеччини не змінювались, але мінялися методи на шляху до цілі.

Розділ ІІ Політика Німеччини по відношенню до країн Західної Європи

Метою німецької політики було збереження й збільшення німецької расової спільноти, що нараховувала 85 мільйонів чоловік, що з них чимало проживало в Австрії й Чехословаччині. Гітлер розумів, щоб досягти територіального врегулювання, тобто щоб анексувати Австрію й Судетську область, треба бути готовим до опору. „Німецька політика повинна враховувати своїх двох непримиренних ворогів - Англію й Францію, які сприймають присутність могутнього німецького колосся в центрі Європи як рану в боці; вони будуть опиратися новому росту німецької моці в Європі” [ 5;181 ]. Гітлера поки що не цікавили колонії. Він чекав, поки Англія зазнає труднощів зі своїми володіннями, з Ірландією, Індією, зайде в конфлікт із Японією й Італією. Хоча англійці нібито й не прийняли фюрера всерйоз, Гітлер не приховував своїх загарбницьких задумів. І хоча держави заходу сподівались направити агресію Німеччини на Схід, але курс „Дренг нах остен” аж ніяк не виключав розгортання агресивних воєн і на Заході.

„ Нам не потрібна не західна, не східна орієнтації, - нам потрібна східна політика, спрямована на завоювання нових земель для німецького народу. Для цього нам потрібна дія: для цього нам потрібно насамперед знищити прагнення Франції до гегемонії в Європі, тому що Франція є смертельним ворогом німецького народу, вона душить нас і позбавляє нас усякої дії ” [ 17 ]. І насправді, якщо Англія всіляко намагалась співпрацювати із Німеччиною, то Франція робила це з великою обережністю і часто на прохання Англії.

Крім цього, гітлерівці детально розробили план захоплення Англії - „операція Зеелеве”. Гітлерівці намітили серію операцій з метою „прийняти” колоніальну державу Англії й Франції й утворити гігантську імперію Великої Німеччини. Тобто в зовнішній політиці Гітлера велика увага приділялась як Англії, так і Франції. Не було хороших та поганих - були ті, що заважають у досягненні поставленої мети.

Менш чим через два місяці після приходу Гітлера до влади в колах англійського кабінету народилася ідея підписання „пакту Чотирьох” (Англія, Франція, Італія, Німеччина).

Гітлерівці з радістю сприйняли пропозицію про „пакт Чотирьох”. Він улаштовував їх як можна краще. Липин заявив, що ідея Муссоліні геніальна. Негайно була спрямована відповідь у Рим про те, що Німеччина готова негайно приступити до переговорів. У дії ряду міркувань проект підтримала й французька дипломатія.

У бесіді з німецьким послом у Римі Хеселем 15 березня 1933 р. Муссоліні відзначив, яку величезну вигоду „пакт Чотирьох” надавав фашистській Німеччині: „ Завдяки забезпеченому таким шляхом спокійному періоду в 5-10 років Німеччина зможе озброїтися на основі принципу рівності прав, причому Франція буде позбавлена приводу почати що-небудь проти цього. У той же час можливість ревізії буде вперше офіційно визнана й буде зберігатися протягом згаданого періоду... Система мирних договорів буде, таким чином, практично ліквідована...” [ 18 ].

15 липня 1933р. у робочому кабінеті Муссоліні в підкреслено діловій обстановці відбулося підписання „пакту Чотирьох”.

Глибокі імперіалістичні протиріччя між учасниками пакту, насамперед між Францією й Німеччиною, перешкодили його ратифікації. Але заохочувальна позиція Англії й Франції підштовхнула гітлерівців на якнайшвидшу реалізацію планів озброєння Німеччини й підготовки загарбницької війни.

Гітлер сподівався розпочати війну в найкоротший час, бо вважав, що в 40-х рр. для Німеччини почнуться складні часи. А як для країни, що збиралась захопити цілий континент (і не тільки) необхідно було негайно починати озброєння. Почалися бадьорі переговори між представниками німецьких ділових кіл і британських авіаційних фірм (зокрема з „Феєрі”) про постачання німцям літаків, хоча Версальський договір категорично забороняв це. Чи варто дивуватися, що англійський міністр авіації Лорд Лондондері, відвертий прихильник ремілітаризації Німеччини вважав, що турботи по роззброюванню даремні.

Восени 1933р. у результаті переговорів між США, Англією й Францією був зроблений новий проект Конференції по роззброєнню. Але це вже не влаштовувало гітлерівців. Гітлер: „ …необхідно повернутися до „первісного питання” тобто зажадати в ультимативному порядку роззброювання інших держав і заявити, що якщо вони відкинуть роззброєння, відмовлять нам у рівності прав або якщо неприйнятний для нас проект буде поставлений на обговорення, то ми покинемо конференцію, а також вийдемо з Ліги націй…” [ 11;24 ].

Наступного дня 14 жовтня німецький уряд заявив про те, що покидає Конференцію по роззброєнню. Воно пояснювало свій крок відмовою інших держав роззброюватися відповідно до Версальського договору й тим, що Німеччині не забеспечено рівноправність. 19 жовтня Німеччина заявила про вихід з Ліги Націй. На справді ж Версальська угода ніколи не зупиняла Німеччину. Вона потай продовжувала озброюватися.

Існувала надія, що Німеччину можна буде схилити до прийняття нового європейського врегулювання в обмін на демонтаж версальських відносин, що узаконило б її положення великої держави. Цю політику можна охарактеризувати як „пошуки англо-німецької розрядки”, підкріплену наявністю ефективної бомбардувальної авіації, здатної служити засобами стримування в сучасному розумінні цього слова, однак до 1936р. ця політика зазнала краху: Гітлер просто скасував Версальські обмеження в однобічному порядку, тобто для себе.

На початку 1935р. з ініціативи британського уряду відбулася англо-французька зустріч: від Англії - Макдональд і Саймон, від Франції - Фланден і Лаваль. Своїм головним завданням вони проголосили здійснення безпосереднього й ефективного співробітництва з Німеччиною. Підсумком зустрічі була більша програма „умиротворення” Європи. Як принада для гітлерівців Англія й Франція обіцяли, що за певних умов готові піти на скасування військових обмежень Версаля й заміну їхньої загальної конвенції по „обмеженню” озброєнь на основі визнання рівності прав Германії.

Гітлерівці хотіли з'ясувати в першу чергу, наскільки міцна угода на скасування військового обмеження. Після вивчення документа вони зрозуміли, що головним була пропозиція західних держав укласти „повітряний пакт”. Німецький уряд заявив про готовність укласти „повітряну конвенцію”, а інші пропозиції обійшов мовчанням. Як перший крок Берлін запропонував Англії почати двосторонні переговори. Це була грубо спрацьована пастка для Саймона: зацікавивши перспективою угоди по викликаючому занепокоєння Англії питанню (оборона від нападу з повітря), вбити клин у її відносини із Францією.

Одночасно англійський уряд повідомив про намір послати в Берлін для переговорів міністра закордонних справ - Саймона. Уперше за 60 років міністр закордонних справ Англії відвідав Берлін.

У середині липня 1935 р. в зал засідання англійського адміралтейства в Лондоні запросили німецьку делегацію на чолі з послом для особливих доручень Ріббентропом. На одному з перших засідань Ріббентроп, керуючись вказівками фюрера, виклав вимоги рейха. Німеччина претендувала, щоб її флот по своїй моці був не менш однієї третини англійського. Саймон покинув засідання.

Безпосереднім тлом для англо-німецьких переговорів була велика промова Гітлера, з якою він виступив 21 травня. „ Фюрер клявся, що бажає жити у мирі із західними державами, саму думку про війну він відкидає, тому що війна безглузда, даремна, жахлива. Германія врочисто визнала свої границі із Францією як остаточні, уклала пакт про ненапад з Польщею й не має на меті втручатися у внутрішні справи Австрії, приєднувати її. Вона згодна буде навіть повернутись в Лігу Націй, коли усунуть нерівність, створену Версальським договором. Плюс Німеччина буде строго дотримуватись територіальних постанов Версальського договору й Люкарнських угод ”. [19 ].

Не дивно після цього, що, незважаючи на зухвалу поведінку Ріббентропа, англо-німецька морська угода дуже швидко - 18 червня 1935 р. - була підписана. Вона задовольняла всі вимоги гітлерівців. Англія погодилася в порушенні Версальського договору на створення рейхом військово-морського флоту, рівного 35% флоту Британської імперії; щодо підводного флоту була встановлена ще більш зручна для Німеччини пропорція - 45%. При цьому передбачалося, що у випадку „виняткових”, на її думку, обставин Німеччина має право, попередньо інформувавши про це англійський уряд, побудувати підводний флот рівний британському. Тоннаж флоту, дозволеного Німеччині за згодою, був настільки великий, що його створення завантажило б німецькій верфі щонайменше на 10 років.

Уряд Болдуїна, підписуючи цю угода, розраховував, що споруджуваний німецький флот буде знаряддям Німеччини для війни проти СРСР на Балтиці. „ Безпосереднім результатом його буде те, - говорив Черчілль 22 червня 1935р., - що тоннаж німецького флоту з кожним днем наближатиметься до таких розмірів, які забезпечать йому повне панування на Балтійському морі, і дуже незабаром одне з перешкод на шляху до європейської війни поступово почне зникати. Що ж стосується положення на Середземному морі, то мені здається, нас очікує сильне серйозне ускладнення ” [ 11;19 ].

Черчілль і слідом за ним англійська історіографія стверджують, що Англія нібито не була належним чином підготовлена до Другої світової війни у військовому плані. Навряд чи це твердження повною мірою відповідає істині. Відомо, що військові витрати Англії в другій половині 30-х років були досить значними, що виготовлення озброєння й спорядження для збройних сил досягло великого розміру.

Англія була утягнена в безглузду політичну гру в цифри й слова із приводу німецького потенціалу й того, що вважати паритетом. Більш того, британський уряд поступився ініціативою Гітлерові, чия раптова заява в березні 1935 р. про те, що Німеччина вже випередила Британію, повалило Уайт Хол у сум'яття. Англія виявилася втягненою в гонку озброєнь, у яку вступила занадто пізно.

Англійський уряд прагнув укласти двосторонню англо-німецьку угоду. Для цього він був готовий надати довгострокові позики, домовитися про розмежування сфер впливу й ринків збуту. Курс на змову з Гітлером особливо активізувався після приходу до влади Н. Чемберлена. У листопаді 1937р. британський прем'єр направив в Німеччину свого найближчого співробітника лорда Галіфакса. Запис бесіди Галіфакса з Гітлером в Оберзальцберзі 19 листопада 1937р. свідчить, що уряд Чемберлена був готовий надати Німеччині „волю рук у Східній Європі”, але за умови, що Німеччина пообіцяє здійснювати перекроювання політичної карти Європи у свою користь мирним шляхом і поступово. Під цим малося на увазі, що Гітлер зобов'яжеться погоджувати з Англією свої загарбницькі задуми по відношенню до Австрії, Чехословаччини і Данцига.

Незабаром після цієї бесіди Галіфакса з Гітлером англійський уряд запросив в Лондон французького прем'єр-міністра Шотана й міністра закордонних справ Дельбоса. Останнім було заявлено, що підтримка, яку Франція має падати Чехословаччині за пактом про взаємодопомогу, виходить далеко за межі того, що схвалюється в Англії. Таким чином, уряд Чемберлена почав натискати на Францію з метою її відмови від зобов'язань по пакту про взаємодопомогу із Чехословаччиною. У Лондоні не без підстав вважали, що пакти про взаємодопомогу, які мала Чехословаччина із Францією й СРСР, зміцнювали її міжнародні позиції й тому уряд Чемберлена проводив тактику, спрямовану на підрив цих пактів.

Напередодні Другої світової світи проводилась політика пособництва гітлерівській агресії в Європі, яка мала на меті не тільки „умиротворити” Гітлера й направити агресію фашистської Німеччини на схід, але й домогтися ізоляції Радянського Союзу. Насправді ж ця політика тільки допомагала Німеччині укріпити свої позиції на арені міжнародних відносин.

29 вересня 1938 р. була скликана так звана Мюнхенська конференція. На цій конференції Даладье й Чемберлен без участі представників Чехословаччини підписали договір з Гітлером і Муссоліні. По Мюнхенській згоді Гітлер домігся здійснення всіх своїх вимог, що пред'являв до Чехословаччини: розчленовування цієї країни й приєднання Судетськой області до Німеччини. Також Мюнхенська угода містила зобов'язання Англії й Франції брати участь в „міжнародних гарантіях” нових чехословацьких границь, визначення яких входило в компетенцію „міжнародної комісії”. Гітлер зі своєї сторони приймав зобов'язання поважати недоторканність нових границь чехословацької держави.

Страницы: 1, 2, 3