Зовнішньополітичний курс Української держави Павла Скоропадського

У середині 90_х різноаспектна тематика кримського політичного дискурсу, як правило, традиційно актуалізувалася в періоди розгортання конфліктів та криз, рушієм яких слугували питання унормування взаємин між центром та автономією, боротьба за розподіл сфер політичного та економічного впливу й зокрема боротьба за вплив на загальну ситуацію в АР Крим криміногенних угруповань.

Період новітньої кримської історії, відлік якого ведеться від часів набуття Україною незалежності та відновлення в Криму статусу автономії на початку 90_х років, був позначений гострими проявами кримського сепаратизму. Своєю чергою, вплив офіційного Києва на процеси в автономії був вельми слабким. Недивно, що наступний етап конституювання взаємин, що хронологічно збігається з періодом діяльності Верховної Ради Криму, обраної 1994 року, охарактеризувався чіткими проявами конфронтації між центром і автономією та беззастережними виявами сепаратизму з боку владних кримських еліт.

Упродовж 1995-1998 років тривав процес законодавчого узгодження статусу автономії в складі України. Тодішня стратегічна спрямованість кримських еліт на здобуття самостійності Криму зумовлювала й основні лейтмотиви діяльності ВР РК на початковому етапі. Цьому сприяли й зовнішні впливи з боку РФ стосовно статусу Криму.

Фактичний перелом у відносинах між центром і автономією намітився після ліквідації в березні 1995 році інституту президентства в Криму та скасування низки законів Республіки Крим, які фактично проголошували її самостійним утворенням. Зокрема, було скасовано Конституцію РК у редакції від 6 травня 1992 року. Достатньо пригадати, що з 97 нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою Криму, постановами Верховної Ради України було скасовано 48 - як такі, що суперечать українському законодавству [10, 99].

Черговий етап розвитку взаємин між офіційним Києвом і Сімферополем ознаменувався побудовою вертикалі української виконавчої влади в Криму та поступовим згасанням так званої «війни законів» і «протистояння постанов». У березні 1994 року президентським указом було призначено представника глави держави в Криму, хоча закон «Про представництво Президента в Автономній Республіці Крим» було ухвалено ще 1992 року. Верховна Рада АРК отримала право призначати та звільняти глав уряду за погодженням з Президентом України. Це положення пізніше було включено до ст. 136 Конституції України та введено до Конституції АРК. А в указі Президента України «Про органи державної виконавчої влади Автономної Республіки Крим» від 19 серпня 1995 року йшлося про створення на півострові державних районних адміністрацій, підпорядкованих уряду Криму, Кабінету Міністрів України та Президентові України. Такий устрій фактично включав Крим у загальну уніфіковану систему влади в Україні.

Ключовим чинником, який справив визначальний вплив на повернення автономії в рамки правового поля України, стало затвердження Конституції України, де було представлено й положення щодо статусу та повноважень АР Крим. Нині взаємини центральної влади та інститутів влади на півострові почасти визначаються статями 134-139 Конституції України, Конституцією АР Крим 1998 року, законами України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» (1998 р.), «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим» (2006 р.), іншими законами України та нормативно-правовими документами.

Згадані закони додатково уточнюють засади правового статусу АРК, відповідно до яких влада автономії має більш широкі, ніж влада областей, повноваження. Зокрема, ВР АРК має набагато ширше, ніж обласна рада, коло нормотворчих та установчих повноважень, які є похідними від повноважень держави. За цього віднесення Верховної Ради до системи державної влади потребує врахування того факту, що вона покликана також представляти інтереси територіальних громад, місцевого самоврядування, що, як наголошують експерти, дає підстави говорити про подвійну природу цього владного органу. Таким чином, Верховна Рада фактично акумулює в собі, окрім повноважень державного характеру, і повноваження органу місцевого самоврядування - обласної ради народних депутатів.

1998 року було ухвалено Конституцію АР Крим. В основу нового проекту було покладено статус автономії, закріплений у Конституції України. Крим проголошувався автономною республікою, яка є складовою суверенної України і хоча не має суверенітету, але має самостійність у межах питань її відання. У тексті були відсутні такі поняття, як «держава», «громадянство АРК», «закони АРК», які би вказували на наявність статусу суверенного утворення. Саме навколо цих понять тривалий час продовжувалися гарячі суперечки і саме їх наявність не дозволяла українському парламенту затвердити цей документ [10, 104].

Згідно із затвердженим кримським парламентом проектом Основного Закону автономії, призначення керівників силових структур мало обговорюватись як із головою Верховної Ради Криму, так і з кримським прем'єром.

Однак, про остаточне розв'язання політичних проблем в Автономній Республіці Крим говорити поки що завчасно. Більше того, проведений аналіз доводить, що в автономії зберігається значний конфліктний потенціал. Це зумовлено такими чинниками: недостатністю правового регулювання відносин між Києвом і Сімферополем; недосконалістю механізму вирішення політичних конфліктів як на центральному, так і на регіональному рівні; міжбюджетним протистоянням між центром і автономією; загальною політичною нестабільністю в АРК; специфікою національних і релігійних проблем у Криму; низкою невирішених політико-правових і соціально-економічних проблем, пов'язаних з поверненням, облаштуванням та відновленням прав депортованих, зокрема, кримськотатарського народу; а також помітним впливом на ситуацію в Криму зовнішніх факторів, які охоплюють економічну, політичну, гуманітарну, інформаційну та воєнно-політичну сфери.

Економічна політика більшовиків періоду Громадянської війни отримала назву «воєнного комунізму» (хоча сам термін був введений в обіг ще влітку 1917 р. Відомим соціалістом А.А. Богдановим). Дане поняття включало в себе не просто економічну політику в умовах воєнного часу, але і певну доктринальних концепцію побудови соціалізму в одній країні. У партійних документах РКП (б) (зокрема, у другій Програмі партії, прийнятої VIII з'їздом у 1919 р.) домінувала ідея безпосереднього переходу до соціалізму без попереднього періоду, що пристосовуються стару економіку до економіки соціалістичної. Передбачалося, як зазначав В.І. Ленін, безпосереднім велінням пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл продуктів по-комуністичному в дрібнобуржуазної країні, в тому числі за допомогою коштів, запозичених у капіталістичних держав, насамперед Німеччини. Як передумови для побудови соціалізму В.І. Ленін називав наявність таких суб'єктивних факторів як диктатура пролетаріату і пролетарська партія. Що ж до матеріальних передумов, то вони були пов'язані з перемогою світової революції і допомогою західноєвропейського пролетаріату.

У деяких навчальних посібниках зустрічається положення про те, що Громадянська війна стала основною причиною проведення політики воєнного комунізму. Разом з тим перші кроки в рамках цієї політики радянська влада почала ще до розгортання загальнонаціональної війни. Сам В. І. Ленін писав пізніше: На початку 1918 року ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу … Ми припускали без достатнього розрахунку безпосередніми веліннями пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл по-комуністичному [6, 113].

Таким чином, політика воєнного комунізму, проведена більшовиками в 1918-1920 рр., Будувалася, з одного боку, на досвіді державного регулювання господарських відносин періоду Першої світової війни (в Росії, Німеччини), з іншого - на утопічних уявленнях про можливість безпосереднього переходу до безриночному соціалізму в умовах очікування світової революції, що призвело в кінцевому підсумку до форсування темпів соціально-економічних перетворень в країні в роки Громадянської війни.

У результаті проведення політики воєнного комунізму були створені соціально-економічні умови для перемоги Радянської республіки над інтервентами і білогвардійцями. Більшовикам вдалося мобілізувати сили і підпорядкувати економіку цілям забезпечення Червоної Армії боєприпасами, обмундируванням, продовольством.

Економічна криза. У той же час для економіки країни війна і політика воєнного комунізму мали тяжкі наслідки. До 1920 р. національний дохід впав з 11 до 4 млрд. рублів в порівнянні з 1913 р.; виробництво великої промисловості становило 13% від довоєнного, в т.ч. важкої промисловості - 2-5%. Робітники йшли в село, де ще можна було прогодуватися. Закінчення бойових дій не принесло полегшення. В початку 1921 р. закрилися багато хто з ще діючих підприємств, у тому числі кілька десятків найбільших петроградських заводів.

Продрозверстка призвела до скорочення посівів і валового збору основних сільськогосподарських культур. Продукція сільського господарства в 1920 р. становила дві третини довоєнного рівня. У 1920-1921 рр. в країні вибухнула голод.

Соціально-політична криза. Політика воєнного комунізму, заснована на насильстві, перш за все щодо селянства, викликала справжню війну в селі і поставила під сумнів сам факт збереження влади більшовиків. У період громадянської війни, коли білогвардійські уряду спробували забезпечити повернення землі великим власникам, боротьба селян з більшовиками ослабла і обернулася проти білих. Але з закінченням активних військових дій вона спалахнула з новою силою.

Аж до серпня 1921 діяла армія Н. Махно. Наприкінці 1920 - початку 1921 р. тривали селянські повстання в ряді регіонів Росії (включаючи Західний Сибір, Дон, Кубань). У січні 1921 р. селянські загони загальною чисельністю 50 тис. чоловік під командуванням О.С. Антонова ліквідували владу більшовиків у Тамбовської губернії, вимагаючи не тільки скасування продрозверстки, але і скликання Установчих зборів. Лише влітку армії М.Н. Тухачевського вдалося придушити повстання, застосувавши артилерію, танки і навіть авіацію.

Одночасно проходили страйк робітників, виступи в армії та на флоті, найбільшим з яких стало повстання моряків Кронштадта, що виступили під гаслом Ради без більшовиків. Показово, що повсталих підтримала більшість кронштадтських більшовиків [6, 115].

Феномен військового комунізму включав в себе не тільки економічну політику, а й особливий політичний режим, ідеологію і тип суспільної свідомості. У процесі здійснення політики воєнного комунізму в суспільній свідомості склалися певні уявлення про моделі соціалізму, яка включала в себе знищення приватної власності, створення єдиної загальнодержавної безриночної системи шляхом ліквідації товарно-грошових відносин, натуралізацію заробітної плати як найважливішої умови побудови комуністичного безгрошового господарства.

Але гостра політична та економічна криза підштовхнув вождів партії до перегляду всієї точки зору на соціалізм. Після широкої дискусії кінця 1920 - початку 1921 з X з'їзд РКП (б) (березень 1921 р.) почалася скасування політики військового комунізму.

Економічні. Потреба у зміні внутрішньополітичного курсу Радянської держави після закінчення громадянської війни була викликана кризою, який набув тотального характеру, торкнувшись область економічних, політичних і соціальних відносин. Державна політика розподілу не виконала завдання забезпечення міського населення продовольством. Політика воєнного комунізму надала розвитку економіки односторонній характер і стала гальмом розширеного відтворення. Потрібно було відновлення зруйнованого війною і військовим комунізмом господарства.

Соціально-політичні. Економічні проблеми тісно перепліталися з найважливішими питаннями політики, такими, як ставлення до радянської влади. Небажання терпіти продрозверстку призвело до створення повстанських осередків в Середньому Поволжі, на Дону, Кубані. У Туркестані активізувалися басмачі. У лютому - березні 1921 р. західносибірських повстанці створили збройні формування в декілька тисяч чоловік. 1 березня 1921 спалахнув заколот в Кронштадті, в ході якого висувалися політичні гасла (Влада Радам, а не партіям!, Поради без більшовиків!). Пройшли страйки і демонстрації робітників. З критикою надзвичайних заходів в економіці виступали представники партій помірних соціалістів, які підтримували з кінця 1918 р. боротьбу більшовиків з білими і інтервентами.

У результаті радянський режим зіткнувся з серйозною внутрішньополітичною кризою. Виникла реальна загроза влади більшовиків. В умовах відсутності світової революції тільки угода з селянством могло врятувати становище. Питання про зміну економічного курсу - заміну продрозверстки натуральним податком - опинився в центрі партійних дискусій.

Суть НЕПу (1921-1928 рр.). Початок цій політиці поклало рішення про заміну продрозверстки натуральним податком, прийняте на Х з'їзді РКП (б) у березні 1921 р. Спочатку неп розглядався більшовиками як тимчасовий відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил. У розряд відступів включався повернення до держкапіталізму (у ряді галузей економіки) і здійснення зв'язки між промисловістю і сільським господарством на основі торгівлі і грошового обігу. Потім неп оцінювався вже як один з можливих шляхів до соціалізму через співіснування соціалістичного і ринкового господарства і поступове - при опорі на командні висоти в політиці, економіці, ідеології - витіснення несоціалістичні господарських форм. Це означало, що все селянство (а не тільки його найбідніша частина) ставало повноправним учасником соціалістичного будівництва [6, 121].

НЕП означав перш за все відновлення товарно-грошових відносин в торгівлі, промисловості, сільського господарства з метою відновити промисловість і налагодити товарообмін між містом і селом передбачалося:

- Проведення часткової денаціоналізації промисловості, розвиток дрібного і кустарного виробництва;

- Запроваджувався госпрозрахунок, створювалися госпрозрахункові об'єднання - трести й синдикати;

- Відбувся відмова від трудових мобілізацій і вирівнюючої оплати праці;

- Створювалися держкапіталістичних підприємства - у формі концесій, змішаних товариств, оренди.

Страницы: 1, 2